Спеціальні принципи

2. Спеціальні принципи

У загальних принципах втілюються основні ідеї Конституції України, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них — державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності Держави та її органів. Конституційне право України в цілому збудоване з врахуванням досвіду демократичних держав, тому розташування його інститутів має принципово новий вигляд:

1) основи конституційного ладу України;

2) права, свободи й обов'язки людини і громадянина;

3) форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми та ін.;

4) законодавча влада;

5) Президент України;

6) виконавча влада;

7) судова влада;

8) територіальний устрій;

9) місцеве самоврядування.

Така й система Конституції України — основного джерела конституційного права України. Конституційне право як елемент національної системи права, має внутрішню системну, структурно-функціональну природу. Як і будь-яка галузь права конституційне право є системою правових норм, які регулюють однорідні специфічні види суспільних відносин.

На систему конституційного права поширюються закони, характерні для подібних систем. Серед них найважливіші такі:

— взаємозв'язаність, логічна взаємоузгодженість і субординація елементів системи;

— багатоелементність, структурованість системи, якщо під структурою розуміти спосіб зв'язку елементів в єдине ціле;

— наявність системоутворюючих факторів;

— зв'язок із зовнішнім середовищем, що дає змогу вдосконалити систему, наповнити її реальним змістом, забезпечити прогресивний поступ такої системи;

— ускладнення системи в міру її розвитку, збагачення змісту її елементів, розширення функціональних зв'язків між ними;

— наявність головного центру системи, який інтегрує, єднає всі її ланки, визначає принципи та закономірності її побудови;

— достатня автономність функціонування "низових" елементів системи, які не можуть бути занадто пригнічені авторитарним впливом елементів більш високого порядку.

Інститути конституційного права

Конституційно-правовий інститут – це відокремлена,функціонуюча внутрішня система взаєпов’язаних правових норм. Це головний підрозділ конституційного права, який поєднує в собі багато різних правових відносин. Всі інститути розташовані в певному порядку. Загальне уявлення про систему інститутів дає зміст Конституції. Відкриваючи її, ми зможемо побачити такі розділи як: інститут загальних засад конституційного ладу, інститут народовладдя, інститут прав і свобод людини, інститути виконавчої, судової і законодавчої влади,інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок змін і доповнень в Конституції.

Але є ще одна класифікація інститутів конституційного права:

1.  Інститут конституційного оформлення народовладдя в який входять:

-  Конституційний лад

-  Конституційні закони

-  Юридична конституція

-  Конституційна законність

-  Конституційні звичаї і традиції

2.  Інститут правового статусу людини і громадянина:

-  Громадянство

-  Основні права і свободи людини і громадянина

-  Гарантій цих основних прав і свобод

3.  Інститут державного будівництва:

-  Форма держави

-  Територіальна організація держави

-  Механізм держави

 

 

Конституційно-правові норми

 

Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права.

Ці норми приймаються з приводу політики, але не є її формальним виразом; по-друге, вони мають державно-владний характер і їх порушення тягне за собою конституційно-правову відповідальність; по-третє, конституційно-правові норми відрізняються від інших правових норм підвищеним ступенем стабільності і більшим ступенем охорони з боку Конституції України; по-четверте, відміну від інших правових норм, вони мають більшу юридичну силу і особливості предмета та методу правового регулювання.

Згадані загальні та специфічні особливості конституційно-правових норм в основному відповідали і положенням радянської науки державного права, проте українська наука останніми роками внесла чимало нового.

Класифікація конституційно-правових норм:

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом.

Перша група – це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України.

Друга група – це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини і громадянина

Третя група – норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група – норми, які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України, самоврядування тощо.

П’ята група – норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на:

-матеріальні

-процесуальні.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів конституційних прав України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм.

Також розрізняють:

- регулятивні

- охоронні норми.

Це – головний розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні і охоронні. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зобов’язуючими, забороняючими та уповноважуючими.

Зобов’язуючі – це такі юридичні норми, які встановлюють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії.

Утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само, як і всяку проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги. Це – явна норма-заборона.

Уповноважуючі конституційно-правові норми встановлюють суб’єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивних дій.

Спеціалізовані норми:

- загальні

- дефінітивні,

-норми-принципи

- установчі

- гарантуючі,

- оперативні

- колізійні та ін..

За сферою дії норми бувають:

- загальні і локальні;

За тривалістю дії –

постійні й тимчасові.

За структурою норми конституційного права бувають одноелементні та двоелементні. Здебільшого ці норми мають лише диспозицію, є норми, що складаються з гіпотези і диспозиції або з гіпотези і санкції.

Залежно від органів, що приймають норми даної галузі права, поділяються на норми, прийняті всеукраїнським референдумом, парламентом, Конституційним Судом, Президентом.

Норми цієї галузі, залежно від їх ролі та призначення! у правотворчості, поділяються на первинні та похідні (доповнюючі, конкретизуючі).

За порядком вступу в дію виділяються конституційно-правові норми, які набирають сили з моменту прийняття конституційно-правових актів (укази Президента України у разі введення воєнного чи надзвичайного стану відповідно до ст. 83 Конституції України), через 10 днів з дня його офіційного опублікування, якщо інакше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. За цим критерієм можна ще говорити про нормативно-правові акти, що санкціонуються Президентом України і не потребують такої процедури, можна також розрізняти постійні (норми, не визначені у часі дії) та тимчасові (норми, визначені у часі дії) норми.

 

Конституція України

 

1.Історія конституції

Першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам’ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати ІV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.

2.Поняття конституції

Термін «конституція» (від лат. Constitution- встановлення, устрій) відомий ще за часів Давньої Греції і Стародавнього Риму. Нині під конституцією розуміють систему загальнообов’язкових норм, що мають, як правило вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державоюз іншого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством. Конституція в сучасному світі є невід ємним атрибутом держави, ознакою її суверенності.

У науці конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у матеріальному та у формальному значеннях.

Під конституцією в матеріальному значенні розуміється здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу,форми державного правління і державного устрою, основи організації центральних і місцевих органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державні символи і столицю. Назване вище коло становить предмет конституційного регулювання.

Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в даному значенні - це свого роду закон законів. Вона може бути змінені тільки в особливому, встановленому. Як правило, нею самою порядку; зміна конституції тягне за собою перегляд раніше прийнятих законів та інших нормативних актів на предмет їх відповідності зміненим положенням конституції.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України — це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром виступає Конституція. Своїми нормами вона сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації права.

Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві взаємопов'язані властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у розвитку законодавчих праць у країні, втіленням досягнень теорії і практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу. Відтак використання конституційних настанов у поточному законодавстві має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її дії будуть неповними і малоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну силу Конституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до Конституції України.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її статті набирають чинності після її затвердження згідно з існуючим порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду статей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з іншими нормами, які закріплені в звичайних законах. Не випадково, що в самій Конституції перелічено закони, без яких дія її статей була б утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтверджують це положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів, які "не замкнуті" на конкретних статтях Конституції.

3.Види Конституції, їх особливості

За часом свого виникнення – конституції поділяють на три групи:

- “старі” (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.),

- “нові” (1918–1939 рр.)

- “новітні” (після 1945 р.).

За змістом конституції можна поділити на три групи:

- ліберальну,

- етатистську

- ліберально-етатистську

За формою зовнішнього виразу – конституції поділяють на три основні групи:

- писані,

- неписані

- змішані (комбіновані).

Писані конституції, зі свого боку, поділяються на:

а) писані конституції, які складаються з одного документа;

б) писані конституції, які складаються з двох і більше документів.

За порядком появи (виникнення) – конституції поділяються на конституції: - прийняті народом,

- даровані,

-договірні.

Даровані конституції – це конституції, як правило, підготовлені і введені в дію одноособовим актом.

Різновиди дарованих конституцій (за суб’єктами дарування) – монарх, метрополія для колишньої своєї колонії, диктатор, правляча (єдина) партія та інші.

Прийняті народом конституції – це конституції, які прийняті загальновизнаними демократичними способами з широкою участю народу чи його повноправних представників. Ці конституції, за суб’єктами їхнього прийняття, можна ще поділити на конституції:

а) прийняті Установчими Зборами, Конституційними Зборами, Конституційною Асамблеєю і т.д.;

б) прийняті на референдумі;

в) прийняті парламентом..

Договірна конституція – це Основний Закон, прийнятий шляхом укладання відповідної угоди між різними суб'єктами державно-правового (конституційного) процесу. Можливими варіантами суб’єктів такого договору є:

1) територіальні утворення;

2) органи установчої влади;

3) монарх;

4) органи державної влади.

За порядком внесення змін і доповнень – конституції поділяються на:

- гнучкі

-жорсткі.

Гнучкою конституцією називають ті основні закони, внесення змін і доповнень до яких проводиться у порядку, встановленому як і для будь-якого іншого (звичайного) закону. Жорстка конституція – це конституція, внесення змін і доповнень до якої має ускладнений порядок в порівнянні зі звичайними законами.

За часом дії – конституції поділяються на конституції:

- тимчасові

-постійні.

Постійна конституція – це Основний Закон, який прийнято (затверджено, даровано) на невизначений термін. Конституції, які приймаються на певний термін чи до настання певної події, називають тимчасовими.

За рівнем деталізації конституційних положень (за обсягом) – конституції можна поділити на:

- прості (конституції, які просто перераховують ті чи інші явища, права, повноваження),

- звичайні

- розгорнуті (які подають детальну характеристику статусу конституційних органів, прав, свобод, явищ і т.д.).

За характеристикою форми державного устрою країни – конституції можна поділити на:

- конституції федеративні (федеральні);

- конституції суб'єктів федерації;

- конституції унітарних держав.