Конституція України визначає дві системи регіонального управління: місцеві державні; адміністрації та місцеве самоврядування

2. Конституція України визначає дві системи регіонального управління: місцеві державні; адміністрації та місцеве самоврядування.

Виконавчу владу в областях, районах, Автономної республіці Крим, містах Київі та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Їх основними завданнями є: виконання Конституції, законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; забезпечення законності; правопорядку, додержання прав і свобод громадян;

здійснення державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля та інших програм; підготовка і виконання відповідних бюджетів;

взаємодія з органами місцевого самоврядування; реалізація інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

До складу місцевої державної адміністрації входять: її голова, який призначається на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України; заступники голови, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів, що здійснюють управління регіональним розвитком. Розпорядження голів місцевих державних адміністративних, прийняті у межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами та громадянами.

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністерств України, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації діють на засадах:

—відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність;

—верховенства права;

—законності;

—пріоритетності прав людини,

—гласності;

—поєднання державних і місцевих інтересів.

Місцеві державні адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законом «Про місцеві адміністрації» та іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, а районні державні адміністрації в Автономній Республіці Крим — також рішенням і постановами Верховної Ради та Ради Міністерств Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їх повноважень.

Основою демократичного устрою в будь-якої державі є Місцеве самоврядування. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає його сутність таким чином: «Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

—народовладдя;

—законності;

—гласності;

—компетентності;

—поєднання місцевих і державних інтересів;

—виборності;

—правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами України;

—підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

—державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

—судового захисту прав місцевого самоврядування.

Реальна влада органів місцевого самоврядування повинна забезпечити ефективне і наближене до громадянина управління.

Тому розвиток і зміна правових основ місцевого самоврядування є важливою підоймою розбудови національної економіки.

Україна вступила до ради Європи і зобов'язалася приєднатися до Європейської хартії про місцеве самоврядування, якою останне визначається як «право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ та управляти нею, діючи у межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення». Це визначення значно повніше, ніж подане в українському законодавстві, відображає сутність місцевого самоврядування та його роль в управлінні. Отже, воно повинно враховуватися при подальшому вдосконаленні правового поля місцевого самоврядування у нашій державі.

Система місцевого самоврядування, визначена Конституцією та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», включає:

—територіальну громаду;

—сільську, селищну, міську ради;

—сільського, селищного, міського голову;

—виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

—районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

—органи самоорганізації населення.

Первинний суб'єкт місцевого самоврядування — територіальна громада, тобто жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Формами вирішення територіальною громадою питань місцевого значення виступають місцеві референдуми чи загальні збори громадян.

Сільські, селищні, міські ради є одиницями місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади і здійснюють від їх іменні ті в їх інтересах визначені Конституцією та законами України функції і повноваження.

Повноваження сільських, селищних, міських рад поділяються на власні і делеговані. До власних повноважень у сфері соціально-економічного та культурного розвитку відносяться:

—підготовка програм соціально-економічного і культурного розвитку та забезпечення його збалансованості;

—складання балансів фінансових, трудових ресурсів, грошових доходів і видатків, необхідних для управління соціально-економічним та культурним розвитком території, розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до комунальної власності відповідних територіальних громад;

—попередній розгляд планів використання природних ресурсів місцевого значення, пропозицій щодо розміщення, спеціалізації та розвитку підприємств і організацій незалежно від форми власності;

—подання до районних, обласних рад необхідних показників і внесення пропозицій до програм соціально-економічного й культурного розвитку відповідних районів та областей, а також до планів підприємств, установ і організацій будь-якої форми власності, розташованих на відповідній території, з питань місцевого значення та деяких інших.

До делегованих повноважень у сфері соціально-економічного і культурного розвитку належать розгляд і узгодження планів підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної власності територіальних громад, здійснення яких може викликати негативні соціальні, демографічні, екологічні та інші наслідки, підготовка до них висновків і внесення пропозицій до відповідних органів.

Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади цих адміністративно-територіальних одиниць та очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради.

Районні та обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад у межах повноважень, визначених Конституцією і законами України, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

До повноважень районних та обласних рад у сфері соціально-економічного й культурного розвитку відносяться:

—затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку району, області, а також цільових програм з інших питань;

—затвердження районних і обласних бюджетів та звітів про їх виконання;

—розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення;

—регулювання земельних відносин;

—управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах;

—вирішення питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів;

—прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення;

—прийняття рішень щодо делегування місцевим державним адміністраціям окремих повноважень районних, обласних рад;

—розв'язання інших питань, визначених законом.

У нинішній період районні та обласні ради делегують місцевим державним адміністраціям переважну більшість своїх повноважень із соціально-економічного і культурного розвитку. Серед них — підготовка проектів програм соціально-економічного й культурного розвитку, цільових програм з інших питань, пропозицій до загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку України; забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових та фінансових ресурсів; підготовка і подання до відповідних органів виконавчої влади фінансових показників і пропозицій до державного бюджету України та інші.

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, обов'язкові до виконання на відповідній території.

Органи самоорганізації населення — будинкові, вуличні, квартальні та інші — створюються за ініціативою жителів з дозволу сільських, селищних, міських рад і наділяються ними частиною власної компетенції, фінансів та майна.

Особливості самоврядування в Києві та Севастополі визначаються відповідними законами.

Важливе значення для місцевого самоврядування мають його економічні підойми. Вони визначені у ст. 142 Конституції України: «Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад)).

Майнова власність територіальних громад утворюється шляхом передачі їм майна державою, іншими суб'єктами права власності, а також придбання майна органами місцевого самоврядування у визначеному законом порядку.

Об'єктами спільної власності територіальних громад є підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, спеціального обслуговування та інші, визначені законом.

Держава фінансове підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та їх належним обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб.

Конституція України, закони «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації» та інші утворили правове поле регіонального управління. Проте до цього часу економічний механізм, організаційна структура та інші важливі елементи системи управління регіональною економікою не приведені до належного правового статусу, до кінця не вирішені питання комунальної власності, формування місцевих бюджетів, відносин з урядовою вертикаллю, взаємодії органів самоврядування і місцевої державної адміністрації та інші. Усунення цих вад є невідкладним завданням подальшого реформування регіонального управління.

3. Головним засобом здійснення економічної політики в регіоні є регіональне управління. Воно має три форми: державне, місцеве управління та місцеве самоврядування.

Держава своїми рішеннями окреслює цілі і пріоритети регіональної політики, визначає своє ставлення до процесів, які відбуваються в регіоні, виходячи з його ролі і місця у народногосподарському комплексі, регламентує основні параметри розвитку регіонів за допомогою фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, антимонопольної та митної політики.

Місцеве управління спрямоване на вирішення питань місцевого значення та узгодження галузевих, регіональних і підприємницьких інтересів на рівні областей та адміністративних районів.

Місцеве самоврядування є засобом реалізації інтересів територіальних громад сіл, селищ та міст.

Дієвість регіонального управління залежить від реалізації ним спеціальних функцій: інтегруючої, перерозподільної, стимулюючої, соціальної та оптимізаційної.

Інтегруюча функція регіонального управління пов'язана з узгодженням управлінських рішень різних об'єктів господарювання на основі стратегії розвитку регіону в цілому.

Перерозподільна функція полягає у маневруванні фінансовими, трудовими та природними ресурсами з метою отримання кращих кінцевих результатів господарювання.

Стимулююча функція спрямована на створення умов для всебічного розвитку підприємництва, конкуренції в сфері використання ресурсів регіону, заохочення тих інституціональних одиниць, діяльність яких сприяє поліпшенню соціально-економічної ситуації в регіоні в цілому.

Соціальна функція направлена на підтримку життєдіяльності найбільш вразливих верств населення за рахунок бюджетних та позабюджетних коштів.

Оптимізаційна функція полягає у вирішенні завдань соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх економічної, соціальної, культурної та екологічної ефективності.

Суб'єктами виконання вказаних функцій є органи державної влади та місцевого самоврядування, система яких в Україні визначена Конституцією і законами «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації».

Органи державного управління в регіонах можна класифікувати за ознаками:

а) цілей та завдань — законодавчі та виконавчі органи;

б) централізації діяльності — вищі (центральні) та місцеві органи;

в) характеру діяльності та обсягу повноважень — органи загальної компетенції, галузевого і міжгалузевого управління та адміністрації підприємств, організацій і установ.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Вона вносить зміни до Конституції України, приймає закони, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, затверджує Державний бюджет України, вносить зміни до нього та контролює виконання, затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля та виконує інші повноваження у відповідності з Конституцією України.

Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції України і законів України, актів Президентів України; розробляє здійснює загальнодержавні програми екологічного, наукового, технічного, соціального і культурного розвитку України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; виконує функції, передбачені існуючим законодавством. До виконавчих органів в областях і районах, містах Києві та Севастополі відносяться місцеві державні адміністрації. Вони забезпечують:

—виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої §-| влади;

—законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;

—виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку;

—підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

—взаємодію з органами місцевого самоврядування;

—реалізацію інших наданих державою, а також делегованих ;

відповідними радами повноважень.

Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні органам влади вищого рівня та радам у частині делегованих ними повноважень.

Розмежування повноважень і функцій органів державного управління та місцевого самоврядування є однією з найважливіших проблем управлінської науки і практики. Її вирішення пов'язане насамперед з вибором моделі співвідношення центральної влади та місцевого самоврядування. У світовій практиці державотворення використовується чотири основні системи територіальної влади: централізована, англо-американська, європейська змішана елітна (континентальна або французька ) та європейська змішана з розділеною ієрархією управління.

Централізована система передбачає, що на всіх рівнях, нижче загальнодержавного, управління здійснюють органи державної влади, які формуються урядом або главою держави та підпорядковуються по вертикалі. Це — модель тоталітаризму.

Англо-американська система виходить з того, що управління на всіх субнаціональних рівнях здійснюють органи місцевого самоврядування, які обираються населенням відповідних територіальних одиниць. На цих рівнях функціонують також місцеві І органи міністерств та відомств, наділені спеціальними функціями, але органів державної влади загальної компетенції тут немає. Таку модель застосовують Бразилія, Великобританія, США, Швейцарія та деякі інші країни.

Європейська змішана елітна система грунтується на поєднанні прямого державного управління та місцевого самоврядування. При цьому управління на низовому рівні здійснюють, як правило, лише органи місцевого самоврядування. Таку систему використовують Італія, Франція та багато інших європейських країн.

Європейська змішана з розділеною ієрархією управління система побудована за тим же принципом, що і попередня, але має свої особливості: управління на обласному та районному рівнях здійснюється лише місцевою державною адміністрацією, а на низовому — тільки органами місцевого самоврядування. Ця система притаманна Болгарії, Польщі та деяким іншим країнам.

Засади територіальної влади в Україні визначені її Конституцією і за принципами організації загалом відповідають Європейській змішаній елітній моделі

Схема 2.1. Система територіальної влади в Україні

Але у цій системі ради стоять осторонь від органів державної виконавчої влади, не мають законодавче визначеного підпорядкування і вирішують обмежене коло питань, пов'язаних із затвердженням програм соціально-економічного та культурного розвитку, обласних і районних бюджетів та контролем за їх виконанням, а інші повноваження делегують місцевим державним адміністраціям. Отже, відносини між державною владою і місцевим самоврядуванням складаються не на користь останнього і не повною мірою відповідають демократичним засадам, закладеним в Європейській хартії про місцеве самоврядування.

Аналіз існуючих моделей, представлених у схемі 2.1, показує, що система територіального управління у будь-якій країні має три рівні: загальнодержавний (національний), проміжний (область, район) та низовий (село, селище, місто). На кожному з них діють відповідні управлінські структури — місцеві державні адміністрації та місцеві ради. Разом вони іменуються місцевими органами влади.

Організаційна структура місцевих державних адміністрацій зумовлюється їх повноваженнями, функціями, структурою господарства, принципами управління та специфічними для кожної територіальної ланки національними, історичними, економічними й іншими особливостями. Схематично структура обласних державних адміністрацій виглядає так (див. схему 2.2).

Голова, перший заступник та заступники голови держадміністрації здійснюють керівництво управліннями і службами безпосереднього підпорядкування й структурними підрозділами, підпорядкованими також відповідним міністерствам та відомствам. Управління економіки, наприклад, підпорядковане як керівництву адміністрації області, так і Міністерству економіки України в організаційно-методичному відношенні.

Подвійне підпорядкування зумовлюється принципом централізації, покладеним в основу організації виконавчої влади та її управлінської вертикалі. Централізм в управлінні не завжди сприяє поліпшенню справ у регіонах, оперативному вирішенню локальних проблем, використанню економічних засобів та стимулів у регулюванні відтворювальних процесів на регіональному рівні. Тому подальше вдосконалення структури управління вбачається у його децентралізації.

4. Законодавство розмежовує повноваження між центральними та місцевими органами державної влади і представницькими органами, враховуючи умови певного фіксованого періоду.

Динамічність відтворювального та відносна інертність законодавчого процесів об'єктивно зумовлюють відставання у формуванні державної регіональної політики. В цих умовах в управлінні регіональною економікою повинні застосовуватися такі методи, які давали б можливість ліквідувати або принаймні пом'якшити вказане протиріччя.

Серед загальних методів управління — правових, адміністративних та економічних — перевагу мають останні. Пояснюється це тим, що економіка в цілому є самоналагоджуваною системою, діючою у відповідності з об'єктивними економічними законами, а економіка регіону — невід'ємною складовою єдиного народногосподарського комплексу.

До економічних методів управління регіональною економікою відносяться насамперед планування та бюджетно-фінансове регулювання, включаючи ціноутворення на місцеві ресурси.

Адміністративні методи слід застосовувати у боротьбі з монополізмом, захисті навколишнього середовища, дотриманні правопорядку, санітарних, пожежних та інших норм і правил, у реалізації місцевих цільових програм тощо.

Переміщення центру ваги в управлінні процесами соціально-економічного розвитку безпосередньо на місця — об'єктивна вимога часу. Вона потребує чіткого розподілу повноважень між ланками управлінського ланцюга: центр — область— район — місто, село, селище та між радами і держадміністраціями. З цією метою потрібно використовувати правові методи та прийняти відповідні законодавчі акти, зокрема про статус області, великих міст, адміністративних районів, про планування та регіональні програми й деякі інші.

Економічні, правові та адміністративні методи слід застосовувати з урахуванням розвитку ринкових відносин і функцій регіонального управління.

Тема 3 "Проблеми планування та прогнозування в системі управління регіональною економікою"

1. Передумови планування та прогнозування соціально-економічної діяльності регіону: теорії просторової та регіональної економікою

2. Сучасний стан планування в регіонах України

3. Напрями розвитку регіонального планування та прогнозування

4. Система показників регіональних планів та програм

1. Займаючи певну нішу в системі економічних наук, регіональна економіка асимілює множину теоретичних знань. Для розуміння еволюції і сучасної структури теорій регіональної економіки особливо важливо адекватно оцінювати вплив загальних економічних теорій, теоретичної географії і междисциплінарних теорій стійкого розвитку.

Проблеми економічного простору привертали увагу ще античних мислителів і .соціалістів-утопістів, а в XVII- XVIII вв. постійно входили в структуру економічних теорій, що створювалися, (Р. Контильон, Дж. Стюарт, А. Смит і Д. Рикардо). Проте потім в економічній науці укоренилося прагнення до абстрагування від простору, до побудови теорій «крапкової економіки». От чому велике було значення досліджень факторів економічного простору в роботах Й.Тюнена, В.Лаунхардта й А.Вебера, що створили передумови для наступного взаємопроникнення теорій крапкової і просторової економіки.

Розвиток регіональної економіки як науки не привело до створення загальновизнаної синтетичної теорії. Переважна тенденція - наростання розмаїтості в теоретичних ^; підходах, посилення спеціалізації досліджень, поява нових напрямків. При цьому важливо підкреслити, що теоретичний арсенал сучасної регіональної економіки вміщає досягнення різноманітних історичних періодів і багатьох наукових шкіл. Тому ознайомлення з історією теоретичної думки в галузі регіональної економіки - необхідна умова оволодіння сучасним рівнем теорії.

Донедавна ідеологічні, інформаційні й інші міждержавні бар'єри гальмували взаємопроникнення і взаємодоповнення досліджень регіоналістів різних країн. Тепер регіональна економіка розвивається як єдина світова наука, яка має, зрозуміло, пріоритети й акценти в кожній країні.

Необхідно виділити три етапи розвитку теоретичних основ регіональної економіки:

1)  зародження теорій регіональної економіки і їх «західна» еволюція;

2)  розвиток регіональної економіки в СРСР і зближення регіональних досліджень Заходу і Сходу;

3)   сучасна еволюція (по ряді напрямків) регіональної економіки як єдиної світової науки.

Головні напрямки генезису теорій просторової і регіональної економіки в рамках західної науки.

I.  перші теорії розміщення виробництва і розселення і їхнє наступне поширення на регіональні ринки;

II.   поява теорій регіональної спеціалізації і міжрегіональної торгівлі; розробка вчення про просторову організацію А.Леша;

III.  формування «регіональної науки» У.Айзарда.

І. Початок науковому осмисленню просторового аспекту економіки, як уже відзначалося, було покладене роботами Тюнена, Луанхардта і Вебера. Ці німецькі вчені створили перші теорії розміщення (локалізації) виробництва.

Значення теоретичного внеску Тюнена визначається не тільки тим, що він пояснює закономірності ефективного розміщення сільськогосподарського виробництва, орієнтованого на один ринок збуту, і кількісно оцінює земельну ренту по місцю розташування. Основна робота вченого стала першим і дуже показовим прикладом використання математичних моделей у теорії просторової економіки.

Лаунхардт сформулював чіткі умови і розробив метод рішення характерної проблеми розміщення промислового виробництва - визначення оптимального місця розташування окремого промислового підприємства щодо джерел сировини і ринків збуту продукції. Запропонований їм інструмент («вагової трикутник») - одна з перших в економічній науці фізичних моделей.

Суттєвий крок вперед у порівнянні з Тюненом і Лаунхардтом зробив Вебер, ввівши в теоретичний аналіз нові чинники розміщення виробництва на додаток до транспортних витрат. Він створив струнку факторну систему, що потім використовувалася і розширювалася численними послідовниками вченого.

Предмет теорії розміщення був розширений В.Кристаллером, який уперше теоретично проаналізував формування систем населених пунктів (або «центральних місць») у ринковому просторі. Ця теорія пояснила, чому одні товари і послуги повинні вироблятися (даватися) у кожному населеному пункті (продукти першої необхідності), інші - у середніх поселеннях (звичайний одяг, основні побутові послуги і т.п.), треті - тільки в крупних містах (предмети розкоші, театри, музеї й ін.).

Відповідно до Кристаллера, зони обслуговування і збуту з часом мають тенденцію оформлятися в правильні шестикутники («бджолині стільники»), а вся заселена територія покривається такими без просвіту («кристаллеровськая решітка»); завдяк цьому мінімізується середня відстань для збуту продукції або поїздок у центри для покупок і обслуговування.

Приведені вище теорії розміщення виробництва і розселення одержали в першій половині XX в. інтенсивний розвиток, причому по ряду напрямків. Характерні ознаки першого з них, пов'язаного з побудовою «чистих» теорій розміщення, - вибір щодо простої ситуації (абстрагованої від конкретностей і другорядних властивостей) і її кількісний аналіз, що завершується або математичною формулою, або перебуванням особливого геометричного місця, або виробленням точних правил економічної поведінки. Саме так будувалися теорії Тюнена і Лаунхардта, а типовий новий приклад - «феномен Хотеллінга», тобто обгрунтування правила оптимальної поведінки конкуруючих виробників (продавців) на ринку, що має лінійну форму.

ІІ. До другого напрямку відносяться дослідження, що узагальнюють і доповнюють підходи і результати основоположників теорії розміщення. Мова йде про перехід від розгляду окремого й ізольованого промислового підприємства до аналізу взаємозалежних підприємств, про об'єднання теорій розміщення сільськогосподарського і промислового виробництва, про введення в аналіз цін, ренти, функцій попиту і пропозиції, елементів динаміки.

ІІІ. Науковим базисом третього напрямку розвитку теорії розміщення послужила класична модель загальної економічної рівноваги Л.Вальраса. Оформлення цього напрямку означало пряме включення теорій регіональної економіки в головне русло загальної економічної теорії.

Для розуміння принципових відмінностей крапкового і просторового підходів в економічній теорії принципово важливий аналіз механізму попиту і пропозиції і ціноутворення на товарних ринках. Широко відома модель ринкової рівноваги) демонструє, що кількість реалізованого товару і ціна рівноваги визначаються перетинанням функцій попиту і пропозиції. Проте прийняте при цьому допущення, відповідно до якого ринок є крапкою, непридатною для просторової економіки.

Початковий крок аналізу механізму попиту і пропозиції в економічному просторі - розгляд розділених регіональних ринків. У кожному автономному регіоні установлюються своя ринкова рівновага попиту і пропозиції і свої (у загальному випадку - різні) ціни цієї рівноваги. Ситуація принципово ускладнюється, якщо регіональні ринки зв'язуються один з одним, тобто якщо між ними здійснюються рівчаки товарів. Стосовно до подібної типової ситуації доводиться, що ціни рівноваги на регіональних ринках повинні відрізнятися на величину транспортних видатків від пункту продавця до пункту покупця. Цей фундаментальний результат зберігається у всіх більш загальних теоріях локалізації, торгівлі і просторової економічної рівноваги.

Теоретичні принципи виробничої спеціалізації регіонів і міжрегіональної торгівлі формально були уперше виведені в рамках теорій міжнародних економічних відношень. І це не випадково, оскільки міжнародні і міжрегіональні торгівля, спеціалізація й інтеграція мають значну подібність основних понять, факторів, проблем і методології аналізу. Розділювальні ж межі тут визначаються тим, що міжрегіональний поділ праці і міжрегіональної торгівлі суть процеси в рамках різноманітних частин однієї національної зони вільної торгівлі, однієї митної території, однієї валютної системи, одного національного ринку праці і капіталу. У міжрегіональній торгівлі відсутні адміністративні, валютні, митні, політичні й інші бар'єри, що зберігаються в міжнародних економічних відношеннях незважаючи на тенденцію лібералізації, що превалює, і глобализации.

Основні висновки «міжнародних» теорій Смита - Рикардо і Э.Хекшера - Б.Олина отримані в системі постулатів міжрегіональних відношень, хоча їхні автори у своїх поясненнях говорять про Англії, Шотландії, Португалії, і т.д. Доречно відзначити, що Один (лауреат Нобелевської премії) назвав свою головну роботу «Міжрегіональна і міжнародна торгівля» (1933 р.), підкреслюючи і спільність, і розходження двох типів торгівлі.

Смит і Рикардо розглядали міжрегіональну (міжнародну) торгівлю як засіб одержання вигоди для будь-якого її учасника. У 30-х роках XX в. шведські економісти Хекшер і Олин розвили теорію міжнародного (міжрегіонального) поділи праці, ввівши в розгляд співвідношення основних взаємозамінних чинників виробництва (праці, капіталу, землі й ін.).

Особливе місце в розвитку теорії просторової і регіональної економіки займає вышедший у 1940 р. праця німецького ученого Лісовика «Просторова організація господарства»².

Вчений розвертає абстрактно-теоретичний аналіз у його математичній формі. Особливість методу Лісовика показується в що коментується підручнику на прикладі пояснення такого важливого феномена, як територіальне (або просторове) поділ праці. Відомо, наприклад, що К.Маркс і його послідовники пояснювали «походження» територіального поділу праці регіональними розходженнями умов виробництва: наявністю або відсутністю відповідних почвенно-клима-тичних умов (для сільського господарства), корисних копалин (для видобувної промисловості), трудовими навичками населення й інших чинників. І це правильно. Проте Лісовик порушує питання в такій методологічній площині: які умови необхідні і достатні для виникнення територіального поділу праці? Враховуються тільки два чинники: ефект концентрації виробництва в однім пункті (падіння граничних витрат виробництва зі збільшенням випуску) і транспортні витрати по переміщенню продукції до споживачів. Стосовно до кожного виду виробництва існує своя раціональна межа концентрації (економії на масштабі), перевищення якого перекрываєтся зростанням транспортних витрат. Очевидно, що для різних виробництв сполучення зазначених двох чинників дають різноманітні оптимальні рішення. І вже тому виникає неоднаковість ступеня концентрації різних виробництв по території, тобто територіальний поділ праці. Автор «Просторової організації господарства» продемонстрував логіку й операционализм абстрактного мислення, відчинив своїм послідовникам шлях до створення загальної теорії просторової економіки.

Теоретичні і методологічні дослідження з регіональної економіки в СРСР до початку переходу до ринкових відносин зосереджувалися навколо трьох проблем. Це: 1) закономірності, принципи і чинники розміщення продуктивних сил; 2) економічне районування; 3) методи планування і регулювання територіального і регіонального розвитку. Найбільше значними авторитетами в середовищі радянських регионалистов (економістів і географів) були И.Г.Александров, Н.Н.Баранский, Н.Н.Колосовский, В.С.Немчинов, Н.Н.Некрасов, А.Е.Пробст, Ю.Г.Саушкин, Я.Г.Фейгин і Р.И.Шнипер.

З погляду сучасних вимог до теорії уразливі не самі сформульовані радянськими регионалистами окремі закономірності, принципи і чинники, а їхній сполучення, що не утворять логічно цілісні системи для пояснення і регулювання процесів просторового і регіонального розвитку.

Велика увага вітчизняних учених до проблеми економічного районування грунтувалося на уявленні, відповідно до якого розумний поділ країни на значні економічні райони повинно сприяти їхньому комплексному розвитку (шляхом внутрішньої кооперації). Надії покладалися і на те, що економічне районування компенсує хиби консервативного адміністративно -територіального розподілу й у перспективі дасть можливість перейти до державного керування значними економічними районами. Відомо: починаючи з 20-х років, комісії головних учених розробляли схеми економічного районування країни, що використовувалися в плані ГОЭЛРО й у п'ятилітніх планах.

Найбільше сильною стороною вітчизняної школи регіональної економіки стали дослідження, що забезпечують планування розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Вони націлювалися на досягнення радикальних зсувів у розміщенні виробничого потенціалу країни, уключали створення методичних основ планування і керування територіальним розвитком, у тому числі з застосуванням програмно-цільового инструментария.

Істотні розходження західної і вітчизняної шкіл у підходах до побудови теорій регіональної економіки й у призначенні останніх складаються в такому. По-перше, на відміну від західних теоретичних традицій із характерними для них аналізом абстрактних ситуацій, аксіоматикою, математичними моделями радянська школа в більшому ступені орієнтувалася на узагальнення емпірики і наукове забезпечення задач, поставлених практикою. По-друге, якщо закордонні дослідники завжди зосереджували увагу на раціональному поводженні економічних суб'єктів (домашніх господарств і фірм) в економічному просторі, то радянські розробки були винятково нормативними, відповідаючи на питання: де необхідно в інтересах «єдиного народногосподарського комплексу» розміщати нові виробництва, куди потрібно переміщати населення, які нові регіони слід освоювати? З цих якісних розходжень випливає, що порівняльну оцінку шкіл, про які мова йде, не можна проводити поза історичним контекстом.

3. Сучасні напрямки розвитку теорії регіональної економіки. Воно, як і розвиток будь-якої іншої теорії, здійснюється насамперед по двох головним лініям: 1) розширення і поглиблення утримання (предмета) досліджень (доповнення «класичних» теорій новими чинниками, осмислення нових процесів і явищ, акцентування комплексних проблем, що потребують междисциплинарного підходу); 2) удосконалювання методології досліджень. З урахуванням даної посилки і загальної структури теорії регіональної економіки в підручнику розглядаються чотири сучасних напрямки розвитку теоретичних досліджень: а) нові парадигми і концепції регіону; б) розміщення діяльності; в) просторова організація економіки; г) міжрегіональні взаємодії.

У сучасних теоріях регіон досліджується як многофункціональна і многоаспектная система. Найбільше поширення одержали чотири його парадигми: «регион—квазидержава»; «регион—квазикорпорація»; «регион-ринок»; «регион—социум».

Регіон як квазидержава являє собою щодо відособлену підсистему держави і національної економіки. У багатьох країнах регіони акумулюють усе більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали «центру» (процеси децентралізації і федералізації). Значна увага в цих країнах приділяється удосконалюванню механізмів взаємодії загальнодержавних (федеральних) і регіональної влади, а також форм міжрегіональних економічних відношень.

Регіон як квазикорпорація - значний суб'єкт власності (регіональної і муніципальної) і економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладами можуть, зокрема, служити захист «торгової марки» місцевих продуктів і змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг), взаємодіють із національними і транснаціональними корпораціями.

Підхід до регіону як до ринку, що має визначені межі (ареал), акцентує увага на загальних умовах економічної діяльності (підприємницькому кліматі) і особливостях регіональних ринків різноманітних товарів і послуг, праці, кредитно - фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань, і т.д.

Відзначені три парадигми в теорії регіону включають проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання і соціального контролю. Серед учених - регионалістов рідко зустрічаються прихильники крайніх позицій: радикально-ліберальної або радикально-центральної. Множина теоретичних відтінків є на платформі «соціального ринкового господарства». Тому в концепціях економічного регіону значна увага приділяється подоланню «фіаско ринку», принципам розвитку неринкової сфери, виробництву і використанню суспільних благ, регулюванню природних монополій, захисту від «зовнішніх ефектів» приватнопідприємницької діяльності, і т.п.

Розгляд регіону як соціуму (спільності людей, що живуть на визначеній території) сполучено з відтворенням соціального життя (відповідні сюжети стосуються населення і трудових ресурсів, утворення, охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища, і т.п.) і розвитком системи розселення. Вивчення ведеться в розтині соціальних груп із їхніми особливими функціями й інтересами. Даний підхід, зрозуміло, ширше економічного.

Теорії розвитку регіону спираються на досягнення макроекономіки, микроэкономики, інституціональної економіки й інших напрямків сучасної економічної науки.