2.1 Художня своєрідність п’єс Бернарда Шоу. Афоризми – визначна творча риса письменника
Творчість Бернарда Шоу – видатного англійського драматурга, одного із засновників реалістичної драми ХХ ст., талановитого сатирика, гумориста, майстра парадоксу – і до сьогоднішніх днів викликає загальний інтерес. Б.Шоу вивів англійську драму кінця ХІХ ст. із глухого кута, що створився комерційними театрами або сентиментальними п’єсами, він відкрив перед нею широкий шлях соціальної та проблемної драматургії. Ще до початку першої світової війни англійська буржуазна інтелігенція перестала ідеалізувати свій світ та його духовні цінності і втратила той оптимізм, із яким вона колись виступала у ХІХ ст. Уже перше десятиліття ХХ ст. ознаменувалося появою в Англії ряду драматургів, які прагнули говорити правду про соціальне життя країни, про безправність робочого класу, про нерівність жінок, про ненормальні родинні відносини тощо. Усі вони, так чи інакше, пов’язані з творчістю Бернарда Шоу, натхненні його прикладом.
Бернард Шоу народився в Ірландії. Дитинство майбутнього письменника не можна назвати щасливим. Не закінчивши школу, з п’ятнадцяти років почав працювати клерком. Через скрутне матеріальне становище Б.Шоу не мав можливості отримати подальшу освіту. П’ять років Шоу працював клерком у земельній конторі. Він ненавидів свою службу. Любив лише мистецтво і прагнув присвятити йому своє життя, хоча не знав достеменно який вид мистецтва це має бути – живопис, література чи музика. Майбутній письменник почував себе одиноким, разючі соціальні контрасти великого міста кидалися йому в очі й змушували страждати. Цей життєвий досвід покладений автором у його п’єси.
У 1876 році Б.Шоу емігрував до Англії і з тих пір не бачив своєї батьківщини майже 30 років.
Наприкінці 70-х років Шоу остаточно обрав нелегкий шлях письменника. Перші його авторські спроби виявилися невдалими й пройшли непоміченими.
У 80-х роках перед Б.Шоу відкрився шлях публіциста. У 1885 році він став літературним рецензентом „Пелл Мелл газет”, а наприкінці 80-х років – музичним критиком у газеті „Стар”. Блискучі, оригінальні за своєю думкою і парадоксальними за своєю формою статті користувалися попитом. Ще з тих пір Б.Шоу зарекомендував себе як майстер парадоксу та влучного виразу. Парадокс — вислів чи судження, що суперечить загальноприйнятій думці чи (на перший погляд) здоровому глузду, відрізняється оригінальністю, дотепністю, зухвалістю. Згодом влучні вирази Б.Шоу стануть широковживаними, будуть цитуватися.
У 1885 році Б.Шоу працює над своєю першою п’єсою „Будинки вдівця”, яка вийшла лише 1892 року. П’єса була задумана під впливом Вагнера і мала повторювати за сучасних умов сюжет „Золотого Рейну”. Але у процесі роботи Б.Шоу залишив свій задум. Життя внесло свої корективи в надуману схему, зламала штучний сюжет, замінило модернізованих вагнровських героїв живим людьми [11,283].
„Будинки вдівця” і наступні п’єси „Професія мадам Уорен”, „Волоцюга” Б.Шоу об’єднав у цикл, який назвав „Неприємні п’єси”. Це були роки, коли Шоу шукав відзиву на охопивши його ненависть до капіталізму всюди – у „Капіталі” К.Маркса, у п’єсах Ібсена, в операх Вагнера, у віршах Блейка та Шеллі. Не дивно, що „Неприємні п’єси, написані з такими думками, відрізняються безпощадним реалізмом і назавжди залишаться однією з вершин англійської драматургії.
Наступний цикл Б.Шоу – „Приємні п’єси”. До цього циклу увійшли п’єси „Війна і людина” (1894), „Кандіда” (1895), „Обранець долі” (1895) та „Ніколи ви не можете сказати” (1895), Сама назва „приємні п’єси” сповнена скритою іронією, оскільки і у цьому циклі читач зустрічається з доволі різкою критикою буржуазної моралі, буржуазних ідеалів. У п’єсах цього циклу вперше чітко проступає антимілітаристська тенденція Шоу, прагнення викрити вдавану героїку захватницьких війн.
П’єсі „Війна і людина” Б.Шоу зобов’язаний своїм загальним сценічним визнанням. П’єса була поставлена 1894 року на сцені „Незалежного театру”. Успіх був сенсаційним. Серед глядачів був присутній американський актор та режисер Менсфілд. Повернувшись до Америки, Менсфілд поставив п’єсу Б.Шоу у Нью-Йорку, де вона також мала значний успіх. В Англії загальний ентузіазм, що був викликаний п’єсою, скоро зменшився: буржуазія зрозуміла, нарешті, антивоєнну спрямованість п’єси й відступила. В Австрії Оскар Штраус перетворив п’єсу на оперету під назвою „Галантний солдат”, яка пізніше з’явилась на англійській сцені під назвою „Шоколадний солдатик”.
У цій п’єсі Б.Шоу задумав протиставити ідеаліста та реаліста, показати перемогу ділової людини над романтиком. Справжнім героєм мрійливої героїні Райни Петкової стає не палкий офіцер Саранов з його шумним геройством, а спокійний, насмішкуватий Блюнчлі, швейцарський солдат на сербській службі. Свою п’єсу Б.Шоу розпочинає вдалою сценою, тим самим відкривши в собі притаманне йому відчуття експозиції, – сербський офіцер, якого переслідують болгарські солдати, ховається у кімнаті болгарки Райни. Сцени, коли Райна відчуває жалість до незнайомця і рятує його від переслідувачів, написані з великою драматичною силою. Б.Шоу змушує читача полюбити свого героя двома прийомами: апелюючи до людяності, а також показуючи страждання живої людини і війни, яка не має сенсу, і водночас романтизуючи свого героя та його долю. Велика перевага п’єси – технічна майстерність, безліч комедійних ситуацій та несподіваних поворотів дії [11,264]. Важливою рисою п’єси стала її антивоєнна спрямованість. У цей період в англійській літературі особливо активізувалися агресивно-імперіалістичні тенденції. Пропагандисти британського імперіалізму намагалися створити реакційно-романтичний культ завоювання [11. 273]. Проти цієї пропаганди і виступив Б.Шоу. Сцени війни, скупо намічені в п’єсі, подані таким чином, що перед читачем або глядачем постають картини нелюдської жорстокості і змушують відчути відразу до війни.
У 1897 році була створена п’єса „Учень диявола”, у 1898 році – „Цезар та Клеопатра”, у 1899 році – „Звернення до капітана Брассбаунда”. У 1900 році усі три п’єси вийшли окремою збіркою під назвою „П’єси для пуритан”. У передмові Шоу пояснює значення загального змісту й обрушується на сучасну йому драматургію, насичену еротикою. Критика Б.Шоу спрямована проти декадентської драматургії, яка прикривалася проблемністю та психологізмом, а насправді акцентувала увагу публіки на питаннях полу. Шоу підкреслював, що він не ханжа і не боїться зображувати почуття. Але він проти того, щоб зводити усі дії героїв лише до любовних мотивів. Шоу звертається до героїчних пуританських традицій часів Кромвеля, Мільтона. Себе він зараховує до пуритан, що готові боротися за святість мистецтва. Його боротьба з еротичним характером літератури була не випадковою. Дикі збочення та вбивства у буржуазному побуті, зведення усіх життєвих питань до проблем „кохання та смерті” у декадентському живописі та літературі, повсякчасна еротика, що пропитала мистецтво, – усе це було ознакою розпаду, що супроводжують росту імперіалізму [21, 53]. І передові письменники вважали за свій обов’язок боротися з цією хвилею.
Драма „Учень диявола” – одна з кращих сценічних драм Б.Шоу. У ній співчутливо зображена боротьба північноамериканських колоній за незалежність. Ця п’єса насичена прямою, різкою дією, бурними переходами від спокою до жаху та нещастя, трагічним пафосом.
Основний вклад та повчання п’єси (у всіх „П’єсах для пуритан” є своєрідні повчання) мі зустрічаємо в кінці, у словах пастора Андерсена: „Лише в грізні часи випробовувань людина пізнає своє справжнє призначення...”.
Ці слова сьогодні сприймаються уже як афоризм. Та й, можна сказати, що кожна п’єса Б.Шоу містить цілий ряд влучних виразів, які стали афоризмами. У них автор висловлює вустами своїх героїв власне ставлення до життя, свій світогляд, свої переконання. Так, широко відомим стали слова із п’єс Б.Шоу: „Воля – це відповідальність. Ось чому усі її так бояться”; „Я служу публіці, але не поклоняюсь їй”; „Я не люблю воювати, я люблю перемагати”; „Єдиний урок, який можна взяти з історії, полягає в тому, що люди не засвоюють жодних уроків”. .
Частину своєї передмови до „П’єс до пуритан”, присвячену „Цезарю та Клеопатрі”, Шоу озаглавив „Краще, ніж Шекспір?”. У цій частині він обрушується на трагедію Шекспіра „Антоній та Клеопатра”. Обурення Шоу спрямоване у цій статті не стільки проти Шекспіра, скільки проти декадентської літератури та мистецтва, насичених еротикою та песимізмом. Конкретна полеміка з трагедією „Антоній та Клеопатра” майже відсутня у п’єсі Б.Шоу. Значно глибшою є полеміка з іншою трагедією Шекспіра – „Юлій Цезар”. Саме Цезар, а не Клеопатра є новою спробою створення позитивного героя – реаліста. У своїй драмі вустами бога Ра Б.Шоу прямо засуджує криваву політику імперіалізму, політику загарбницьких війн. Виступаючи перед англійською аудиторією, бог Ра нагадує англійцям, що 20 століть тому у Єгипті стояла римська армія, як нині там стоїть британська армія. Ра загрожує загарбникам загибеллю та розплатою. Уся п’єса спрямована проти війн та насилля. Цезар сприймає війну як неминучість, він обурений віроломним убивством Потина й говорить Клеопатрі: „Ти розв’язала убивство! І вбивство буду породжувати вбивство до тих пір, доки боги не втомляться від крові і не створять породу людей, які, нарешті, навчаться розуміти!” Ці слова не втратили, як бачимо своєї актуальності й на сьогоднішній день. Б Шоу – майстер влучного слова – справді міг помітити такі суспільні явища і так передати їх в словесній формі, що вони стали вічними.
На початку ХХ ст. Б.Шоу створив комедію „Людина та надлюдина”. Її героїня – буржуазна пані, яка зайнята ловлею нареченого. Б.Шоу зобразив її дії як служіння життєвій силі, інстинкту продовження роду. Так, „жіночна жінка” типу Бланк або Клеопатри перетворилася тепер на своєрідне знаряддя прогресу. Головним героєм п’єси , що потрапляє в тенета енергійної спокусниці, стає молодий соціаліст Джон Теннер. У його історії Б.Шоу прагнув дати новий, парадоксальний варіант історії Дон Жуана. Шоу вирішив перетворити образ Дон Жуана на служителя кохання та борця за справедливість, а заодно – із спокусника на жертву. Шоу не зраджує своєму дотепу в цій п’єсі. Він створив цілий феєрверк парадоксів. Кожен із них – маленьке відкриття, яке перетворилося на цінний афоризм на сучасному етапі: „Стережіться тих, чий бог на небі!”, „Життя рівняє людей. Смерть висуває кращих”; „Якщо відноситись до прислуги як до людини, то не слід її тримати”; „Родинне вогнище – в’язниця для дівчини і робочий дім для жінки”.
У 1912-1913 роках була написана п’єса „Пігмаліон”. У цій п’єсі Б.Шоу використав міф про Пігмаліона, перенісши його в умови сучасного Лондона. Парадоксаліст подає власну інтерпретацію міфу у своїй п’єсі.
На початку 20-х років Б.Шоу пережив час різноманітних пошуків, які відчуваються в його пенталогії „Назад до Мафусаїлу” (1921). У пенталогії знаходить відображення помилковий напрямок філософських пошуків автора, який декларував ідеалістичну теорію „творчої еволюції”. Бернард Шоу критикує сучасне йому суспільство, образи пенталогії дотепні та реалістичні, але вихід із кризи Шоу шукав на шляхах ідеалізму. Розгорнувши широку панораму історії людства від Адама до ХХ ст. і пізніше – до людей майбутнього, Б.Шоу оголосив, що спасіння людства – у тому, щоб продовжити довголіття людей, що стане можливим завдяки зусиллям людської волі.
У „політичних ексцентріадах” – п’єсах, у яких реалізм Шоу набув нових форм, – більш різко виступає гротескно-парадоксальне начало й обумовленість образів. Звернення Шоу до цієї форми було обумовлено неоднозначним ставленням до явищ сучасного життя, що все більше ускладнюються. Об’єктивно нова форма була обумовлена двома обставинами: сатира Шоу зверталася віднині проти політичної системи і державного устрою Англії, з іншого боку, Шоу заглибився до іронічного обігравання власних тез. Звідси і назва, яку Шоу придумав для нового жанру сатиричної комедії: вона визначає і політичну спрямованість комедії, і своєрідність художніх засобів відображення [11,289].
У період загострення загальної кризи як в Англії, так і в інших капіталістичних країнах, в червні 1931 року Б.Шоу завершив нову політичну п’єсу „Гірко, але правда”. Ця п’єса пронизана на рівні підтексту великою гіркотою і змальовує безвихідне становище, у якому опинилася англійська інтелігенція. Зміст цього „політичного гротеску”, як назвав п’єсу сам автор, у тому, що в усіх героїв відкриваються очі на безглуздя їх існування. Це „душі, що загинули”. Усі вони розуміють, що їхнє життя – пустка, і що вони „спускаються в безодню”, усі прагнуть бігти з безглуздого світу, в якому вони живуть. Хоча п’єса витримана в дусі фару, у її фіналі звучить безвихідь. Показавши, наскільки поганий старий та безглуздий світ, Шоу знаходить також і те, що всі рецепти спасіння й обновлення цього світу є помилковими. Урятувати мешканців тої божевільні, яку Шоу зобразив у п’єсі, можуть лише практичні дії. Але сам автор п’єси на той час не знав, які саме дії це мають бути. Але якщо п’єса не давала позитивної програми, то насмішка в ній звучала вбивчо. І знову-таки завдяки влучному слову письменника.
У передвоєнні часи Б.Шоу продовжує підіймати гострі актуальні питання. Так, п’єса „На мілині” була новим гострим памфлетом на буржуазну демократію. У комедії „Простачок з Неочікуваних островів” Шоу у звичній для нього в ці часи парадоксальній формі змалював майбутню кризу Британської імперії, її падіння. Усі твори 30-х років дотепні і багаті на сатиричну видумку. Але протиріччя у свідомості автора так і не зняті: у багатьох випадках вони відчуваються гостріше, ніж у ранніх творах, оскільки проблематика творів кінця 30-х років більш відповідальна і більш складна за ту, якої Шоу торкався на початку свого творчого шляху. У 20-х та 30-х роках Шоу усе частіше звертався до публіцистики. У зв’язку із цим слід говорити як про його статті, так і його передмови до власних п’єс. В остання року його діяльності передмови стають усе більш ґрунтовними. У публіцистиці 20-30-х років Б.Шоу різко критикує англійський суспільний порядок, розбійничий характер імперіалістичних війн. Коли почалася друга світова війна, Б.Шоу, незважаючи на свій вік, продовжував виступати як публіцист і засуджував гітлеризм.
Очевидним є той факт, що оцінювати творчість Бернарда Шоу як на ранньому етапі його розвитку, так і після п’єси „Дім, де розбиваються серця” можна і варто лише з урахуванням художньої ємності його творчості, викривальної сатири, складного і не завжди реалістичного метода драматурга. За життя, а тим більше після смерті Б.Шоу у 1950 році його намагалися змалювати як балагура та жартуна, який сам серйозно не сприймав свої каламбури, парадокса та „ексцентріади”. Але не слід забувати, що драма Б.Шоу завжди була драмою-дискусією, драмою ідей, що є найвищим розвитком філософської думки, про що говорилося в попередньому розділі даної роботи. Драма Шоу розгорталася не в розкритті характерів або навколо розважальної фабули того чи іншого твердження. Інсценуючи життєві явища і факти, Шоу незмінно підіймав суспільні проблеми, причому завжди найбільш гострі та актуальні.
Б.Шоу вважав, що п’єса цікава не тільки сюжетом, але й тим, які ідеї в ній відстоюються. Тому він написав так багато сатиричних п’єс.
Шоу написав більше 50 п’єс, які поєднували у собі комедію з політичними, філософськими і полемічними питаннями, які діяли таким чином на свідомість глядача як зовні (суспільна свідомість), так і з середини (його власні емоції). Наприклад, п’єса „Професія місіс Уорен” була написана на тему проституції, а тому була заборонена (правда лише до 1902 року). А у п’єсі „Людина та надлюдина” Шоу виклав свої ідеї еволюції на прикладі характеру Донжуана, який потрапляє до пекла та веде там дискусію-суперечку із дияволом.
Його п’єси багаті на дотепи, влучні фрази, які набули другого, так би мовити, життя, автономно від твору. Певні фрази перетворилися на афоризми й цитуються у різних ситуаціях.
Ось кілька афоризмів, які належать Б.Шоу, що стали загальновідомими:
Більш за все людині лестить те, що ви вважаєте її достойної лестощів.
Вам ніколи не написати гарної книги, не написавши спочатку декілька поганих.
Визначний твір мистецтва – це болісна перемога геніального розуму над геніальною уявою.
Щирим бути безпечно, тим більше, якщо ви на додачу ще й дурні.
Не цікаво катувати людину, якщо вона нічого не має проти.
Репутація лікаря залежить від кількості видатних особистостей, яких він відправив на той світ.
Найбільш ефективний спосіб заткнути генію рот – прийняти його ідей на віру, признати, що він – видатна особа, – і забути про нього.
Секрет успіху полягає в тому, щоб образити як можна більшу кількість людей.
У дурня завжди все добре закінчується.
Чим більше я живу, тим більше схиляюсь до думки про те, що у сонячній системі Земля відіграє роль дому божевільних.
Юність, якій прощається все, собі не прощає нічого; проте старості, яка прощає собі все, не прощається нічого.
Я занадто старий, щоб цікавитися ким би то не було – навіть самим собою.
Я часто сам себе цитую – для більшого блиску.
Свої гострі теорії Б.Шоу поглибив у передмовах до п’єс і у своїх книгах, як, наприклад, у „Путівнику по соціалізму та капіталізму для розумної жінки”.
0 комментариев