Формування кредитних ресурсів комерційних банків і напряму їх використання

1.2 Формування кредитних ресурсів комерційних банків і напряму їх використання

Комерційні банки займають особливе місце в ринковій економіці у зв'язку з покладеними на них суспільно-корисними функціями. Тісними нитками вони переплетені зі всіма суб'єктами ринкових відносин, акумулюючи і перерозподіляючи тимчасово вільні грошові кошти підприємств, організацій, установ, населення і держави.

Як кредитна установа банк працює в основному не з своїми, а з чужими грошима, це підсилює його відповідальність за найбільш раціональне, з позицій самого банку і його клієнтів, розміщення сформованих ресурсів. Комерційні банки зберігають внески багатьох людей, які можуть їх вилучити у разі потреби. Банки можуть відмовити в кредиті або надати його приватним обличчям і діловим колам, вони мають найпряміше відношення до задоволення потреби суспільства в грошах. Вони сприяють накопиченню капіталу не тільки активно втручаючись на всі боки господарському життю, але і безпосередньо беручи участь в діяльності функціонуючого капіталу, або здійснюючи контроль за ним. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу по сферах і галузях виробництва, який в значній мірі забезпечує розвиток народного господарства залежно від об'єктивних потреб виробництва.

Фінансуючи додаткові потреби підприємств промисловості, транспорту, сільського господарства в інвестиціях, розширенні виробництва, банки мають можливість впливати на створення прогресивної відтворювальної структури народного господарства.

Таким чином, інтереси банків переплітаються з інтересами суспільства, а належне виконання банками перерахованих найважливіших суспільних функцій припускає регулювання їх діяльності з боку держави. Особливе значення має регулювання діяльності банку з приводу формування і розміщення банківських ресурсів, оскільки, як кредитний інститут, банк оперує в основному чужими грошима. У той же час банки є комерційними структурами, що діють в ринкових умовах а, отже повинні мати в своєму розпорядженні певну самостійність в управлінні своїми ресурсами. Відмічене пояснює необхідність управління пасивами комерційного банку як на макро так і на мікро рівні.

На кожному з цих рівнів використовуються як адміністративні, так і економічні методи.

До адміністративних методів відносяться прямі обмеження або заборони, що встановлюються Національним банком відносно кількісних і якісних параметрів діяльності банків. При використанні адміністративних методів дії найширше застосовуються наступні інструменти:

- квотування окремих видів пасивних і активних операцій;

- введення стель (або лімітів) на видачу різних категорій позик і залучення кредитних ресурсів;

- обмеження на відкриття філіалів і відділень і т.д.;

- лімітація розміру комісійної винагороди, тарифів на надання різних видів послуг, процентних ставок;

- визначення номенклатури операцій, видів забезпечення, а також переліку банків, допущених до окремих видів операцій і т.д.(так зване контингентування). Національний банк управляє пасивами комерційних банків, використовуючи два набори інструментів.

Перша група інструментів:

- це операції Національного банку на грошовому ринку. Національний банк здійснює ці операції в трьох сферах грошового ринку. Це ринок кредитних ресурсів, ринок цінних паперів і валютний ринок.

Національний банк може проводити: політику збільшення пасивів комерційних банків; політику кредитної експансії, або зменшення пасивів; політику кредитної рестрикції.

На ринку кредитних ресурсів Національний банк використовує два інструменти:

- встановлення лімітів кредитів, що надаються комерційним банкам і уряду;

- змінення рівня дисконту, тобто відсотка, який стягує Національний банк за кредити, що надаються їм.

Перший інструмент ефективний тим, що він відразу надає дію на формування пасивів комерційних банків. Але цей інструмент має і вельми істотний недолік. Він не враховує об'єктивної потреби господарства в грошових ресурсах, із-за чого може виникати або перекредитование господарства, що веде до інфляції, або не до кредитування, що веде до виникнення неплатежів.

Другий інструмент - дисконт - має економічний характер, оскільки враховує закон попиту і пропозиції, що діє на ринку кредитних ресурсів. Збільшуючи дисконт Національний банк зменшує попит на кредитні ресурси і, тим самим, зменшує розмір вільного резерву комерційних банків і їх потенційну можливість створювати нові пасиви. Знижуючи дисконт Національний банк збільшує попит, а, отже, і розмір вільного резерву комерційних банків, що приводить до зростання грошових коштів на пасивних рахунках комерційних банків. Дисконтна політика Національного банку України в даний час організовується через регулювання облікової ставки (ставки рефінансування комерційного банку). Її підвищення скорочує попит на кредит Національного банку України з боку акціонерного банку, а зниження стимулює об'єми кредитування комерційного банку. Облікова ставка є орієнтиром при встановленні депозитного відсотка, що впливає на вартість кредитних ресурсів банка і їх доступність для клієнтів при розміщенні ресурсів в позикові операції. В цілях регулювання об'єму кредитних ресурсів Національний банк України визначає і змінює умови кредитної політики і кредитів під облік і заставу векселів.

Операції на ринку цінних паперів є найбільш використовуваним інструментом управління пасивами в країнах з розвиненими ринковими відносинами. Це пов'язано з тим, що банки, будучи кредиторами держави і, виконавцями державного бюджету, володіють крупними портфелями цінних паперів. У вітчизняній практиці цей інструмент регулювання об'єму ресурсів комерційних банків ще не одержав розвитку, оскільки ринок державних цінних паперів в Україні почав формуватися по суті лише з березня 1995г. Не дивлячись на це, багато банків живо відреагували на переваги, закладені в ОВГЗ. Розширюючи об'єми продажів через закриті аукціони, НБУ, як генеральний агент МФУ по емісії ОВГЗ, робить вплив на об'єми банківських ресурсів, вільні до розміщення на кредитному ринку. На макроекономічному рівні при цьому розв'язуються наступні 3 завдання:

1. поповнюються доходи бюджету;

2. скорочуються емісійні каналу покриття дефіциту бюджету;

3. скорочуються вільні резерви комерційних банків, а, отже, і об'єми кредитних ресурсів, що дозволяє використовувати операції з ОВГЗ для регулювання грошового обороту країни.

Національний банк може виступати на фондовому ринку як продавець і покупець. Продаючи цінні папери комерційним банкам або їх клієнтам, Національний банк зменшує вільні резерви комерційних банків і, тим самим, скорочує їх емісійні можливості по створенню нових депозитів. Купуючи цінні папери, Національний банк збільшує вільні резерви комерційних банків, а, отже, і їх можливості по створенню нових грошей на пасивних рахунках.

Така ж картина спостерігається і на валютному ринку. Національний банк, будучи найбільшим власником валюти, продає її комерційним банкам, проводячи політику кредитної рестрикції, або купує валюту у банків, проводячи політику кредитної експансії.

Другий набір інструментів грошово-кредитного регулювання зв'язаний з використанням норм і нормативів, що встановлюються Національним банком, і обов'язкових для виконання комерційними банками. До таких нормативів, перш за все, відноситься норма обов'язкових резервів комерційних банків, що підлягають зберіганню в Національному банку України.

Вона встановлюється від розміру привернутих ресурсів комерційних банків. У нашій країні ця норма неодноразово змінювалася.

Виходячи з цього, Національний банк, проводячи політику кредитної експансії, може зменшити цей норматив, і, тим самим, комерційні банки дістануть великі можливості створювати нові гроші на пасивних рахунках. Навпаки, проводячи політику кредитної рестрикції

Національний банк може збільшити норматив, скоротивши таким чином, можливості комерційних банків створювати( гроші на пасивних рахунках. Так само можуть використовуватися і інші нормативи, обов'язкові для виконання комерційними банками. В даний час норма обов'язкових резервів складає 16% (1.02.2000г.) від привернутих в національній і іноземній валюті

Важливим інструментом управління пасивами на макро - рівні є встановлення комерційним банкам ряду нормативів, що регламентують їх діяльність по залученню і розміщенню банківських ресурсів. Оскільки об'єктом розгляду даної дипломної роботи є управління пасивами на рівні комерційного банку, а не на макро - рівні ми вкажемо лише ті нормативи, які обов'язкові для дотримання комерційними банками в частині формування їх ресурсної бази.

1.3 Види кредитів комерційних банків і умови їх видачі підприємствам

В даний час найпоширенішим видом кредиту є банківський. При такому кредитуванні підприємство виступає тільки в ролі позичальника. Банківський кредит класифікують за такими ознаками:

1. Цільова спрямованість.

2. Термін кредиту.

3. Вид процентної ставки.

4. Валюта кредиту.

5. Види обслуговування.

Залежно від мети кредит може надаватися на:

- фінансування оборотного капіталу;

- фінансування основного капіталу;

- викуп приватизованого підприємства.

Чинне українське законодавство забороняє надавати підприємствам кредити на покриття збитків від господарської діяльності, на формування і збільшення статутних фондів банків, для внесення платежів до бюджету і позабюджетних фондів.

Не можуть одержати кредити підприємства:

- проти яких збуджено справа про банкрутство (окрім кредитування підприємств фінансової санації);

- під увязнені ними контракти, які не передбачають захист позичальника від можливих втрат, пов'язаних із затримками в постачаннях товарів;

- коли вони мають прострочену заборгованість за раніше наданими кредитами.

Залежно від терміну розрізняють: короткостроковий, середній терміновий, довгостроковий кредити.

Залежно від процентної ставки підприємства можуть одержувати кредити з плаваючою і фіксованою процентною ставкою.

Позики з фіксованою процентною ставкою підприємствам надаються переважно за умов стабільної економіки. Іноді такі позики підприємство може одержати і за умов інфляції, але тільки на дуже короткий термін. Через економічну нестабільність підприємствам, як правило, надаються позики з плаваючою процентною ставкою. Ставки по таких позиках залежать від рівня процентної ставки на міжбанківські кредити і офіційної облікової ставки Національного банку України. Підприємства переважно намагаються одержати в банках позики з фіксованою процентною ставкою

Підприємства можуть одержувати в банках кредити, як в національній, так і в іноземній валюті. Для отримання кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів підприємство повинне мати відповідний дозвіл Національного банку України.

Кредитування в іноземній валюті має особливість, яка полягає в тому, що прогнозовані надходження в національній валюті, яких достатньо для купівлі іноземної валюти сьогодні, не можуть вважатися надійним джерелом погашення кредиту, бо можливі різкі зміни валютного курсу. Тому прогноз грошових потоків підприємства здійснюється в іноземній валюті.

Видача підприємству позики в іноземній валюті, як і в національній, здійснюється банком тільки за відсутності простроченої заборгованості за раніше виданими позиками, незалежно від того, в якій валюті їх було надано.

Кредит в іноземній валюті може бути використаний підприємством на фінансування капітальних вкладень, придбання-устаткування, сировини, матеріалів. Зокрема, підприємство може передбачити часткове використання виданого кредиту на такі цілі:

- оплата комісійних за виконання банком платежів або інших операцій з валютою, які здійснюються відповідно кредитному договору підприємства з іноземною фірмою;

- оплата витрат, на відрядження, працівників підприємства за межу у межах встановлених нормативів, коли необхідність відряджень підтверджується контрактом;

- уплата мита, страхових і митних внесків, які встановлені державою - експортером і віднесені за умовами контракту на імпортера; оплата транспортних витрат у межах діючих тарифів або документально підтверджених витрат на транспортування експортної продукції.

Часом банки відмовляють підприємству у видачі кредитів в іноземній валюті. Так, банк може відмовити підприємству в позиці для спекулятивних операцій, оскільки такі операції мають надвисокий ступінь ризику.

Підприємства можуть одержати різноманітні види кредитів і послуги кредитного характеру.

Терміновий кредит - це кредит, який надається повністю негайно після укладення кредитної угоди. Погашається він або періодичними внесками, або одноразовим платежем в кінці терміну.

Кредитна лінія - це згода банку надати кредит протягом певного періоду часу в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлену суму.

Кредитна лінія відкривається, як правило, на рік, але її можна відкрити і на коротший період. Відкрита кредитна лінія дає можливість сплатити за рахунок кредиту будь-які розрахункові документи, передбачені в кредитній угоді, що полягає між підприємством і банком. Протягом терміну дії кредитної лінії підприємство може коли-небудь одержати позику без додаткових переговорів з банком і інших формальностей. Проте за банком зберігається право відмовити підприємству в позиці в межах затвердженого ліміту, якщо банк виявить погіршення фінансового стану позичальника. Через це кредитну лінію відкривають підприємствам із стійким фінансовим положенням і доброю репутацією. На прохання підприємства ліміт кредитування можна переглядати.

Розрізняють два види кредитних ліній: сезонну і постійно відновлювальну. Сезонну кредитну лінію відкривають через періодичну браки оборотних коштів, пов'язаних з сезонністю виробництва або з необхідністю створення запасів товарів на складі. Така лінія може бути відкрита, наприклад, цукровому заводу для формування запасів цукрового буряка або овочевій базі для створення запасів овочів на зиму. Кредити овочевій базі і цукровому заводу погашаються за рахунок виручки від реалізації продукції. Погашення боргу і відсотків здійснюється одноразовим платежем. У разі відкриття сезонної кредитної лінії банк у обов'язковому порядку вимагає від підприємства забезпечення.

Відновлювальна кредитна лінія може бути відкрита підприємству, тоді, коли воно відчуває постійний брак оборотних коштів для відновлення процесу виробництва в заданому об'ємі.

Відновлювальна кредитна лінія надається на термін, який не перевищує один рік. Особливість відновлювальної кредитної лінії полягає в тому, що підприємство, погасивши частину кредиту, може одержати нову суму, але в межах відповідного ліміту і періоду дії кредитної угоди. У зв'язку з цим підприємство повинне примусити банку основні фонди або надати якусь іншу гарантію.

В даний час комерційні банки України відкривають кредитні лінії, як правило, сільськогосподарським підприємствам і підприємствам переробних галузей народного господарства.

Овердрафт - короткостроковий кредит, що надається банком надійному підприємству понад залишок його засобів на поточному рахунку в межах заздалегідь обумовленої суми шляхом дебетування його рахунку.

Для підприємства в комерційному банку може відкриватися спеціальний позичковий рахунок - контокорент (итал. сonto. corrente - поточний рахунок) - єдиний рахунок, на якому враховуються всі операції підприємства. На контокорентному рахунку відображаються, з одного боку, погашення кредиту банка і інші платежі з доручення підприємства, з іншого - засоби, які поступають на користь підприємства (виручка від реалізації продукції, наданий кредит і інші надходження). Контокорент - це поєднання позикового рахунку з поточним, і він може мати дебетове і кредитове сальдо.

Підприємство може підтримувати комерційні відносини багато партнерів, і в нього постійно виникають грошові зобов'язання і вимоги. Банк бере на себе здійснення розрахунків за поточними вимогами і зобов'язаннями підприємства і з цією метою відкриває йому контокорентний рахунок. Грошові зобов'язання, які має підприємство, можуть в певний час перевищувати його фінансові можливості. У зв'язку з цим виникає потреба в отриманні контокорентного кредиту.

Якщо підприємство використовує контокорентний кредит без згоди з банком або виходить за встановлені межі кредиту, то цю частину кредиту називають терміном «овердрафт».

По дебетовому сальдо контокорентного рахунку банк за використані їм засоби платить підприємству відсотки, як правило, у розмірі ставки на внески до запитання. По кредитовому сальдо - навпроти, підприємство платить банку відсотки в розмірі, передбаченому кредитною угодою. Відкриваючи контокорентний рахунок підприємству, банк визначає ліміт кредиту, який може бути протягом року переглянутий за згодою сторін. Ліміт кредитування може бути збільшений, якщо підприємство переконає банк в доцільності такого рішення (плановане збільшення об'ємів виробництва і тому подібне)

 Ліміт кредиту за контокорентним рахунком залежить від розміру необхідного кредиту, можливості підприємства погашати його, щоденного об'єму реалізації продукції, міри довіри банку до свого клієнта.

Коли підприємство робить перевитрати за контокорентним рахунком, то банк може:

- переглянути ліміт кредиту (за наявності об'єктивних причин);

- стягнути штраф;

- відмовити у контокорентному кредиті.

Використання контокорентного кредиту пов'язане з великими витратами для підприємства. Відсотки за користування позикою за контокорентним рахунком є найвищими в банківській практиці.

Контокорентний кредит може використовуватися для:

- фінансування придбання засобів виробництва, готової продукції, виробничих запасів;

- подолання тимчасових фінансових труднощів.

Характерні особливості контокорентного кредиту:

- встановлення ліміту кредитування;

- можливість відміни кредитної угоди коли-небудь.

З іншого боку, контокорентний кредит має певні переваги для підприємства-позичальника:

- відсотки за кредит налічуються лише за фактичні дні користування;

- кредитними засобами підприємство може скористатися коли-небудь без укладення додаткової кредитної угоди.

Кредит під облік векселів (обліковий кредит) - це короткостроковий кредит, який банківську установу надає пред'явнику векселів, враховуючи (скупа) їх до настання терміну виконання зобов'язань за ними і плативши пред'явнику номінальну вартість векселів за мінусом дисконту.

Переваги такого кредиту для підприємства:

- гарантія того, що кредити, які надає підприємство своїм контрагентам, можуть бути рефінансовані в банку за вигідною процентною ставкою;

- в зв'язку з наявністю солідарної відповідальності за векселем, банки не вимагають додаткових гарантій від підприємств;

- такий кредит покращує умови ліквідності суб'єкта господарювання. Надання облікового кредиту здійснюється на підставі поданої підприємством заяви на дисконтування векселів. Банк ретельно перевіряє репутацію підприємства-векселедавця, а також підприємства-пред'явника векселя. Коли їх фінансовий стан є позитивним, банк дисконтує векселі. При цьому він залишає за собою право повернути ті векселі, які викликають підозру.

Розмір і термін дії вексельного кредиту залежить від терміну пред'явленого векселя. Термін, на який видається вексель, не може перевищувати 90 днів.

Погашення вексельного кредиту здійснюється в день оплати векселя платником (трасантом). Коли трасант неплатоспроможний, відповідальність за зобов'язаннями несе пред'явник векселі і інші особи, що мають солідарну відповідальність за цим векселем.

Всі операції з обліку векселів здійснюються банком на підставі договору, поміщеного з підприємством-власником векселя.

Для укладення договору про облік векселів підприємство подає в банк такі документи:

- заява;

- оригінали векселів, що пропонуються до дисконтування;

- два ксерокопії кожного векселя (лицьова і зворотна сторона);

- реєстр векселів;

- копії засновницьких документів фірми-власника векселя;

- баланс і звіт про фінансові результати за останній звітний період;

- довідка про операції за основним поточним рахунком пред'явника векселя;

- документ, що підтверджує товарний характер векселя.

При позитивному рішенні банк і власник векселя укладає договір. Предметом договору є порядок і умови придбання банком прав за векселем через його оплату до настання терміну платежу.

Зміст договору:

1.Предмет договору.

2.Права і обов'язки сторін.

3.Порядок розрахунків (вказівка термінів переліку банком пред'явнику облікової вартості векселів).

4.Відповідальність сторін (наголошуються штрафні санкції у разі невиконання банком і пред'явником умов договору).

5.Особливі умови (наголошується порядок зміни умов договору, рішення суперечок між банком і пред'явником векселя).

6.Термін дії договору.

7.Юридичні адреси і реквізити сторін.

Дисконтуючи вексель в банку, власник векселя робить іменний індосамент на користь банку, указуючи реквізити індосанта. Передавальний напис підписує керівник і головний бухгалтер, юридичні особи-індосанта і підтверджують його друком.

До кредитних гарантійних послуг, що надаються підприємствам банками, належать:

- акцептний кредит;

- авальний кредит.

Акцептний кредит - це позика, яка передбачає акцептацію банком інкасованої підприємством-позичальником тратти за умови, що підприємство надає в розпорядження банку вексель до терміну його оплати.

Особливість акцептного кредиту полягає в тому, що банк дає підприємству не гроші, а гарантію сплатити вексель в певний термін. При цьому банк стає першим боржником і з економічного погляду виконує умовне зобов'язання, тобто здійснює оплату векселя лише тоді, коли підприємство не виконує свої зобов'язання.

Акцептний кредит має короткостроковий характер і використовується для фінансування оборотних коштів підприємства і переважно у сфері зовнішньої торгівлі. Цей кредит дешевше для підприємств як порівняти з дисконтним, оскільки вони платять банку лише комісійні за акцепт векселя.

На відміну від дисконтування векселів акцептний кредит надається векселедавцю (платнику за векселем) - звідси і його інша назва - векселедаваемого - і виступає як гарантійна послуга. У світовій банківській практиці ця операція здійснюється за класичною схемою: кредитна угода оформляється з використанням перевідного векселя, де одержувач засобів указує платника, який повинен акцептувати вексель, тобто дати згоду здійснити платіж. Підприємство виставляє вексель на банк, тобто банк стає трасатом. Банк акцептує вексель при умові, що до настання терміну платежу за векселем підприємство внесе в банк суму, необхідну для його погашення. Позичальник (векселедавець) може використовувати акцептуючий банком вексель як платіжний засіб для придбання товарів, оплати своїх зобов'язань перед іншими кредиторами, розрахунків з іншим банком.

Дисконтування векселя може бути здійснено в банку, який його акцептував. В цьому випадку банк стає не тільки гарантом, але і безпосередньо кредитором підприємства. Оскільки умовою акцептуючого кредиту є грошове покриття суми векселя позичальником до настання терміну погашення векселя, банки ставлять високі вимоги до надійності підприємств. Якщо підприємство не виконало свої зобов'язання перед банком-гарантом, банк згідно з вексельним правом виставляє зворотну вимогу до векселедавця з наступним примусовим стягненням боргу з підприємства-позичальника. За надання акцептного кредиту банк стягує акцептну комісію.

У зв'язку з ненадійним фінансовим станом більшості підприємств в Україні акцептний кредит не придбав широке застосування.

Може існувати інша схема надання кредиту. Наприклад, в Росії поширена практика, відповідно якій підприємство укладає угоду з банком. Згідно з угодою підприємство одержує прості векселі, виписані банком на нього. Ця схема відрізняється від класичної. Банк фактично є боржником, а не трасатом, як в класичному варіанті, і за відмови клієнта перерахувати необхідну суму повинен право не регресної вимоги, а вимоги згідно з укладеною угодою. Ця схема є простішою для суб’ктів господарювання.

Авальній кредит - це позика, коли банк бере на себе відповідальність за обязательствами підприємства у формі поручительства або гарантії. Підприємства - получателя платежу, як і за акцептного кредиту, одержує від банку-гаранта умовне платіжне зобов'язання. Якщо власник векселя вносить протест у зв'язку з несплатою векселя, банк-аваль погашає всю суму векселя за платника.

По кредиту, аваля, банк одержує комісійні, розмір яких залежить від виду вимог, що випливають з гарантії, а також терміну дії гарантії. Крім того, за наданий кредит стягується відсоток за діючими ставками.

Принципова різниця між авальним і акцептним кредитами полягає в характері відповідальності банку. За надання кредиту, аваля, без огляду на його суть як вексельного поручительства, банк несе тільки субсидіарная (додаткову) відповідальність, тобто вимога може бути обернена на нього тільки за невиконання її підприємством. По акцептному кредиту банк несе солідарну відповідальність і вимогу, на вибір кредитора, може бути обернений як на підприємство, так і на банк.

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, еластичнішою формою вексельного кредиту є позики, що видаються під заставу векселів. Банки можуть відкривати підприємствам спеціальні позикові рахунки і відображати на них суму наданої позики, забезпечену прийнятими векселями. Позики оформляються без вказівки терміну або до настання терміну погашення векселів, що приймаються в заставу.

Векселі приймаються (депонуються) як забезпечення не за їх повною вартістю, а за 60 - 90% їх номіналу залежно від кредитоспроможності підприємства, що примушує векселі, і надійності самих векселів.

Погашення позики під векселі робить саме той, хто користується кредитом, після чого банк повертає йому векселі на суму погашеного боргу. Якщо від самого підприємства гроша не поступають, то на погашення позики обертаються суми, які поступають в оплату векселів.

До послуг кредитного характеру, що надаються банками підприємствам, належить факторинг - система фінансування, за умовами якої підприємство-постачальник товарів переуступає короткострокові вимоги за торговими операціями комерційному банку. Факторингові операції включають: кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог; ведення бухгалтерського обліку клієнта, зокрема обліку реалізації продукції; інкасацію заборгованості клієнту; страхування його від кредитного ризику.

У основу факторингової операції покладений принцип придбання банком рахунок-фактура підприємства-постачальника за відвантажену продукцію, тобто передачу банку постачальником права вимагати платежів з покупця продукції.

Згідно з конвенцією про факторингові операції 1988 роки операція вважається факторинговою тоді, коли вона задовольняє принаймні два з чотирьох умов.

1.Наявність кредитування у формі оплати позикових зобов'язань.

2.Облік дебіторської заборгованості підприємства - постачальника.

3.Інкасування дебіторської заборгованості підприємства - постачальника

4.Страхування підприємства-постачальника від кредитного ризику.

Підприємству відкривається факторинговий рахунок, де здійснюється облік всіх операцій з факторингу. Факторингом більше користуються малі і середні підприємства, оскільки їм частіше бракує оборотних коштів.

Класифікація факторингових операцій дана табл. 1.1

Таблиця 1.1 - Класифікація факторингових операцій

Ознаки класифікації	Види факторингових операцій
1.Місцезнаходження суб'єктів факторингових операцій	1.1 Внутрішній факторинг 1.2 Зовнішній факторинг
2.Ступінь обхвату факторингових продукції, що реалізується.	1.1 Оплата всієї реалізованої продукції 1.2 Оплата частини реалізованої продукції
3.Спосіб повідомлення дебіторів підприємства	3.Спосіб повідомлення дебіторів підприємства
4.Форма взаємовідношення підприємства і банку	4.1 Факторинг з правом регресу 4.2 Факторинг без права регресу
5.Полнлта надання послуг	5.1 Повний факторинг 5.2 Частковий факторинг
6. Порядок оплати розрахункових документів постачальника	6.1 Факторинг з попередньою оплатою 6.2 Факторинг без попередньої оплати

Внутрішній факторинг передбачає, що постачальник, його контрагент і банк знаходиться в тій же країні.

Зовнішній факторинг передбачає, що одна із сторін факторингової угоди знаходиться за кордоном.

Конвенційний (відкритий) факторинг - це тип факторингу, коли підприємство-постачальник повідомляє підприємство-покупець про те, що права на отримання оплати перездані банку або факторинговій компанії.

Конфіденційний (закритий) факторинг передбачає, що ніхто з контрагентів постачальника не знає про переуступку їм прав на отримання оплати банку або факторингової компанії.

Факторинг з правом регресу дозволяє банку (факторингової компанії) повернути підприємству-постачальнику розрахункові документи, від оплати яких відмовився покупець, і вимагати повернення підприємством-постачальником засобів.

Факторинг без права регресу означає, що банк (факторингова компанія) бере на себе весь ризик щодо платежу.

Повне факторингове обслуговування включає, окрім суто факторингових послуг, і надання ряду інших: аудиторських, обліку дебіторської заборгованості, повного управління борговими зобов'язаннями і тому подібне. Частковий факторинг - це оплата банком (факторинговою компанією) лише рахунок-фактур постачальника.

Факторинг з попередньою оплатою передбачає негайну оплату розрахункових документів постачальника, як тільки їх буде надано банку (факторингової компанії).

Факторинг без попередньої оплати - це такий вид факторингу, коли банк (факторингова компанія) зобов'язується сплатити передані йому постачальником розрахункові документи лише в день оплати документів боржником.

Факторингові послуги банк не надає:

- по платіжним зобов'язанням бюджетних організацій;

- по платіжним зобов'язанням збиткових і неплатоспроможних підприємств;

- по платіжним зобов'язанням господарських організацій, оголошених некредитоспроможними;

- по компенсаційним або бартерним угодам;

- по договорам, умови яких застерігають право покупця повернути товар протягом певного часу, а також за договорами, які вимагають від продавця здійснення після продажного обслуговування;

- підприємствами, що мають велику кількість дебіторів, заборгованість кожного з яких є незначною.

Практично суть факторингу зводиться до такого. Банк купує у підприємства-постачальника право на стягнення дебіторської заборгованості покупця продукції (робіт, послуг) і перераховує постачальнику 70-90% суми коштів за відвантажену продукцію у момент представлення всіх необхідних документів. Після отримання платежу від покупця банк перераховує продавцю залишок засобів (30-10%) за мінусом відсотків за факторинговий кредит і комісійної винагороди.

Перед укладенням факторингової угоди банк вивчає підприємства-постачальника з погляду відповідності таким вимогам.

1.Продукція повинна бути високої якості і мати попит на ринку.

2.Постачальник повинен мати стійкі темпи зростання виробництва і дотримувати чітко встановлені умови продажу продукції.

3.Підприємство повинне бути фінансово стійким і мати добру репутацію.

Для здійснення факторингових операцій постачальник подає в банк такі документи:

1)заява;

2)баланс на останню звітну дату;

3)копії розрахункових документів, виданих на покупця;

4)інші документи на вимогу банку.

Укладаючи факторингову угоду, підприємство повідомляє банку (факторинговій фірмі) такі дані:

- найменування, адреса кожного платника і умови торгівлі з ним;

- суму боргових вимог, що переуступають;

- суму боргу кожного платника (з урахуванням сум за рахунками-фактурами, смуток недоїмок);

- дані про умови платежів для кожного платника або щодо різних видів рахунків;

- іншу інформацію, необхідну для інкасації боргових вимог, зокрема листування з платником, інформацію про здійснені заходи щодо стягнення належних сум.

Платня за факторингове обслуговування залежить від виду факторингу, фінансового стану підприємства-позичальника, масштабів і структури його виробничої діяльності і надійності покупців. Визначаючи платню за факторинг, враховують відсоток за кредит і середній термін обороту засобів банку в розрахунках з покупцем.

Факторингові послуги банку (факторингової компанії) мають для підприємств такі переваги.

1) велика гарантія стягнення (інкасування) дебіторської заборгованості покупця;

2) надання продавцю короткострокового кредиту;

3) зменшення кредитних ризиків продавця;

4) продавець має можливість оперативно поліпшити своє фінансове положення, оскільки оплата за продукцію (роботи, послуги) здійснюється банком (факторинговою компанією) протягом 2-3 днів з моменту укладення факторингової угоди.

Недоліком факторингу для підприємства є вища вартість цієї послуги порівняно із звичайним кредитом.

У Україні факторингове обслуговування підприємств не набуло поширення у зв'язку з низьким рівнем платіжної дисципліни в народному господарстві.

Умови і порядок отримання банківського кредиту.

Підприємства одержують кредити на умовах терміновості, повернення, цільового характеру, забезпечення, платності.

Принцип терміновості означає, що кредит повинен бути погашений в певний термін. Дотримання цього принципу відкриває кожному окремому підприємству можливості для отримання нових банківських кредитів, а також дає можливість уникнути сплати банку підвищених відсотків за невчасне погашення суми позики. Якщо підприємство порушує терміни погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту.

Принцип повернення як найтісніше пов'язаний з принципом терміновості. Кредит повинен бути погашений в строк, визначений кредитною угодою. Розрізняють: термінові, пролонговані і прострочені кредити.

Термінові кредити підприємства повертають своєчасно в певний термін.

Пролонговані кредити з'являються в підприємства за тимчасового браку коштів з причин, що не залежать від результатів його діяльності, і за згоди банку відстрочити термін погашення.

Прострочені кредити виникають тоді, коли в підприємства немає засобів для їх погашення. Наявність таких кредитів свідчить про скрутний фінансовий стан підприємства. Джерелом сплати відсотків за простроченими кредитами є прибуток підприємства після сплати податків.

Кредит надається підприємству на строго певну мету. Залежно від цілей розрізняють:

1.  Кредит для фінансування оборотного капіталу;

2.  Кредит для фінансування основного капіталу;

3.  Кредит для фінансування торгових посередницьких операцій.

Принцип забезпечення кредиту означає наявність в підприємства юридично оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту:

•залогове зобов'язання;

•договір-гарантія;

•договір-поручительство.

Використання застави як форми забезпечення повернення кредиту здійснюється згідно із законом України «Про заставу». Примушувати можна майнові права і майно, яке може бути відчужено залогодержателем і на яке може бути обернене стягнення.

Застава майна може здійснюватися передачею товаророзпорядчого документа підприємством-позичальником кредитору. Застава цінних паперів може здійснюватися передачею їх заставодержателю в депозитне володіння. Майно, яке знаходиться в загальній власності підприємств, передається в заставу тільки за згодою всіх співвласників. Заміна предмету застави відбувається за узгодженням із заставодержателем.

Ризик випадкової втрати предмету застави несе, як правило, власник закладеного майна. Законом або договором передбачається перебування закладеного майна у володінні заставодержателя, застави утримувача або третьої особи.

Державне підприємство, за яким закріплено право державного володіння, самостійно здійснює заставу майна за винятком суцільного майнового комплексу підприємства і його структурних підрозділів, будинків і споруд, застава яких походить з дозволу і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

У договорі застави повинно бути позначено найменування, місцезнаходження сторін, суть забезпеченого заставі вимоги, розмір і термін виконання зобов'язання, опис, оцінка і місцезнаходження майна, а також інші умови. Договір застави полягає у письмовій формі. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, товари в обороті або переробці, договір застави нотаріально підтверджується. Нотаріальне засвідчення здійснюється: договори застави нерухомого майна за, місцезнаходженням нерухомого майна; договори застави транспортних засобів - за місцем реєстрації цих засобів; договори застави товарів в обороті - за місцем знаходження підприємства.

Звернення стягнення на закладене майно підприємства може відбутися з рішення суду, арбітражного суду, третейського суду, а також в безперечному порядку на основі виконавчого напису нотаріусів.

Для укладення договору застави підприємства - заставодержателя повинно передати банку (заставодержателю) такі документи:

а) договір страхування і страхове свідоцтво;

б) докази згоди органу, який управляє майном, на укладення договору, а також доказу, що органи приватизації і трудовий колектив були повідомлений про цей факт;

в) витяги з книги запису застав;

г) установчі документи, свідоцтво про реєстрацію і нотаріально засвідчені зразки підписів своїх службових осіб.

Принцип платності означає, що підприємство повинне внести в банк певну платню за користування кредитом.

Відсотки, які платить підприємство за користування короткостроковими банківськими кредитами, відносять на собівартість продукції. Відсотки за кредит, узятий на капітальне будівництво або реконструкцію, підприємства платять за рахунок прибутку, який залишається у розпорядженні підприємства.

Витрати підприємств на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і звернення, що зменшує суму оподатковуваної податком прибули.

Процентні ставки за кредит встановлюються комерційними банками на договірних основах з підприємствами-позичальниками їх рівень залежить від загальної економічної кон’юнктуры і чинників, які формують попит і пропозицію на ринку позикових засобів, а також регулюючих дій держави на цьому ринку. У Україні на рівень відсотків по кредиту комерційних банків значно впливають процентні ставки за кредитні ресурси, які встановлює Національний банк.

Комерційні банки застосовують різні процентні ставки залежно від вигляду і об'єкту кредиту, терміну кредитування, фінансового стану позичальника, міри кредитного ризику, наявності або браку гарантій своєчасного повернення боргу.

Виникнення кредитних відносин між підприємствами і банками можливо за таких умов.

1.Учасники кредитної угоди повинні бути юридичними особами і функціонувати на принципах комерційного розрахунку.

2.Підприємство (позичальник) або повинен бути власником майна, або володіти правом на користування і розпорядження їм.

3.Необхідна наявність економічних і юридичних гарантій повернення кредиту після певного терміну.

4.Кредитор повинен бути так само зацікавлений у видачі кредиту, як підприємство - в його отриманні, тобто повинні співпадати економічні інтереси суб'єктів господарювання.

Банк-кредитор в процесі оцінки діяльності підприємства – позичальника ставить такі вимоги:

• підприємство повинно бути кредитоспроможним;

• підприємство повинно забезпечувати зростання об'ємів виробництва і реалізації продукції (робіт, послуг);

• відношення суми зобов'язань, включаючи суму кредиту, що планується одержати, до суми власного капіталу повинен складати не більше 70:30;

• інвестиційний проект підприємства-позичальника повинен бути таким, що фінансово окупається і не передбачати виробництво з високим екологічним ризиком;

• кредит повинен бути забезпечений. Як застава використовуються акції, нерухоме (будівлі, комплексне технологічне устаткування) і рухоме (автотранспортні засоби, механізми) майно, виробничі та інші активи, що належать підприємству-позичальнику і можуть бути прийняті в забезпечення згідно з чинним законодавством України. Відповідно умовам, що їх ставлять більшість українських банків, дисконтована вартість застави повинна складати не менше 200% від суми зобов'язань позичальника. За оцінювання майна, що передається в заставу, враховується його ліквідності.

На першому етапі підприємство і банк веде переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди. По позитивних наслідках переговорів банк готовий прийняти документи підприємства для розгляду.

На другому етапі підприємство звертається в банк і подає йому документи, необхідні для визначення юридичного статусу, фінансового стану підприємства, оцінки проекту, аналізу можливості його успішної реалізації, забезпечення кредиту, зокрема:

• клопотання підприємства;

• копії засновницьких документів (статут, засновницький договір) і змін і доповнень до ним (якщо такі були);

• бізнес-план проекту і додавання до нього або техніко-економічне обгрунтування;

• баланси підприємства, звіти про фінансові результати за останні три роки діяльності;

• перелік і розрахунок вартості майна, що передається банкові в заставу, з визначенням його залишкової балансової вартості, року будівництва або випуску, місцеположення.

Перелік інших документів, що необхідні для проведення поглибленого аналізу фінансового стану позичальника:

- анкета позичальника;

- засвідчені підприємством, а за необхідності - нотаріально засвідчені копії контрактів, які будуть сплачені за рахунок кредиту. Умови платежу за цими контрактами повинні передбачати переважно акредитивну форму розрахунків або оплату за фактично одержаний товар і лише в окремих випадках - попередню оплату (остання забороняється імпортних контрактів);

- копії контрактів, які підтверджують, що виручка від них забезпечує окупність проекту;

- річний звіт, баланс підприємства і форми бухгалтерської звітності № 2, 3 за останні три роки діяльності, звіту про дебіторську кредиторську заборгованість на останню звітну дату. При короткостроковому кредитуванні додатково додаються: фінансова звітність за останні 4 квартали; щоквартальний об'єм продажу продукції за останній рік;

- по вимозі банку можуть подаватися розшифровки дебіторської і кредиторської заборгованості з обов'язковою вказівкою термінів її виникнення і погашення. За наявності простроченої кредиторської заборгованості необхідно повідомити конкретні заходи, спожиті для її погашення;

- розрахунок щомісячного грошового потоку на термін надання кредиту (за всіма видами діяльності);

- звіт про проведення перевірок аудиторськими фірмами, якщо такі проводилися;

- перечень майна, що передається в заставу, і розрахунок його вартості з визначенням залишкової балансової вартості, роки будівництва або випуску, місцеположення, характеристик і відповідні документи, які підтверджують право власності на майно;

- документи, що підтверджують повноваження осіб, які представляють інтереси підприємства-позичальника;

- нотаріально засвідчені копії ліцензій на право здійснення статутної діяльності (у разі потреби).

Якщо позичальник не є клієнтом банку-кредитора, то на вимогу банку він додатково надає:

- довідку про рух засобів на всіх рахунках або виписування з рахунків підприємства позичальника, засвідчені банком, який обслуговує підприємство (з поточного і валютних) за останні 6-12 місяців;

- довідку податкової інспекції або банку, що обслуговує позичальника, про брак обов'язкових до сплати документів;

- довідку про брак заборгованості за банківськими кредитами і про терміни повернення підприємством-позичальником раніше одержаних кредитів;

- нотаріально засвідчені зразки підписів і відбитки друку.

Погоджуючись на видачу довгострокового кредиту на будівництво нових об'єктів, розширення діючих потужностей, їх реконструкцію або технічне переоснащення, банк вимагає від підприємства вкладення його власних засобів, як правило, в розмірі від 10 до 30% вартості проекту.

При цьому підприємство подає до установи банку документи згідно із стандартним переліком документів для довгострокового кредитування.

Банк має право вимагати від підприємства представлення проектної кошторисної документації для здійснення експертизи проектних рішень щодо будівництва.

Для підприємств, які є надійними і постійними клієнтами банку, перелік документів може бути і менше.

Кредитування витрат з будівництва, реконструкції або технічного переоснащення здійснюється відкриттям підприємству не поновлюваної кредитної лінії. Кредитування починається лише після використання підприємством-позичальником власних засобів, передбачених на ці заходи.

На третьому етапі банк:

- вивчає формальну і неформальну інформацію про підприємство;

- оцінює його ділову репутацію і імідж;

- аналізує кредитоспроможність підприємства, проводить поглиблене обстеження його фінансового стану і визначає міру ризику;

- визначає перспективи розвитку підприємства;

- перевіряє наявність джерел і гарантій погашення кредиту. Для надання кредиту важливе значення має оцінка кредитоспроможності позичальника.

Кредитоспроможність підприємства оцінюється на основі системи показників, які відображають розміщення і джерела оборотних коштів, результати фінансової діяльності. Вибір показників залежить від особливостей виробничої діяльності, галузевої специфіки і інших чинників.

Під час аналізу кредитоспроможності враховується також наявність або відсутність у минулому кредитних відносин підприємства з банком, розмір і терміни надання позики.

Комерційний банк здійснює оцінку фінансового стану підприємства перед наданням йому позики, а далі - щокварталу.

У Україні критерії оцінки фінансового стану підприємства – позичальника визначаються кожним комерційним банком самостійно.

Комерційні банки розробляють показники додаткової оцінки підприємств-позичальників залежно від основного виду діяльності і форм власності.

На основі проведеного аналізу системи основних показників діяльності комерційним банком визначається клас надійності підприємства-позичальника.

Для підприємства, що одержує кредит, важливо знати, на які аспекти його діяльності банк звертатиме особливу увагу.

А) Фінансові коефіцієнти

До фінансових коефіцієнтів належать:

- коефіцієнт заборгованості;

- коефіцієнт ліквідності;

- коефіцієнти оборотності;

- коефіцієнти прибутковості.

Коефіцієнт заборгованості показує, наскільки діяльність підприємства фінансується за рахунок позичених засобів. Цей коефіцієнт розраховують діленням загальної заборгованості на власний капітал. Частина позичених коштів дає уявлення про кредитоспроможність підприємства і рівень фінансового ризику, який можуть випробувати кредитори: якщо нижчий коефіцієнт, то краще вони захищені від втрат у разі, коли підприємство різко скоротить об'єм активів або зазнає збитки.

Коефіцієнт ліквідності свідчить про здатність підприємства виконати короткострокові зобов'язання. Розраховують цей коефіцієнт діленням ліквідних активів на короткострокову заборгованість.

Коефіцієнти оборотності свідчать, наскільки ефективніше підприємство використовує свої активи.

«Оборотності дебіторської заборгованості в днях» показує середню кількість днів, необхідних для погашення дебіторської заборгованості.

«Оборотності товарно-матеріальних запасів в днях» показує середню кількість днів, необхідних для того, щоб шляхом реалізації продукції перетворити товарно-матеріальні запаси на гроші.

Коефіцієнти прибутковості показують загальну ефективність (результативність) діяльності підприємства.

Коефіцієнт витрат показує прибутковість підприємства щодо об'ємів реалізації продукції. Для його розрахунку чисту виручку від реалізації після відрахування витрат на основну діяльність ділять на чисту виручку від реалізації. Зниження коефіцієнта витрат може указувати на зниження цін на продукцію або на меншу ефективність виробництва.

Окупність інвестицій або активів свідчить про здатність підприємства ефективніше використовувати активи для отримання прибутку. Для розрахунку показника прибуток після сплати податків ділять на загальні активи.

Окупність власного капіталу показує загальну ефективність отримання прибутку за допомогою капіталу, вкладеного акціонерами в дане підприємство (прибуток акціонерного капіталу, відображеного в балансі). Для розрахунку коефіцієнта прибуток після сплати податків ділять на акціонерний капітал. Якщо підприємство має великий об'єм позичених засобів, високий показник окупності власного капіталу, це свідчить про надмірний фінансовий ризик, який воно узяло на себе.

Аналізуючи стан і ділову активність підприємств, ці коефіцієнти порівнюють з показниками конкурентів і визначають зміни, що відбулися протягом певних періодів (динаміку змін).

Б) Рух грошових коштів

Звіт про рух грошових коштів відображає прилив і відтік засобів підприємства за певний період.

Приплив і відтік засобів можна розділити на три «категорії, залежно від видів діяльності підприємства:

- виробнича діяльність;

- інвестиційна діяльність;

- фінансова діяльність.

Дані про рух грошових коштів допомагають:

- оцінити можливість підприємства накопичити в майбутньому засоби для виплати основного боргу за кредитом, відсотків і дивідендів;

- визначити потреба підприємства в зовнішньому фінансуванні.

Дані про рух засобів допомагають зрозуміти суть фінансових операцій підприємства, виявити дисбаланс у використанні ресурсів і вжити відповідні заходи.

Аналіз руху грошових коштів показує, як формувалися грошові потоки у минулому. Але можливість погасити заборгованість залежить від майбутніх грошових потоків. Тому необхідною є система, що дає можливість прогнозувати рух грошових коштів і визначити об'єм необхідного фінансування наступного року.

Негативний рух грошових коштів означає, що підприємству необхідний кредит у межах набутого негативного значення.

Позитивний рух грошових коштів означає, що підприємство буде потенційне мати можливість зменшити існуючу заборгованість.

Рішення про надання або відмову в наданні кредиту залежить від того, наскільки банк довіряє підприємству і наскільки він задоволений прогнозом.

В) Оцінка ділового середовища підприємства

В процесі кредитування банк проводить аналіз ділового середовища, що в ньому працює підприємство, і пов'язаного з цим ризику.

Деякі підприємства працюють в нестійкий секторах економіки і, можливо, в результаті цього знаходяться на межі банкрутства. Інші підприємства працюють в стабільних секторах економіки.

Аналіз інформації про ділове середовище підприємства-позичальника здійснюється з урахуванням таких показників:

- форма власності;

- вид діяльності;

- ринки і клієнти позичальника;

- конкуренція;

- поставщики;

- виробничі потужності;

- керівництво і організація;

- сильні і слабкі сторони підприємства-позичальника.

1.Форма власності Форма власності указує на міру ризику у разі втрати платоспроможності або банкрутства підприємства, а також на те, хто при цьому нестиме фінансову відповідальність (наприклад у вигляді гарантії).

2.Вид діяльності. Вивчаються перспективи розвитку галузі, в якій працює підприємство-позичальник.

Тривалий успіх певного роду діяльності залежить від терміну випуску продукції, використання нових технологій або розширення ринку збуту.

3.Ринки і клієнти позичальника. Визначаються сильні і слабкі сторони позиції підприємства на ринку порівнянням результатів декількох минулих років і оцінкою перспектив розвитку в майбутньому.

Товари і послуги, що проводяться підприємством-позичальником, реалізуються на певних ринках відповідним клієнтам. Від них залежить майбутній рух грошових коштів підприємства-позичальника.

4.Конкуренция. Підприємств позичальника повинно мати уявлення про свою конкурентоспроможність.

Діяльність конкурентів робитиме вплив на майбутнє положення на ринку, на розмір власної частини ринку і прибутковість діяльності підприємства-позичальника.

Підприємства – позичальника повинно мати таку інформацію:

- назви основних вітчизняних і закордонних конкурентів;

- сильні і слабкі сторони їх продукції, цін, їх позиції на

ринку;

- порівняльна позиція підприємства-позичальника і його конкурентів на ринку: сильна - середня - слабка;

- зміни продукції або технологій, що очікуються на підприємстві позичальника;

- концентрація підприємств на ринку, де працює позичальник.

5.Поставщики. Для виробництва товарів і послуг підприємству необхідна сировина і що комплектують, які купують у постачальників.

Банки звертають увагу на надійність постачальників і наявність в

підприємства сировини.

6.Виробничі потужності. Виробничі потужності - це основні засоби, необхідні підприємству для ведення основної діяльності.

Банк може вимагати даних про виробничі потужності позичальника з метою оцінки їх якості.

7.Керівництво і організація.

Банк може вимагати від підприємства такої інформації:

Керівництво

- основні обов'язки керівників підприємств;

- кваліфікація і професійний досвід;

- наявність вакансій серед керівних посад підприємства;

- вживання сучасних методів управління, наприклад, наявність бізнес-плану і маркетингової концепції, налагодженої системи ведення бухгалтерського обліку і методів контролю, порядок ухвалення рішень і звітності.

8.Сильні і слабкі сторони підприємства-позичальника.

Сильні сторони:

- добре відоме на ринку, має високий імідж і власну торгову марку;

- продукція і послуги має стійкий попит, мають

добрі перспективи на майбутнє;

- сучасне устаткування і технології і тому подібне.

Слабкі сторони:

- неконкурентоспособні ціни;

- традиційно невисока якість продукції;

- продукція і послуги має невеликий попит і має не дуже добрі перспективи на майбутнє;

- дуже сильна конкуренція;

- труднощі у отриманні сировини або велика залежність від одного постачальника і тому подібне.

На підставі оцінки кредитоспроможності позичальника і ефективності комерційної угоди (проекту) банк ухвалює рішення про доцільність видачі підприємству кредиту і укладає з ним кредитний договір.

Неодмінною умовою висновку банком кредитного договору є надання підприємством застави. Перевага віддається заставі рухомого і нерухомого майна. Угода про заставу полягає між підприємства – заставника і банком-заставодержателем у письмовій формі і передбачає деталізацію заставних вимог: їх розмір, терміни виконання зобов'язань з повернення кредиту і сплати відсотків за нього, склад (опис) і вартість заставленого майна, вид застави (заставлене майно залишається в заставник або передається у володіння заставодержателя), місце знаходження предмету застави, зобов'язання із страхування заставленого майна і тому подібне.

Такі форми забезпечення, як поручительство або гарантії юридичних осіб, використовуються лише за надання кредиту надійним підприємствам або у разі ухвалення в забезпечення гарантій Уряду України, надійних банків і тому подібне. Документи, що свідчать про забезпечення, підприємство подає в банк до отримання кредиту.

Зміст кредитного договору визначається підприємством і банком самостійно. У ньому указується мета кредитування, умови, порядок надання і погашення позики, спосіб забезпечення кредиту, процентні ставки за кредит, права і відповідальність сторін і інші умови.

Відповідно договору банк бере на себе зобов'язання надати підприємству певну суму грошових коштів в обумовлений термін. Підприємство зобов'язується: використовувати одержані кошти на відмічені в договорі цілі; своєчасно погасити позику; сплатити відсотки і надати можливість банку контролювати цільове використання кредиту, а також його забезпечення.

Кредитний договір, як правило, містить такі розділи:

І. Загальні положення.

II. Права і обов'язки позичальника.

III. Права і обов'язки банку.

IV. Відповідальність сторін.

V. Порядок рішення суперечок.

VI. Термін дії договору.

VII. Юридичні адреси сторін.

Загальні положення: найменування сторін; предмет договору - вид кредиту; сума і розмір процентної ставки; умови забезпечення виконання зобов'язань за кредитом (застава, гарантія, поручительство); порядок надання і погашення кредиту; порядок нарахування і сплати відсотків за кредит.

Права і обов’язки позичальника

2.1 Права підприємства-позичальника:

1) вимагати від банку кредиту в об'ємах і в строк, відмічений в договорі;

2) достроково погасити заборгованість (за наявності фінансових можливостей);

3)упразднить договір у разі невиконання банком умов договору.

2.2 Обов'язки підприємства-позичальника:

1) використовувати одержаний кредит на цілі, обумовлені договором;

2) повернуть наданий кредит у встановлений термін;

3) своєчасно платити банку відсотки за користування кредитом;

4) своєчасно надавати банку баланс і інші документи для здійснення контролю за позикою;

5) забезпечити достовірність даних, наданих для отримання кредиту, і можливість контролю за його використанням;

6) інформувати банк про зміни організаційно-правової форми підприємства;

7) друге (згідно з договором).

Права і обов'язки банку

3.1 Права банку:

1) проводить перевірку забезпечення наданого кредиту і його цільового використання;

2) припиняти видачу нових позик і пред'являти претензії відносно раніше наданих у разі порушення підприємством умов кредитного договору, а також виявлення недостовірної звітності, недоліків у веденні бухгалтерського обліку, затримки сплати відсотків за кредит;

3) стягувати з підприємства за пролонгацію кредиту відповідна комісійна винагорода;

4) переглядати процентні ставки за користування кредитом у разі зміни рівня облікової ставки НБУ;

5) здійснювати нарахування і стягнення компенсації за невикористаний кредит (у разі офіційної відмови підприємства від кредиту або його частини протягом терміну дії договору).

3.2 Обов'язки банку:

1) надавати підприємству кредит в об'ємах і в терміни, обумовлені договором;

2) інформувати підприємство про факти і причини дострокового стягнення банком кредиту;

3) інформувати підприємство про зміни в нормативних актах з питань кредитування і розрахунків, введених черговим рішенням Національного банку.

IV Відповідальності сторін

У разі порушення підприємством узятих на себе зобов'язань банк може:

1) припинити подальшу видачу кредиту;

2) вимагати його дострокового повернення;

3) зміньшити суму кредиту, обумовлену договором;

4) збільшити процентну ставку за кредит;

5)за невчасне повернення кредиту і відсотків стягнути пеню в розмірі, обумовленому договором, але не більше двократного розміру офіційної облікової ставки НБУ.

Підприємство може вимагати від банку відшкодування збитків, що виникли в результаті порушення зобов'язання надати кредит або надання його не в повному об'ємі.

При неповному використанні кредиту підприємство сплатить кредитору неустойку у розмірі платні банку за привернуті кредитні ресурси і неодержаної маржі в звітному періоді.

Після укладення кредитної угоди банк відкриває підприємству позиковий рахунок, на який зараховується відповідна сума кредиту.

Кредити надаються підприємствам: у безготівковій формі - оплатою платіжних документів з позикового рахунку як в національній, так і в іноземній валюті, переказом коштів на поточний рахунок підприємства, якщо інше не передбачене кредитним договором; у наявній формі для розрахунків по сільськогосподарській продукції, що здається.