Модернізм в літературі. В. Маяковський

Модернізм

МОДЕРНІЗМ (МОДЕРН) (фр. modernismе, від moderne - новітній, сучасний) - у широкому розумінні означає сукупність стилів, напрямків в європейській та американській художніх культурах кінця ХІХ - початку ХХ ст., яким притаманно заперечення старого традиційного мистецтва, відхід від культурних цінностей XVIII-XIX ст. У вузькому значенні - стиль у художній культурі на початку ХХ ст., який прагнув прикрашування середовища (“мистецтво дрібничок”). Модерн був частково визначений символізмом, поєднував європейські та східні традиції. Для новаторів ХХ ст. важливо не що сказати, а як сказати. Модерністська модель постулює ідеї хаосу, випадковості, неможливості упорядкування. Модернізм поєднав такі естетичні напрямки: кубізм, імажинізм, футуризм, сюрреалізм, експресіонізм, абстракціонізм.

Витоки модернізму. Соціальні - розвиток індустріальної цивілізації; конфлікт між особистістю та суспільством. Філософські - песимізм, ірраціоналізм, індивідуалізм, еклектика, відмова від систематичного мислення. Культурні - криза культури, вираження абсурдності буття новими засобами, проголошення переваги мистецтва над реальністю. Наукові - у природознавстві домінує принцип відносності, компліментарності; плюралістичність, нелінійність картини світу, некласичність бачення світу.

Світоглядні засади модерну. Інтуїтивізм (А. Бергсон, Н. Лоський) - філософський напрямок, що доводив можливість осягнути природу явищ не завдяки розуму, а через інтуїцію. Прагматизм (У. Джеймс) - філософське вчення, згідно з яким ідея набуває змісту лише у своїх практичних наслідках, і навпаки, реальний світ здійснюється лише через плин свідомості (“свідомість тече”). Екзистенціалізм (від “екзистенція” - існування) (А. Камю, Ж. -П. Сартр, М. Хайдеггер, С. К’йоркегор, К. Ясперс, М. Бердяєв) - філософський світогляд, який затверджує унікальність існування світу людської суб’єктивності; концепція людини, яка сама собі створює норми поведінки, виходячи зі свого душевного ладу: у світі немає надії, майбутнього, людина живе лише сьогодні. Ніцшеанство (Ф. Ніцше) - філософія надлюдини. Психоаналіз (З. Фрейд, К. Юнг) - індивідуальне несвідоме - рушійна сила людини; вплив колективного несвідомого. Феноменологія (Е. Гусерль) - духовні “сутності" свідомості незалежні від реального існування та чуттєвого досвіду.

Ознаки модернізму:

§  ідея радикального оновлення мистецтва, культури, людини, громадського життя: відхід до світу формальних, фактурних предметів;

§  концептуалізм: предмет зображення - нова реальність, яка не схожа з навколишнім світом; головна функція мистецтва - не відображення світу, а конструювання його, відбиття свого ставлення до подій, суб’єктивного сприйняття реальності;

§  прагнення до епатажу: депредметизація, дефігуративність; безсюжетність, складні внутрішні форми, поліритмічність;

§  сильний вплив філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних теорій.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних - імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та "театр абсурду", дадаїзм та "новий роман". Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.

Не існує одностайної думки щодо виникнення модернізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а проявами модернізму були імпресіонізм і символізм.

Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, а навпаки. Відомий іспанський філософ та мистецтвознавець Хосе Ортега-і-Гассет зазначає: "Модерністське мистецтво має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові". Модернізм ставить собі за мету бути "мистецтвом для митців, а не для мас людей. Це буде мистецтво касти, а не демократичне мистецтво". Втім, принцип цей не є для модернізму абсолютним. Винятком з "антидемократичного" правила може слугувати теорія і творча практика унанімістів та експресіоністів

Модернізм затверджує примат форми над змістом. Іноді форма модерністського твору є самодостатньою та абсолютизованою (футуризм, "новий роман"), іноді - підкорена формі категорія змісту є також важливою (експресіонізм, екзистенціалізм). Один з теоретиків модернізму К. Фідлер проголошує: "В художньому творі форма повинна сама по собі утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матеріалом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої. Зміст художнього твору є ніщо інше, як саме формоутворення".

Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, деміфологізмом, аметафізичністю. Той же К. Фідлер зауважує: "Мистецтво аж ніяк не покликане проникати в низьку дійсність, що є дійсністю всіх людей." Але в той же час модернізм не приймає романтичної втечі від дійсності. Мистецтво, за виразом Фідлера, не має "сумнівного покликання врятувати людей від дійсності, виходячи з казкового королівства". Якщо донині, зазначає теоретик, точилися суперечки "за право виражати сутність художньої діяльності" - "наслідування чи перетворення дійсності" (тобто, як бачимо, суперечка реалістів з романтиками), то модернізм на місце цих традиційних двох принципів висуває свій, третій, - "створення нової дійсності". На зміну реалістичній та натуралістичній об'єктивності приходить модерністська художня суб'єктивність. Модерністів не цікавить предметний світ - він завжди ними деформується та абсурдизується. І ця "нова дійсність" є для митців-модерністів абсолютно реальною. Чим неправдоподібнішою є картина світу, тим вірогіднішою вона стає для модерністів. Загалом вони виступили проти реалістичного, здебільшого життєподібного відтворення дійсності. Реалізм для модерністів - це лише один з можливих засобів відображення світу. Але справжньої реальності - ірраціональної, метафізичної, непізнаванної та, врешті-решт, ірреальної - реалізм не досягає. Американський літературознавець Дж.Е. Міллер слушно зауважив, що "модернізм можна вважати бунтом проти „реалізму", але не проти „реальності". Реальність слід знаходити не в узгоджених зовнішніх подіях, а в потоці свідомості, що виникає в зіткненні з цими подіями, які швидко обираються, набирають певної форми, викликають переживання".

"Потік свідомості", про який пише американський дослідник, є одним з основних художніх прийомів літератури модернізму. Термін цей належить відомому психологові та філософові В. Джемсу. Класичними зразками застосування потоку свідомості в модерністській літературі є романи "Улісс" Джеймса Джойса, "У пошуках втраченого часу" Марселя Пруста, "Місіс Деллоуей" Вірджинії Вулф.

Іншим популярним художнім прийомом модернізму є монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва (фільми С. Ейзенштейна). Він заснований на поєднанні різнорідних тем, фрагментів, образів. У футуризмі, дадаїзмі, "театрі абсурду" монтаж виступає як засіб пізнання світу: створюючи абсурдний образ, він наочно показує обрис безглуздого світу. Нерідко монтаж тісно пов'язаний з прийомом внутрішнього монологу. Так, аналізуючи Джойсів "потік свідомості", С. Хоружий пише:".зберігаючи основні ознаки внутрішнього мовлення, Джойс в той же час піддає його операції монтажу: проводить в його масиві жорсткий відбір, виганяє будь-який баласт і формує нове мовлення, згущене та високоорганізоване. Спільність з методом монтажу Ейзенштейна тут цілковита; обидва митці досягають такої виразності та життєвості свого матеріалу, якою ніколи не володіє реальне, незмонтоване життя".

Модерністи віддають перевагу умовним формам, що, однак, зовсім не виключає використання засобів цілком життєподібних. Проте нерідко саме життєподібні елементи творів модернізму створюють ефект ірреального, неправдоподібного. Фантастика тісно пов'язана з реальністю в мистецтві модернізму. І, за словами Д. Затонського, "найбільш неймовірне, безглузде та незрозуміле відбувається в буденній, тривіальній обстановці. Вторгнення фантастичного аж ніяк не супроводжується барвистими романтичними ефектами, а оформлюється як найприродніша річ у світі, що не викликає ні в кого подиву". Яскравим прикладом цього є твори Франца Кафки.

Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. їхнім творам може бракувати сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і дії. На всю художню діяльність модерністів поширюється "тотальна" іронія. Згідно з цим, постійно натрапляємо на пародію та алюзію, оголення прийому та акцентацію на "зробленості" твору, елементи гри та ілюзії творчості.

Модернізм створює власні міфи, твори його нерідко перетворюються на міфологеми. "Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод", - писав один з найвизначніших модерністів XX століття Томас Стернз Еліот. Міфотворчими є твори Дж. Джойса та А. Бєлого, Г. Мейрінка та В. Хлєбникова, Т.С. Еліота та Ε. Паунда, Д. Буццаті та X.Л. Борхеса. Процес модерністської творчості, зазначав Д. Затонський, "є процесом перетворення реальних явищ, подій, проблем на ідіоми, символи, знаки - тобто абстрактні форми, що не відображають дійсності, а лише її символічно моделюють, створюють дещо подібне до адекватного їй душевного настрою".

Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

Визначальні риси модернізму:

новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком);

у творах затверджується перевага форми над змістом;

заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

індивідуалізм, зосередження на "Я" автора, героя, читача;

психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського "Я";

широко використовуються такі художні прийоми, як "потік свідомості" та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

естетизм.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших - імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, "театр абсурду", дадаїзм, "новий роман" тощо.

В українській літературі не проявився у повному й концептуальному. однак засвідчив себе рядом формальних особливостей поетики та зразками нетрадиційно суб’єктивно-індивідуалістичного розуміння людини й дійсності. Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в суспільно-політичні, національні, моральні, гуманістичні ідеї 18 - 19 ст., коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин історичного і духовного розвитку. Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні (" просвітянство ”, утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури 19 ст. Переважає бачення людини в розкутості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю. Водночас на кінець 19 ст. склалися передумови для суб’єктивного поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до модернізму, трактування особистості, що виходить позасвідомої людини, непереборної відчуженості внутрішнього - інтимного світу індивіда, його нерозв’язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми - з неможливості передати у загальних. масово зрозумілих висловах внутрішнього осяяння особистості. Встановлення деяких з цих ознак відбувається перед усім у поезії, окремі зразки якої (починаючи з лірики Т. Шевченка, а також у творчості І. Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко, В. Щурата, О. Козловського) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кінця 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового художнього мислення в поезії (Р. Сембратович, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом - у драмі (Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченка). Модерністські прикмети у творах української літератури тривалий час співіснують з декадентським (П. Карманський, О. Луцький, Я. Савченко), зароджуючись у течіях натуралізму, раннього символізму, імпресіонізму. Вияви (ще незрілі) модернізму здобувають місце на сторінках альманаху „ Січ ”, у серії „ Живі струни", журнал „ Молода Україна ”; далі, більш вагомі, у „ Літературно-науковому віснику", альманахах „З-над хмар і з долин", „ З потоку життя”, „ Багаття ”, „ За красою", журнал „ Світ", „ Будучність", „Українська хата ”, „ Дзвінок". Засади модернізму в території та художній практиці сповідує товариство „ Молода муза". Активні пошуки нових мистецьких форм у літературі з поодинокими спробами автономізувати дистанціювати художнє явище від ідеологічного. громадсько-політичного контексту викликають критичний розголос: листування М. Вороного, пов’язане з виданням альманаху „ З-хмар і з долин ”; полеміка навколо виступів С. Єфремова за участю І. Франка, В. Коцьовського, Г. Хоткевича; декларації „ молодомузівців ” О. Луцького та М. Яцьківа; критична діяльність М. Євшана, М. Сріблянського та інших в „ Українській хаті ”, Д. Донцова у „ Дзвоні ”. Водночас модерністичній критиці знаходять нове осмислення громадянської та національної проблеми, формується думка, що домінантне значення для духовного відродження в Україні повинен мати не культурний масовім (поширення преси, діяльності „ Просвіти ” і таке подібне), хоч потреба в ньому не заперечується, а висунення її в авангард художнього прогресу (в окремих інтерпретаціях - художньо культурний месіанізм України). Український літературний процес формується за типом най більш розвинених літераторів цього часу.

Модерністичні спроби, як і взаємопов’язані з ними процеси що розвивалися у русі українського реалізму та неоромантизму, були спрямовані на поглиблене розкриття внутрішнього світу людини. Посиленням суб’єктивного начала модернізму близький до неоромантизму, однак загалом ігнорує притаманну останньому шкалу життєвих цінностей, його чужа романтична піднесеність. У творчості модерні стичного характеру основ стає дослідження внутрішньої індивідуальної свободи суб’єкта на поглибленому ступені його внутрішньої ізоляції що могло здійснюватись переважно через нову поетику, іноді прокреслювалось самим фактом формального новаторства (М. Семенко). Модернізм в українській літературі характеризується трагічним розривом між духовністю та існуванням (" Камінний господар ”, „Лісова пісня ” Лесі Українки), наголошення на біологічну сутність людини, глибині природних інстинктів (Г. Хоткевич, В. Винниченко), психологічне самозаглиблення та ослаблення зв’язків героя з оточенням (М. Коцюбинський, О. Кобилянська), розкриття стихійності масового, колективного життя (М. Коцюбинський, М. Яцків). Вирізняються такі риси поетики, як ущільнення викладу через експресивний образ, промовисту деталь, що розкриває внутрішній стан персонажа (В. Стефаник, К. Сроковський та інші), розкуте асоціативне сприйняття предметності (М. Коцюбинський, Г. Хоткевич), введення багатих смислом символічних постатей і образів (М. Яцків, П. Савченко), увиразнення стійкої архетипічної основи в сюжеті твору (" Fata morgana ”, „Тіні забутих предків ”), посилення фонічних інтонаційних тем ліричного образу, загальна ліризація образу. Процес художнього освоєння світу через філософсько-естетичну систему модернізму своєрідно відбиті в широкому творенні фрагментарних, фабульно ослаблених прозових жанрів прозових жанрів (вірші в прозі, малюнки, ескізи тощо).

Володи́мир Володи́мирович Маяко́вський - російський поет, публіцист, драматург і громадський діяч.

 

Ранні роки

В.В. Маяковський народився 7 (19) липня 1893 у селищі Багдади, Грузія, у родині лісника і був останньою третьою дитиною. Мати, Олександра Олексіївна, походила із роду Кубанських козаків. Хоча у школі та із друзями хлопчик спілкувався грузинською, вдома всі один до одного звертались лише російською. 1902 року Володимир вступає до Кутаїської гімназії. Після смерті батька 1906 року Маяковський разом із матір'ю та сестрами переїздить до Москви. Там він вступає до школи № 91 і навчається у одному класі із братом Бориса Пастернака Шурою.

Ще у віці 14 років (1907 року) Маяковський вперше взяв участь у соціалістичній демонстрації у Кутаїсі. У Москві ж юнак ще більше захоплюється ідеями марксизму. Коли 1908 його відраховують із гімназії через неспроможність матері далі сплачувати за навчання, він радо пристає до революційної діяльності. Того ж 1908 року вступає до РСДРП, його тричі заарештовують та Маяковський уникає покарання через неповнолітність. Перші вірші Маяковський написав саме під час ув'язнення у Бутирській в'язниці 1909 року. 1911 р. він вступає до Московського училища мистецтва, де знайомиться із членами Російського футуристичного руху. Стає лідером групи "Гілея". Після знайомства із Давидом Бурлюком входить у коло поетів та зближується із кубофутуристами.

 

Літературне життя

Перший опублікований вірш "Ніч" Маяковського увійшов до футуристичної збірки "Ляпас суспільному смаку" 1912 року. 1913 р. поет звертається до драматургії і створює трагедію "Володимир Маяковський", сам ставить її та виконує головну роль.

1914 р. через активну політичну діяльність Маяковського та Бурлюка виключили із Московського училища мистецтв. У мистецькому розвитку поета тепер зявився новий напрямок на відображення реалій напередодні революції, що оформилось у поемі "Облако в штанах" рос. Над нею автор працював протягом двох років 1914-1915. Вона стала чи не найголовнішим твором Маяковського, що одночасно змальовував палкі теми кохання, революції, релігії, мистецтва. Вона дозволила заявити Маяковському про себе не тільки на всю Росію, але й на весь світ. Поет навмисне використовував у поемі мову вулиць та довгі конструкції аби викрити зідеалізовані та зромантизовані поняття поезії.

 

Ліля Брік та В. Маяковський

Влітку 1915 р. Маяковський закохався у заміжню жінку - Лілю Брік. Саме їй присвячено поему "Флейта-позвоночник" рос. Чоловіком Лілі був видавець поета - Осип Брік. Кохання, поруч із враженнями від революції та війни, дуже вплинули на поезію Маяковського наступних років. Поема "Война и мир" рос. 1916 р. змалювала жахи Першої світової війни та поема "Человек" рос. - насправді вони є вираженням болю, що спричиняє кохання:

У незрілому мистецькому колі Радянського Союзу, що тільки зароджувався, Маяковський був солідною фігурою. Він навіть мав привілей вільно пересуватися світом, подорожував Британією, Німеччиною, Латвією, Сполученими штатами, Мексикою, Кубою, що відобразилось у роботі "Мое открытие Америки" рос. 1925 р.

Під час лекцій у Сполучених штатах Маяковський познайомився із Еллі Джонз, яка пізніше народить йому доньку. Та про це поет дізнається набагато пізніше, у 1929 р., коли пара таємно зустрілась на півдні Франції, адже свої стосунки вони мали тримати у таємниці. Наприкінці 1920-х Маяковський закохався у Тетяну Яковлєву, їй він присвятив "Лист Тетяні Яковлєвій"

Щодо творчості, у ці роки поет активно спрівпрацює із "Известиями" рос. та "Комсомольською правдою", друкується у журналах "Новый мир", "Молодая гвардия", "Огонёк", "Крокодил", "Красная нива" та ін. Працював також у агітці та рекламі, за що його жорстко критикували Пастернак, Катаєв та Свєтлов. 1923 р. організував ЛЕФ (від рос. - "Левый фронт"), випускав журнал "ЛЕФ". Але влітку 1928 р. розчарувався у Лефі та залишив його.

Сатиричні п'єси "Клоп" (1928), "Баня" (1929) були поставлені Мейерхольдом. У 1929 р. Маяковський організував групу "Реф", але вже у лютому 1930 вийшов із неї, вступив до РАПП.

14 квітня 1930 р. у 10: 15 ранку Маяковський вистрелив собі у серце із револьвера [Джерело?]. Це сталося у Москві, буд. № 3 по Луб'янському проїзду, кв. № 12. Вочевидь, це було самогубство [Джерело?]. Однак проти передсметрної волі самого поета "В том, что умираю, не вините никого, и, пожалуйста, не сплетничайте. Покойник этого ужасно не любил.", і нині проджовжуються спекуляції навколо його смерті. Поховано поета на Новодівичому цвинтарі.

Кінематограф

1918 р. Маяковський написав сценарій до фільма "Народжений не задля грошей" рос. "Не для денег рождённый" за мотивами роману Джека Лондона "Мартин Іден". Поет сам зіграв головну роль Івана Нова. Нажаль, не збереглось жодної копії фільму.

Також 1918 р. Маяковський знявся у головній ролі експериментального фільму рос. "Барышня и хулиган" за сценарієм самого Маяковського. Через 50 років сценарій не залишився забутим. 1970 року вийшов телефільм-балет "Барышня и хулиган" на основі сценарію 1918 року.

 

Після смерті поета

Пам'ятник на площі Маяковського у Москві.