Народні традиції та їх роль у сімейному вихованні

Міністерство освіти і науки України

Херсонський державний університет

Інститут іноземної філології

Кафедра педагогіки та психології

Народні традиції

та їх роль у сімейному вихованні

Курсова робота

Виконавець  студентка ІІ курсу (261 група)

денної форми навчання

ПМСО. Англійська мова та

література. Німецька мова та

література.

Науковий керівник роботи __________ст. викл. Самсакова І.В.

ХЕРСОН – 2006

Зміст

 

Вступ

Розділ 1.Традиції – неоціненна спадщина українського народу

Розділ 2.Родина – природній осередок найглибших людських почуттів

2.1.Сімейні традиції

2.2.Сімейна обрядовість

Розділ 3.Родинне виховання на засадах народної педагогіки

3.1.Виховний потенціал української родини

3.2.З досвіду роботи вчителів по використанню ідей народної педагогіки у навчанні і вихованні

Висновки

Список використаної літератури

Додаток А

Додаток Б

Вступ

Сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яке акумулює в собі всі його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. На Україні завжди панував культ родини, культ рідної домівки, культ глибокої пошани до батьків та свого роду. Але зараз все помітнішими стають прояви родинної кризи. Згідно статистичних даних, в Україні щороку розпадається понад 180 тис. сімей, 140 тис. дітей проживають у неповних сім’ях, на обліку в міліції перебуває 17 тисяч дітей [16, с.52 ]. Поширення злочинності та правопорушень ще раз свідчить про те, що настала нагальна потреба підвищити роль української сім’ї у вихованні дітей, допомогти молодим людям зберегти сім’ю, зберегти значимість інституту сім’ї для усього суспільства в цілому. Саме зараз час звернутися до неоціненної скарбниці народного педагогічного досвіду, до історично складених тенденцій формування та розвитку української сім’ї. Варто згадати те, що традиційно виховання було першочерговою справою сім’ї, а не школи, чи оточуючого середовища. Глибоке дослідження історичного розвитку та устрою традиційної української родини неодмінно призводить до розуміння її значного педагогічного потенціалу. Велика різноманітність підходів та засобів виховання може бути використана і має стати частиною педагогіки сьогодення. Головна цінність та специфіка сімейного виховання в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в контексті життя самої родини, на основі прикладу батьків і передусім на основі традиційної родинно-побутової культури. Тому все більшої актуальності набуває звернення до невичерпної скарбниці народної педагогіки та дослідження історично складених засобів виховання в українській родині, які реалізуються у народних традиціях, звичаях та обрядах. Лише досконале їх вивчення допоможе у розв’язанні сьогоднішніх сімейних проблем та завдань батьківської педагогіки, формуванні національної системи родинно-шкільного виховання, наукового прогнозування перспектив зміцнення сім’ї й піднесення її ролі у вихованні дітей та молоді.

Проблемами української сім’ї, вивченням народних традицій та обрядовості займалися К. Д. Ушинський, М. Г. Стельмахович, Любар О. О. В. А. Сухомлинський, А. С. Макаренко. Але суть та значення народних традицій у роботах українських педагогів досліджені та висвітлені ще недостатньо. Тому ця тема потребує подальшого вивчення та дослідження.

Об’єкт курсової роботи: Родинне виховання на Україні.

Предмет: Роль та місце народних традицій у сімейному вихованні.

Мета: Розкрити значення народних традицій в сімейному вихованні.

Завдання:

1.  Всебічно вивчити та проаналізувати науково-педагогічну літературу з даної проблеми.

2.  Розкрити суть поняття «традиції» та визначити їх значення у формуванні національної самобутності народу.

3.  Виявити значення родини як найкращого вихователя та носія національних ідеалів.

4.  Систематизувати та описати національні сімейні традиції, пояснивши їх роль у становленні народної педагогіки.

5.  Зобразити родинні обряди як невід’ємну та органічну частину етнопедагогіки.

6.  З’ясувати можливості родинного виховання на основі традиційної народної педагогіки.

7.  Дослідити виховний потенціал української родини.

8.  Навести приклади з досвіду роботи вчителів по використанню ідей народної педагогіки у навчанні і вихованні.

9.  Зробити висновки на основі виконаної роботи.

Структура: Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та додатків.

Розділ 1. Традиції – неоціненна спадщина українського народу.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Обрядово-звичаєва сфера – це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю.

Традиція (від лат. traditio – передача, оповідання, переказ) – це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов’язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд

Звичай – загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай – це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичайний давно заведений, який став звичайним порядок, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв’язку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать.

Обряд – це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно – образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термі “обряд” походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.

Роль традицій в розвитку людства можна порівняти з роллю пам’яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам’яті полягає в збереженні набутого досвіду. Отже, це функція консервативна. Проте, коли б людина не володіла пам’яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосуватись до умов життя й боротись за своє існування. Таке ж саме значення в розвитку людства й окремих націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодшим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати і вдосконалювати те, що вже здобули предки. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національності. Тому поки нація дотримується своїх традицій, можна сказати, що вона справді існує.