Чи є "колонка редактора" самостійним жанром? Якщо так, то чим вона відрізняється від інших жанрів

Міністерство освіти і науки України

Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"

Інститут філології та масових комунікацій

Кафедра видавничої справи та редагування

Самостійна робота №

Тема: «Чи є « колонка редактора» самостійним жанром? Якщо так, то чим вона відрізняється від інших жанрів?»

Виконала: Демидасюк М.Е.

Перевірив: Карпенко В.

Київ 2010

План

1. Акцент номера

2. "Колонка редактора" як жанр

3. Мотивація до написання

4. Позиція редактора – позиція газети

5. Вимоги до "колонки редактора"

6. Вузлики для пам'яті авторові "колонки"

Література

1  Акцент номера

Можливо, пересічний читач не завжди зауважує, але кожен журналіст знає достеменно, що газета аж ніяк не вінегрет із різноманітних тем і жанрів, а чітка, продумана до дрібниць цілісність, де місце і обсяг кожного матеріалу вмотивовані. Кожне число, як правило, має свій тематичний центр, своєрідний стрижень, на який нанизується (підверстується) вся інша тематика. Випуск без центрального (журналістською мовою "гвоздьового") матеріалу вважається невдалим. Зазвичай такий матеріал починається з першої полоси або на ній анонсується якомога помітніше, щоб відразу “вбирав у себе очі читача”. Суть такого розміщення якраз і полягає в тому, щоб акцентувати увагу на тій чи тій темі, щоб підкреслити, що саме вона нині найактуальніша.

Такий підхід є типовим у світовій журналістській практиці. Був він властивим і за радянських часів: наприклад, різні газети – від центральних до районних – щономера друкували так звані передові статті, які розміщували на першій полосі широким форматом на дві лівих колонки. Це були своєрідні публічні директивні вказівки тих партійних комітетів, чиїми були газети. В них обґрунтовувалася необхідність тієї чи тієї кампанії, роз'яснювалося, що слід робити партійному активу, вказувалося, приміром, селянам, коли і як треба сіяти чи збирати урожай, і далі в такому ж дусі.

Авторами передових статей у районних газетах найчастіше були редактори, в обласних, республіканських – крім редакторів, могли виступати секретарі відповідних партійних комітетів, у газеті "Правда" – центральному друкованому органі партії – відповідальні працівники ЦК та газети. Такі статті подавалися без підписів, скрізь сприймалися як партійні вказівки, обговорювалися на місцях і були обов'язковими для виконання по всій вертикалі партійно-радянської влади.

Звичайно, ця бюрократична система, взята на озброєння партійною пресою, накладала свій відбиток і на якість матеріалів. Оскільки теми для передових статей часто збігалися з повторенням політичних кампаній (вибори у партійних організаціях та колгоспах, початок навчального року в системі політичної освіти), чергуванням сезонних робіт у сільськогосподарському секторі (сівба, обробіток просапних культур, жнива, підготовка тваринництва до зими) тощо, та оскільки їх нерідко писали партчиновники, які не мали журналістської освіти, то й нагадували ці статті не стільки газетні жанри, скільки заскорузлі, сухі й безбарвні бюрократичні циркуляри, підготовлені за шаблоном з повторюваним набором тодішніх газетних штампів на кшталт: "ставши на трудову вахту…", "йдучи назустріч знаменній події (даті)…", "виконуючи рішення партійного з'їду (пленуму ЦК…)", "розгорнувши соціалістичне змагання на честь свята (ювілею)…" "трудівники колгоспу (ферм, полів) зобов'язані…" і таке інше. Як правило, це були малочитабельні матеріали, хоча по-своєму відбивали реалії тодішнього життя – такі ж зарегламентовані, сірі та нецікаві. Зате називалися гучно та претензійно – "прапор номера". І, звичайно ж, оплачувалися підвищеним гонораром: відповідно до високого чину авторів та висловлених ними "цінних вказівок".

Хай там як, але передові статті тодішньої компартійної періодики були хоч і блідим і неякісним, та все ж таки наслідуванням традицій "буржуазної преси" і сприймалися як акцент номера. Справді, бо в закордонних серйозних газетах практикувався тоді, та й понині вміщується, головний матеріал випуску, присвячений злободенній проблемі, на якій акцентується читацька увага. Такий матеріал може подаватися без підпису, щоб підкреслити, що висловлені в ньому думки є позицією газети. Але може мати й автора, як правило, відомого журналіста, політичного (економічного, міжнародного, воєнного тощо) оглядача, людини з іменем. Це може бути особистий погляд на злободенну подію чи тенденцію, актуальний коментар з приводу, що часто-густо виражають політику часопису. Такі журналісти – редактори тематичних блоків чи визнані оглядачі – мають своє постійне місце на газетних сторінках, які сприймаються як їхня іменна шпальта. Це висока честь мати іменну шпальту, це визнання глибини міркувань, прогнозів та журналістської майстерності їхніх авторів. Аналітика цих журналістів позитивно сприймається читачем, її чекають, на неї зважають політики, на неї посилаються та її цитують колеги з інших засобів масової інформації.

Жанри таких виступів можуть бути різними – стаття, огляд, коментар, навіть кореспонденція, – але завжди це аналітика. Тим і цікава. І сприймається справді як тематичний акцент якщо не номера, то принаймні тематичного блоку. Обсяг може бути довільний, він диктується важливістю теми та відчуттям міри автора. В американських газетах, наприклад, шпальта редактора чи оглядача має обсяг у середньому 500–700 слів.

2. "Колонка редактора" як жанр

Журналістика незалежної України практично відмовилася від передових статей, принаймні в тому форматі й у тому розумінні, що були за радянських часів. Хоча жодна солідна газета без "гвоздьових" матеріалів не виходить. Інколи це буває вдало, інколи – не зовсім. Наприклад, не завжди демонструють у цьому сенсі здоровий смак, високу вимогливість у визначенні для анонсування центральної теми відповідальні працівники однієї з найсучасніших за оформленням, організацією матеріалу, творчими пошуками повноколірної газети "Сегодня". Так, у номері від 29.08.2006 р. на першій сторінці цілком слушно проанонсовано соціально-політичний огляд "Восемь вопросов на осень" та розповідь про нелегкі будні військовиків-контрактників під назвою "Украинский контрактник служит родине с 8.30 до 18.25, а она ему платит $90 в месяц". Абстрагуймося від того, наскільки вдалі ці анонси річ не в цьому. А в тому, що ще один суспільно важливий матеріал, принаймні для киян, ("Превратить Андреевский в бордель не позволим!") про виступи протесту художників, майстрів прикладного мистецтва та жителів славнозвісного Андріївського узвозу проти намірів властей реконструювати цю видатну історичну й культурну пам'ятку, після чого Андріївський перестане бути Андріївським, проанонсовано сіро й не виразно: одним рядком чорно-білим виворіткою унизу першої полоси.

Зате анонс про літній відпочинок двох відомих українських депутатів в Америці та на Кубі, а також про бійку та розлучення подружньої пари з російського шоу-бізнесу винесено на чільне місце і подано в кольорі та з фотографіями. Хоч і кажуть, що у кожного свій смак, але виправдовувати несмак власними уподобаннями – невдячна справа. У нашому випадку і сліпому видно, що редакція на догоду попиту обивателя поставилася невимогливо до анонсування матеріалів. Звичайно, подробиці з приватного життя нардепів та сімейні скандали московських шоуменів можуть бути цікавими для обивателями. Та останнє діло опускатися до смаків обивателів, куди благородніше і виправданіше своїми публікаціями їх підтягувати до інтелектуального і духовного рівня свого часопису.

Та попри цей, хотілося б думати, нетиповий випадок, нинішні періодичні видання таки намагаються витримувати тематичний баланс, дбають про масштабні теми, виділяючи центральні матеріали, тематичні центри видання. Та вони аж ніяк не можуть бути замінниками редакційної, так би мовити, заголовної статті, яка б чітко, економно, образно відображала позиції часопису щодо тих чи тих актуальних і значущих явищ і подій соціально-політичного життя.

Хто ж може і має право виражати цю позицію?

Безумовно, головний редактор передусім, оскільки він:

а) уповноважений засновником керувати редакцією, а редакція, згідно із законодавством, "реалізує програму друкованого засобу масової інформації, затверджену засновником (співзасновниками)" [1];

б) є найпоінформованішим членом редакційного колективу, оскільки за тим же законом у його функціональні обов'язки входить представляти редакцію у відносинах із засновником співзасновниками), видавцем, авторами, державними органами, об'єднаннями громадян тощо [1];

в) обіймаючи керівну посаду у творчому колективі, мусить володіти високим рівнем професійної майстерності і може продемонструвати високий клас написання аналітики.

Як уже наголошувалося, головному редакторові не обов'язково виступати з журналістськими матеріалами на сторінках керованого часопису. Але бажано. Йдеться, звичайно, не про поточні журналістські матеріали – для цього є працівники, які мають цим займатися і яких у жодному разі не слід підміняти. Редактор має братися за перо, коли відчує, що саме він найкраще впорається з тією чи тією темою. Йдеться про глибоку аналітику, з якої судять про рівень видання. Ось для цього практика виробила суто редакторський жанр, який іменується "колонка (головного) редактора".

Чим характеризується "колонка редактора"? За яких умов і обставин головний редактор має скористатися цим жанром?

По-перше, коли відчує суспільну потребу в роз'ясненні вузлових проблем, в яких живе країна чи регіон.

По-друге, коли визріває і проситься на кінчик пера суспільно значуща тема;

По-третє, коли актуалізуються завжди гострі злободенні питання, які на слуху у громадськості.

Редакторський жанр відродився у новій якості за часів незалежності. Саме у цей період виникло чимало нових проблем, пов'язаних зі зміною державного ладу, з національним державотворенням, з виникненням реальної багатопартійності та переходом до ринкових відносин. Все це відбивалось у суспільній свідомості, до глибини душі хвилювало громадян, тому й вимагало журналістського осмислення. Отже, можна сказати, відродження жанру "колонки" було викликане суспільною потребою.

За теорією журналістських жанрів "колонка редактора" – це стаття, аналітичний огляд чи аналітичний коментар. Однак ці класичні жанри у формі "колонки" позначені своєрідністю підходу, аналізу та стилю автора – всім, що властиво публіцистиці найвищого ґатунку. Далеко не всі редактори ведуть свою "колонку" в часописі, не використовують, отже, величезні можливості цього жанру. Причини тут різні: переобтяженість редакторів суто організаторською роботою та виконанням представницьких функцій; небажання перейматися журналістською творчістю, щоб не відбирати хліб у працівників пера; зрештою, острах виявити свою творчу неспроможність. Не варто їх за це картати: головне в редакторській праці – не продемонструвати майстерність свого пера, а забезпечити умови для розкриття творчих потенцій підлеглих.

Ті ж редактори, які не ігнорують "колонку", намагаються писати з почуттям і редагувати з розумом. Звичайно ж, матеріалу з обраної теми завжди має бути більше, ніж потрібно безпосередньо для її розкриття. Теми "колонок", як і їхні параметри, можуть бути різними. З редакторської творчості новітньої української журналістики привернули увагу читачів "колонки редактора" газети "Вєчєрняя Одєсса" св. пам'яті Бориса Дерев'янка та редактора київської "Нєзавісімості" ("Комсомольського знамені", "КоЗи") Володимира Кулеби. Борис Дерев'янко завжди обирав суспільно “гарячі” теми і не обмежував себе обсягом матеріалів. Нерідко його "колонка" починалася на першій сторінці, продовжувалася на другій, а закінчувалася на третій. Фактично це вже була не стільки "колонка редактора", скільки полоса чи розворот редактора. Звичайно, тут уже явний перебір, але писав Дерев'янко гостро, безкомпромісно, майстерно; його матеріалами зачитувалися. Як непересічні журналістські твори, вони продовжували своє життя в книгах.

У Володимира Кулеби інший стиль, інший підхід. Його "колонки" подавалися під рубрикою "Чай на серветці", були невеликі за обсягом – займали справді класичну газетну колонку на сторінці формату А3, писалися у формі невеликих новелок-спогадів про недавнє минуле – періоду так званого застою та перебудови. Це справді була своєрідна подорож у застій. Написані невимушено й легко, вони так само легко, з інтересом читалися. Це якраз той випадок, коли авторові у простій, на перший погляд, безшабашно-іронічній формі показати на прикладі "стовпів застою" типові норови тих часів. Це було актуально, оскільки позбувшись радянського режиму, тогочасних рудиментів українське суспільство ще не позбулося. Ці та інші "колонки" Володимира Кулеби також вийшли окремою книжкою, що так і називається – "Подорож у застій і зворотно".