Особисті права і свободи

3.  Особисті права і свободи.

Поняття та види особистих прав і свобод людини.

Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість пося­гання державних органів, громадських організацій, служ­бових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, і заснований на суворому додержанні законів, норм мора­лі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу щодо осіб, які порушу­ють закони, норми моралі і принципи демократичного суспільства.

Захист прав людини здійснюється різними галузями права. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за небезпечні злочини, зокре­ма, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування, ху­ліганство тощо; Кодекс законів про працю України міс­тить норми про охорону праці і техніку безпеки; Цивіль­ний кодекс регулює питання, пов'язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо.

Перша група громадянських прав і свобод незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавіл­ля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; пра­во чинити опір насильству. Згідно з ідеями "правової держави" і "панування права", держава не тільки зо­бов'язана виконувати свої власні закони, а й не може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх гро­мадян.

Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встанов­лює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гаран­тії реалізовуються у таких правах і свободах, як недотор­канність житла, таємниця листування, телефонних роз­мов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.

Можна навести слідуючий перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях діючої Конституції України:

1) рівність перед законом (Ст. 24);

2) право на життя (Ст. 27);

3) повага честі і гідності (Ст. 28);

4) вільний розвиток індивідуальності (Ст. 23);

5) гідне існування (Ст. 48);

6) недоторканість особистості (Ст. 29);

7) свобода (Ст. 29);

8) недоторканість житла (Ст. 30);

9) безпека (Ст. 32);

10) вільне пересування та вибір місця проживання (Ст. 33);

11) свобода світогляду (Ст. 11, Ст. 35);

12) захист (Ст. 29, Ст. 59);

13) захист своїх та чужих прав та свобод (Ст. 44);

14) право на захист свого та оточуючих життя і здоров'я від протиправних посягань (Ст. 27, Ст. 55);

15) охорона законом особистого та подружнього життя (Ст. 32);

16) вільний вступ до шлюбу (Ст. 51);

17) тайна листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (Ст. 31);

18) право на розвиток національної самобутності (Ст. 53, Ст. 11);

19) право на судовий захист та оскарження (Ст. 29, Ст. 32);

Серед наведеного переліку особистих прав треба приділити більшу увагу розгляду прав людини на життя і повагу до її гідності, права на свободу і особисту недоторканність, права на недоторканність житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, правам на невтручання у сімейне й особисте життя, тому що, серед особистих прав, вони розуміються як фундаментальні, природні права людини.

 Право людини на життя і повагу до її гідності.

Це право проголошується всіма міжнародно-правови­ми актами про права людини і майже всіма конституція­ми країн світу як невід'ємне право людини, що охо­роняється законом. “Ніхто не може бути свавільно позба­влений життя”. (ст. 27 Конституції України)

Право на життя передусім передбачає проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти. У мирних умовах гарантії цього права не зво­дяться до заборони вбивства — це закріплюється Кри­мінальним кодексом кожної країни. Держава зобов'язана організувати ефективну боротьбу із злочинністю, особли­во з терористичними акціями.

Гарантіями права на життя є системи охорони здо­ров'я і, зокрема, попередження дитячої смертності, охо­рони від нещасних випадків на виробництві, профілак­тики дорожньо-транспортних пригод, пожежної безпеки та ін.

Особливе значення має питання про смертну кару. Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права [4] в країнах, що не скасували смерт­ної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини, згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину. Смертні вироки не виносяться за зло­чини, вчинені особами, молодшими 18-ти років, і не ви­конуються щодо вагітних жінок.

Ст. 28 Конституції України закріплює право кожного на повагу до його гідності. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу та обов'язку поважати інших. Вона до­сягається формуванням особи, яка усвідомлює свою сво­боду, рівність та захищеність.

Гідність конкретизується у правах людини, які захи­щає держава. Гідність, якщо вона належним чином за­хищена, — це фундамент демократії та правової держав­ності.

Конституція встановлює, що ніхто не може бути під­даний катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця норма відтворює положення ст. 7 Міжнародного пак­ту про громадянські і політичні права [4] й розглядає кату­вання та інші жорстокі види поводження і покарання, що принижують гідність особи, як грубі порушення прав людини. Але, по суті, цілям захисту гідності служать й інші норми Конституції: право на достатній життєвий рівень, недоторканність приватного життя, захист люди­ною своєї честі та доброго імені, заборона збору інфор­мації про приватне життя, заборона насильницького проникнення в житло тощо.

Чимало правових норм, які забезпечують гідність лю­дини, закріплені у кримінальному, кримінально-проце­суальному, цивільному законодавстві.

Так, існує стаття Кримінально-процесуального кодексу України, що категорично забороняє домагатися визнання від звинуваченого своєї вини шляхом насильства і погроз. Інша стаття Кримінального кодексу України передбачає відпо­відальність за доведення до самогубства особи шляхом жорстокого з нею поводження або систематичного при­ниження її людської гідності, третя стаття передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі, вчинене способами, небезпечними для життя або внаслідок запо­діяння фізичних страждань. Відповідно до ст. 7 Цивіль­ного кодексу України “громадянин або організація вправі вимагати у судовому порядку спростування відомостей, які ганьблять їхню честь та гідність, якщо той, хто поши­рив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійс­ності”.

У ч. 3 ст. 28 Основного Закону встановлено, що жодна людина без її добровільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Доб­ровільність одержання згоди людини на проведення зазначених дослідів означає, що людина не може під­даватися будь-яким формам насильства для одержання такої згоди.

Право на свободу і особисту недоторканність.

Конституційне право на свободу є одним з найбіль­ших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необ­хідні для всебічного задоволення потреб особи, а й за­безпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закла­дено обмеження для свободи інших людей, особливо по­садових

осіб, які мають можливість застосовувати примус до людей. У нерозривному зв'язку з ним знаходиться особиста недоторканність людини, яка поширюється на її життя, здоров'я, честь, гідність. Ніхто не вправі силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню, обшуку чи завдавати шкоди здо­ров'ю. Людина вправі сама розпоряджатися власною до­лею, обирати свій життєвий шлях (укладати шлюб, брати участь у голосуванні, найматися на роботу тощо). Га­рантії свободи і безпеки особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотних дій громадян і посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускаються тільки на основі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають бути під судовим контролем.

Нововведенням Конституції України є встановлення такої важливої гарантії свободи і недоторканності, як су­довий порядок арешту, утримання під вартою. Значення даної гарантії полягає в тому, що вона закріплює недопу­стимість арештів громадян в принципі, встановлює виня­тковий порядок арештів (тобто як виняток із загального принципу) і, визначаючи особливу юридичну процедуру арештів, передбачає контроль за їх законністю з боку су­дових органів.

Ефективність гарантії цього права, передбаченого ст. 29 Конституції України, забезпечується тим, що дер­жава гарантує кожній особі з моменту затримання право захищати себе та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено роди­чів затриманого чи заарештованого.

Кримінально-правовими гарантіями права недотор­канності людини є юридичні норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя, здоров'я, свободи особи, явно незаконний арешт або за­тримання, притягнення явно невинного до кримінальної відповідальності тощо.

Адміністративно-правовими гарантіями права недо­торканності людини є юридична регламентація підстав, термінів і форм адміністративних затримань та арештів, дисциплінарна відповідальність службових осіб, винних у порушенні недоторканності людини.

Існують і цивільно-правові гарантії права недотор­канності людини. Основа цих гарантій закріплена у ст. 56 Конституції України, яка передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завда­ної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є правом кожного на державну охорону його житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших по­сягань з боку службових осіб та окремих громадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчи­ти факти і результати проведення обшуку та огляду майна.

Правом на охорону житла користуються особи, які є його власниками, законними орендарями або які прожи­вають за договором найму. При цьому житлом визнаєть­ся і місце тимчасового перебування (готель, будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність по­ширюється на особисті речі та папери, що виключає не­законні обшуки та вилучення документів. Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, — такі дії не є порушенням недоторканності, навіть у випадках не­згоди інших проживаючих.

Безперечно, у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні зло­чину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Право таємниці листування, телефонних розмов, те­леграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на не­доторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога права про забезпечення таємниці повідо­млень виходить за межі приватного життя і значною мі­рою поширюється на сферу службових або суспільних відносин.

Гарантія цього права забезпечується переважно нор­мами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення встановленої Конс­титуцією гарантії цього права винна особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ст. 131 Кримінального кодексу України. Накладання арешту на кореспонденцію і вилучення її в поштово-телеграфних установах, запобігання розголошенню у судовому розгля­ді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, регулюються відповідними статтями Крймінально-процесуального кодексу України. Щодо обмеження цього права в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випад­ках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати потрібну ін­формацію неможливо.

Невтручання у сімейне й особисте життя.

Сфера особистого життя людини і власне відносини між людьми лише незначною мірою регулюються норма­ми права. Поведінка людей у цій сфері визначається го­ловним чином особливостями їхньої психології та існую­чими в суспільстві нормами моралі. Це зумовлено не тільки труднощами формалізації в нормах права між-особистісних відносин, які будуються на почуттях друж­би, любові, поваги чи презирства тощо, а й тим, що за своєю природою людина, крім публічно значущої діяль­ності (державна служба, участь у політичному житті то­що), існує як індивід, якому необхідна визначена незале­жність від суспільства, держави, інших людей.

Однією з гарантій такої незалежності і є передбачене ст. 32 Конституції України право на невтручання у сі­мейне й особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією. До змісту цього права належить також охорона таємниці таких сторін особистого і сімейного життя, розголошення яких з тих чи інших причин вважа­ється небажаним (таємниця усиновлення, грошових вкладів, заповітів, стан здоров'я, фотографії тощо).

Правова охорона особистого і сімейного життя від­бувається, в основному, у двох напрямах: встановлення меж зовнішнього втручання в цю справу і заборона по­ширення інформації про особисте життя людей. Тому не допускається збирання, зберігання, використання та по­ширення конфіденційної інформації про особу без її зго­ди, крім випадків, визначених законом, і лише в ін­тересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в ор­ганах державної влади, органах місцевого самоврядуван­ня, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таєм­ницею.

Конституційне право на охорону особистого і сімей­ного життя забезпечується системою спеціальних гаран­тій: політичних, організаційних, правових. Останні пере­дбачені у ч. 4 ст. 32 Конституції України, Законі України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію". Цивільному ко­дексі України та інших правових актах. Зокрема, кожно­му гарантується судовий захист права спростовувати не­достовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та по­ширенням такої недостовірної інформації.

Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України.

Право на свободу пересування, вибір місця прожи­вання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або зако­нодавства про в'їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх гро­мадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання.

Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини [Стаття 13], Міжнародного пакту про грома­дянські й політичні права [ Стаття 12). Це повністю стосу­ється як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї.

Закріплення зазначених прав у конституційній нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й по­силюється тією обставиною, що із свободою пересу­вання і вибору місця проживання тісно пов'язана реа­лізація багатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, права власності й спадкування, права на житло, працю, охорону здоров'я і медичну допомогу, виборчі права та ін.

Важливе значення має закріплення в Конституції права вільно виїжджати за межі України та безпере­шкодно повертатися. Порядок реалізації цього права встановлюється Законом України від 21 січня 1994 р. "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну грома­дян України".

Згідно із Законом, громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у праві виїзду за кордон у таких випадках: якщо він обізнаний з відомостями, що становлять державну таємницю; у нього неврегульовано аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання; проти нього порушено кримінальну справу; засуджений за вчинення злочину; ухиляється від виконання зо­бов'язань, покладених на нього судовим рішенням; під­лягає призову на строкову військову службу; свідомо сповістив про себе неправдиві відомості; до нього пода­но цивільний позов до суду; за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції.

Даний перелік є вичерпним, і кожна підстава при­пиняє свою дію по закінченню визначеного часу (від­буття покарання, виконання зобов'язань, закінчення стро­ку військової служби тощо).

Істотним у праві на виїзд з України є те, що громадянин України не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися в Україну.