Навигация
Українознавчий аспект дослідження Іваном Франком українських народних пісень
62698
знаков
1
таблица
0
изображений
3. Українознавчий аспект дослідження Іваном Франком українських народних пісень
Центральне місце серед фольклористичних праць Франка належать дослідженням про українські народні пісні. Ще гімназистом Франко почав записувати народні пісні спочатку від матері Марії, що стало його музичною школою, а пізніше в Дрогобичі від ремісників, так що мав мілко списані два товсті зшитки, що вміщують у собі 800 номерів: «Правда, в значній частині – коломийок», – згадує він. Пізніше записував народні пісні на Дрогобиччині, на Гуцульщині, у Львові, Сокалі, Рогатині, навіть під час перебування у тюрмах Коломиї та Львова. Недаремно його перший надрукований у 1874 р. вірш так і називався – «Народна пісня». Про неї він говорить у своїх поезіях «Народні пісні», «Наймит», «Пісня і праця», називаючи її (пісню) «одним із найцінніших наших національних надбань і одним із предметів оправданої нашої гордості». В ході ознайомлення з народною пісенною творчістю (а у його багатотисячній бібліотеці було 750 книжок з фольклору) Франко дивується поетичністю, чудовими образами, порівняннями, правдивими поглядами на життя, особливо у весільних, дитячих, родинних піснях.
Народні пісні та оповідання захоплюють Франка не лише як фольклориста, а й як художника слова. У його поезії, як пише мовознавець С.Я. Єрмоленко, «функціонують і макрофольклоризми – твори, цілком побудовані на народнопісенній стилістиці» . Це вірші «Зелений явір, зелений явір», «Ой ти дівчино, з горіха зерня», «Ой ти, дубочку кучерявий», «Ой жалю мій, жалю» (композитор Г.Г. Верьовка), оновлені фольклорними знаками і символами. Це образи «вогню», як животворної сили, що несе семантику прадавніх купальських вогнищ, «світла», «грому» тощо. Як талановитий учень, він засвоює багато художніх прийомів та мотивів народних оповідань, переказів, але свої найкращі фольклористичні дослідження Іван Франко присвятив народній пісні. Його думки про народні пісні проявляються у працях: «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Як виникають народні пісні», «Козак Плахта», «Студії над українськими народними піснями». Як відзначив відомий вчений, дослідник української літератури М.С. Возняк, третя частина його науково-літературного спадку присвячена фольклору.
За своє подвижницьке життя Іван Франко записав понад 400 пісень і 1300 коломийок, а всього близько 4 тис. творів. «Уже це – незрівнянний подвиг, котрий засвідчує: сили і можливості людини є безмежними. Вона, а тим самим і цивілізація та культура, є не стільки на завершенні, скільки на початку шляху в еволюції світобудови…».
В 1901 р., зустрівшись у Буркуті на Гуцульщині з Л. Українкою та її чоловіком К.Квіткою, видатним дослідником української народної пісні, він наспівав для запису 31 пісню, після чого К. Квітка написав статтю під назвою «Иван Франко как исполнитель народных песен», яка довгий час зберігалася у Державному центральному музеї музичної культури ім. М.І. Глінки в Москві, а Леся Українка вела з ним щиру переписку, радилася з питань по видавництву українських народних пісень. В 1922 р. пісні, записані від Івана Франка, були надруковані в знаменитій збірці «Українські народні мелодії». Крім того, він співпрацював з композиторами Ф. Колессою, Д. Січинським, О. Нижанківським, С. Людкевичем. У своїй статті «Франко і музика» Іван Гамкало, народний артист України і диригент Національної опери України згадує цікаву історію створення сповненої революційної енергетики пісні на слова І. Франка «Не пора». «Думки фахівців – пише автор – сходяться на тому, що мелодію гімну створив сам Іван Франко або дуже вдало підібрав тільки йому знайому мелодію».
Як видатний українознавець і прихильник культурно-історичної школи в науці, Іван Франко вважав, що історія народу й історія суспільної психології закріплена в різних художніх пам’ятках, зокрема у народній пісні, турбувався, щоб мелодії народних пісень були записані на нотному папері.
Що вражає нас у першу чергу в народних піснях? – розмірковує автор. Відсутність індивідуальності. Невідомий народний поет творить свою пісню з «того емоційного та ідейного матеріалу, яким живе вся маса його земляків… і тільки великі історичні періоди залишають на них свої специфічні риси. …Його пісня є…певним виразом думки, вражень та прагнень цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою».
Джерелом первісних епічних мотивів Іван Франко вважає «відсутність між почуттям і дією, та надзвичайна жвавість і бурхливість у виявах почуття, яка і тепер ще вражає кожного європейця у дикунах. …Первісна поезія була, по суті колективним вибухом почуттів, збірною імпровізацією, яка одночасно була співом, танцем і пантомімою. Рештки цієї первісної поезії збереглися досі в деяких обрядових піснях, які виконуються в такт танцю, в супроводі характерних рухів». Такі пісенні мотиви є основою, з якої розвинулася не тільки наступна народна поезія, а й поезія художня: епопея, лірика і драма, а також міфологія. Тільки в Івана Франка зустрічаємо, що український народ пояснює походження народних пісень міфологічно. «Авторами народних пісень є морські люди, що співають їх, плаваючи по хвилях; чумаки, що працюють біля моря, добуваючи сіль, підслуховують ці пісні і приносять їх на Україну». Як у коломийці:
Співаночки мої любі, де я вас подію?
Збирав я вас в лісах, борах, по полю посію.
Процес поетичної народної творчості він розглядає як діалектичне поєднання творчих зусиль і здібностей колективу й особи. Вже складена пісня переходить з уст в уста народу, який завершує в ній те, що в художній поезії називається шліфуванням, відбувається інформаційний відбір, який переходить з покоління в покоління, створюються поетично-музичні шедеври людського духу. Як правило, з піснями відбуваються видозміни через колективну творчість у географічному розвої (в кожному селі одна й та ж пісня співається по-різному), через зв’язки з іншими слов’янськими народами.
У праці «Як виникають народні пісні?» Іван Франко пише, що «при критиці історичних документів першим і найважливішим питанням є питання автентичності, а отже генезису, походження даного документа, так і тут поставлено тепер на першому плані: як виникають і звідки походять народні пісні?.. У цій святій «скрижалі» не якийсь окремий народ, а цілі століття найрізноманітніших впливів і зв’язків залишили свої відбитки і що це скоріше великий геологічний шар, де упереміш знаходяться чи то збережені в цілості, чи то до невпізнання зруйновані і твори місцевого життя, і тисячі мандруючих пам’яток, занесених морем, і сушею, вітрами і хвилями, і льодовиками, більше чи менше асимільованих, так що повністю розмотати цей заплутаний клубок у межах одного краю і народу абсолютно неможливо без одночасного проведення такої роботи у всіх майже народів нашої раси і навіть інших рас, з якими історія приводила нас у контакти».
Досліджуючи пісні козацької доби у статті «Народні традиції і пісні з першої половини ХУІІ в.», митець виділяє «правдиво козацькі пісні, звані думами, що були зложені у самім центрі козацтва, в Запорізькій Січі… Одноформність дум з їх однаковими шаблонами язиковими і поетичними , з однаковим свобідним розміром, однаковим способом римування, все вказує, що вони творились не скрізь по Україні…, але були ділом одної, зразу досить тісно обмеженої організації…» Автор вважає, що найстаріші думи вилилися в ту форму, в якій їх маємо, не швидше як у першій половині ХVІІ ст. Серед них думи «Олексій Попович», «Буря на Чорному морі»,«Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Утеча трьох братів із Азова», «Козак Голота». До найкращих кобзарських дум він відносив також думу по Ганджу Андибера, ряд дум про Богдана Хмельницького, називаючи їх найкращим цвітом поетичної творчості в усій Слов’янщині.
Розглядаючи проблему кобзарства та лірництва, Іван Франко звертав увагу на роль кобзарів та лірників у духовному та моральному житті суспільства, піднесення в людях почуття людської гідності, об’єднуючої сили. Для відчуття свого коріння заради майбутнього вважав необхідним, першочерговим завданням дбайливо ставитися до цих музикантів. Ця проблема існує і нині.
Великий інтерес Іван Франко проявив до історичних пісень. У своїх дослідженнях він «глибоко проаналізував кращі пісні ХV-ХVІІ ст. на тлі історичних подій того періоду, враховані всі варіанти кожного досліджуваного твору, подані цікаві спостереження над життям пісень». У своїх надзвичайно цінних для фольклористичної науки «Студіях над українськими народними піснями» Іван Франко велику увагу присвятив першим записам українських пісень, особливо пісні «Дунаю, Дунаю, чого смутен течеш?» (між 1550-1570 рр. записано у «Граматиці чеській Іоанна Благослава, Єпископа Моравських братів»).
У «Студіях» було поміщено три глибоко професійні статті, дві під назвою «Стефан-воєвода» та «Пісня про Стефана, воєводу волоського». Автор дякує чеському вченому Яну Благославу, «що заховав нам від забуття сю перлину нашої народної творчості, яка відтепер повинна стояти на чолі збірок наших народних, а особливо історичних пісень». Приміром, у двох статтях про пісню «Іван і Мар’яна», яку можна назвати баладою, Франко розглядає тему зради жінки з турчином у різних варіантах.
Автор подає цікаві тексти, порівнюючи з сербськими та болгарськими аналогічними піснями, полемізуючи з сучасниками, вченими-фольклористами про час її з’яви. Яку б пісню не розглядав автор у «Студіях»: чи про турецьких невольниць, чи про татарські напади, чи про кобзарські думи, які оспівували боротьбу проти ляха, чи про нещасливе кохання, чи про українські жартівливі пісні, – «в основу методики свого дослідження Франко кладе зведення (своєрідну контамінацію) окремих елементів відомих варіантів пісні із зазначенням їх відмінностей у різних записах і джерелах в один повний текст, називаючи це реконструкцією твору».
Від 1906 до 1915 р. І. Франко написав ще 47 розвідок про окремі українські народні пісні, розкриваючи цілому білому світові біль і радощі української душі.
Аналізуючи текст тієї чи іншої пісні в «Студіях над українськими народними піснями», Франко часто порівнює його з подібними піснями сусідніх слов’янських народів – росіян, сербів та болгар, вказує на прадавні зв’язки між цими народами. («Іван та Мар’яна», «Батько продає дочку турчинові», «Брат продає сестру турчинові», «Теща в полоні зятя» тощо). Очевидно, такий метод детального розгляду кожної пісні виник у нього під впливом О. Потебні, який особливу увагу присвятив розвідкам про колядки. Щодо історичних пісень, то «на основі близьких сюжетів і текстів пісень Франко показує зв’язки між цими народами та спільні історичні умови, які сприяли переходу пісень від одного народу до іншого».
Перебуваючи в Нагуєвичах (1882 р.), він написав статтю «Жіноча неволя в руських піснях народних». У цій розвідці на пісенному матеріалі вчений розкрив характер нової української народної пісенності переважно ХІХ ст., відзначаючи появу великої кількості жіночих пісень «сумовитих, так жалібно болющих», хоча «від давніх-давен всі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського народу, признавали, що русини обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свобідніше, аніж їх сусіди». Автор розкриває «многоту недолі» особливо для заміжніх жінок, називає їх «жіночими невольничими псальмами» й у них ми спостерігаємо протест до «більшаючого гніту» у нових обставинах суспільного та родинного життя, що пов’язане з шлюбом із вдівцем або з нелюбом і захист своєї свободи та гідності:
– Воліла би-м, моя мамко, каменя глодати,
Ніж би-м мала нелюбові «соколе» казати;
Воліла би-м, моя мамко, гіркий полин їсти,
Ніж би-м мала із нелюбом обідати сісти
(Лолин, Стрийське).
У піснях про жіночу долю чи недолю Іван Франко бачить і відзначає високу предковічну мораль українського народу, і якщо молоді дівчата у поодиноких випадках давали волю нерозважливій любові і губили дівочу честь, – втрачали «віночка рутяного», тобто повагу і честь, то такі дівчата піддавалися громадській розправі, їхні батьки були зганьблені навіки. Це була наука моральності.
Багато пісень про жіночу недолю записано автором у різних околицях Галичини. Його серйозна увага до художніх особливостей народної поезії втілюється у такі рядки: «В піснях чисто народних ми бачимо, що народ наш любується в яскравім малюванні подробиць побутових, і можемо хіба… подивляти ту незрівнянну пластику, вірність і певність в схопленні сих подробиць і в їх доборі».
Особливо приваблював його стиль народної поезії, її пластика вислову, короткий виклад і скупість слів. Залюблений у пісню і слово, і ніби сам співаючи, Іван Франко пише: «Мелодії многих із тих пісень так чудово хороші, що слова становлять лиш половину їх чаруючої сили». Серед багатьох пісень про жіночу долю, записаних Іваном Франком зустрічається і пісня «Ой пити би горівочку» про «шандаря», Николайка та його зрадливу жінку. Ця пісня стала сюжетом до його драми «Украдене щастя».
Будучи галичанином, Франко не міг не любити коломийок, притаманних цьому краю. Відразу після виходу І і ІІ томів «Коломийок», упорядкованих В. Гнатюком, він відгукнувся на них схвальними рецензіями, а в 1914 р. написав спеціальну статтю про історію коломийкового розміру. «Не знаєш, – писав Франко про коломийки, – чому більше дивуватися: чи багатству поетичних мотивів, чи широті і різнорідності життєвої обсервації, чи мелодійності, грації та простоті язика. Жарти пересипаються з висловом глибокого чуття, чистий запал мішається з іронією, ніжність з брутальними погрозами й прокляттями – зовсім як у дійсному житті. Автори й авторки не люблять церемоній і добирають найвлучніших слів, щоб передати свої почуття».
В статті «Іван Франко і Музика» (1956 р.) С.Людкевич згадує слова поета, сказані йому: «Я тут признаюсь до гріха, до локального патріотизму хоча і признаю великоукраїнським мелодіям їх пишну розкішну степову стихію, але зате відчуваю і смакую не менш велику красу наших галицьких співанок, особливо у виконанні старих бабусь». Безперечно, коломийкове поетичне мистецтво, поєднане з оригінальною мелодією, є перлиною Франкового краю.
Про найстаріші філософські та світотворчі колядки-молитви Іван Франко у статті «Наші коляди» захоплено пише, що «серед такого-то народу, котрий був немов типовим експонентом долі цілої руської інтелігенції, цілого руського життя духового, постали між іншими й ті безіменні, торжественні, радісні пісні, котрі через кілька день роздадуться в кожній руській хаті, попідвіконню найбідніших руських осель, всюди несучи, хоч на момент, радість, світло і тепло, що пливе з правдивого піднесення духу в сферу ідеальних бажань і змагань», зазначивши, що ті коляди мали вплив на поетичну творчість самого Кобзаря.
Іван Франко пропускає через своє серце події, які відбувалися в мистецькому житті тодішнього українського суспільства. Співпрацює з видатним етнографом Ф. Вовком, слухає виступ Остапа Вересая, останнього барда козацької минувшини України, відвідує театральні вистави «Не судилось» М. Старицького, «Запорожець за Дунаєм» П. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» М. Старицького та М. Лисенка, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого.
На його твори було написано близько двохсот композицій, а на окремі твори по декілька. М. Лисенко, видатний український композитор, на тексти Івана Франка написав шість романсів. Його поезію «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» на музику поклав композитор А.Кос-Анатольський. Вона входить до репертуару найкращих тенорів світу.
Науковий здобуток митця про українську народну пісню зафіксований ще й у працях «Українські записи Порфирія Мартиновича», «Остап Вересай», «Сербські народні думи» тощо. Народні пісні, як і поезії Тараса Шевченка, він вважав найвищим досягненням творчості українського народу, джерелом для пізнання його духовного життя, функції народної пісенності, її виховне та пізнавальне значення, погляди та думки про певні соціально-економічні та історичні події. Як зазначає збірник «Матеріали для культурної і громадської історії Західної України», він навіть думав написати історію України на основі пісень і переказів про неї. Шкода, що цього не вийшло, бо ми б мали правдиве бачення історичного процесу тих часів.
Найважливішими проблемами вивчення народно-поетичної творчості він вважав «зв’язок пісні з життям і його інтересами, зв’язок з історією народу, його національною свідомістю та соціальним почуттям …» (том 42, 16). «Для Івана Франка мистецтво є священнодійством. Бо об’єкт його інтересу – людина, а людина є мікроклітиною й образом створеного Богом світу». Справді, найважливішим продуктом культури є людина, людина духовна, бо в ній проявляється ціла проблема людського світу. І вона (людина) відповідає за його майбутнє, плекаючи національний Дух, так потрібний нам сьогодні, бо кожна епоха на ступені своєї культурності має дбати про вартість самої людини, як дбав про неї великий Каменяр.
Своєю сорокалітньою творчістю Іван Франко порушив питання про участь фольклору в міжнаціональній культурній взаємодії, про літературне звертання до народнопоетичного матеріалу та методи дослідження літературно-фольклорних зв’язків. Весь доробок Франка з печаттю українського Духа, що «рвав до бою». є великою бібліотекою, якою ми користуємося, щоб пізнати себе і світ. Іван Франко щоденно нам потрібен, бо з його творів ми черпаємо душевну звитягу, естетичну насолоду і знання. Він жив і горів, як свічка в темряві, у своїх руках тримав світ. Для нас він є прикладом мужності, працелюбства, мудрості, благородства і любові до свого народу, якому він заповідав свою пісню:
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий та вільний;
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твоєму генію мій скромний дар весільний.
(«Пролог до Мойсея», 1905 р.).
Похожие работы
... ї термінологічної лексики. Автологічною структурою образка „Журавлі” виступає фрагмент дитячої пісеньки, що своєрідно „прошиває” всю поезію („Круцю, круцю, журавлі”) Збіркою „З вершин і низин” Іван Франко ввійшов у нашу поезію як поет-новатор. Це проявилося передусім у „видобутті” колосальних потенційних можливостей автологічного письма для побудови поетичних структур різних жанрів. Знання, яке ...
... ішого розгулу реакції, «на торжищі цинізмів і наруг» він переконувався у правильності своїх поглядів і ідеалів. Цій темі присвячені поеми «Похорон», «Поєдинок». У поемі «Іван Вишенський», появі якої передували наукові роботи Франка про творчість видатного українського полеміста ХVI – XVII ст., зображується трагедія людини, у якій борються патріотичні і релігійні почуття. В ім`я християнської ...
... ). Таких висловлювань у Франка про Словацького дуже багато, але Франко ніколи не ідеалізував Ю.Словацького. Він говорить про нього як про такого, яким він був насправді, нічого не приховуючи. Досліджуючи польську літературу Іван Франко відносив Словацького до визначних романтиків епохи. Українські і польські митці епохи романтизму хоча розуміли і трактували це явище по-своєму, але всі вони були ...
... і Франко найбільш цікавий, саме ця вічна напруга спонукала його до важкої праці. Франко заслуговує на вивчення, дослідження саме як суперечлива, неоднозначна постать. Життя і творчість Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту (тепер с. Івана Франка Дрогобицького району Львівської обл.) в родині коваля. З батькі ...
0 комментариев