Головною економічною складовою управління на будь-якому рівні є планування — процес розробки прогнозів, планів та програм

2. Головною економічною складовою управління на будь-якому рівні є планування — процес розробки прогнозів, планів та програм.

Економічне прогнозування має на меті наукове передбачення стану об'єкта управління у майбутньому та основних напрямів його досягнення. Визначення останніх є необхідною передумовою власне планування, суть якого полягає у постановці конкретних цілей і завдань, узгоджених у часі і просторі за допомогою системи перспективних і поточних планів та програм. У більшості країн світу вони слугують надійним рекомендаційним засобом здійснення державної економічної політики. Недирективний характер планів та програм не перешкоджає виконанню визначених завдань, оскільки вони переслідують дві цілі: максималізацію прибутку та соціальну справедливість. За таких умов узгодження суспільних інтересів всіх рівнів досягається найбільшою мірою і є основою концепції державного регулювання економіки.

Ринкові перетворення в Україні та проведені реформи відкинули директивне планування як центральну ланку управління в системі командно-адміністративної економіки та разом з тим зумовили відхід від економічного планування взагалі. Замість системи прогнозів та планів нині на рівні регіонів розробляються лише короткострокові програми соціально-економічного розвитку. «Головною метою програми на сучасному перехідному етапі реформування економіки, — читаємо у затверджених колегією Міністерства економіки України Методичних рекомендаціях, — є вирішення поточних проблем, а саме: призупинення спаду виробництва, його стабілізація, поступове нарощування обсягів виробництва продукції та послуг».

Цілком очевидно, що програма не зорієнтована на досягнення стратегічних цілей, які мали б визначатися засадами державної економічної політики та конкретизуватися прогнозами і планами. Програма повинна бути заключною стадією планування, а не його початком і вирішувати тактичні завдання у відповідності з економічною стратегією. Відсутність останньої згубна для економіки перехідного періоду. Отже, існує нагальна потреба створити новий механізм планування, у якому короткострокові програми регіонального розвитку мають відігравати роль тактичного засобу здійснення державної економічної політики та досягнення її мети — підвищення економічного благополуччя суспільства.

Програма соціально-економічного розвитку регіону тепер складається з трьох частин:

1) аналітично-прогнозної;

2) системи основних показників;

3)балансових розрахунків.

Перша частина програми містить інформаційні дані та аналіз розвитку продуктивних сил регіону на початок прогнозного періоду, пояснення щодо змісту цілей, завдань і пріоритетів у розвитку соціально-культурної сфери, напрямів ринкових перетворень тощо.

У другій частині програми розраховуються зведені показники, сукупність яких дає загальну уяву про параметри розвитку регіонального господарства. До них відносяться валовий внутрішній продукт (ВВП), чисельність населення, кількість працюючих, обсяги виробництва товарів та послуг, обсяги капітальних вкладень, доходи і видатки місцевих бюджетів, грошові доходи населення тощо.

Третя частина програми включає інформацію про стан використання фінансових, трудових, паливно-енергетичних ресурсів, виробництва, використання сільськогосподарської продукції та деяку іншу балансову інформацію. Відсутність науково обґрунтованих і законодавче визначених фінансових та соціальних нормативів, невизначеність і необов'язковість узгодження вертикальних та горизонтальних зв'язків на сучасному етапі спричиняють низьку якість балансових розрахунків. За таких обставин вони не можуть бути надійним засобом регулювання територіальних пропорцій і збалансування регіональних ринків ресурсів, товарів та послуг.

Характеристика структури регіональної програми показує, що вона успадкувала форму короткострокового директивного плану,

а за змістом не повною мірою відповідає цілям і принципам державного регулювання економіки регіонів.

Таким чином, стан регіонального планування в Україні слід вважати кризовим, породжуючим серйозні недоліки в управлінні, особливо при вирішенні завдань самофінансування, самоорієнтування та самозабезпечення регіонів.

3. У суспільстві з різноманітними формами власності держава повинна подбати як про оптимальне функціонування ринкового механізму, так і про засоби управління тими процесами, які він не спроможний охопити. Це, — насамперед, забезпечення пропорційності та збалансованості народногосподарського комплексу і його окремих територіальних ланок, економічних та політичних прав людини, її соціального захисту, охорони навколишнього середовища тощо.

Засоби управління, і в першу чергу планування, не повинні протистояти ринковому саморегулюванню економіки. Потрібна така система планів, логіка якої визначається поєднанням інтересів макро-, мезо- та мікрорівнів. Для того, щоб планування відповідало своєму призначенню і не було примусовим засобом управління, необхідно забезпечити:

1) узгоджуваність планових та прогнозних розробок різних рівнів управління;

2) системність, комплексність і безперервність планування та прогнозування;

3) обов'язковість виконання планових завдань. Ці принципи зумовлюють підходи до розвитку планування та його посилення як економічного засобу управління.

Принцип узгоджувапості передбачає індикативний характер планів, їх спрямованість на координацію дій усіх суб'єктів господарювання з метою досягнення обопільної вигоди на макро-, мезо-і мікрорівнях. Для розробки планів потрібні: прозора і достатня інформаційна база, аналіз варіантів майбутньої економічної ситуації та можливість вибору кращого, визначеність економічних підойм, здатних забезпечити спільність інтересів у виконанні поставлених завдань. У такій ситуації відпадає необхідність директивною планування. Хоч деякі результативні показники (зокрема бюджетні), згідно з Конституцією України, мають затверджуватися на загальнодержавному та проміжному (область, район) рівнях шляхом прийняття відповідних законів та постанов, це не змінює загального узгоджувального характеру планових розрахунків.

Системність та комплексність планування повинні забезпечити реалізацію вимог загальної теорії систем, згідно з якою кожний об'єкт управління має розглядатися як деяка складна система та як елемент більш загальної системи. Тому внутрішні і зовнішні зв'язки об'єктів управління мають обов'язково враховуватися у планах та прогнозах усіх рівнів. Узгодження їх потрібні не тільки у просторі, але і в часі.

В умовах кардинальних структурних перетворень у народному господарстві головним засобом регулювання внутрішніх і зовнішніх зв'язків можуть бути перспективні плани як документи, що визначають стратегію соціально-економічного розвитку. Поточні програми і плани повинні розроблятися на основі перспективних як оперативний, тактичний засіб управління. За допомогою системи узгоджених у часі і просторі планів і програм досягається безперервність планування, необхідність якої витікає із безперервності відтворюваного процесу.

Враховуючи ці вимоги та світовий досвід планування, можна передбачити такий напрям його розвитку: довгостроковий прогноз — середньостроковий прогноз — індикативний перспективний план — індикативний поточний план (програма соціально-економічного і культурного розвитку), їх розробка має здійснюватися на відповідній аналітичній та прогнозній інформації.

Поліпшенню інформаційної бази має сприяти система передпланових робіт у регіонах, розробка та уточнення територіальних схем розвитку і розміщення продуктивних сил, районних планувань, генеральних планів розвитку великих міст, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, екологічного та іншого спрямування, прогнози територіальної організації та створення економічних зон, технополісів, технопарків тощо.

Обов'язковість виконання планових завдань — третій принцип планування. Важливе значення в управлінській діяльності має контроль за виконанням планів. Всебічна контрольованість дозволяє вчасно оцінити економічну ситуацію, виявити прорахунки, недоліки та невикористані можливості і намітити оперативні заходи, необхідні для досягнення намічених цілей.

Якщо план є узгоджувальним документом, то у виконанні його завдань заінтересовані всі сторони. Отже, необхідно посилити його договірні засади, більш широко застосовувати економічні стимули та важелі — кредити, пільги, субсидії тощо.

4. Зміст показників регіональних планів та програм визначається численними показниками. Їх система повинна відповідати цілям та завданням плану, характеризувати стан регіонального господарства, слугувати засобом економічного регулювання виробничих відносин, відображати місце регіону у народногосподарському комплексі, забезпечувати координацію завдань з урахуванням між- та внутрішньорегіональних зв'язків, мати конкретну адресну спрямованість.

У регіональних планах та програмах застосовуються вартісні та натуральні, абсолютні й відносні, кількісні та якісні, єдині і диференційовані показники. Найбільш поширеними є вартісні показники. У грошовому виразі вони характеризують обсяг виробництва, інвестицій, фінансових ресурсів тощо.

Натуральні показники встановлюються у фізичних одиницях впливу і використовуються для визначення взаємозв'язків у відтворювальних процесах.

Абсолютні показники необхідні для встановлення планових завдань у виробничій та невиробничій сферах.

Відносні показники виражаються у відсотках.

Кількісні показники поділяються на об'ємні (обсяги виробництва товарів та послуг, капітальних вкладень, роздрібного товарообігу тощо) та сітьові (мережі шкіл, закладів охорони здоров'я, побутового обслуговування населення та інші).

Якісні показники характеризують стан об'єкта управління, ефективність виробництва та якість роботи. До них відносяться продуктивність праці, собівартість продукції, матеріаломісткість, фондоозброєність та багато інших.

Єдині показники використовуються для координації галузевих та територіальних зв'язків у виробництві і споживанні, а диференційовані — для відображення специфіки та особливостей кожної ланки країни. До єдиних належать, наприклад, валовий випуск, фінансові показники, а до диференційованих — норми та нормативи.

Для складання проектів регіональних програм соціально-економічного розвитку рекомендується така система показників:

1. Загальноекономічні (зведені) показники.

2. Чисельність та зайнятість населення.

3. Розвиток сфери матеріального виробництва.

3.1. Промисловість.

3.2. Сільське господарство.

3.3. Лісове господарство.

3.4. Транспорт та зв'язок.

3.5. Інвестиційно-будівельний комплекс.

4. Науково-технічний розвиток.

5. Рівень життя населення та розвиток соціальної сфери.

5.1. Зведені показники рівня життя і соціального захисту населення.

5.2. Соціальний захист населення від безробіття.

5.3. Споживання товарів та послуг.

5.4. Житлово-комунальне господарство.

5.5. Освіта і культура.

5.6. Охорона здоров'я, фізична культура та соціальне забезпечення.

6. Структурні й інституційні перетворення в економіці, демонополізація виробництва, розвиток підприємництва.

7. Використання природних ресурсів і охорона навколишнього середовища.

8. Використання вторинних ресурсів.

9. Фінансові показники.

10. Зовнішньоекономічна діяльність.

11. Розвиток спеціальних (вільних) економічних зон.

12. Основні показники соціально-економічного розвитку міст та районів.

Результати економічної діяльності на макрорівні оцінюються за допомогою показника валового внутрішнього продукту, який розраховується трьома методами: виробничим, розподільчим та кінцевого використання. На рівні регіону обсяг ВВП визначається лише (виробничим методом як сума валових доданих вартостей усіх галузей виробництва та невиробничої сфери. Валова додана вартість у галузях регіону визначається за формулою:

ВДВ=ВВ-ПС,

де ВДВ — валова додана вартість, ВВ — ринкова вартість валового випуску, ПС — проміжне споживання матеріальних благ та послуг.

Для відображення процесу виробництва ВДВ на регіональному рівні складається спеціальний рахунок — рахунок виробництва (див. схему 3.3).

Використання	мли гри.	Ресурси	мли гри.
Проміжне споживання		Валовий випуск
Валова додана вартість

Розрахунок ВВП регіону іншими методами — розподільчим та кінцевого використання нині неможливий за браком інформації.

ВВП використовується для узагальнюючої характеристики економіки регіону, її індикатором є індекс фізичного обсягу ВВП (I_q), який розраховується за формулою:

,

де ∑q₁p₁,∑q₀p₀ — обсяг ВВП у постійних цінах відповідно у поточному та попередньому (базовому) періодах.

При прогнозуванні та перспективному плануванні, коли ще не визначені показники ВДВ на підприємствах області та у галузях, ВВП регіону на /-й рік обчислюється за формулою:

ВВП_i =ВВП_в * I_q * І_p,

де ВВП_{i та}ВВП_в— валовий внутрішній продукт прогнозованого та базового років,

І_р — прогнозний індекс цін.

Індекси фізичного обсягу ВВП та цін прогнозуються з урахуванням факторів, які суттєво впливають на рівень виробництва та інфляції й очікуваних змін у системах бюджетних стосунків, оподаткування тощо.

За обсягом та динамікою ВВП визначається місце регіону у територіальному розподілі праці та передбачаються відповідні засоби державного впливу на стан регіональної економіки.

Крім ВВП, до загальноекономічних показників відносяться середньорічна чисельність населення та працюючих, обсяги виробництва товарів і послуг у розрахунку на душу населення, обсяги капітальних вкладень та фінансових ресурсів, що створюються на території регіону, доходи й видатки місцевих бюджетів, грошові доходи та обсяги роздрібного товарообороту і платних послуг на душу населення й деякі інші. Рівень кожного з названих показників різко варіює по регіонах України і свідчить про

нерівномірність їх розвитку. Вирішення цієї проблеми є одним найважливіших завдань державної регіональної політики.

У багатьох країнах світу визначались три основні варіанти розв'язання регіональних проблем:

—згладжування або вирівнювання умов;

—реалізація соціально-економічних програм;

—особливі бюджетні режими. Цим варіантам має відповідати система загальноекономічних показників регіонального розвитку, до складу якої, крім вище зазначених, слід віднести спеціальні показники відсталості або депресивного стану економіки регіон середнього доходу на душу населення, питомої ваги населення, що знаходиться за межею бідності, рівень безробіття, прожитковий мінімум та ціну споживчого кошика у регіоні.

Тема 4

"Проблеми функціональної діяльності регіону в управлінні фінансовими ресурсами"

 

1. Інструменти економічного регулювання, їх класифікація. Особові регіональні форми розвитку економіки

2. Система фінансового забезпечення регіонів

3. Методика опрацювання регіональних бюджетів

4. Фінансові ресурси регіонів

1. Інструменти економічного регулювання об'єднуються в трьох групах: 1) планування і прогнозування; 2) бюджетно-податкова система; 3) інші регулюючі інструменти.

При всьому розмаїтті форм територіального і регіонального планування в різних країнах можна виділити їхні загальні риси. Розроблювальні плани є у своїй основі індикативними (рекомендаційними), проте ті їх частини, що адресуються державному сектору і визначають розміщення найважливіших об'єктів інфраструктури, умови охорони природного середовища, і т.п., носять обов'язковий характер. У цілому план являє собою форму консенсусу, узгодження інтересів багатьох економічних і соціальних суб’єктів. Розробка регіонального плану (програми) виступає як необхідна умова одержання засобів із державного бюджету, а також із структурних фондів ЄС.

По ступені універсальності і широті впливу інструменти регіонального регулювання діляться на дві групи: 1) загальноекономічні регулятори (або макроінструменти), що впливають на поводження багатьох економічних суб'єктів на визначених територіях; 2) регулятори адресного впливу (або мікроінструменти). Макроінструменти регіонального економічної політики являють собою диференційовані по регіонах параметри й умови загальнодержавної податкової, кредитної, інвестиційної і соціальної політики. Так, для стимулювання економічного росту або з метою підтримки проблемних регіонів установлюються знижені ставки податків на підприємництво, пільгові кредитні ставки, нормативи прискореної амортизації, пільгові транспортні тарифи. Посилення в національній економічної політика ідеології ринкового лібералізму супроводжується, як правило, скороченням регіональних преференцій, посилення ж пріоритетів "соціальної справедливості" сприяє більш активному використанню регіональних макрорегуляторів.

Мікроінструменти регіональної політики застосовуються для безпосереднього впливу на поводження суб'єктів, що господарюють. Так, із метою досягнення більш повної й ефективної зайнятості у визначеному регіоні на державні кошти організується перепідготовка кадрів, конкретним підприємцям на конкурсній основі виділяються субсидії і цільові кредити для створення нових робочих місць. Основні мікроінструменти впливу на капітал - сприятливому економічному розвитку регіону інвестиційні гранти на конкретні об'єкти (на розширення виробництва експортної продукції, створення нових технологій, поліпшення якості управління і т.п.).

Крім ринкових інститутів держава використовує адміністративні міри: заборони на розміщення нових і розширення діючих підприємств у перенасичених містах і агломерациях або, навпаки, заохочення передислокації підприємств у менше розвинуті регіони (полегшена реєстрація, надання промислових площадок, інформаційна підтримка). Проте й у цій сфері більш ефективно сполучення прямого адміністрування з економічними регуляторами.

Особливі регіональні форми.

У багатьох країнах для стимулювання соціально-економічного розвитку, подолання кризових ситуацій і ефективного використання специфічних локальних умов утворяться регіони (зони), де застосовуються особливі форми і механізми регулювання економічної діяльності. Найбільше поширені: проблемні регіони, спеціальні, у тому числі вільні, економічні зони, зони підприємництва і техніко-упроваджені зони, включаючи технополіси, наукові парки і технопарки.

Класичним прикладом державного регулювання проблемного регіону є керування розвитком долу ріки Теннессі. З 1933 р., коли був прийнятий Закон про організацію Адміністрації долу Теннессі, послідовно здійснюється комплексна програма розвитку регіону, що охоплює 11 штатів.

Поняття "спеціальні економічні зони" об'єднує декілька типів особою організації економічного життя на компактних (як правило)територіях. Головна ознака вільної економічної зони (СЭЗ) - на її території не діють митні умови (тарифні і нетарифні), обов'язкові для основної території країни. СЭЗ створюються з метою притягнення іноземних інвестицій, розвитки нових технологій і накопичення прогресивного управлінського досвіду, нарощування і диверсификации експорту, розвитки виробництв, що импортозамещают. Оскільки державна підтримка зон потребує значних фінансових засобів (прямих інвестицій, компенсації і ін.) і інституціональних зусиль (по створенню спеціальних законів, контролю і т.д.), число СЭЗ, що реєструються в одній країні не повинно бути великим (інакше їхнє формування чревате перетворенням у процес, що вялотекет, що створює перешкоди для розвитку основної території країни).

СЭЗ різної спеціалізації існують уже тривалий час у багатьох розвинутих країнах, але особливо швидко вони поширюються в останні два десятиліття в країнах що розвиваються. Для Росії найбільше цікавий досвід Китаю, оскільки створення там СЭЗ із самого початку "уписувалося" у загальні рамки економічного реформування. За роки свого існування китайські зони залучили десятки мільярдів іноземних інвестицій, що (вкупе з державними і приватними вітчизняними капіталовкладеннями) дозволили їм стати маяками ринкової й інноваційної економіки для всієї країни. Проте у світовій практика є і чимало прикладів низкою результативності СЭЗ - головним чином унаслідок слабкого початкового інвестиційного поштовху, несистемного введення економічних пільг, недостатньої конкурентноздатності утворюваних виробництв у порівнянні з іншими регіонами усередині країни і за рубежем, неконтрольованого розвитку "тіньовий" економічної діяльності.

Зони підприємництва суть локальні території, у межах яких установлюються пільговий адміністративний, податковий і кредитний режими для підприємців із метою активізації економічної діяльності, зменшення безробіття, збільшення прибутків населення. Як правило, вони створюються на обмежений термін у депресивних і частинах міст, що деградують.

Особливим типом зон підприємництва можна вважати офшорні зони. Головна ознака останніх - вільна реєстрація іноземних компаній і їхнє підпорядкування місцевому законодавству. Принадність офшорних зон для іноземних підприємств складається насамперед у низькому рівні оподатковування. Немаловажна і конфіденціальність інформації про офшорні компанії, їхніх власниках і іноземних службовців. Відношення до аналізованих зон неоднозначно. Країни їхній місця розташування одержують від присутності офшорних компаній виграш у виді додаткових інвестицій, зайнятості, купівельного попиту, і т.п. Проте держави, де реально діють відповідні компанії, зазнають втрат у податкових прибутках і втрачають контроль над значною частиною пов'язаних із цією діяльністю фінансових потоків.

Техніко-упроваджені зони. Цей різновид спеціальних зон відрізняється високою концентрацією дослідницьких, проектних і науково-виробничих фірм на компактній території. До техніко-упроваджених зон відносяться технополіси, наукові парки і технопарки, частіше усього побудовані шляхом реструктурування, на базі університетів або промислових зон. Відповідна підтримка з боку держави і муніципалітетів надається у виді замовлення на розробки, пільгової або безкоштовної оренди виробничих і офісних помешкань, надання лабораторного устаткування і консультативних послуг, проведення експертизи винаходів, сприяння в одержанні кредитів.

2. Економічний та соціальний розвиток регіону залежить пасам ' перед від фінансових ресурсів територіальних органів управління. Останні повинні мати можливість самостійно вирішувати питання фінансового забезпечення програм розвитку регіонального господарства та соціальної захищеності місцевого населення, виходячи головним чином з результатів власної господарської діяльності.

Конституція та закони України визначили систему фінансового забезпечення регіонів, яку утворюють бюджети всіх рівнів (обласного, районного, міського, сільського, селищного) і фінансові плани підприємств та організацій усіх форм власності, розташованих на відповідній території.

Бюджет кожного рівня — це органічна складова єдиної державної бюджетної системи. Обов'язковою умовою її побудови і дотримання самостійності нижчестоящих бюджетів у відносинах з вищестоящими.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах т районах у містах самостійно розробляють, затверджують і виконують місцеві бюджети.

Районні та обласні ради затверджують районні та обласнібюджети. Вони формуються з коштів Державного бюджету та з коштів, залучених на договірних засадах із місцевих бюджетів, і є консолідованими бюджетами. Останні використовуються як основний інструмент державної регіональної бюджетної політики, яку проводять у життя Верховна Рада таУряд країни, фінансове підтримуючи регіони і виділяючи для цього дотації із Державного бюджету або ж залучаючи кошті регіонів до консолідованого бюджету держави для їх наступного перерозподілу.

Консолідований бюджет області та району складає і подає на затвердження відповідної ради та забезпечує виконання місцева (державна адміністрація. До її повноважень у галузі бюджету та фінансів належить також:

—подання до органів виконавчої влади вищого рівня фінансових показників і пропозицій до проекту Державного бюджету України, пропозицій щодо обсягу коштів Державного бюджету (України для їх розподілу між територіальними громадами, щодо розмірів дотацій і субсидій;

—розробка балансу фінансових ресурсів для врахування їх при визначенні розмірів субвенцій, а також для бюджетного вирівнювання, виходячи із забезпечення мінімальних соціальних |потреб;

—отримання від усіх суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності інформації, передбаченої актами для складання і виконання бюджету;

— фінансування підприємств, установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури і спорту, соціального захисту населення, переданих у визначеному законом порядку в управління місцевій державній адміністрації вищими органами влади або органами місцевого самоврядування;

— фінансування заходів, пов'язаних з розвитком житлово -. комунального господарства, благоустроєм та шляховим будівництвом, охороною довкілля і громадського порядку, та інших заходів, передбачених законодавством;

 - регулювання інвестиційної діяльності;

— регулювання цін і тарифів за виконання робіт та надання житлово-комунальних послуг підприємствами, а також встановлення норм їх споживання і здійснення контролю за їх додержанням.

Виконання цих повноважень безпосередньо залежить від методів залучення коштів до регіональних бюджетів та величини їх доходів. У сучасних умовах внаслідок зростаючої диференціації регіонів наповнюваність їх бюджетів вкрай нерівномірна. Одні регіони є донорами, інші — реципієнтами, у зв’язку з чим виникає необхідність бюджетного вирівнювання, тобто цілеспрямованого розподілу коштів між консолідованими бюджетами держави а Рада та її регіонів.

У світовій практиці виділяються дві схеми бюджетного вирівнювання: американська та німецька.

За американською моделлю бюджетного вирівнювання доходна частина бюджетів усіх рівнів формується переважно за рахунок власних джерел, наприклад закріплених регіональних та місцевих податків.

У німецькій моделі доходна частина бюджетів усіх рівнів формується переважно за рахунок законодавче визначених відрахувань (часток) від єдиних (федеральних) податків.

Бюджетна сфера України функціонує до цього часу за радянською схемою. Усі доходи регіональних бюджетів поділяються на власні та регулюючі.

До власних доходів відносяться платежі за ресурси, держави, мито, доходи від приватизації, місцеві податки та збори, земельні податки та деякі інші надходження.

Регулюючі доходи складають відрахування від загальнодержавних податків і зборів — податків на прибуток, додану вартість, на операції з цінними паперами, прибуткового податку з громадян, а також бюджетні гранти — дотації та субвенції. Державного бюджету, бюджетні позики і кошти, отримані з Державного бюджету за взаємними розрахунками.

У формуванні доходів регіональних бюджетів України вирішальне значення мають відрахування з Державного бюджету, частка яких в останні роки становить понад 60 відсотків загальної суми надходжень.

Надмірна централізація бюджетних коштів, фінансова залежність регіонів від «центру», районів — від областей, місцевих бюджетів — від районів та відсутність науково обґрунтованих нормативів формування бюджетних доходів і витрат у залежності від кінцевих результатів господарювання — це головні вади формування бюджетної системи. За їх наявності чим більше власних доходних джерел мають регіони, тим меншу частину дотації з Державного бюджету вони отримають.

Розподіл доходів бюджетів за принципом «зверху-донизу» породжує утриманські настрої, не сприяє саморозвитку та самофінансуванню регіонів і зашкоджує демократизації управління фінансовими ресурсами. Отже, в Україні потрібно якомога швидше прийняти новий закон про бюджетну систему (Бюджетний кодекс), засади якого дозволили б забезпечити самостійність регіонів у плануванні доходів та розподілі бюджетних коштів, узгодженість інтересів держави, регіонів, територіальних громад, чіткерозмежування повноважень бюджетів усіх рівнів та відповідальність органів управління і посадових осіб за його виконання.

Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» бюджети областей та районів мають поділятися на поточний бюджет та бюджет розвитку.

Кошти поточного бюджету спрямовуються на фінансування установ та закладів освіти, охорони здоров'я, культури, соціальний захист населення та інших заходів, що забезпечують процес простого відтворення у регіоні.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок частини податкових надходжень, коштів, залучених від розміщення місцевих позик, а також інвестиційних субсидій з інших бюджетів. Однак за браком коштів останнім часом бюджети розвитку не складаються. Відтак стратегічні проблеми саморозвитку регіонів не мають фінансового підґрунтя для їх вирішення, а Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» в цій частині не виконується зовсім.

У фінансуванні витрат на розвиток господарства регіону використовуються кошти підприємств і організацій, розташованих на його території, які залучаються двома шляхами: місцевими зборами та участю господарюючих суб'єктів на договірній основі у будівництві і громадських роботах власними силами та ресурсами, а також наданням спонсорської допомоги культурно-освітнім закладам. Проте частка таких коштів у системі фінансового забезпечення регіону не значна і є лише допоміжним оперативним засобом розв'язання деяких місцевих проблем.

Таким чином, існуюча система фінансового забезпечення регіонів не відповідає їх ролі і місцю у народногосподарському комплексі країни, не створює умов для саморозвитку та фінансування, а тому потребує кардинального реформування разом з усією фінансовою системою держави.

|3. Планування бюджетів областей, міст обласного підпорядкування та районів починається з визначення їх витратної частини. Відповідно до «Основних напрямів бюджетної політики на .2000 рік» (бюджетної резолюції), схвалених Верховною Радою України 1 липня 1999 р., формування Державного та місцевих бюджетів має здійснюватися згідно з переліком власних і делегованих повноважень бюджетів усіх рівнів, виходячи з таких принципів:

—  достатність доходів — вартість повноважень, делегованих державою органам місцевого самоврядування, має відповідати обсягу закріплених за ними бюджетних ресурсів;

—  об'єктивна обґрунтованість та прозорість показників планування, що визначатимуть додаткові та доходні повноваження місцевих бюджетів, а також засади трансфертної політики;

—  Бюджетне планування здійснюється на основі бюджетних нормативів.

Бюджетні нормативи – це вартість надання основних соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів (освіта, охорона здоров’я, соціальний захист та забезпечення) у розрахунку на душу населення. Їх величина визначається як середня за кілька попередніх років, включаючи й очікуване виконання бюджетів поточного року.

Розробка місцевих бюджетів починається з формування видаткової частини, виходячи з переліку власних і делегованих повноважень бюджетів усіх рівнів.

Для визначення обсягів видатків місцевих бюджетів за основними напрямками делегованих повноважень враховуються встановлені Верховною Радою узагальнені нормативи бюджетної забезпеченості в розрахунку на душу населення щодо таких видатків .

Сумою вищезазначених нормативів є загальний нормативи бюджетної забезпеченості для обласних бюджетів і бюджетів міст обласного значення та районів при виконанні делегованих повноважень.

Виходячи з чисельності населення у містах кожний норматив бюджетної забезпеченості коригується коефіцієнтами, за допомогою яких враховуються відмінності у вартості надання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів різними категоріями територіальних громад, зокрема залежно від того, де надаються ці послуги — в сільській чи міській місцевості. Для бюджету обласних бюджетів коригуючи коефіцієнти не застосовуються.

На основі встановлених нормативів та коригуючи коефіцієнтів розрахунки видатків за окремими повноваженнями здійснюються за формулою:

ВБ_м.р. = Н_б.з. * К_к * Ч_о,

де ВБм.р. — видатки бюджетів міст /районів при виконанні делегованих повноважень;

Нб.з — норматив бюджетної забезпеченості;

Кк — коригуючий коефіцієнт;

Чц — очікувана чисельність населення. Видатки обласних бюджетів (ВБо) розраховуються такі чином:

ВБо = Нд.з.у. ' Чо,

де Нб.з.у. — загальний норматив бюджетного забезпечення.

При розрахунку мінімальних видатків на виконання делегованих повноважень для бюджетів міст відповідної величини районів області державні адміністрації мають право враховувати існуючу мережу бюджетних закладів та статистику користування соціальними послугами населенням, яке проживає інших адміністративних одиницях. Видатки, розраховані згідно з нормативами з урахуванням коригуючих коефіцієнтів для конкретних міст і районів, можуть перерозподілятися на користь інших міст та районів у випадку, якщо існуюча мереж бюджетних установ не забезпечує достатнього рівня надання зазначених соціальних послуг і це підтверджується відповідними обґрунтуваннями.

Наведена методика визначення бюджетних коштів спрямована на ліквідацію порочної практики формування місцевих бюджетів, заснованої на суб'єктивному визначенні величині відрахувань та розмірів дотацій за принципом «згори-донизу», яка мала місце до 1999 р. Проте це завдання до кінця ні розв'язано.

На наш погляд, нормативи бюджетної забезпеченості на одного жителя повинні визначатися, виходячи з того, який рівень задоволення суспільних потреб громадян, з точки зору держави, достатнім. Для цього потрібні чіткі критерії визначення. До них можна віднести такі показники, як забезпеченість населення районів кадрами відповідних професій (лікарями, вчителями тощо) науково обґрунтовані нормативи споживання продуктів харчування, товарів широкого вжитку і послуг та інші соціальні нормативи. На їх основі можна розрахувати середній по країні норматив бюджетної забезпеченості як суму добутків окремих соціальних нормативів на їх вартісну оцінку з урахуванням витрат, що безпосередньо не спрямовуються на надання суспільній послуг, але здійснюються для обслуговування цього процесу (наприклад, утримання адміністративного та обслуговуючого персоналу бюджетних установ).

Нормативи бюджетної забезпеченості, обчислені як середні по країні, мають бути диференційованими для кожної бюджетної ланки і розраховуватися по окремих видах суспільних послуг у регіонах. Такий підхід до формування нормативів дозволить місцевим органам управління самостійно визначати напрямки та обсяги використання бюджетних коштів, розрахунок яких здійснюється при формуванні доходної частини місцевих бюджетів.

Починаючи з 2000 р. визначення прогнозного показника доходів областей здійснюється з урахуванням їх власної доходної спроможності. Показником останньої є коефіцієнт відносної податкоспроможності — відношення сукупних надходжень від загальнодержавних податків та зборів на території області у розрахунку на душу населення до відповідного показника по Україні. При формуванні доходної частини місцевих бюджетів на прогнозований рік застосовується усереднений коефіцієнт відносної податкоспроможності (К_в.п.) за результатами виконання бюджетів за попередні роки (у тому числі очікуване виконання бюджету поточного року), який визначається за формулою:

_в.п. =,

П_і — сукупні податкові надходження, що зібрані на відповідній території в і-му році;

Ч_і — чисельність населення в і-му році;

і— кількість років.

До розрахованого таким чином усередненого показника по Україні () застосовується коефіцієнт відносної податкоспроможності кожної області (К _в.п.о.). Добуток отриманого результату на очікувану кількість населення області (Чо) є обсягом доходів бюджету області (ДБо) на прогнозний рік, тобто:

 

ДБ_о = К _в.п.д * К _в.п.д * Ч_о

В подальшому з метою заінтересованості органів місцевого самоврядування та областей у нарощуванні власної податкової податкоспроможності може бути закріплений на довготривалій основі.

Зарахування до бюджетів місцевого самоврядування податків здійснюється у повному обсязі відповідно до порядку, який визначається бюджетною резолюцією на наступний рік.

На 2000 р. відповідно до вказаного вище документа, затвердженого Верховною Радою, передбачено зарахування до бюджетів місцевого самоврядування у повному обсязі прибуткового податку з громадян. Податок на прибуток підприємств є регулюючим: до областей з низьким індексом відносної податкоспроможності — зараховується в повному обсязі, до бюджетів інших областей — підлягає регулюванню. 20 відсотків акцизного збору з вітчизняних товарів підлягає зарахуванню до місцевих бюджетів, 80 — до Державного бюджету.

У межах області для районів та міст обласного значення прибутковий податок з громадян і податок на прибуток підприємств зараховуються в повному обсязі, акцизний збір з вітчизняних товарів — у розмірі 20 відсотків; для міст обласного строк значення та районів, які є донорами, прибутковий податок з громадян зараховується у розмірі не менше 50 відсотків (за винятком міст обласного значення, в яких надходження від прибуткового податку з громадян перевищують мінімальний обсяг бюджету делегованих повноважень, обчислений на основі нормативів бюджетної забезпеченості з урахуванням мережі бюджетних установ).

Надходження від місцевих податків та зборів і плати за землю зараховуються до бюджетів міст обласного значення та районів у повному обсязі, не враховуються при визначенні доходів, що цін спрямовуються на виконання делегованих повноважень, і використовуються для фінансування виконання власних повноважень місцевого самоврядування.

При плануванні бюджетів усіх рівнів не допускається надання трансфертів бюджетам областей, міст та районів при можливості формування їх доходної частини нормативами відрахувань від загальнодержавних податків і зборів.

Трансферт, належний області (Т_о), визначається як різниця між обсягом видатків, обрахованих відповідно до визначених нормативів (ОВ_о), та обсягом прогнозних доходів, обчислених із застосуванням індексу відносної податкоспроможності:

 

Т_о=ОВ_о - ДБ_о

Наведена методика формування доходів місцевих бюджетів спрямована на те, щоб забезпечити їх надходження переважно із джерел на власній території. Проте реально за такого порядку надходжень у виграші зостаються лише регіони з достатньо сильною податковою базою, зумовленою відносно високим рівнем розвитку економіки, а решта (переважна більшість) регіонів як була, так і буде дотаційною.

Слід відмітити, що застосування індексу податкоспроможності, закріпленого на довгостроковій основі, в цілому стимулюватиме регіони у нарощенні власної податкової бази, але мотивація такого нарощування у регіонах-донорах та регіонах-реципієнтах різна. Перші з них матимуть більші стимули щодо економічного зростання, а у других вони знижуватимуться пропорційно підвищенню питомої ваги дотації в доходах. За таких обставин ймовірно очікувати зворотного результату — поглиблення диференціації регіонів та їх депресивного стану. Щоб цього не сталося, необхідно, на наш погляд, застосувати довгострокові диференційовані нормативи бюджетної забезпеченості та розширити можливості регулювання бюджетів податковими надходженнями, отриманими на власній території регіонів, у тому числі і податку на додану вартість, що прямо пов'язаний з результатами економічної діяльності. Саме цього зв'язку не вистачає нині в управлінні економікою регіонів, програми розвитку котрих практично ніяк не стикуються з формуванням доходів місцевих бюджетів.

Отже, довгострокові нормативи мають встановлюватися для кожного з регіонів із урахуванням їх специфіки: відхилення рівня цін і тарифів від середнього по країні, особливостей демографічної ситуації, розбіжностей у витратах для надання суспільних послуг у міській та сільській місцевостях, природно-кліматичних, екологічних та інших особливостей, які впливають на такі розбіжності.

Для того щоб якомога повніше були враховані ці відмінності, при встановленні диференційованих довгострокових нормативів слід застосовувати не один коефіцієнт, як тепер, а їх систему, наприклад, відношення вартості стандартного набору товарів та послуг в регіоні до середньої по країні, питомої ваги дітей шкільного віку у загальній чисельності населення регіону до аналогічного показника по країні тощо.

4. Розвиток регіонів потребує відповідного фінансового забезпечення, а отже, визначення загального обсягу фінансових ресурсів та здійснення заходів щодо пошуку додаткових джерел залучення коштів. З цією метою у складі регіональних програм формується спеціальний розділ — система фінансових показників (див. табл. 4.3.). Необхідна для їх обрахунків інформація надходить від підприємств, установ та організацій усіх форм власності і підпорядкування. Крім неї, місцевою державною адміністрацією використовуються також дані державних галузевих, науково-технічних та інноваційно-інвестиційних програм, загальнодержавних програм, пов'язаних з ліквідацією наслідків стихійних катастроф, облатуванням депортованих народів та інші.

Головним у системі фінансових показників є загальний обсяг фінансових ресурсів, що необхідні для реалізації завдань програми. Він складається з коштів бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств та організацій усіх форм власності, які спрямовуються у прогнозному періоді на забезпечення загального обсягу витрат, пов'язаних з функціонуванням соціально-культурної сфери, соціальним захистом населення, а також розвитком виробництва й інфраструктури на території регіону.

Загальний обсяг фінансових ресурсів визначає загальний обсяг фінансування, який спрямовується на здійснення поточних заходів (утримання бюджетних установ та організацій) і виконання завдань розвитку (реалізація інвестиційних програм та проектів). Принципово важливим є розподіл загального обсягу фінансових ресурсів між цими двома напрямами фінансування, що пов'язано зі структурою місцевих бюджетів, зокрема їх поділом на поточний бюджет і бюджет розвитку, та джерелами і порядком надходження коштів до кожного з них.

Якщо кошти поточного бюджету формуються за нормативами, то кошти бюджету розвитку — за залишковим принципом.

За діючих умов повністю відсутня економічна заінтересованість регіонів у саморозвитку, а тому в перспективі слід, на наш погляд, формувати бюджети розвитку за допомогою того ж нормативного методу з використанням показників бюджетного забезпечення у розрахунку на одного жителя та коригуючих коефіцієнтів. Останні можуть визначатися відношенням темпів зростання економіки регіонів до середніх по країні. У такому разі регіони будуть заінтересовані у нарощуванні обсягів виробництва товарів та послуг на власній території. Крім того, це поставить у взаємну залежність показники програм соціально-економічного і культурного розвитку та бюджетів областей, міст і районів.

Систему показників фінансових ресурсів, необхідних для реалізації програмних завдань, мають доповнювати та обґрунтовувати балансові розрахунки, насамперед баланси фінансових ресурсів регіонів.

Баланс фінансових ресурсів регіону (БФРР) — це фінансова програма регіону, що забезпечує його соціально-економічний роз і виток і є складовою зведеного фінансового балансу країни. Вії,

відображає джерела формування, обсяги та використання фінансових ресурсів і складається з дотриманням принципів бюджетного устрою, а саме: єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності.

Принцип єдності БФРР забезпечується єдиним рахунком доходів і витрат фінансової системи як регіону, так і країни, єдиною, правовою та методологічною основами, єдиною економічною політикою.

Принцип повноти полягає у відображенні всіх сформованих на території регіону фінансових ресурсів і напрямів їх використання в бюджетному році.

Принцип достовірності ґрунтується на застосуванні реальних показників та науково обґрунтованих нормативів.

Принцип гласності полягає у всебічній інформованості господарюючих суб'єктів і населення щодо фінансового становища регіонів.

Принцип наочності потребує взаємного поєднання показників БФРР із загальноекономічними показниками та балансом фінансових ресурсів країни.

БФРР спрямовується на вирішення таких основних завдань:

встановлення загального обсягу фінансових ресурсів, що утворюються та використовуються на відповідній території;

обґрунтування розподілу фінансових ресурсів за напрямі їх використання;

виявлення резервів регіональної економіки і шляхів їх використання з метою зміцнення фінансового стану областей, міст, районів.

Баланс фінансових ресурсів регіону повинен визначати джерела надходжень і всі напрями використання фінансових ресурсів у регіоні, а тому він має синтетичне об'єднувати такі прогнозні розрахунки.

—баланси доходів і витрат підприємств усіх форм власності;

—бюджет регіону, в тому числі місцеві бюджети;

—розрахункові прогнози позабюджетних та цільових регіональних фондів;

 - кредитні прогнози регіональних банків;

- валютні прогнози;

- фінансові прогнози всіх підприємств, установ, громадських фінансова організацій та окремих фінансових інститутів.

БФРР розробляється управлінням економіки і фінансовим управлінням області на основі програми соціально-економічного культурного розвитку з використанням звітної та прогнозної інформації обласного статистичного управління, виробничих гласності об'єднань, асоціацій і т.п. і складається з трьох частин.

Перша частина — формування фінансових ресурсів регіону.

Вона охоплює прибуток господарюючих суб'єктів (балансовий), загальнодержавні та місцеві податки і збори, відрахування до спеціальних фондів (на соціальне та пенсійне страхування, геологорозвідувальні роботи, до фондів зайнятості, розвитку паливно-енергетичного фонду тощо), надходження доходів від зовнішньо - економічної діяльності і приватизації, довгострокові кредити банків, кошти регіональних позабюджетних фондів та інші доходи місцевого бюджету і надходження.

Друга частина визначає розподіл фінансових ресурсів регіону. Тут розраховуються доходи зведеного бюджету області за джерелами надходження (податки та надходження у визначеному бюджетною резолюцією розмірі, плата за використання ресурсів регіону, інші доходи зведеного бюджету області й дотації з Державного бюджету). У ній також підраховуються фінансові ресурси господарюючих суб'єктів регіону, кредитні ресурси (довгострокові кредити банків), вільні кошти населення, відрахування до Державного бюджету отриманих на території області податків та інших надходжень у визначеному розмірі.

Третя частина БФРР характеризує витрати: капітальні вкладення (у тому числі за рахунок коштів господарюючих суб'єктів, банківських кредитів, Державного бюджету та населення); видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення, соціально-культурну сферу, науку, утримання регіонального господарства за рахунок коштів Державного та регіонального бюджетів; обсяг коштів на капітальний ремонт ( у тому числі коштів господарюючих суб'єктів і регіонального бюджету); видатки на утримання органів місцевої влади; відрахування до Державного бюджету та інші видатки бюджету і витрати господарюючих суб'єктів.

В результаті розрахунків показників по кожній з наведених трьох частин БФРР при правильно складеному балансі повинна визначитися одна й та ж сума коштів.

Обчислення показників БФРР виконується в два етапи. На першому етапі на підставі статистичної звітності, інформації обласного статистичного управління, обласного відділу Державної податкової адміністрації, обласного відділення державного Казначейства виконуються прогнозні розрахунки показників БФРР за встановленою методикою.

На другому етапі на основі експертної оцінки і врахуванні впливу факторів (політичних, економічних та інших змін у державі) на той чи інший показник балансу визначається кінцевий варіант прогнозного БФРР, який до 1 вересня поточного року подається до Міністерства економіки України для узгодження із загальнодержавним бюджетом.

Тема 5

"Проблеми управління природними ресурсами й охороною довкілля"

1. Сутність і значення оцінки природних ресурсів

2. Форми і методи управління природними ресурсами

3. Охорона і використання водних ресурсів регіонів

4. Охорона і раціональне використання земельних ресурсів регіонів

5. Охорона атмосферного повітря

1. Розвиток продуктивних сил регіонів всебічно пов'язаний з використанням природних ресурсів території та охороною навколишнього середовища. Усі природні ресурси поділяються на дві групи: вичерпні та відтворювальні. До вичерпних належать корисні копалини, розвідані родовища яких відносяться до категорії народногосподарського (нафта, газ, вугілля, руди чорних та кольорових металів тощо) або місцевого значення (нерудні матеріали, пісок, крейда, камінь бутовий, ракушняк, торф та інші). Управління ними здійснюють відповідно загальнодержавні та місцеві органи влади.

Відтворювальні ресурси — рослинний, тваринний світ, грунти, вода, атмосферне повітря та інші — є такими, якщо інтенсивність їх використання не перевищує темпів їх приросту. Управління ними здійснюється на регіональному та місцевих рівнях.

Природні ресурси мають багато властивостей, проте не всі вони використовуються, задовольняючи різнобічні соціальні потреби. Тому предметом їх оцінки є природне благо з тими його корисностями, які проявляються у даний час або у найближчій перспективі. І тільки в окремих випадках, наприклад при виборі найефективнішого напряму використання природного ресурсу (нафта як енергетичний ресурс або сировина для отримання полімерів, ліс як рекреаційний фактор або як джерело деревини т.п.), можуть оцінюватися потенційні корисності.

Оцінка природних ресурсів — необхідна умова прийняття управлінських рішень щодо розміщення та розвитку продуктивних сил на відповідній території.

Існують різні види оцінок природних ресурсів: геологічний, технічний, техногенний, економічний. Останній є найбільш узагальнюючим і за своїм змістом визначається характером процесу виробництва, в якому природні ресурси виступають як умова та результат. Складність економічної оцінки полягає в тому, що вона повинна показати доцільність використання того чи іншого природного ресурсу з урахуванням великої кількості факторів, які діють часто у протилежних напрямах на обсяги його використання та відтворювання і до того ж не завжди піддаються чисельному визначенню.

Різні за якістю та місцем розташування природні ресурси можуть оцінюватися на основі величини очікуваного додаткового доходу. Останній визначається як різниця між суспільне необхідними витратами у грошах та оцінюваних природних умовах виробництва за формулою:

,

де Д— рента, або диференційований доход;

 

 ,

 — приведені витрати на одиницю і-ої продукції, виробленої відповідно при гірших та очікуваних природних умовах;

П _і — обсяг і-го виду продукції.

Якість природних ресурсів виступає як додаткова мірка цінності. Наприклад, якість сільськогосподарських угідь виражається у врожайності та рівні витрат на виробництво продукції. Ці показники використовуються для оцінки землі за формулою:

,

О ₃ оцінка 1 га сільськогосподарських угідь;

— середня по регіону вартість освоєння 1 га угідь у сучасних умовах;

 — урожайність відповідно на масиві, що оцінюється, та |середня по регіону;

— затрати на виробництво відповідно на масиві, що оцінюється, та середні по регіону у розрахунку на 1 га.

Виходячи з такої методики оцінки природних ресурсів, можна визначити пріоритети у використанні природного потенціалу регіону. Вони слугують вихідною базою для формування структури господарства регіону та містобудування з урахуванням стану екологічної ситуації і необхідності її поліпшення. Це потребує одночасного програмування природоохоронних заходів, обчислення розмірів витрат на їх здійснення та визначення джерел надходження необхідних коштів, одним з яких є місцеві фонди охорони навколишнього середовища, що утворюються у складі регіональних бюджетів.

Головними завданнями управління природокористування регіоні є:

•збереження та зміцнення природно-ресурсного потенціалу території;

•забезпечення раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

•зменшення негативного впливу виробничої діяльності комунального господарства на навколишнє середовище;

•відтворення рослинного і тваринного світу;

•створення сприятливих умов життя, праці та відпочинку населення.

Виконання вищевказаних завдань у регіонах здійснюється місцевою державною адміністрацією, яка відповідно до здійснює такі повноваження в галузі використання при ресурсів і охорони довкілля:

•розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості ґрунтів, що знаходиться державній власності;

•складає, подає на затвердження відповідної ради і забезпечує виконання регіональних екологічних програм; вносить до відповідних органів пропозиції щодо державних екологічних програм;

•вживає заходів до відтворення шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону довкілля підприємствами, установами, організаціями і громадянами;

•вносить пропозиції відповідним органам місцевого самоврядування щодо організації територій та об'єктів природно- заповідного фонду місцевого значення;

•інформує населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються для його поліпшення;

•організує роботу по ліквідації наслідків екологічних аварій, залучає до цих робіт підприємства, установи, організації незалежно від форм власності і громадян;

•вносить пропозиції в установленому законом порядку про зупинення діяльності підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля і санітарних правил;

•розробляє і забезпечує дотримання правил користувач водозабірними спорудами, обмежує або забороняє використання підприємствами питної води у промислових цілях.

2. Реалізація завдань управління природокористуванням у регіонах потребує застосування відповідних форм та методів. Основними формами управління природними ресурсами є екологічна стандартизація, нормування, дозволи на використання та еколого-економічний контроль. Необхідність останнього викликається наявністю протиріч у функціонуванні природних та економічних систем. Так, завжди протистоять один одному принципи економічного зростання та рівноваги природного середовища. Протиріччя між ними переростає у важливу проблему управління соціально-економічним розвитком регіонів, котра має вирішуватися за допомогою правових, адміністративних та економічних методів.

Правові методи визначаються природоохоронним законодавством, Земельним, Водним, Лісовим кодексами та кодексом "Про надра".

Адміністративні методи застосовуються Кабінетом Міністрів, -Міністерством екобезпеки та його управліннями при обласних державних адміністраціях, а також місцевими державними адміністраціями у відповідності з наділеними повноваженнями.

 Економічні методи управління природними ресурсами спираються переважно на програмування та планування. Але в даний час у щорічних програмах економічного і соціального розвитку регіонів відсутній екологічний розділ, хоч і встановлюються деякі фінансові показники, пов'язані з витратами здійснення природоохоронних заходів. Територіальні плани комплексного використання природних ресурсів та охорони довкілля на довгостроковий період не складаються. Ігнорування екологічного чинника в регіональній політиці призводить до нераціонального використання природних ресурсів, погіршення стану навколишнього середовища, різкого збільшення обсягів витрат суспільства на природовідновлювальні заходи у перспективі.

Економічні методи управління природними ресурсами застосовуються також при розробці та реалізації інвестиційних проектів і програм. Їх оцінка має забезпечити поєднання економічних та екологічних інтересів у процесі розвитку виробництва і спиратися на одночасне дослідження у межах однієї структури як економічних цілей і результатів, так і чинників оточуючого середовища.

Таким чином, прийняття управлінських рішень повинно відбуватися на основі аналізу комплексу можливих економічних результатів екологічних наслідків, що розглядаються на тривалому часовому проміжку і виходять за межі території здійснення програми чи проекту.

 Оцінюючи пропоновані у складі регіональної програми альтернативні проекти, можна вибрати оптимальний. З цією метою у розвинутих країнах широко застосовуються еколого-економічні моделі (оптимізаційні, імітаційні та інші). Основні проблеми, що виникають при їх застосуванні, полягають у складності варті спінюється оцінки показників та їх зіставленні, а також у протистоянні підприємців посиленню ролі екологічного аналізу.

3. Водні ресурси використовуються в усіх галузях господарства регіону та забезпеченні життєдіяльності людини. Управління водними ресурсами спрямовується на вирішення таких завдань:

•забезпечення потреб населення та всіх галузей регіонального господарства водою, оптимального розподілу водних ресурсів між водокористувачами;

•дотримання благополучного екологічного стану водних ресурсів;

•регулювання стоку у часі та просторі;

•припинення викидів неочищених стоків та твердих відходів у водоймища і підвищення їх рекреаційної здатності;

•економне витрачання води, зменшення її витрат при перекиданні;

•зниження негативного впливу вод на оточуюче середовище (підтоплення, заболочення, руйнування берегів тощо);

•забезпечення оптимального співвідношення ресурсів поверхневих і ґрунтових вод.

Основними показниками водокористування є:

•загальний обсяг водоспоживання у регіоні (млн м³ на рік): виділенням споживання з поверхневих джерел у розрізі галузей - водоспоживачів (промисловість, сільське господарство, комунальне господарство), з виділенням напрямів водокористування (виробниче, побутове тощо);

• використання питної води на промислові потреби;

•обсяг оборотної та повторно використовуваної води у промисловості;

•водовідведення — загальне і скидання стічних вод у поверхневі водоймища з урахуванням ступеня очистки (умовно чистих, нормативне чистих, забруднених);

•добування із стічних вод цінних речовин.

Крім того, в регіональних програмах встановлюються завдання по введенню в дію потужностей, споруд та об'єктів як водопостачання, так і очистки стічних вод і оборотного водопостачання, установок по збиранню з акваторій нафти, сміття, інших забруднювачів, берегових станцій очистки баластних вод.

Розрахунок показників водоспоживання та водовідведення здійснюється за допомогою нормативного методу. В його основу закладаються питомі нормативи витрачання води на душу населення, одиницю продукції, робіт чи послуг та враховуються дані про масштаби виробничої і невиробничої діяльності і чисельність населення. Потрібний обсяг водоспоживання (О_в.с..) обчислюється за формулою:

,

де Н _в.в. — норматив витрат води на одиницю продукції, робіт, послуг чи на одну особу;

В _п — обсяг виробництва продукції, робіт та послуг в натуральному і грошовому вимірі; чисельність населення регіону.

Водовідведення обчислюється як різниця між загальним водоспоживанням і безповоротними витратами (випаровування, технологічні включення до складу продукту тощо).

Головна увага органів регіонального управління при плануванні водокористування повинна приділятися збалансуванню потреб води та її ресурсів. З цією метою складають водогосподарський баланс території основні показники котрого опрацьовуються в декількох варіантах, зважаючи на неможливість точного прогнозу водності року. Оскільки рівень споживання води має значні відмінності по сезонах, розрахунок показників має проводитись на рік та найбільш напружений місяць року.

У багатьох областях не вистачає вказаних у схемі джерел для задоволення потреб, тому передбачається надходження води з інших водогосподарських систем (штучних каналів, водоводів, водосховищ).

Водоспоживання безпосередньо пов'язане зі здійсненням водоохоронних заходів, серед яких чільне місце займає водовідведення, в тому числі скид стічних вод у поверхневі водоймища Якщо він значний, то може бути нанесена невиправна шкода навколишньому середовищу. Це зумовлює необхідність жорсткого контролю за якістю водних ресурсів, її показником слугує кратність розбавлення стічних вод, величина котрої встановлюється спеціальними органами.

Водовідведення дозволяє повторно використовувати стічні води шляхом біологічної, хімічної та механічної очистки, зокрема для зрошування сільськогосподарських угідь. Тому по всіх видах стоків встановлюється загальний обсяг забруднених вод тих, що пройшли очистку.

З метою охорони вод від забруднювання у регіональних програмах встановлюються завдання по створенню водоохоронна загальні зон у порядку, визначеному Водним кодексом України. Водоохоронні заходи спрямовуються також на відтворення рибних запасів та розведення водоплавної птиці, а там, де можливо, і на організацію перевезення вантажів та пасажирів водним транспортом, забезпечення роботи гідроелектростанцій.

4. Земля, як зазначено в ст. 14 Конституції України, є основним національним багатством, що знаходиться під охороною держави. Управління охороною земельних ресурсів у регіонах спрямовується на вирішення таких завдань:

—підвищення ефективності землекористування та естетичної Площа в цінності земель;

—оптимізація структури земельних ресурсів;

—збереження і раціональне використання сільськогосподарських угідь;

-  проведення робіт по рекультивації земель та їх залучення &о господарського обороту;

-  захист ґрунтів від деградації і перетворення їх у джерела забруднення.

Ці завдання вирішуються при формуванні різних розділів регіональних програм та планів соціально-економічного розвитку, (окрема розвитку АПК, капітального будівництва й інших. Управління земельними ресурсами здійснюється у відповідності із Земельним, Лісовим та іншими кодексами і законами України.

Однією з економічних форм управління земельними ресурсами є планування. В планах та програмах соціально-економічногорозвитку регіонів використовуються наступні показники:

—загальна площа земель;

—площа земель сільськогосподарського користування таструктура по видах сільськогосподарських угідь і формах землекористування;

—площа земель під промисловими, сільськогосподарським, транспортними, житловими та іншими об'єктами;

—площа земель, що підлягають рекультивації, захисту відшкідників і хвороб біологічними методами, здійсненню протиерозійних та інших природоохоронних заходів;

—обсяг капітальних вкладень на проведення обстежень і розвідування стану земель та їх моніторингу, введення державної земельного кадастру, інвентаризацію та грошову оцінку земельнаселених пунктів і земель несільськогосподарського призначення й інших заходів, пов'язаних зі здійсненням земельної реформи;

—обсяги асигнувань із Державного і місцевого бюджетів набудівництво протиерозійних споруд, рекультивацію порушені земель, проектно-вишукувальні роботи тощо;

—інші показники землекористування.

Баланс земельних ресурсів відображає їх трансформацію протягом року, викликану необхідністю відведення площ під будівництво, проведенням робіт по меліорації, залученням до господарського обороту невикористаних земель тощо. Складання балансу дозволяє встановити зміни структури земельних ресурсів під впливом чинників, які визначаються в програмах розвити АПК, будівництва, територіальних схемах розміщення і розвитку продуктивних сил, районних плануваннях та генеральних схемах розвитку великих міст, а також в інших прогнозних і планові матеріалах.

Важливе значення при розробці балансу має встановлення потреб різних галузей, особливо будівництва, у земельних ресурсах.Місцеві органи землекористування (управління земельних ресурсів місцевої державної адміністрації) повинні здійснювати всебічний контроль за розподілом земель поміж землекористувачами, виходячи із обмеженості території та необхідності підвищення ефективності використання земельних ресурсів.

Величезну цінність становлять сільськогосподарські угіддя, питома вага яких - близько 71% всього земельного фонду України. Їх раціональне використання та захист від деградації [ерозії, вивітрювання, забруднення токсичними речовинами тощо) є найважливішим завданням землегосподарювання. Для його виконання мають проводитися обстеження та розвідування стану земель, їх моніторинг, використовуватися земельний кадастр, і враховуватися інші чинники, зумовлюючі підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, — меліорація, зрошення, осушення тощо.

Управління сільськогосподарськими угіддями ґрунтується на розрахунках балансу цих угідь. За схематичною побудовою та за методикою встановлення показників він нагадує земельний баланс, відрізняючись, природно, самими показниками, що визнають площу окремих видів сільськогосподарських угідь (орних земель, садів, ягідників, виноградників, сінокосів тощо).

Вагомим додатком до балансу сільськогосподарських угідь є баланс орних земель, за допомогою якого визначається структура посівних площ під сільськогосподарськими культурами і розраховуються їх валовий збір та інші показники розвитку АПК, а також плануються меліоративні й охоронні заходи.

5. Одним із основних життєво важливих елементів навколишнього природного середовища є атмосферне повітря. Забезпечення його сприятливого стану, відновлення і поліпшення для створення екологічної безпеки життєдіяльності людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколишнє середовище — такі головні охоронні заходи, що застосовуються органами управління відповідно до прийнятого у 1992 р. Закону України «Про корону атмосферного повітря».

Основними формами управління в цій галузі є стандартизація нормування, що проводяться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони атмосферного повітря від забруднення, шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів та забезпечення екологічної безпеки.

 Стандартизація і нормування здійснюються Міністерствами екобезпеки та охорони здоров'я, а контроль за дотриманням стандартів і нормативів покладається на їх органи на місцях та місцеві державні адміністрації.

Нормування у галузі охорони атмосферного повітря спрямовується на встановлення таких нормативів:

—нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря;

—нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарними джерелами;

—граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться у атмосферне повітря при експлуатації технологічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів;

—нормативи використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення;]

—нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованихгазах пересувних джерел та шкідливого впливу їх фізичних факторів.

Нормування екологічної безпеки атмосферного повітря здійснюється з метою оцінки його стану. Для цього встановлюються такі нормативи:

—гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у атмосферному повітрі для людей і об'єктів навколишнього природного середовища;

—гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного і біологічного впливу на атмосферне повітря для людей і об'єктів довкілля.

У разі необхідності законодавством України можуть встановлюватися й інші більш суворі нормативи у галузі охорони атмосферного повітря та його безпеки.

Підприємства, установи й організації, діяльність яких пов’язана з викидами забруднюючих речовин у атмосферне повітря, шкідливим впливом фізичних та біологічних факторів на нього зобов'язані здійснювати відповідні господарські, технічні та інші заходи щодо дотримання встановлених нормативів.

Планування, розміщення, забудова і розвиток міст та інших населених пунктів повинні здійснюватися з урахуванням екологічної ємності територій, з додержанням вимог щодо охорони раціонального використання та екологічної безпеки атмосферного повітря. З цією метою за рішенням місцевих органів державі виконавчої влади та органів місцевого самоврядування розробляються зведені проекти нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього. У разі перевищення нормативних показників підприємства, установи та організації зобов'язані розробити додаткові заходи щодо їх дотримання, а при неможливості зменшення викидів забруднюючих речовин і зниження рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря до встановлених нормативів діяльність господарюючих суб'єктів припиняється або змінюється її профіль.

З метою охорони атмосферного повітря в районах житлової забудови, масового відпочинку й оздоровлення населення створюються санітарно-захисні зони. Місцеві органи державної влади повинні вирішувати питання про фінансування необхідних робіт заходів по відселенню населення та виведенню з цих зон об'єктів соціального призначення.

Для забезпечення охорони атмосферного повітря використовується відповідний економічний механізм. Основними його складовими є ліміти викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і нормативи плати за викиди та перевищення лімітів; ліміти використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення та нормативи плати за використання лімітів; надання підприємствам, установам, організаціям і громадянам податкових, кредитних та інших пільг при здійсненні природоохоронних заходів; розподіл платежів за забруднення атмосферного повітря, інші шкідливі впливи на нього та за використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення, який здійснюється відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Тема 6 "Проблеми управління трудовими ресурсами регіонів"

1. Завдання і зміст управління трудовими ресурсами в регіонах

2. Методика розрахунку показників чисельності та зайнятості населення

3. Регіональні програми зайнятості населення

1. Трудові ресурси складає наявне працездатне населення — потенціал живої праці, який мають регіони на певний момент часу. Їх відтворення і раціональне використання є одним з найважливіших напрямів регіональної економічної політики, дотримання якого націлює управління на вирішення таких завдань:

—створення умов для повного здійснення громадянами конституційного права на працю;

—забезпечення рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності;

—розробка та реалізація програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб;

—створення належних, безпечних і здорових умов праці;

—встановлення оптимальних пропорцій у розподілі трудового потенціалу між галузями регіонального господарчого комплексу;

—збалансування регіонального ринку праці, чисельності трудових ресурсів і робочих місць у регіоні та здійснення заходів екістичного (поселенського) спрямування;

—соціальний захист неконкурентноспроможних на ринку праці верств населення.

Розв'язання цих завдань становить зміст управління трудовими ресурсами і здійснюється місцевими органами за допомогою економічних, правових та адміністративних методів.

Правові підойми управління трудовими ресурсами регіонів визначені Конституцією України, Законом «Про зайнятість населення» й іншими законодавчими актами.

Економічні методи базуються на розробці прогнозів та регіональних програм соціально-економічного розвитку, складовою частиною яких є програми зайнятості населення. В них передбачаються заходи, спрямовані на облік, ефективне використання і відтворення трудових ресурсів як робочої сили, працевлаштування неконкурентноспроможних на ринку праці верств населення, на підготовку і перепідготовку кадрів і спеціалістів, ліквідацію причин, що породжують безробіття і викликають дисбаланс на регіональному ринку праці.

Вихідними матеріалами для прогнозування та складання регіональних програм є дані демографічної статистики, звітна інформація підприємств усіх форм власності, аналіз екологічної та (демографічної ситуації і трудового потенціалу регіонів, територіальні та галузеві схеми розміщення і розвитку продуктивних сил, загальнодержавні цільові програми, генеральні плани розвитку міст та інші прогнозні документи.

Особливе значення для прийняття управлінських рішень має аналіз ситуації на регіональному ринку праці та оцінка тенденцій, що програмуються у сфері зайнятості населення під впливом реформування економіки. На цій основі розробляється комплекс заходів щодо активізації політики на ринку праці, вдосконалення системи зайнятості слабозахищених верств населення (молодь, жінки, особи передпенсійного віку, громадяни, які мають тривалу перерву в роботі, тощо), стримання зростання безробіття та соціального захисту населення від його наслідків.

Серед економічних підойм управління трудовими ресурсами регіонів провідну роль відіграють балансові розрахунки регіонального ринку праці, баланси трудових ресурсів і робочих місць, спеціалістів, молоді, що завершує навчання в загальноосвітній школі, та інші баланси, за допомогою яких прогнозуються основні трудові пропорції, встановлюється структура населення і структура зайнятих у сферах та галузях економіки, а також співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили, вказується рівень зайнятості місцевого населення.

2. Темпи розвитку економіки зумовлюються перш за все станом відтворення та використання трудового потенціалу регіонів. В Україні останнім часом спостерігаються негативні демографічні тенденції: смертність перевищує народжуваність, скорочується тривалість життя жінок і особливо чоловіків, погіршується співвідношення між ними в окремих статево-вікових групах, збільшується кількість пенсіонерів у загальній чисельності населення, зменшується кількість трудових ресурсів (особливо в індустріальне розвинутих регіонах), зростає безробіття.

За умов загострення суперечностей у суспільстві ускладнюється управління трудовими ресурсами. Воно має спиратися на інформаційно-аналітичну базу, достатню для з'ясування причин цих явищ та розробки заходів по їх усуненню. Проте значна частина господарюючих суб'єктів під виглядом комерційної таємниці ухиляється від надання необхідних відомостей.

Обґрунтування прогнозних демографічних показників повинно здійснюватися у відповідності з динамікою виробництва товарів та послуг, розвитком мережі підприємств, установ і організацій усіх форм власності та підпорядкування, з основними пропорціями у галузях матеріального виробництва й невиробничих галузях. З цією метою при складанні програм соціально-економічного і культурного розвитку регіонів здійснюється розрахунок чисельності зайнятого населення. Він має форму балансової таблиці, в якій демографічні показники представлені такими розділами:

•населення;

•трудові ресурси;

•розподіл трудових ресурсів;

•розподіл зайнятих за сферами і галузями економіки.

 Чисельність населення визначається на основі статистичноїінформації та демографічних прогнозів, при складанні яких враховуються чинники, що впливають на народжуваність, смертність та тривалість життя жінок і чоловіків.

Трудові ресурси регіонів охоплюють працездатне населення у працездатному віці, працюючих пенсіонерів та підлітків і визначаються за формулою:

 

ТР=Н_п-(П_н+І _н)+(П _п+М _н),

де ТР — кількість трудових ресурсів у прогнозному періоді;

 Н _п — чисельність населення у працездатному віці;

П _н— непрацюючі пенсіонери у працездатному віці;

І_н — непрацюючі інваліди І і II груп інвалідності у працездатному віці;

П_п— працюючі пенсіонери пенсійного віку;

М_п— працюючі підлітки віком до 16 років.

Чисельність працездатного населення (Чп) розраховується як різниця між чисельністю населення у працездатному віці і кількістю інвалідів І та II груп працездатного віку та осіб, що одержують пенсії на пільгових умовах, тобто:

Ч_п = Н _п - (П _{н +} І_н).

Прогнозні розрахунки чисельності різних категорій працюючих і непрацюючих, що входять до складу трудових ресурсів, здійснюються методами екстраполяції та аналітично-експертної оцінки. Важливе значення при їх застосуванні відіграє зокрема аналіз ситуації у зайнятості осіб першого пенсійного п'ятиріччя жінок віком 55—59 років і чоловіків 60—64 років)та врахування факторів, що зумовлюють її зміни: розмір пенсії та вартість життя, можливість працювати неповний робочий день чи тиждень, динаміка соціально-економічних процесів і ситуації на регіональному ринку праці тощо.

Розподіл трудових ресурсів передбачає визначення числа зайнятих у народному господарстві (в тому числі робітників, службовців на підприємствах, в установах, організаціях та громадських об'єднаннях, на малих підприємствах, підприємствах споживчої кооперації, в селянських фермерських господарствах, в особистому підсобному господарстві), в інших сферах економічної діяльності; безробітних; учнів у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва; незайнятого працездатного населення у працездатному віці. Для цього використовуються показники статистичної звітності, галузеві прогнози та прогнози розвитку підприємництва, мережі установ і організацій, а також розрахунки кількості зайнятих в особистому підсобному господарстві. Останні здійснюються за методикою, визначеною Держкомстатистики на підставі обсягів продукції, виробленої в підсобному господарстві, та затрат часу на її виготовлення. При цьому враховується все населення, яке виробляє продукцію, тобто як працююче в суспільному виробництві, так і непрацююче.

До зайнятих в інших сферах економічної діяльності відносяться служителі релігійних культів, особи вільних професій (письменники, художники, композитори тощо) та інші самозайняті особи, які самостійно забезпечують себе роботою і не перебувають у штаті будь-якого підприємства, Їх чисельність визначається за даними податкової адміністрації про кількість та оподаткування фізичних осіб.

Кількість осіб у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва, встановлюється відповідно до планів підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах та професійно-технічних училищах з урахуванням чисельності учнів старших класів загальноосвітніх шкіл.

Чисельність безробітних встановлюється за даними про населення, яке звернулося до служби зайнятості. У зв'язку з цим слід підкреслити наявність суттєвих відмінностей у визначена безробітних за міжнародною та вітчизняною методикою, які дають можливості зіставляти ситуацію на ринку праці України та інших держав.

У статистиці Міжнародної Організації Праці (МОП) безробітні громадяни — це особи віком від 17 до 70 років, як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості, які одночасно задовольняють три умови:

—не мали роботи (прибуткового заняття);

—шукали роботу або намагалися організувати власну справу на обстежуваному тижні;

—готові стати до роботи протягом наступних двох тижнів.

До категорії безробітних також відносяться особи, які:

—стають до роботи протягом двох наступних тижнів;

—знайшли роботу і чекають відповіді;

—зареєстровані в службі зайнятості як шукачі роботи;,

—навчаються за направленням служби зайнятості.

Рівень безробіття за обстеженням визначається як відношення кількості безробітних до економічно активного населення (робочої сили по відповідній віковій групі, статі, географічних ознаках).

В Україні згідно із Законом «Про зайнятість населення» безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні розпочати відповідну роботу.

Рівень зареєстрованого безробіття (РБ) визначається відношенням чисельності зареєстрованих безробітних до працездатного населення у працездатному віці (Ч _пв):

 

,

де Б_н — чисельність зареєстрованих безробітних.

В останні роки він постійно зростав у всіх регіонах і на початок 1999 р. склав у середньому по Україні 3,69%, а максимальні і рівень — 19,49% — зареєстровано у Ржищівському місцевою центрі зайнятості Київської області, мінімальний — 0,33% — Біляєвському районному центрі зайнятості Одеської області. У зв'язку з ускладненням ситуації на ринку праці зростав і термін перебування на обліку в службі зайнятості. Якщо у 1996 р. середня тривалість безробіття становила 6,8 місяця, у 1997 — 8,5, то у 1998 р. вона сягнула 10 місяців, а у Львівській області перевищила один рік.

Незайняте працездатне населення у працездатному віці є балансуючою статтею розрахунків. Його кількість встановлюється й формулою:

,

де Ч_н — чисельність незайнятого працездатного населення у працездатному віці;

З_н —зайняті у народному господарстві;

З_і—зайняті в інших сферах економічної діяльності;

У_в—учні у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва.

Незайняте працездатне населення у працездатному віці є резервом екстенсивного використання трудового потенціалу регіонів, мобілізація якого потребує здійснення відповідних управлінських заходів: вивчення ситуації на регіональному ринку праці, створення нових робочих місць, виконання програми суспільних робіт тощо.

У забезпеченні пропорційного розвитку регіонального господарства та ефективному використанні трудового потенціалу важливе значення має розподіл зайнятих за сферами і галузями економіки. Сучасний стан суспільного розвитку характеризується відносним зменшенням числа працюючих у галузях матеріального виробництва та відповідним його зростанням у невиробничих галузях під впливом науково-технічного прогресу. При здійсненні розподілу зайнятих за сферами економіки необхідно забезпечити підвищення загального рівня зайнятості населення, виходячи із завдань розвитку кожної окремої галузі економіки. Отже, основою для прийняття рішень на стадії розподілу зайнятих мають бути завдання по виробництву товарів та послуг, розвитку освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального господарства й інших галузей. Проте вони мають доповнюватися заходами, які забезпечили б найповніше задоволення суспільних потреб, підвищення загального рівня зайнятості населення та зростання його добробуту. Це потребує системного, комплексного підходу до галузевих завдань з боку регіональних органів управління та узгодження галузевих і місцевих інтересів при формуванні та виконанні програм соціально-економічного й амурного розвитку областей і районів та програм зайнятості населення.

3. Як відомо, ринок не спроможний вирішити проблему ефективної і повної зайнятості населення. Він лише поглиблює її, особливо на етапі реформування економіки. Тому держава повинна активізувати свою діяльність щодо створення умов для повного здійснення громадянами права на працю.

Для реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян в Україні створена державна служба зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики.

Державна служба зайнятості складається з: Державного центру зайнятості вказаного міністерства, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення.

До складу професійної служби зайнятості входять також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи й організації, підпорядковані службі зайнятості.

На державну службу зайнятості покладається розробка регіональних програм зайнятості. Їх мета — забезпечення поступового переходу до здійснення активної політики продуктивної зайнятості, запобігання масовому безробіттю. Формування активної політики у сфері зайнятості передбачає вирішення таких завдань:

—здійснення заходів щодо економічної підтримки розширення можливостей зайнятості населення, регулювання інтенсивності вивільнення працівників;

—залучення незайнятого населення та безробітних до активної праці шляхом організації їхнього працевлаштування;

—застосування заходів щодо поліпшення організації зайнятості, підтримки працівників, що вивільняються, та соціального захисту населення;

—розширення сфери зайнятості для громадян з обмеженими можливостями на ринку праці;

—підтримка підприємництва, малого та середнього бізнесу, самозайнятості населення;

—сприяння тимчасовому працевлаштуванню безробітних та організація оплачуваних громадських робіт;

—розширення можливостей одержання професійної підготовки, перекваліфікації та перенавчання для незайнятого населення;

—регулювання трудової міграції;

—вдосконалення роботи та розвитку служби зайнятості.

Вказані завдання зумовлюють зміст програми. Вона складається з таких розділів:

—аналіз сучасної ситуації на ринку праці;

—прогноз розвитку ринку праці;

—основні завдання і пріоритетні напрями програми;

—механізм управління програмою.

В процесі аналізу виявляються тенденції зайнятості населення, зміни її галузевої структури під впливом реформування економіки, з'ясовуються причини звільнення працівників, оцінюється реальний рівень безробіття та реальна потреба в робочій силі підприємств і організацій, визначається рівень збалансованості регіонального ринку праці та вивчається вплив на нього окремих факторів.

Результати аналізу використовуються для прогнозування розвитку ринку праці, яке здійснюється з урахуванням завдань та особливостей розвитку господарства регіону у перспективі. Прогноз подій на ринку праці за окремими напрямами та обсягами складається службою зайнятості населення у формі балансового розрахунку (див. табл. 6.1).

Визначення основних завдань і пріоритетних напрямків політики сприяння зайнятості супроводжуються розробкою заходів щодо економічної підтримки зайнятості населення, вдосконалення системи організації працевлаштування незайнятих, розширення можливостей для працевлаштування громадян з обмеженою конкурентоспроможністю на ринку праці, сприяння розвитку громадських робіт, професійній орієнтації, навчання та перенавчання незайнятого населення тощо.

Управління програмою і контроль за її виконанням покладається на заступника голови держадміністрації, управління праці та соціального захисту населення і регіональні центри зайнятості.

Механізм управління програмою включає аналіз та інформування держадміністрації про стан ринку праці, організацію зайнятості населення у розрізі категорій, професій і спеціальностей; розробку та розгляд пропозицій і рекомендацій щодо погодження і координації дій органів виконавчої влади, роботодавців та профспілкових організацій для попередження масового безробіття і соціального захисту населення від його наслідків; корегування заходів програми; висвітлення через засоби масової інформації стану ринку праці, використання коштів фонду сприяння зайнятості та деякі інші важелі. Всі вони використовуються для розв'язання оперативних завдань управління трудовими ресурсами, оскільки сама програма зайнятості є оперативним документом, що розробляється на один рік. Такого терміну недостатньо для вирішення питань оптимізації використання трудового потенціалу та досягнення відповідності між чисельністю трудових ресурсів і кількістю робочих місць, у тому числі за професійними, кваліфікаційними, статевовіковими та іншими ознаками. Тому програми зайнятості повинні розроблятися на більш тривалий період і спиратися на ситуацію на ринку праці, стратегію соціально-економічного розвитку та комплексну прогнозну оцінку стану ринку праці під впливом структурних зрушень, викликаних подальшим реформуванням економіки. Для обґрунтування управлінських заходів, спрямованих на ефективне використання трудових ресурсів регіонів, необхідно насамперед передбачити напрями розвитку регіонального господарства, відповідно до яких мають визначитися попит і пропозиція на ринку праці. Управлінські заходи повинні спрямовуватися на забезпечення відповідності між наявними трудовими ресурсами і робочими місцями. З цією метою доцільно розробляти баланси трудових ресурсів і робочих місць.

Таблиця 6.1

Зведений розрахунковий баланс ринку праці області (чол., цифри умовні)

Шифр рядку	Показники	Рік (звіт)		Рік (звіт)
		на повний обсяг руху робочої сили	на обсяг руху робочої сили через службу зайнятості	на повний обсяг руху робочої сили	на обсяг руху робочої сили через службу
01	Пропозиція робочої сили, всього на обліку в службі зайнятості протягом року	114991	63373	162860	104794
02	Чисельність незайнятих осіб, для яких вирішується питання працевлаштування на початку року	29930	16433	55924	36809
03	Надійде на ринок праці — всього (01-02)	85061	46940	106936	68705
	3 них'.
04	вивільнені з галузей народного господарства	16976	11533	24784	20396
05	випускники навчальних закладів	11896	3869	14120	5747
06	раніше зайняті у домашньому господарстві	10582	5963	12983	8372
07	інші категорії незайнятого працездатного населення	15905	7981	19842	11274
08	Попит на робочу силу (працевлаштоване)	59067	8125	55921	6500
09	Знімаються з обліку для самостійного вирішення участі у трудовій діяльності та з інших причин		19159		24766
10	Чисельність незайнятих громадян, для яких вирішується питання працевлаштування на кінець року	55924	36089	106939	6881
	3 них:
11	безробітні	32503	32503	62521	6253

Тема 7

"Проблеми управління виробничоюінфраструктурою регіонів"

 

1. Поняття виробничої інфраструктури та завдання управління її розвитком

2. Проблеми управління транспортним комплексом регіону

3. Управління паливно-енергетичним комплексом регіону

4. Управління інвестиційно-будівельним комплексом

1. Суспільний поділ праці зумовлює наявність у сфері виробництва основних та допоміжних галузей. До основних галузей регіонального господарства відносяться ті, на виробництві продукції й послуг яких спеціалізується даний регіон, виходячи із загально - державних інтересів та наявності відповідних ресурсів території. Рівень використання останніх і ефективність виробництва безпосередньо залежать від розвитку допоміжних, обслуговуючих галузей, сукупність яких одержала назву інфраструктури.

Таким чином, виробнича інфраструктура — це комплекс галузей, обслуговуючих матеріальне виробництво та забезпечуючих підвищення його ефективності.

До складу галузей виробничої інфраструктури відносяться транспорт і зв'язок, енергетичне господарство, водозабезпечення, складське господарство, ремонтно-будівельний комплекс, інформаційне забезпечення та інші в частині обслуговування основного виробництва.

На розвиток виробничої інфраструктури в регіоні впливають науково-технічний прогрес, наявні виробничі ресурси, напрями розвитку регіонального господарства, структура спеціалізованого виробництва та інші фактори, пов'язані з виконанням територією обслуговуючих функцій. Здійснюючи їх, регіональні органи управління повинні забезпечити:

•створення загальних передумов розвитку виробництва товарів та послуг;

•комплексний підхід до використання наявних ресурсів регіону у відповідності з перспективами його розвитку;

•випереджаючі темпи нарощування мережі інфраструктурних об'єктів щодо галузей основного виробництва та оптимізацію міжгалузевих регіональних пропорцій;

•концентрацію і спеціалізацію виробництва інфраструктурних послуг та здешевлення їх вартості;

•раціональне розміщення інфраструктурних об'єктів та поліпшення внутрішньорегіональних зв'язків;

•ефективне функціонування об'єктів виробничої інфраструктури.

Головними методами управління виробничою інфраструктурою є економічні. Вони застосовуються при складанні районних планувань, генеральних планів, схем розвитку і розміщення продуктивних сил і реалізуються за допомогою цільових програм розвитку окремих галузей і виробництв та програм соціально-економічного розвитку регіонів. В їх складі є розділи, що характеризують розвиток виробничої інфраструктури. Узагальнюючими показниками цих розділів виступають обсяги капітальних вкладень, основні фонди, виробничі потужності, мережа підприємств тощо. Вони використовуються для обґрунтування пропорцій між розвитком основних та інфраструктурних галузей регіону визначення параметрів розвитку останніх відповідно до завдань регіональної структурної політики.

2. До складу провідних галузей виробничої інфраструктури відноситься регіональний транспортний комплекс. Його утворюють об'єкти і споруди всіх видів транспорту: автомобільні, залізничні та водні шляхи, авіалінії, нафто-, газо- та продуктопроводи, транспортні підприємства (автогосподарства, залізничні станції депо, аеропорти, пристані, річкові та морські порти), автозаправочні станції, ремонтні та інші обслуговуючі підприємства.

Продовжуючи процес виробництва у сфері обігу, транспорт здійснює перевезення вантажів та пасажирів і поділяється на транспорт загальнодержавного та місцевого значення.

Транспортний комплекс місцевого значення є невід'ємною частиною єдиної територіальної системи країни. До його складу входять автомобільний транспорт, місцеве автошляхове господарство, авіаційний (місцеві лінії) та річковий (малі річки) транспорт, міський електротранспорт, місцеві ремонтно-будівельні та ії обслуговуючі організації. Транспортну роботу місцевого значення виконує і загальнодержавний залізничний, авіаційний водний транспорт.

Управління транспортним комплексом регіону здійснюють відповідно центральні (Міністерство транспорту України) та місцеві органи, діяльність яких спрямовується на розв'язання завдань задоволення потреб народного господарства у перевезенні вантажів і пасажирів, розвитку транспортної мережі, на оптимізацію транспортних зв'язків у часі і просторі та координацію роботи всіх видів транспорту.

Потреби у перевезенні вантажів на рівні області (без технологічних перевезень) доцільно визначати кількома методами: нормативним, балансовим та прямими розрахунками (на основі заявок підприємств і громадян).

Нормативний метод застосовується при складанні прогнозів розвитку транспортного комплексу. Для визначення обсягів вантажних перевезень за цим методом використовується інформація про обсяги виробництва товарів та послуг в натуральному або вартісному вимірі та коефіцієнти перевозимості. Останні визначаються обсягом перевезення вантажів на одиницю продукції, робіт чи послуг за кілька минулих років:

,

де К_пі — коефіцієнт перевозимості і-ої продукції;

ОП_бі — обсяг перевезень і-ої продукції у t-ому році базового періоду;

ОВ_бі — обсяг виробництва і'-го продукту у t-ому році базового періоду.

Розраховані таким чином коефіцієнти використовуються для встановлення обсягів перевезень вантажів у прогнозному періоді за формулою:

ОП_пі = ОВ_пі * К_пі,

де ОП_пі — обсяг перевезень і-го продукту у прогнозному періоді;

ОВ_пі — обсяг виробництва і-го продукту у прогнозному році.

Приклад :

Валовий збір зерна по області становив у 1999 р. 1,8 млн, у 1,9 млн, у 1997 р. — 1,7 млн т; обсяги перевезень цього продукту склали відповідно 0,9 млн, 1,0 млн та 0,8 млн т. За прогнозом на 2000 р. ресурсовий збір досягне 2,0 млн т. Виходячи з цих умов К_пі буде дорівнювати 0,5(0,9/1,8 + 1,0/1,9 + 0,8/1,7)/3, а обсяг вантажних перевезень - 1 млн. т.

Розрахований за означеною методикою обсяг перевезень вантажів необхідно уточнити у залежності від факторів, котрі впливають на співвідношення між обсягами виробництва і транспортування продукції в перспективі (вдосконалення розміщення продуктивних сил та міжрегіональних зв'язків, стан регіонального ринку товарів і послуг, розвиток взаємозамінних виробництв тощо).

Балансовий метод застосовується при визначенні обсягів перевезень масових вантажів — чорних та кольорових металів, палива, будівельних матеріалів, продукції АПК та інших. Його основу складають районні баланси виробництва і споживання продукції, за допомогою яких розраховуються обсяги її завозу або вивозу.

Підставою для визначення переважної більшості статей доходної частини районних балансів є завдання по виробництву, капітальному будівництву, роздрібній торгівлі, котрі встановлюються підприємствами та організаціями, програмами соціально-економічного розвитку областей і районів. Завіз у регіони або вивіз них продукції розраховується різницею між обсягом власних ресурсів та потреб.

Визначення обсягів вантажних перевезень супроводжується становленням транспортних зв'язків та обсягів вантажообороту — головного показника, котрий характеризує роботу транспорту комплексу. Вантажооборот — це добуток обсягу вантажних перевезень на відстань, на яку вони здійснюються. Він характеризує обсяг транспортної роботи в тонно-кілометрах.

Розрахунки обсягів транспортної роботи можуть проводитися за допомогою балансу міжрайонного обміну по окремих видах продукції. (див. табл. 7.1).

Таблиця 7.1

БАЛАНС МІЖРАЙОННОГО ОБМІНУ ПО ОВОЧЕВІЙ ПРОДУКЦІЇ

(тис. т, цифри умовні)

Т	А	Б	В	Г	ВСЬОГО
	25	43	44	46	158

Такий баланс має форму шахової таблиці, у якій сума цифр у рядках і колонках показує відповідно розміри вивозу та завозупродукції, включаючи внутрішньорайонні перевезення. Для значення обсягу вантажообороту потрібно, крім обсягів вантажоперевезення в тоннах, знати відстань між районами -виробниками і районами-споживачами та розрахувати середню відстань внутрішньорайонних перевезень (). Вона визначається з урахуванням даних балансу міжрайонного обміну по продукції, що перевозиться і розраховується за формулою:

 

,

ОП_і— обсяг перевезень і-ої продукції.

Приклад |

Проведемо розрахунки цих показників, доповнивши наведені в табл. 7.2 дані такими відомостями: середня відстань внутрішньорайонних перевезень у районі А становить 10 км, а відстань між районами А і Б – 30 км; між А і В — 40, між А і Г — 50 км. Тоді:

Отже, за допомогою розрахунків по балансу міжрайонного обміну можна визначити три показники: обсяг вантажообороту в тонно-кілометрах, обсяг вантажних перевезень в тоннах та середню дальність перевезень. Вони використовуються також для оптимізації транспортних зв'язків у народному господарстві.

Обсяги транспортної роботи, визначені з урахуванням міжрайонних зв'язків, покладаються в основу розміщення транспортної мережі та планування обсягів її будівництва. При цьому потрібно виходити з того, що транспортні шляхи повинні забезпечити одночасне перевезення вантажів і пасажирів.

Управління пасажирськими перевезеннями здійснюється у відповідності з показниками рухливості населення, котрі встановлюються окремо для міських та міжміських перевезень.

Транспортна рухливість населення у міському сполученні характеризується середньою кількістю поїздок на одного жителя в день, яка тим інтенсивніша, чим більше місто. Вона встановлюється за нормативами містобудівництва.

Транспортна рухливість населення у міжміському сполученні характеризується кількістю пасажиро-кілометрів на одного жителя на рік або сезон. Вона встановлюється на основі аналізу даних за минулі роки про кількість реалізованих квитків та їх вартість, відповідно до якої визначається середня відстань перевезення пасажирів.

Обсяги роботи пасажирського транспорту міського сполучення (ПО _м) оцінюються за показниками чисельності та рухливості населення з урахуванням середньої відстані перевезення і виражаються пасажирооборотом у пасажиро-кілометрах. Розрахунки цього показника проводяться за формулою:

де Н _м — чисельність міського населення(чол.);

Р _н— транспортна рухливість населення (кількість поїздок на жителя в день);

— середня відстань перевезення пасажирів (км);

Д _н — кількість днів у прогнозному періоді.

Наведена методика дає змогу визначити пасажирооборот за день, місяць, сезон чи рік, проте вона мало придатна для організації пасажирських перевезень, котра має враховувати пасажиропотоки на окремих напрямах та їх інтенсивність протягом доби. З метою визначення пасажиропотоків проводяться статистичні обстеження, результати яких враховуються при встановлені транспортних маршрутів та інтервалів руху транспортних засобів. При цьому з метою пом'якшення «пікових» навантажень на міський транспорт державною адміністрацією встановлюються режими роботи (початок робочого дня) підприємств, установ і організацій.

Чисельність пасажирів та пасажирооборот на міжміському транспорті розраховуються в цілому на рік, сезон та найбільш напружений період, який припадає на 15 серпня — день максимального розгортання курортного сезону. При цьому показники чисельності пасажирів на міжміському транспорті по сезонах використовуються для складання розкладу руху поїздів, автобусів та інших засобів міжміського сполучення.

Обсягам роботи транспорту по перевезенню вантажів та пасажирів має відповідати шляхове господарство, розвиток якого є важливим завданням регіонального управління. Показникамийого розвитку у регіоні виступають довжина доріг загальнодержавного, обласного та місцевого значення, їх провізна та пропускна спроможність, відсоток населених пунктів, з'єднаним з районним центром шляхами з твердим покриттям, обсяги капітальних вкладень, завдання по введенню в дію шляхів та експлуатаційні витрати, пов'язані з утриманням шляхового господарства й інші.

3. Паливно-енергетичний комплекс регіону — це сукупністьпідприємств, установ та організацій, діяльність яких пов'язана з виробництвом, розподілом і ефективним використанням паливно-енергетичних ресурсів території. До його складу відносяться електростанції (теплові, гідро-, атомні й інші), електромережі підприємства по виробництву палива, тепломережі, ремонтно-будівельні та інші підприємства й організації.

Головне завдання управління паливно-енергетичним комплексом полягає у здійсненні заходів, спрямованих на своєчасне і повне задоволення потреб регіонального господарства у всіх видах паливно-енергетичних ресурсів, на підвищення ефективності їх використання.

Потреби в паливно-енергетичних ресурсах встановлюються у розрізі їх окремих видів та напрямів використаннявиробничого і невиробничого, а можливості визначаються власною спроможністю регіону та обсягом поставки з-за його меж.З метою досягнення оптимального співвідношення між попитом і пропозицією на регіональному паливно-енергетичному ринку складається паливно-енергетичний баланс регіону (див. табл. 7.2).

Таблиця 7.2

СХЕМА ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНОГО БАЛАНСУ РЕГІОНУ на. рік

Ресурси (пропозиція)	Тис. т умовного топлива	Попит на ресурси	Тис. т умовного топлива
1. Залишки у постачальників та споживачів на початок року 2. Видобуток природного палива -  всього -  В тому числі: вугілля нафта та природний газ інші види природного палива 3. Виробництво природних енергетичних ресурсів у регіоні — всього В тому числі: атомна енергія гідроенергія інші надходження з інших джерел регіону 4. Постачання енергоресурсів з інших регіонів		1 .Споживання в регіоні -всього В тому числі: на перетворення в інші види енергії: електро- і тепло-енергію, стиснуте повітря і доменне дуття на виробничо-технологічні потреби 2.3акачка природного газу в підземні сховища 3. Відправлення енергоресурсів за межі регіону 4. Залишки у постачальників та споживачів на кінець року
Баланс		Баланс

Паливно-енергетичний баланс — це система показників, за допомогою яких характеризується процес відтворення паливно-енергетичних ресурсів у регіоні з урахуванням джерел їх надходження та напрямів використання.

Джерелами надходження паливно-енергетичних ресурсів є власне виробництво та постачання з інших регіонів. Обсяги власного виробництва встановлюються на основі виробничої програми добувних та енергетичних підприємств регіону, розрахунків залишків палива на початок року у місцевих постачальників і споживачів. Надходження енергоресурсів з інших регіонів обчислюється як балансуючий показник після визначення попиту на них у регіоні. Для регіонів, що мають надлишки паливно-енергетичних ресурсів, балансуючим показником є обсяг відправлених ресурсів, котрий встановлюється різницею між обсягом власного виробництва та місцевого споживання.

Розрахунки паливно-енергетичного балансу регіону супроводжуються визначенням потреб в окремих видах палива та енергії, котрі встановлюються у відповідних матеріальних балансах: енергії, вугілля, нафтопродуктів тощо. Основною метою їх складання є виявлення внутрішньорегіональних потреб та можливостей їх задоволення за рахунок власного виробництва чи надходження з інших регіонів.

Потреби в окремих видах паливно-енергетичних ресурсів можна обчислювати у розрізі окремих галузей-споживачів різними методами: нормативним, експертних оцінок, опитування споживачів й іншими. При застосуванні нормативного методу для визначення потреб у паливно-енергетичних ресурсах застосовується формула:

де  — потреби в паливно-енергетичних ресурсах;

— науково обгрунтований норматив витрат паливно-енергетичних ресурсів на одиницю продукції, робіт тощо;

0В — обсяг виробництва продукції, робіт і т.д.

Пропозиція власних паливно-енергетичних ресурсів розраховується за програмами розвитку підприємств-виробників. Узгодження попиту і пропозиції досягається при складанні балансів окремих видів паливно-енергетичних ресурсів: електроенергії, вугілля, нафтопродуктів тощо.

Розробка балансів паливно-енергетичних ресурсів має велике значення для вибору напрямів розвитку продуктивних сил регіону та здійснення структурної перебудови його господарства.

4. Провідним елементом виробничої інфраструктури кожного регіону є інвестиційно-будівельний комплекс. Його утворюючі підприємства будівельної індустрії та будівельні організації разом з пересувними і стаціонарними установками, базами технічного обслуговування, власним енергетичним, транспортним та складським господарством.

Підприємства будівельної індустрії та будівельні організації виконують великий обсяг робіт по виробництву місцевих будівельних матеріалів і введенню в дію основних фондів у всіх галузях регіонального господарства, зміцнюючи його матеріально-технічну базу. Подальший розвиток інвестиційно-будівельного комплексу — це один з найважливіших напрямів регіональної інвестиційної політики, при здійсненні якої зусилля місцевих органів управління повинні спрямовуватися на вирішення таких завдань:

•забезпечення пропорційного розвитку регіонального господарства;

•створення умов для структурних перетворень у господарському комплексі регіону;

•підвищення ефективності капітальних вкладень;

•нарощення потужностей інвестиційно-будівельного комплексу та їх ефективне використання;

•своєчасне введення в експлуатацію об'єктів капітального будівництва виробничого і невиробничого призначення;

•задоволення потреб економіки регіону в будівельних матеріалах та конструкціях.

Основною формою управління інвестиційно-будівельним комплексом є програмування. Інвестиційна програма соціально-економічного розвитку регіону розробляється місцевою державною адміністрацією (управліннями економіки та капітального будівництва) і передбачає встановлення таких основних показників розвитку інвестиційно-будівельного комплексу:

•загальний обсяг капітальних вкладень за рахунок усіх джерел фінансування;

•обсяги капітальних вкладень на будівництво об'єктів виробничого і невиробничого призначення по пріоритетних напрямах та галузях регіонального господарства;

•завдання по введенню в дію об'єктів соціальної сфери;

•обсяги виробництва місцевих будівельних матеріалів.

Обсяги капітальних вкладень формуються за рахунок коштів Державного та місцевого бюджетів. Про кошти, що виділяються із Державного бюджету, повідомляється обласним державним ; адміністраціям Міністерством економіки України як про обсяг централізованих капітальних вкладень.

Обсяг капітальних вкладень за рахунок місцевого бюджету визначається місцевими державними адміністраціями, виходячи з потреб регіону в об'єктах соціальної інфраструктури, які встановлюються на основі нормативів раціональної забезпеченості одного мешканця житловою площею, комунальними послугами, лікарняними ліжками тощо. Ці потреби певною мірою задовольняються існуючою мережею об'єктів, тому при розробці регіональних інвестиційних програм користуються показниками додаткової потреби в об'єктах соціальної сфери, зіставляючи загальні потреби в них з наявною кількістю.

Додаткова потреба є основою для розрахунків необхідних обсягів коштів. При їх проведенні аналізується інформація, що міститься у титульних списках, зокрема кошторисна вартість та рівень готовності об'єктів на початок прогнозного періоду, терміни будівництва; використовуються матеріали проектних і науково-дослідних інститутів, пропозиції інших учасників інвестиційної програми. Це дозволяє визначити потрібні обсяги капітальних вкладень та завдання по введенню в експлуатацію об'єктів з урахуванням можливих обсягів фінансування, пріоритетності та черговості будівництва, інших напрямів інвестиційної політики.

Можливі обсяги інвестицій встановлюються бюджетними розрахунками, зіставляються з потрібними і розподіляються по галузевих об'єктах, виходячи з необхідності забезпечення структурних перетворень і досягнення оптимальних територіальних пропорцій, підвищення ефективності інвестиційного потенціалу регіону. Їм повинні відповідати виробничі потужності будівельно-монтажних організацій та підприємств будівельної індустрії. Засобами перевірки цієї відповідності слугують баланси виробничих потужностей та баланси місцевих будівельних матеріалів.

Баланси виробничих потужностей будівельних організацій складаються за такою схемою (табл. 7.3). Розробка такого балансу дозволяє визначити обсяг робіт, які можуть виконати будівельно-монтажні організації, з урахуванням структури цих робіт, введення в дію нових потужностей та інших чинників.

Таблиця 7.4

СХЕМА БАЛАНСУ ВИРОБНИЧИХ ПОТУЖНОСТЕЙ БУДІВЕЛЬНО-МОНТАЖНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
	Базовий рік (звіт)	Прогнозний  рік
1. Виробнича потужність на початок року
2. Приріст потужностей протягом року
3. Вибуття потужностей протягом року
4. Виробнича потужність на кінець року  (п.І+п-2-п.З)
5. Середньорічна виробнича потужність
6. Обсяг будівельно-монтажних робіт
7. Коефіцієнт використання середньорічної потужності(п.6: п.5)

Середньорічна виробнича потужність (ВП _с) розраховується додаванням до виробничої потужності на початок року (ВП _п) середньорічного приросту (ВПд) та відніманням середньорічного вибуття (ВП_в) потужностей. Середньорічний приріст (вибуття) визначається діленням обсягів потужностей, що вводяться (вибувають) протягом року, на 12 та помноженням одержаного результату на число повних місяців (м), які залишаються до кінця року після введення (вибуття) потужності:

 

Приклад

Виробнича потужність місцевих будівельно-монтажних організацій на 1 січня прогнозного року складе 200 мли грн. З 1 липня цього ж року планується ліквідувати організацію, що споруджувала об'єкти зрошувальної системи, потужністю 10 млн грн на рік та з 1 жовтня ввести додаткові потужності у житлово-будівельних організаціях обсягом 8 млн грн. За таких умов середньорічна виробнича потужність будівельно-монтажних організацій становитиме 197 млн грн (200+8 *3/12 – 10 *6/12).

Прогнозний коефіцієнт використання середньорічної виробничої потужності встановлюється на основі досягнутого в базовому періоді з урахуванням факторів, які впливатимуть на рівень використання потужностей у майбутньому (структура будівельних робіт, режим роботи підприємств, організація виробництва тощо).

Розрахунки прогнозних показників середньорічної потужності та коефіцієнти її використання (К _в.п.) дозволяють визначити можливий обсяг будівельно-монтажних робіт (О _{б. р.}).

Зіставлення можливого та запрограмованого обсягу будівельно-монтажних робіт є основою для прийняття управлінських рішень щодо нарощування виробничих потужностей місцевих будівельних організацій.

Важливою складовою регіонального інвестиційно-будівельного комплексу є промисловість місцевих будівельних матеріалів. Управління її розвитком спрямовується на досягнення відповідності між попитом і пропозицією на регіональному ринку цих матеріалів. Для прогнозування стану ринку і здійснення управлінських заходів щодо його збалансування обласні управління економіки розробляють баланси місцевих будівельних матеріалів по їх окремих видах (цегла, вапно, пісок тощо) або групах (стінові, покрівельні, упоряджувальні та інші).

Розрахунок балансу починається з визначення попиту на будівельні матеріали на регіональному ринку за окремими напрямами. Орієнтирами для нього слугують завдання по капітальному будівництву, програми ремонтно-будівельних та інших робіт. За їх допомогою оцінюються можливості забезпечення внутрішніх потреб області за рахунок власних джерел, головним з яких є виробництво. Далі аналізується стан міжрегіональних зв'язків по продукції будівельної індустрії та можливості його поліпшення, з урахуванням економічної ефективності встановлюються розміри завозу і вивозу будівельних матеріалів.

Тема 8

"Проблеми розвитку соціальної інфраструктури регіону"

 

1. Склад соціальної інфраструктури та показники її розвитку

2. Проблеми управління житлово-комунальним господарством

3. Управління роздрібною торгівлею та системою надання послуг населенню, як передумова збалансованого розвитку регіону

4. Управління сферами освіти, культури, охорони здоров’я, соціального забезпечення як важлива складова функціонування організаційно-економічного механізму управління регіону в сучасних умовах

1. У господарському комплексі кожного регіону особливе місце займає соціальна інфраструктура — сукупність об'єктів, функціонування яких пов'язано із задоволенням особистих потреб, забезпеченням життєдіяльності, інтелектуального та духовного розвитку кожної людини.

До складу соціальної інфраструктури входять підприємства та установи соціально-побутового і соціально-духовного призначення.

Соціально-побутову інфраструктуру утворюють діючі об'єкти торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, житлово-комунального господарства та частково обслуговуючі населення підприємства й установи виробничої сфери.

Інфраструктура соціально-духовного призначення являє собою сукупність закладів освіти, культури, охорони здоров'я, масової інформації, фізичної культури і спорту та інших.

Мета управління соціальною інфраструктурою полягає у створенні умов для всебічного задоволення матеріальних, культурних та духовних потреб населення, її досягнення потребує вирішення таких основних завдань соціальної політики:

—розширення мережі об'єктів соціальної інфраструктури, нарощування їх потужностей та поліпшення діяльності;

—реалізація принципу соціальної справедливості у всіх сферах соціальних відносин;

—забезпечення розвитку інтелектуальних і фізичних здібностей людини;

—створення рівних можливостей для національно-культурного розвитку корінних народів і національних меншин, додержання їх прав і свобод;

—координація діяльності об'єктів соціальної інфраструктури загальнодержавного, регіонального та місцевого значення.

Характер таких завдань зумовлює специфіку управління соціальною інфраструктурою, яке мас яскраво виражену територіальну спрямованість і здійснюється загальнодержавними органами (республіканськими міністерствами і відомствами, наприклад Міністерством охорони здоров'я), місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування відповідно до форм власності та підпорядкування об'єктів.

Основний обсяг управлінської діяльності припадає на обласні та районні адміністрації і виконується апаратом їх галузевих управлінь та відділів: торгівлі й громадського харчування, освіти, охорони здоров'я, культури і мистецтва тощо.

Провідною формою управління соціальною інфраструктурою є програмування. Програми кожної галузі розробляються як складова частина комплексної регіональної програми соціально-економічного і культурного розвитку і містять систему завдань, зміст яких визначають численні натуральні та вартісні показники. Умовно їх можна поділити на дві групи: показники розширення мережі об'єктів і обсягів відповідних послуг. До першої групи належать кількість споруджуваних об'єктів, їх потужність та кошторисна вартість, обсяги будівельно-монтажних робіт і завдання по введенню в експлуатацію об'єктів тощо. Другу — складають показники обсягів роздрібного товарообороту, побутового обслуговування населення, кількості учнів в учбових закладах і місць у школах, лікарнях, інтернатах та інші.

При визначенні завдань програми соціально-економічного та культурного розвитку використовуються також показники, котрі характеризують рівень забезпечення населення регіону об'єктами інфраструктури. До них відносяться обсяги послуг у розрахунку на душу населення або на сім'ю: забезпеченість населення житлом, лікарняними ліжками, учнів — шкільними приміщеннями і т.п. Зіставлення їх із середніми по країні та сусідніх регіонах обсягами дає змогу визначити рівень, напрями та пріоритети розвитку місцевої соціальної інфраструктури. При цьому повинні аналізуватися можливості залучення коштів за рахунок усіх джерел надходження й обиратися оптимальні варіанти їх використання на основі системного, комплексного підходу.

2. Обов'язковою ланкою місцевої соціальної інфраструктури є житлово-комунальне господарство — багатогалузевий комплекс, що забезпечує зростаючі потреби населення у жилій площі і різного роду комунальних послугах, а також надає відповідні пос

луги підприємствам, установам та організаціям. Цей комплекс утворюють дві великі галузі — житлове і комунальне господарство. Кожна з них поділяється на підгалузі. Підгалузями житлового господарства є житлове будівництво й експлуатація житлового фонду. Підгалузі комунального господарства утворюють підприємства водопроводу, каналізації, електро-, газо- та теплопостачання, санітарної очистки та озеленення території й інші підприємства благоустрою населених пунктів.

Стан житлово-комунального господарства суттєво впливає на відтворення робочої сили та формування загального господарського комплексу регіону. Поліпшення його є метою управління, досягнення якої потребує вирішення таких завдань:

—забезпечення пріоритетного щодо інших галузей регіонального господарства розвитку власної матеріально-технічної бази;

—створення умов для досягнення оптимальних міжгалузевих пропорцій житлово-комунального комплексу;

—підвищення рівня та якості обслуговування споживачів з урахуванням санітарно-гігієнічних норм і інших вимог;

—узгодження показників розвитку мережі окремих галузей житлово-комунального господарства зі схемами розвитку і розміщення продуктивних сил, генеральними планами розвитку міст, районними плануваннями та іншими прогнозними документами.

Основною формою управління житлово-комунальним господарством, як і іншими галузями регіону, є програмування. При розробці програмних завдань застосовуються економічні методи управління, зокрема нормування та балансування, за допомогою яких визначаються показники обсягів послуг, що надаються підприємствами житлово-комунального господарства у розрізі підгалузей, та завдання розвитку мережі об'єктів.

Встановленню програмних показників передує комплексний аналіз стану житлово-комунального обслуговування та чинників, котрі впливають на нього, що дозволяє визначити пріоритети та обґрунтувати міжгалузеві регіональні пропорції. Відповідно до них передбачаються темпи розвитку кожної ланки житлово-комунального господарства та характерні для неї показники.

Основним показником програми житлового будівництва є завдання по введенню в експлуатацію жилої площі. Необхідний її приріст (П_ж) розраховується за формулою:

де а_ж — норматив можливого забезпечення одного жителя площею житлових споруд, м ²/чол.;

Н_п— чисельність населення у прогнозному періоді, тис. чол.;

П_н — наявна жила площа на початок прогнозного періоду, тис. м²;

В_ж — вибуття жилої площі від зносу, старості у прогнозному періоді, тис. м².

При встановленні нормативу можливого забезпечення жилою площею необхідно орієнтуватися на санітарно-гігієнічну норму 21 м² на одну особу. Решта складових цієї формули встановлюється на основі статистичної звітності та прогнозів розвитку житлового господарства. При цьому слід враховувати рівень забезпечення населення загальною площею житлового фонду та кімнатами, кількість яких у комфортабельному житлі повинна бути на одну більша за число мешканців квартири.

Основним показником, що визначає рівень розвитку житлового господарства, вважається середній рівень забезпеченості одного мешканця загальною площею житлового фонду (З_ж). Він розраховується за формулою:

де П _з.ж. — загальна площа житлового фонду;

Ч_м, — чисельність мешканців.

Потреби в обсягах введення в експлуатацію житла з урахуванням його структури по типах квартир уточнюються на основі даних квартирного обліку і коригуються відповідно до можливостей фінансування та використання потужностей інвестиційно-будівельного комплексу.

Обсяги капітальних вкладень на будівництво житла розраховуються згідно з кошторисною вартістю одного квадратного метра загальної площі на період складання прогнозу, а можливі обсяги фінансування визначаються за джерелами їх надходження: централізованими капіталовкладеннями, переданими на фінансування до місцевих бюджетів, коштами місцевих бюджетів, підприємств і організацій, житлово-будівельних кооперативів та населення.

Важливу роль у житловому господарстві відіграє раціональна експлуатація житлового фонду. Її організацію здійснюють житлово-експлуатаційні відділи місцевої державної адміністрації, управлінські заходи яких спрямовуються на забезпечення сприятливих умов для проживання мешканців, утримання житлового фонду у належному стані та отримання доходів від його експлуатації.

Основними показниками експлуатації житлового фонду є: кількість будинків та квартир у них, розміри жилої площі за окремими видами благоустрою, кількість мешканців, площа нежилих приміщень, що здаються в оренду, доходи і витрати по експлуатації, обсяг робіт по ремонту приміщень і благоустрою території та інші. Вони визначаються суто локальними планами, котрі складаються низовими територіальними органами управління.

Комплексною складовою соціальної інфраструктури регіону є комунальне господарство, управління яким здійснюється на місцевому та регіональному рівнях на основі програм розвитку окремих галузей: водопостачання, каналізації, тепло-, енерго- і газопостачання тощо.

Мета розвитку кожної галузі — досягнення нормативного рівня забезпеченості населення відповідними послугами та поліпшення якості обслуговування.

При складанні програм встановлюються завдання по розвитку мережі об'єктів комунального господарства відповідно до потреб у його послугах. Необхідний обсяг послуг визначається у розрізі окремих контингентів споживачів. При цьому потреби населення розраховуються як добуток нормативу споживання послуг на одного мешканця на чисельність мешканців. Потреби підприємств, організацій та установ встановлюються на основі заявок з урахуванням встановлених нормативів або лімітів споживання. Загальні обсяги потреб слугують основою для визначення у програмах соціально-економічного і культурного розвитку регіонів показників введення в дію об'єктів комунального господарства за рахунок усіх джерел фінансування. При цьому враховуються рівні розвитку кожної галузі та мережі її об'єктів усіх форм власності і підпорядкування окремо у містах та сільській місцевості.

Обгрунтування завдань розвитку всіх галузей комунального господарства проводиться головним чином за допомогою нормативного методу, але його застосування в кожній з них має свої особливості.

Провідною галуззю комунального господарства є водопровід. Показниками, котрі характеризують рівень розвитку водопровідного господарства, є: корисний відпуск води на одного мешканця протягом доби, відношення довжини водопровідної мережі до протяжності вулиць, відношення кількості будинкових вводів до кількості будинків, а також частка населених пунктів, що мають водопровід, в їх загальній кількості в регіоні. Корисний відпуск води населенню (водоспоживання) визначається по кожному населеному пункту з урахуванням рівня благоустрою житлового фонду, зокрема обладнання жилих будинків внутрішнім водопроводом, каналізацією та гарячим водопостачанням.

Виробничу діяльність водопроводу характеризує показник подачі води у мережу. Він визначається підсумком корисного відпуску води споживачам, власним споживанням водопроводу та обсягів втрат води у водопровідній мережі. Зрозуміло, що подача води у водопровідну мережу повинна забезпечити побутові, промислові та інші потреби в ній у будь-яку пору року та годину доби. Саме цим потребам має відповідати виробнича потужність насосних станцій, очисних споруд та водоводів. Отже, її розрахунки мають спиратися не на усереднені показники використання, а на граничні нормативи водоспоживання у «пікові» години.

Для досягнення відповідності потреб у воді спроможностям водопроводу складаються баланси виробничих потужностей і визначаються завдання по введенню в дію об'єктів водопровідного господарства.

Обсягам водопостачання певною мірою має відповідати виробнича діяльність каналізаційного господарства. Її характеризує протяжність каналізаційної мережі, число підключень до неї, кількість стічних вод, пропущених крізь очисні споруди, та інші показники, що безпосередньо залежать від розвитку водопровідного господарства.

Для обгрунтування управлінських рішень щодо розвитку каналізаційного господарства використовуються рівневі показники: відношення довжини каналізаційної мережі до протяжності водопроводу та вулиць; відношення кількості мешканців у будинках, обладнаних каналізацією, до чисельності місцевого населення; відношення обсягів стічних вод до подачі води у водопровідну мережу. Розрахунки цих показників проводяться на підприємствах каналізаційного господарства, узагальнюються в програмах його розвитку і використовуються для обгрунтування завдань по ремонту, будівництву та введенню в дію об'єктів.

Одну із складових комунального господарства утворюють енергетичні підприємства і споруди, районні котельні, електричні, теплові, газові мережі, електростанції та інші. Управління їх розвитком спрямовано на забезпечення відповідних комунально-побутових потреб мешканців та інших споживачів. Ці потреби розраховуються згідно з встановленими нормативами споживання на одного мешканця, одиницю продукції, робіт чи послуг і узгоджуються з виробничими можливостями існуючих енергетичних об'єктів на основі балансових розрахунків їх виробничих потужностей.

Енергетичне господарство відноситься до пріоритетних галузей, розвиток яких передує житловому будівництву і зумовлює його темпи. Тому при встановленні завдань по нарощуванню енергопотужностей регіональні органи управління орієнтуються на генеральні плани розвитку міст, районні планування та інші прогнози.

3. У задоволенні потреб та поліпшенні матеріальних умов життя населення особливу роль відіграють торгівля й обслуговування. Їх розвиток безпосередньо зумовлює ситуацію на регіональному споживчому ринку, де співвідносяться попит і пропозиція на товари і послуги. Не втручаючись у ринковий механізм, регіональні органи управління повинні відстежувати його дію і створювати умови для досягнення збалансованості цього ринку та запобігання можливих диспропорцій на ньому. Отже, виникає необхідність створення моніторингу кон'юнктури споживчого ринку, у відповідності з якою мають розроблятися управлінські заходи його розвитку.

Моніторинг включає такі основні показники: загальний попит населення області (сума грошей, призначених на купівлю товарів та оплату послуг); попит населення на основні товари та послуги у натуральному вимірі; вартісна оцінка товарів і послуг, призначених для продажу населенню; пропозиції по основних товарах на внутрішньому ринку регіону у натуральному вимірі; кількісна оцінка асортименту по основних товарах у роздрібній торгівлі, Для прогнозування цих показників використовуються баланси грошових доходів і витрат населення, інформація про виробництво товарів в області, про їх завезення та вивіз, дані вибіркових статистичних обстежень руху товарів і попиту населення на окремі товари й послуги, а також спеціальні розрахунки.

Стан регіонального споживчого ринку характеризує відповідність грошової й товарної мас. Для її визначення складається загальний баланс попиту населення і пропозиції товарів та послуг (див. табл. 8.1).

 

Таблиця 8.1

СХЕМА ЗАГАЛЬНОГО БАЛАНСУ ПОПИТУ НАСЕЛЕННЯ І ПРОПОЗИЦІЇ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ СПОЖИВЧОМУ РИНКУ

Попит	мли гри	Пропозиція	мли грн
1. Поточні грошові доходи населення 2. Доходи населення від продажу іноземної валюти 3. Сальдо грошових переказів населення		1. Продаж товарів у роздрібній торгівлі 2. Продаж товарів на ринках 3. Залишки товарів у роздрібній торгівлі (на кінець року) 4. Реалізація населенню всіх видів послуг 5. Страховий (гарантійний) запас
Всього попит населення		Пропозиція товарів та послуг
Перевищення попиту над пропозицією		Перевищення пропозиції над попитом

Попит на товари та послуги встановлюється за даними балансу грошових доходів і витрат населення, пропозиція — на основі обсягів продажу товарів та послуг з урахуванням товарних запасів. Їх обсяг (залишки) у торговельній мережі визначає статистична звітність, а розмір страхових запасів дорівнює сумі перевищення грошових доходів населення над їх витратами за даними балансу грошових доходів і витрат.

Продаж товарів у роздрібній торгівлі фіксується статистичною інформацією і прогнозується з урахуванням розвитку мережі роздрібної торгівлі, динаміки виробництва товарів, стану товарних запасів та інших чинників.

Обсяг продажу товарів на продовольчих та речових ринках оцінюється у звітних періодах за даними статистичних та податкових органів, а у прогнозному встановлюється методом екстраполяції та експертизи. Таким же чином визначається обсяг реалізації населенню усіх видів послуг.

З метою регулювання асортиментного стану регіонального споживчого ринку та забезпечення раціонального використання ресурсів найважливіших товарів складаються потоварні баланси попиту та пропозиції (див. табл. 8.2).

 

Таблиця 8.2

СХЕМА БАЛАНСУ ПОПИТУ НАСЕЛЕННЯ І ПРОПОЗИЦІЇ _______ назва товару

Пропозиція	Одиниця виміру	Попит	Одиниця виміру
1. Залишки на початок року у постачальників та в роздріб ній торгівлі		1. Попит населення області
		2. Попит інших споживачів
2.Власне виробництво 3. Ввезення — всього У тому числі:		У тому числі: попит зовнішнього ринку (вивіз за межі області)
з інших областей		потреби державних фондів та
з інших країн (імпорт)		резервів
Всього пропозиції		Всього попиту

При визначенні пропозиції залишки товарів розраховуються на основі статистичної звітності, а обсяги власного виробництва — за виробничими планами підприємств. Стаття «ввезення» є балансуючою й обчислюється після розрахування попиту населення.

Попит населення області на окремі товари визначається за результатами вибіркових спостережень та висновками керівників підприємств торгівлі при їх опитуванні. Перелік товарів для опитування включає приблизно 20—25 найменувань їх продовольчої і непродовольчої групи (борошно, крупи, макаронні вироби, ковбаси, олія, масло вершкове, яйця, риба, цукор, білизна натільна і постільна, предмети санітарії та гігієни тощо). Попит інших споживачів встановлюється на основі заявок та договорів.

Перевищення попиту над пропозицією свідчить про недостатній рівень розвитку власної виробничої бази регіону і потребує прийняття управлінських рішень щодо її розвитку та розширення зв'язків з іншими регіонами.

На основі аналізу ситуації на регіональному споживчому ринку і проведених балансових розрахунків у програмах соціально-економічного розвитку регіонів прогнозуються показники розвитку роздрібної торгівлі та громадського харчування: роздрібний товарообіг торгових підприємств усіх форм власності з виділенням обороту підприємств громадського харчування; товарообіг на душу населення; обсяги реалізації продовольчих і непродовольчих товарів; питома вага форми власності (державної, колективної, приватної) у загальному обсязі товарообороту. Показники реалізації продовольчих товарів обґрунтовуються розрахунками споживання основних продуктів харчування на душу населення та можливих обсягів реалізації продукції.

Вихідною базою при прогнозуванні розвитку сфери обслуговування населення є розрахунки потреб у послугах відповідного типу. В їх основу покладаються нормативи надання послуг на одного мешканця у грошовому вимірі та прогнозна чисельність населення.

Норматив послуг — це відношення обсягів коштів, одержаних за надані послуги кожною галуззю (підприємствами побутового обслуговування, пасажирського транспорту, зв'язку, житлово-комунального господарства, об'єктами культури, фізичної культури і спорту, санаторно-курортними та оздоровчими закладами, банками, організаціями правового характеру та іншими) від населення, до чисельності останнього. Прогнозний норматив визначається як середній за кілька попередніх років з урахуванням розвитку мережі об'єктів обслуговування, підвищення добробуту населення та інших чинників.

Потрібний обсяг реалізації платних послуг (ОП_н) розраховується за формулою:

де Н_і — норматив платних послуг на душу населення і-ої галузі сфери обслуговування;

Ч_н — чисельність населення.

Одержаний таким чином показник повинен балансуватися з показником реалізації населенню усіх видів послуг, визначеним у загальному балансі попиту населення і пропозиції товарів та послуг на регіональному споживчому ринку.

Розвиток сфери обслуговування характеризують не тільки кількісні, але й якісні показники. Якість обслуговування характеризує відношення кількості видів потрібних населенню послуг до числа видів послуг, що надаються діючою мережею об'єктів. Більшість послуг надають підприємства побутового обслуговування населення. Тому у програмах соціально-економічного і культурного розвитку регіонів окремо визначаються завдання по реалізації побутових послуг. Потреби в них спеціально розраховуються у залежності від видів послуг — виробничого і невиробничого призначення.

До виробничих послуг відносяться послуги підприємств по ремонту й індивідуальному пошиттю одягу та взуття, ремонту побутової техніки і приладів, виготовленню меблів, хімічній чистці та фарбуванню тощо.

До невиробничих належать послуги прокатних пунктів, ритуальних установ, довідкових бюро та інші, не пов'язані із створенням матеріальних цінностей.

При визначенні потреб населення у послугах по ремонту побутових машин і приладів слід використати дані вибіркових спостережень за експлуатацією окремих предметів після досягнення гарантійного терміну їх служби та очікуваної кількості у прогнозному періоді. На основі таких обстежень встановлюються коефіцієнти ремонтів, за допомогою яких визначається попит населення на послуги по ремонту побутової техніки. Розрахунки проводяться за формулою:

 

О _с.п.р.⁼ П _п.т. • К_р • В_р,

де О _{с.п .р}. — обсяг споживчого попиту, грн;

П _п.т. — очікуваний парк побутових машин та приладів;

К_р — коефіцієнт ремонту (відношення числа ремонтів по обстежуваному парку до його загального складу);

В_р — середня вартість одного ремонту (грн.).

Наприклад, протягом року велися спостереження за 1000 холодильниками, 100 з яких попали в ремонт; середня вартість ремонту становила 90 грн, очікуваний парк холодильників у прогнозному році — 350 тис. шт. Тоді обсяг споживчого попиту на ремонт холодильників складатиме 3150 тис. грн (350000 • 100/1000 • 90).

Споживчий попит на інші виробничі послуги визначається за допомогою нормативів їх надання у розрахунку на одну особу або сім'ю, а також проведенням спеціальних розрахунків.

Обсяг споживчого попиту на побутові послуги невиробничого призначення залежить від особливостей кожного населеного пункту, чисельності і структури населення, міського планування та інших чинників і встановлюється за нормативами на 1000 мешканців.

Визначені таким чином потреби населення у побутових послугах слугують основою для прогнозування розвитку мережі та потужності підприємств і установ відповідних галузей у міській та сільській місцевостях. Показники галузевих програм можуть уточнюватися при затвердженні комплексної програми соціально-економічного і культурного розвитку регіону.

4.Головними завданнями управління системою освітніх і культурних закладів в регіоні є:

•створення умов, за яких відповідно до Конституції України обов'язково забезпечувалися повна загальна середня освіта та культурний розвиток усіх членів суспільства;

•прогнозування розвитку освіти й культури, мережі загальноосвітніх та культурних закладів відповідно до потреб громадян;

•комплектування системи загальної середньої освіти педагогічними кадрами, закладів культури — відповідними кадрами.

Основним засобом реалізації вказаних завдань є галузеві програми розвитку освіти та культури — складові частини програми економічного і культурного розвитку регіонів.

Освітня сфера інтегрує всі ланки навчання та виховання молоді, серед яких центральне місце належить загальній середній освіті, її систему становлять загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, навчально-виробничі комбінати, позашкільні заклади, науково-методичні установи та органи управління системою загальної середньої освіти, а також професійно-технічні та вищі навчальні заклади першого—другого рівня акредитації, що надають повну загальну середню освіту. Найбільш масові послуги освіти надають дошкільні заклади та середня загальноосвітня школа.

Розвиток дошкільних закладів у міських поселеннях та сільській місцевості характеризують такі показники: число дітей та кількість місць у постійних дошкільних закладах; охоплення дітей постійними дошкільними закладами; введення в дію останніх за рахунок усіх джерел фінансування.

Кількість дітей дошкільного віку визначається за даними перепису населення та демографічних розрахунків.

Охоплення дітей постійними дошкільними закладами прогнозується у відсотках до числа дітей відповідного віку на основі аналізу динаміки цього показника за попередні роки та обліку чинників, що її зумовлюють (наявність місць у постійних дошкільних закладах, розмір плати за утримання дітей, грошові доходи батьків тощо).

Формування завдань по введенню в дію дошкільних закладів спирається на додаткову потребу у місцях в них, котра розраховується за формулою:

де — додаткова потреба введення в дію місць у дошкільних закладах;

М_н._д. — кількість місць у дошкільних закладах на початок прогнозного року;

М_а._д. — вибуття місць через амортизацію та з інших причин протягом року;

Д_п — чисельність дітей дошкільного віку, чол;

К _о.д. - охоплення дітей постійними закладами, %.

Величезне значення для розвитку суспільства має освіта. Право громадян на загальну середню освіту реалізують загальноосвітні навчальні заклади. Відповідно до освітнього рівня, який забезпечується загальноосвітнім навчальним закладом (початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта), існують різні типи загальноосвітніх навчальних закладів І, II, III ступенів. І ступінь — це початкова школа, II — основна, III — старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання. Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно.

Основними показниками розвитку загальноосвітніх навчальних закладів є кількість учнів у денних та вечірніх (змінних) школах, гімназіях, школах-інтернатах, ліцеях, колегіумах та спеціальних загальноосвітніх закладах для дітей, які потребують корекції фізичного або розумового виховання; випуск з 9-х та 12-х класів; прийом у 10-і класи; число учнів у —12-х класах; чисельність вихованців у дитячих будинках та школах-інтернатах для дітей-сиріт; введення в дію загальноосвітніх навчальних закладів, дитячих будинків і шкіл - інтернатів (кількість місць).

Чисельність учнів загальноосвітніх навчально-виховних закладів визначається на основі демографічних показників про загальну кількість дітей шкільного віку, відомостей про народжуваність та смертність дітей віком шести — семи років, наслідків навчання в школах у минулому навчальному році, матеріалів шкільних мікрорегіонів.

Кількість дітей в інтернатних закладах освіти встановлюється на основі статистичної звітності, персонального обліку дітей-сиріт та дітей з вадами фізичного і розумового розвитку, реальних можливостей їх проживання в інтернатних закладах.

Контингент учнів, розподілений по типах загальноосвітніх навчальних закладів і групах класів (1-й — 2-й класи, 3-й — 4-й, 5-й, 6-й — 7-й, 8-й — 9-й, 10-й — 12-й класи) є відправним показником для визначення потреби в педагогічних працівниках та прогнозування розвитку шкільної мережі.

Потреба в педагогічних працівниках визначається освітянськими органами управління за галузевою методикою.

Розвиток шкільної мережі спрямовується на досягнення відповідності між кількістю учнів та учнівських місць з урахуванням коефіцієнта змінності роботи шкіл. Загальна потреба в шкільних приміщеннях (кількість класів) розраховується за формулою:

де К_кл — число класів у прогнозному періоді;

У_пр— чисельність учнів у прогнозному періоді;

Н_кл— наповнюваність класів, чол.;

К_зм— коефіцієнт змінності роботи шкіл.

Управління розвитком культури в регіонах спрямовується на забезпечення потреб населення послугами її закладів — масових бібліотек, клубів, кінотеатрів, парків культури і відпочинку, театрів, концертних залів тощо. Прогнози розвитку їх мережі розробляються, виходячи з нормативів забезпечення потреб населення та фінансових можливостей органів влади, профспілкових організацій, творчих спілок й інших структур.

Основними прогнозними показниками розвитку культури є кількість об'єктів і місць в них та завдання по їх приросту за рахунок централізованих капітальних вкладень та інших джерел фінансування.

В сучасних умовах фінансування культури із державного і місцевого бюджетів здійснюється за залишковим принципом і вкрай недостатнє навіть для утримання ще діючих об'єктів, кількість яких фіксується у регіональних програмах.

Однією з ланок соціальної інфраструктури, що серйозно потерпає в умовах ринкових реформ, є охорона здоров'я населення. ЇЇ загальний стан характеризують середня тривалість життя людини, смертність дорослого населення, материнська та дитяча смертність, захворюваність працюючого населення, пов'язане з тимчасовою втратою працездатності, та інші параметри.

В Україні останнім часом склалася стійка негативна тенденція динаміки цих показників, яка супроводжується перевищенням смертності над народжуваністю та щорічним скороченням чисельності населення на 400 — 500 тис. осіб. Критична ситуація в галузі охорони здоров'я населення свідчить про невідповідність соціальної політики Уряду положенням ст. 49 Конституції України: «Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності».

Практична реалізація цих положень — важливе завдання відповідних органів державного регіонального управління. Вони мають створити умови для своєчасного і повного надання медичної допомоги людині і забезпечення здорового способу життя.

Основою для обґрунтування завдань у галузі охорони здоров'я населення регіону є визначення його потреб у всіх видах медичної допомоги та фінансові можливості їх забезпечення. Потреби встановлюються у розрізі медичних спеціальностей окремо по стаціонарній та амбулаторно-поліклінічній допомозі за затвердженими Міністерством охорони здоров'я нормативами кількості лікарів усіх спеціальностей та середнього медичного персоналу, а також лікарняних ліжок у розрахунку на 10 тис. чоловік населення. При цьому враховуються особливості потреб місцевих мешканців у медичних послугах та специфіка організаційних форм їх надання.

У програмах соціально-економічного і культурного розвитку регіонів встановлюються також завдання по розширенню мережі установ соціального забезпечення, зокрема будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів. Кількість, обсяги будівництва, реконструкції та технічного переобладнання цих установ визначаються на підставі потреб населення та фінансових можливостей регіонів. Для встановлення потреб використовуються дані персонального обліку цієї категорії населення, який здійснюється місцевими органами управління.

Найважливішим елементом управління закладів охорони здоров'я, фізичної культури і соціального забезпечення є залучення фінансових ресурсів. Обсяги фінансування встановлюються при затвердженні регіональних бюджетів, виходячи з їх наповнюваності та можливостей залучення коштів з інших джерел, включаючи медичне страхування та комерційні установи.

Тема 9

"Проблеми міста як сучасної агломерації"

1. Місто як об'єкт управління

2. Державні перспективні програми розвитку міст

3. Генеральні плани і районні планування

4. Проблеми функціонування організаційно-економічного механізму управління містом в сучасних умовах

1. Важливою складовою системи адміністративно-територіального устрою держави є міста — населені пункти, жителі яких зайняті головним чином у промисловості, торгівлі, на транспорті, в адміністративних установах, навчальних закладах.

Розвиток міста має величезне значення в економічному, політичному та культурному житті суспільства і як процес потребує державного регулювання. Воно повинно забезпечити ефективне функціонування існуючих міст як ключової ланки територіального поділу праці та реалізації загальнодержавної концепції містобудування. Кожне місто є цілісною динамічною соціально-економічною системою, структуру якої складає населення, містоутворюючі галузі, містообслуговуюча сфера, територіально-плануюча організація та навколишнє середовище. Місто як вид поселення створює кращі, ніж село умови життя і діяльності завдяки концентрації продуктивних сил, інтеграції виробництва та виробничої і соціальної інфраструктури.

Головною містоутворюючою галуззю є, як правило, промисловість, для розвитку котрої складаються тим кращі умови, чим більше місто. Нові промислові підприємства тяжіють до розміщення там, де вже існують відповідні галузі та розвинута містообслуговуюча сфера: житлово-комунальне господарство, торгівля і громадське харчування, організації та установи освіти, охорони здоров'я, культури і мистецтва, підприємства виробничої інфраструктури та інші обслуговуючі заклади.

Проте різке зростання промисловості міста викликає і негативні явища: збільшення витрат на виробництво і транспортування продукції, підвищення рівня концентрації населення та погіршення умов його проживання, надмірне використання природного потенціалу тощо. У зв'язку з цим виникає необхідність регулювання процесів розвитку міст з урахуванням взаємостосунків між ними і чинників економічного, соціального та екологічного характеру.

Містоутворюючими галузями є також будівництво, наука і наукове обслуговування, освіта та деякі інші.

У структурі міста як системі важливе значення має територіально-плануюча організація — виділення виробничих, торговельних та інших зон і територій та плануючих елементів міста, а також навколишнє середовище.

Управління кожним містом має на меті насамперед забезпечення належних умов для життєдіяльності і відтворення населення. Її досягнення потребує вирішення таких завдань:

раціональне використання обмежених матеріальних, трудових і фінансових ресурсів та зосередження їх на пріоритетних напрямках міського будівництва;

створення сприятливого середовища для розвитку підприємництва з одночасним розвитком конкурентних відносин у сфері використання земельних ресурсів та об'єктів комунальної власності міста;

узгодження на рівні міста інтересів різних органів господарського керівництва, бізнесових кіл і населення та отримання обопільної вигоди;

здійснення заходів щодо досягнення оптимальних пропорцій у розвитку міського господарства в перспективі та отримання додаткового економічного, екологічного і соціального ефекту;

удосконалення територіальної організації та поліпшення архітектурного вигляду міста, збереження природного середовища та його раціональне використання;

збереження і відновлення пам'яток матеріальної і духовної культури.

Реалізацію вказаних завдань здійснюють органи міського управління, структура та функції яких залежать від рангу міста. Він встановлюється при їх класифікації за однією або кількома ознаками: адміністративним статусом, чисельністю та демографічною структурою населення, народногосподарським профілем, наявністю та перспективами зміни виробничого потенціалу, регіональним положенням тощо.

За адміністративним статусом в Україні виділяються міста республіканського, обласного і районного підпорядкування. До міст республіканського підпорядкування відносяться Київ та Севастополь. Вони мають спеціальний статус, визначений законами про ці міста.

Містами обласного підпорядкування є обласні центри, а також міста з чисельністю населення більш 50 тисяч осіб, а містами районного підпорядкування — не менше 10 тисяч жителів.

Серед міст республіканського та обласного підпорядкування виділяються міста, що мають адміністративні райони, управління якими здійснюють районні у містах державні адміністрації та районні ради, а також територіальні громади відповідно до законів «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації».

У відповідності з такою класифікацією визначається рівень управління та структура його апарату, встановлюються джерела фінансування та диференціюються показники програм розвитку міст, узгоджуються управлінські рішення міської влади та органів опосередкованого управління містом у вигляді вищестоящих структур державного керівництва.

Становлення міста як об'єкта, завдання по розвитку якого встановлюються на двох рівнях управління, зумовлює необхідність законодавчого розмежування повноважень цих органів та забезпечення системного підходу до організації їх діяльності .

В умовах реформування економіки загострюється проблема поєднання інтересів територіальних громад міста та бізнесових інтересів. Причиною цього є невизначеність економічного механізму, функціонування якого сприяло б узгодженню вказаних інтересів та досягненню так званого агломераційного ефекту. Він полягає в економії окремого капіталу за рахунок зменшення загальних сукупних витрат на розвиток міста, що принаджує інвесторів і сприяє розвитку підприємництва до тих пір, поки не наступить зворотний ефект — падіння переваг міста в отриманні додаткового прибутку та зростання витрат на виробництво товарів і послуг. Тоді, як показує досвід розвинутих країн (США, ФРН, Японія) спостерігається відтік виробництва та населення з великих міст в інші міста даної агломерації або взагалі за її межі. Наслідком цього є скорочення зайнятості, посилення нерівності розподілу доходів та загострення соціальної проблеми бідності.

Таким чином виникає нагальна потреба управління процесами розвитку міста як окремої територіальної системи, що має певні перспективи розвитку в залежності від місця розташування, або, що одне й теж, регіонального положення та розвитку і розміщення продуктивних сил.

У залежності від регіонального положення те чи інше місто має бути віднесено до таких груп:

1) самостійний регіон,

2) частина агломерації,

3) міста-супутники.

У містах першої групи всі процеси життєдіяльності замкнені, тобто звернені на самовідтворювання міста як системи, управління якою здійснюється автономно.

Міста другої групи характеризуються лише частиною процесів, притаманних містам першої групи, і потребують у своєму розвитку узгодженості управлінських рішень на рівні всієї агломерації.

До міст третьої групи відносяться ті, більшість процесів життєзабезпечення яких залежить від основного міста. Це зумовлює специфіку управління містом-супутником як підсистемою основного міста, виходячи насамперед з інтересів останнього.

З позиції розвитку і розміщення продуктивних сил міста можна поділяти на ті, що розвиваються і мають передумови для нарощування виробничого потенціалу в перспективі, стаціонарні міста, у яких не передбачається природних та економічних передумов для розширення виробництва в найближчі роки, та «затухаючі» міста, природні та екологічні чинники яких будуть вичерпані протягом наступних 10—15 років. Така класифікація — необхідний елемент державної містобудівної політики.

Для характеристики міста як системи використовуються численні показники. Умовно їх можна поєднати в окремі групи, котрі відображують:

географічне положення і природне середовище;

територію;

населення;

екологічний стан;

історичні тенденції розвитку і традиції побуту та культури;

економічний потенціал і структуру міського господарства;

містобудівне планування.

Зазначені чинники аналізуються при опрацюванні концепції розвитку сучасних міст, розробці їх генеральних планів і програм соціально-економічного розвитку. Разом ці документи утворюють систему передпланових програмних розробок, котра слугує головним організаційно-економічним засобом управління сучасним містом.

2. У здійсненні загальнодержавної соціально-економічної політики важливу роль відіграють державні програми розвитку міст, розраховані на 10—15 років. Як правило, вони стосуються міст республіканського підпорядкування, а також найбільших промислових, науково-освітніх і культурних центрів країни. Основні положення державних програм соціально-економічного розвитку таких міст ухвалюються постановами Кабінету Міністрів України. Програми розвитку інших міст входять до програм соціально-економічного розвитку адміністративних областей і районів і затверджуються у їх складі в установленому законодавством порядку.

4 грудня 1997 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про державну програму соціально-економічного розвитку м. Києва на період до 2010 року». Схвалені нею «Основні положення» формують структуру програми, котру утворюють:

загальна характеристика міста;

мета і основні завдання програми;

система підпрограм з окремих питань соціально-економічного розвитку міста;

фінансове забезпечення програми;

організація управління реалізацією програми;

очікувані результати реалізації програми.

Таку структуру можна вважати типовою і використовувати для розробки державних програм соціально-економічного розвитку міст обласного підпорядкування.

Як засіб управління вказані програми спрямовуються на досягнення його цілей і завдань. Їх реалізація здійснюється за допомогою системи підпрограм, котра складається з двох розділів: життєзабезпечення населення як основний пріоритет соціально-економічного розвитку міста ( підпрограми: «Соціальний захист населення, соціальне забезпечення», «Трудові ресурси та ринок праці», «Охорона здоров'я населення», «Охорона навколишнього середовища», «Забезпечення громадського порядку, боротьба зі злочинністю», «Житло», «Комунальне господарство», «Торгівля, громадське харчування та побутове обслуговування населення», «Освіта», «Культура і мистецтво», «Фізкультура і спорт», «Імміграційна політика», «Стабілізація демографічної ситуації») і механізм забезпечення функціонування міста (підпрограми: «Розвиток виробничого потенціалу міста. Промислова політика», «Науково-технічний розвиток та інноваційна діяльність», «Енергозабезпечення та енергозбереження», «Міський транспорт та зв'язок», «Сприяння розвитку підприємництва та сучасної ринкової інфраструктури. Конкурентна політика», «Фінансове забезпечення соціально-економічного розвитку міста. Фінансова політика»).

Для реального виконання цільових завдань програми використовується система механізмів організаційно-економічного та нормативно-правового характеру. Одним із них є фінансовий механізм, за допомогою якого здійснюється фінансове забезпечення програми. У прогнозі передбачається загальний обсяг фінансування реалізації передбачених заходів та джерела надходження коштів. Прогнозними джерелами фінансування програм є кошти Державного і місцевого бюджетів, кошти підприємств, кошти населення, іноземні інвестиції та інші залучені кошти. Виходячи з головної мети програми, прогнозовані обсяги фінансування спрямовуються на реалізацію заходів, передбачених програмами на кожен рік прогнозного періоду.

Система управління реалізацією програми включає:

органи управління та організаційне забезпечення програми;

інформаційне забезпечення управління;

науково-технічне забезпечення управління;

нормативно-правове забезпечення управління;

фінансове забезпечення виконання програми.

Для управління реалізацією програми з числа керівних працівників міської державної адміністрації та керівників відповідних служб міста створюється спеціальний орган — програмний комітет, який очолює заступник голови міста. До основних функцій цього комітету належать:

сприяння організації фінансового забезпечення програми;

організація створення системи інформаційного забезпечення контролю за виконанням заходів програми і ходом робіт з використання програмних завдань;

організація моніторингу виконання програми з аналізом одержаних результатів на кожному етапі роботи, позитивних та негативних наслідків реалізації програмних цілей і обгрунтуванням пропозицій щодо оперативного корегування програмних завдань;

погодження перспективних та поточних завдань, включення конкретних заходів, передбачених програмою до складу річних програм соціально-економічного розвитку міста та організація їх виконання;

організація взаємодії підприємств, установ і організацій, розташованих у місті, з центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

налагодження зовнішньоекономічних зв'язків і сприяння залученню іноземних інвестицій.

Рішення програмного комітету, прийняті у межах його компетенції, є обов'язковими для розгляду всіма учасниками виконання програми.

Реалізація програми потребує відповідного інформаційного забезпечення. Воно має включати спеціалізовані бази даних, що охоплюють усі програмні завдання, їх адресну прив'язку до виконавців і термінів. На цій основі мають бути сформовані нормативно - методичні матеріали стосовно реалізації програми, її ефективності, необхідності розробки інших програм, важливих для розвитку міста.

Науково-технічне забезпечення управління реалізацією програми повинно передбачати своєчасні наукові дослідження та обґрунтування шляхів реалізації програми, а також координацію наукових розробок, які можуть бути застосованими під час виконання програмних завдань.

Реалізація програми в повному обсязі можлива лише при адекватному нормативно-правовому забезпеченні, котре потрібно коригувати відповідно до соціально-економічних перетворень у місті та країні в цілому. Тому після затвердження програми повинен складатися перелік законодавчих і нормативних актів, які потрібно прийняти або уточнити в ході виконання програми на кожному рівні управління.

3. Світовий досвід містобудівництва підтверджує виключно важливе значення довгострокових прогнозів розвитку міських поселень. За їх допомогою вирішуються такі завдання:

визначення оптимальної величини міста для конкретних умов;

вибір місця розташування нових міських поселень;

визначення основних напрямків розвитку існуючих міст;

вибір найзручніших зв'язків місць проживання і праці, виходячи з мінімізації витрат часу на переїзди працівників.

Розв'язання цих завдань потребує, зокрема, розробки Генеральних планів — основних документів, в яких визначаються перспективи забудови і розвитку міст. Генеральні плани складаються на 20—ЗО років на основі схем районних планувань, котрі розглядаються нижче, і прогнозів населення і трудових ресурсів, матеріальних і духовних потреб мешканців, галузевої структури господарства міста, виробничої і соціальної інфраструктури та інших.

До складу Генерального плану міста належать: ескіз генерального плану (основне креслення), план існуючого міста (опорний план) та план проектованих обмежень; ескіз центральної частини міста; схеми інженерного обладнання території — транспорту і зв'язку, водо-, тепло- та енергопостачання, каналізації тощо. Він є архітектурно-планувальним документом, котрий передбачає комплекс заходів щодо розвитку житлового будівництва, промисловості, комунального господарства, освіти і культури, які спрямовуються на створення найсприятливіших умов життя, праці, культурного розвитку і відпочинку населення. У ньому містяться також настанови щодо забезпечення високого технічного та архітектурного рівня забудови міста.

Генеральний план є обов'язковим документом для організацій, котрі розміщують усі види будівництва на території міста. Нагляд за його здійсненням покладено на міську державну адміністрацію через відділи міського архітектора.

У загальному комплексі Генерального плану виділяються першочергові заходи на найближчі 5—7 років, виходячи із завдань державної програми соціально-економічного розвитку міста, генеральних планів первинних промислових комплексів та регіональних програм.

На основі Генерального плану міста розробляються проекти детального планування окремих міських районів, проектні завдання забудови мікрорайонів, проекти міського транспорту, інженерних мереж, озеленення, благоустрою тощо.

У великих містах водночас зі складанням Генерального плану розробляються проекти планування приміської зони, а у містах з чисельністю населення менш як 250 тис. чоловік — схеми планування прилеглого до міста району.

Різноманітністю довгострокового прогнозу, що передбачає найдоцільніше розміщення на території певного регіону, зокрема міста, всіх об'єктів будівництва, є районне планування. На відміну від економічних територіальних прогнозів районне планування здійснюється методом перспективного проектування території, котрий дозволяє враховувати не тільки соціально-економічні, демографічні та екологічні умови, а й архітектурно-ландшафтні, санітарно-гігієнічні, технічні, інженерно-геологічні і будівельні чинники. Воно здійснюється проектними організаціями і складається на 20 — ЗО років.

Головна мета районного планування полягає у прогнозуванні всіх видів будівництва на конкретній території з урахуванням найефективнішого використання продуктивних сил території та оптимального розселення населення.

Завдання районного планування полягає в організації території, розвитку транспорту, систем інженерного устаткування, водного і лісового господарства та розробці заходів по охороні природи, поліпшенню санітарно-гігієнічних умов проживання, розвитку системи комунального і культурно-побутового обслуговування та відпочинку населення. Характер цих завдань зумовлює необхідність комплексного підходу до проектних рішень. Проектна організація, що розробляє схему (проект) районного планування, координує роботу інших проектних організацій щодо поліпшення об'єктів забудови і комунікацій у цьому регіоні.

Проекти районного планування великих та курортних міст затверджуються Кабінетом Міністрів України, а інших міст та адміністративних районів — обласними радами народних депутатів.

Затверджена в установленому порядку схема (проект) районного планування є обов'язковим документом, яким мають керуватися місцеві державні адміністрації, підприємства та організації при проектуванні і розміщенні всіх видів будівництва на відповідній території.

4. Зростання крупних міст, зростання їхньої ролі в соціально-економічного, науково-технічного, суспільно-політичного і культурно-духовного життя країни обумовлюють необхідність удосконалювання організаційно-економічного механізму управління цими великими господарськими комплексами. Мова йде не просто про поліпшення окремих елементів системи управління, а про виробіток нових підходів до розвитку їхніх основних підсистем, що дозволить сформувати організаційно-економічний механізм керування, що ефективно реагує на всі істотні зміни в соціально-економічній сфері значних міст.

Якщо в 1966 р. в Україні було два значних міста (Київ і Харків), і їхнє населення складало 2459 тис. чоловік, те зараз число значних міст збільшилося до п'ятьох (Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, Одеса, Харків), а їхнє населення -до 7672 тис. чоловік, тобто за 50-літній період число значних міст зросло в 2,5 разу, а їхня сумарна чисельність населення - у 3,1 разу. За цей період частка населення значних міст у складі міського населення України підвищилася з 10,4 до 21,7 % або на 11,3 пункту.

Україна стала незалежним у політичному й економічному відношенні державою. У умовах демократизації суспільно-політичних і соціально-економічних процесів створюються нові можливості розвитку системи керування значними містами й у той же час виникає настійна потреба в науково-обгрунтованих рекомендаціях, що дозволяють ці можливості практично реалізувати.

Розробка теоретико-методологічних основ і методичних рекомендацій, що створюють умови для удосконалювання системи управління соціально-економічними процесами значних міст, містить у собі:

• критичне осмислення сформовані практики управління крупними містами;

• розробку концепції системного удосконалювання організаційно-економічного механізму управління крупним містом;

• визначення комплексу методичних рішень, необхідних для втілення цієї концепції в практику управління при переході до ринкових відносин;

• розробку класифікації соціально-економічних процесів, що дозволяє характеризувати їх як об'єкти управління;

• виділення пріоритетів соціально-економічного розвитку значного міста як господарського комплексу;

• розвиток методичних підходів до формування організаційної структури управління крупним містом і позначення основних напрямків її удосконалювання;

• обгрунтування нових підходів і основних принципів формування бюджету значного міста, що визначають можливості його комплексного цілеспрямованого соціально-економічного розвитку й ефективні напрямки використання нетрадиційних джерел фінансових ресурсів;

• формулювання організаційно-економічних передумов істотного поліпшення системи управління крупним містом.

Тільки розв'язавши подібного роду задачі, можна надалі розраховувати на одержання позитивних результатів. Мова йде про такі з них:

• в області теорії - розробити цілісну концепцію формування ефективного організаційно-економічного механізму управління розвитком продуктивних сил крупного міста в умовах становлення ринкової економіки, а також визначити шляху її реалізації в сучасних умовах; розкрити сутність, склад і структуру механізму управління крупним містом; визначити й обгрунтувати критерії класифікації соціально-економічних процесів життєдіяльності крупних міст; запропонувати класифікацію, що характеризує соціально-економічні процеси як об'єкт управління по сукупності необхідних ознак; визначити можливості використання кожного групування в вирішенні завдань управління крупним містом; розробити основні принципи формування бюджету й організаційних структур управління крупним містом; розробити й обгрунтувати модель системного підходу до удосконалювання організаційно-економічного механізму управління містом;

• в області методики - розробити методичні підходи до формування організаційних структур управління об'єктної і функціональної орієнтації; визначити методичні основи формування бюджету міста в режимі «нагору»; розробити й обгрунтувати методичні аспекти оцінки ефективності удосконалювання системи управління містом;

• в області практики - виконати аналіз і виявити недоліки функціонування традиційного, уже сформованого управління крупним містом, визначити шляхи його корінної реконструкції; запропонувати нові класифікації організаційних структур управління крупним містом; визначити основні напрямки удосконалювання організаційно-економічного механізму управління крупним містом в умовах переходу до ринкових відносин.

Розробка концепції удосконалювання організаційно-економічного механізму управління крупним містом в умовах переходу до ринкових відносин припускає також трактування системи управління соціально-економічним розвитком міста, визначення соціально-економічних пріоритетів, обгрунтування ефективних організаційних структур керування, економічних важелів і стимулів.

Дуже важлива розробка і комбінування організаційних структур. Для розв'язання завдання необхідно:

• відібрати структуроутворюючі класифікації ланцюгів і програм, грузнути їх із класифікацією самих структур, одержати на цій основі уявлення про такі змістовні характеристики структур, як призначення, тип, характер спеціалізації і впливи на керовані об'єкти й ін.; це робить ефективним використання визначених організаційних структур у вирішенні окремих груп управлінських проблем;

• розробити організаційну структуру, орієнтовану на управління стабільної програмної діяльності в ключових сферах; розробити методику формування організаційних структур, розрахованих на управління програмами періодичної і разової дії;

• здійснити доцільне комбінування структур із різноманітними змістовними характеристиками для того, щоб одночасно вирішувати управлінські задачі різноманітних класів, що мають як програмну, так і функціональну орієнтацію.

Що стосується розробки економічного механізму управління, то в цьому блоці дві групи питань потребують особо глибокої пророблення. Одна з них пов'язана з удосконалюванням планування соціально-економічних процесів, інша - із формуванням бюджету крупного міста.

вирішення першої групи питань повинно бути спрямоване на розширення самостійності міста в розробленні планів соціально-економічного розвитку, наближення функцій планування і прогнозування до центрів прийняття управлінських рішень в основних сферах життєдіяльності, посилення зв'язку функцій планування з іншими функціями управління.

Все це має не тільки чисто теоретичне значення, як може показатися на перший погляд. Чимало (якщо не більшість) практичних моментів забезпечення життєдіяльності міст щиро зв'язані з більш жорстким «ув’язанням» функцій планування з іншими функціями управління, із максимальним наближенням зазначених функцій до центрів прийняття рішень. І тут, до речі, важливо не тільки розширення самостійності значних міст на законодавчому рівні, але і прояв ініціативи і підприємливості самих міст.

Рішення другої групи питань повинно бути спрямоване на створення обгрунтованої методики розрахунку необхідних місту коштів, визначення й обгрунтування реальних джерел і механізмів їхній формування. Проблема формування бездефіцитного бюджету міста принципово нове. Тому спочатку варто здійснити проробку найбільше важливих питань на концептуальному рівні, а потім відпрацювати кожний із них у методичному відношенні. Складність і новизна проблеми потребує проведення ряду самостійних наукових досліджень, ув'язаних, проте, між собою в рамках загальної концепції удосконалювання системи управління містом.