Перспективи розвитку АПК України

3. Перспективи розвитку АПК України

3.1 Проблеми та шляхи їх вирішення розвитку АПК в Україні

Глибока економічна криза, в якій опинилася Україна в першій половині 90-х років, має багато причин, але одна з найголовніших серед них – це криза управління економікою. Вона виникла внаслідок того, що адміністративні методи управління були відкинуті, але для зміни їх не було своєчасно створено ринкових економічних і правових важелів регулювання економічної системи. Ці важелі знаходилися лише на стадії становлення при незадовільному використані тих їх елементів, що вже напрацьовані. Життєздатність народного господарства в цих умовах підтримувалася головним чином за рахунок кредитної і грошової емісії.

Відсутність ефективного державного регулювання економіки призвела до її вкрай важкого стану впродовж майже 10 років, який характеризувався спадом виробництва за його низької ефективності, посиленням безробіття, особливо прихованого, розвитком інфляційних процесів, дестабілізацією грошово-фінансової системи, затуханням інвестиційної діяльності, приховуванням валюти за кордоном, зростанням внутрішнього боргу держави, зниженням життєвого рівня населення.

Скажімо, неконтрольовані інфляція і гіперінфляція, особливо в 1993-1994рр., значною мірою зумовлені відміною державного контролю за цінами і заробітною платою. Ця функція була передана підприємствам, абсолютна більшість яких за своїм юридичним статусом, впродовж довгого періоду, були державними. Реалізація ними цієї функції за відсутності належних ринкових важелів, породила гонку заробітної плати і цін, негативний вплив якої на економіку очевидний. Крім того, відсутність у цих умовах дійового державного контролю за діяльністю комерційних банків призвела до того, що вони на свій розсуд використовували кредитні ресурси, чим істотно підштовхували розвиток інфляційних процесів, одержуючи при цьому надприбуток.

Зрозуміло, що за належного державного регулювання економіка України не була б доведена до такого стану. Негативну роль тут відіграло ідеалізоване сприйняття ринку значним прошарком керівної еліти і вчених, як системи, що само організовується без будь-якого втручання держави.

Досвід економічно розвинутих країн Заходу із соціально орієнтованою ринковою економікою переконує, що її створення і ефективне функціонування не можливі без державного регулювання найважливіших параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність у такому регулюванні найрельєфніше виявилася ще під час світової кризи в 1929-1933рр.

Для того щоб запобігти таким катаклізмам у майбутньому, капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольну політику, надавали матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення і різнобічну допомогу суб’єктам господарської діяльності, а також через економічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись її збалансованості. І нині проблема державного регулювання економіки не втратила своєї актуальності в усіх країнах незалежно від того, яка питома вага в них приватного сектора. Можна констатувати, що державне регулювання зробилося органічною складовою частиною ринкової економіки. Його головна функція – нейтралізація внутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя, які притаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, як перевиробництво, безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо. Мистецтво державного регулювання економікою – це ефективна компенсація негативних дій ринкового механізму, недопущення небажаних соціально-економічних наслідків.

Проте з усіх галузей народного господарства найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для нормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлено тим, що по-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обгрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни;по-друге, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.

В умовах ринку сільське господарство піддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних, економічних, соціальних. Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державне регулювання сільськогосподарського виробництва, підтримки доходів аграрних товаровиробників, їх захист займають чільне місце в соціально-економічній політиці цих держав. Вільна конкуренція в чистому вигляді на ринку сільськогосподарських продуктів давно тут перестала існувати. Держава через різні важелі почала впливати на процес саморегуляції попиту і пропозицій в інтересах сільських товаровиробників і суспільства в цілому. Стало очевидно, що ринок як основний регулятор виробництва сам стає суб’єктом регулювання з орієнтацією на досягнення соціального процесу. Досвід розвинутих країн переконує, що існує протиріччя між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням не має антагоністичного характеру. Більше того, в умовах досконалої економіко правової бази ці два регулятори взаємодоповнюють один одного, забезпечують високий рівень виробництва і споживання. Іншими словами, державне регулювання економіки повинно бути адекватним ступеню розвитку в країні конкурентного та антимонопольного середовища. Чим менше створено умов для конкуренції і чим монополізованіше виробництво, тим держава повинна втручатися в економіку, і навпаки.

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки повинно здійснюватися не директивним управлінням виробничою і фінансовою діяльністю підприємств та інших суб’єктів господарської діяльності, а управлінням соціально-економічними процесами за допомогою таких тарифи, відсотки, податки, кредити, цінні папери, амортизаційна політика, пільги, державне замовлення і контракт, резерви, субсидії, субвенції, державне мито. Вони використовуються як прямі і опосередковані регулятори розвитку економіки, забезпечують умови для саморегуляції в бажаному напрямі.

Крім економічних, соціально-орієнтована ринкова економіка вимагає адміністративних методів втручання і саме в ті її сфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосується використання землі і корисних копалин, захисту навколишнього середовища, соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дня і підтримки безробітних, політики протекціонізму з метою захисту внутрішнього ринку, обгрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальне значення для розвитку економіки країни, регулювання розвитку соціальної інфраструктури і витрат держави, підтримки валютного курсу тощо. Тепер стає очевидним,що державне регулювання економіки має бути збалансованим і не повинно підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки привалюванню економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва в межах дії економічних законів ринку.

Як бачимо, державне регулювання економіки – це складне і багатоаспектне явище. Воно включає економічні, правові і адміністративні регулятори, що забезпечують активне функціонування економіки і соціальний захист населення. Державному регулюванню сільськогосподарського виробництва також притаманні такі регулятори і напрямки їх дії. Тому в розгорнутому трактуванні під цим поняттям в умовах ринкової економіки розуміють систему економічних, фінансових, юридично-правових, організаційних і соціальних заходів, здійснюваних державою з метою забезпечення ефективного і стабільного розвитку сільськогосподарського виробництва та повного забезпечення населення якісним продовольством за прийнятими ринковими цінами.

У процесі державного регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка доходів аграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання мали необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон’єктури, а також були матеріально заінтересованими вести сільськогосподарське виробництво в тому обсязі і асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства. З кінця 1991р. в Україні розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання сільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки до формування ринкових відносин у народному господарстві, в тому числі і у цій важливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалися переважно непослідовно, не комплексно, без узгодженості з темпами втрати управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося на економіці аграрних підприємств. Стан справ у сільському господарстві погіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів.

Заходи, що вживалися державою нерідко були спрямовані не стільки перспективу, скільки на ліквідацію або пом’якшення негативних явищ, виникли через розбалансованість економіки.

Найбільших втрат сільськогосподарські товаровиробники почали зазнавати втрат через неконтрольовану лібералізацію цін на матеріально-технічні ресурси, оскільки ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувалися значно швидшими темпами ніж на ресурси, що поставлялися селу, то це призвело до істотного зростання кредиторської заборгованості аграрних підприємств, багато з них опинилися на межі фінансового краху. Адже лібералізація цін на ресурси при збереженні монополії їх виробників призводить до встановлення не ринкових, а монопольних цін, що супроводжується значним погіршенням економічного стану споживачів і новими витками інфляції.

В результаті глибокого диспаритету цін втрати сільського господарства за період 1991-1998рр. оцінювалися вітчизняними економістами в сумі 95,5 млрд. грн. Отже, ситуація склалася таким чином, що сільське господарство довгі роки, і особливо останнє десятиріччя(1991-2000рр.), було головним донгом інших галузей народного господарства, що призвело до визначення його ресурсного і фінансового потенціалу. Стало очевидним, що без радикального державного втручання в процес формування доходів аграрних підприємств неможливо буде досягти в найближчій перспективі істотних зрушень у нарощуванні обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, а отже, розв’язувати проблему задоволення потреб населення у продовольстві.

У 2000р. держава стала здійснювати підтримку доходів аграрник підприємств через компенсацію за рахунок державного бюджету частини кредитних ставок за кредити комерційних банків, одержаних сільськогосподарськими товаровиробниками. В згаданому році, зокрема, держава компенсувала комерційні кредитні ставки в розмірі 50% облікової ставки, встановленої Національним банком України, а в 2001р.- 70%. Державним бюджетом України на 2001р.було передбачено направити на часткову компенсацію ставки за кредитами комерційних банків у сумі 150 млн. грн. У 2002р. на вказані цілі також передбачено виділити 150 млн. грн. Завдяки такій державній підтримці кредитного забезпечення сільського господарства значно зріз потік кредитних ресурсів від комерційних банків до сільськогосподарських товаровиробників, що позитивно впливало на результати їх господарської діяльності. Згаданим Указом Президента України “Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та подальшого розвитку аграрного сектора економіки “(лютий 2002р.) викладений механізм здешевлення банківських кредитів тепер буди використовуватися за умови, якщо процентна ставка комерційних банків при кредитуванні сільськогосподарських товаровиробників не перевищує двох облікових ставок Національного банку. Даним указом також передбачається поширення цього механізму і на довгострокові кредити з терміном більше 3 років для закупівлі сільськогосподарської техніки.

Велику роль для регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва і підтримки його доходів у найближчій перспективі відіграло прийняття Закону України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004рр.” (від 18.01.2001р.). Ним визначені шляхи забезпечення пріоритетного розвитку сільського господарства на цей період і головне – законодавчо закріплюється уже введені і ними розглянуті економічні важелі державного регулювання та підтримки доходів сільськогосподарського виробництва. Зокрема, зазначається, що цінова політика та підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників спрямовується на забезпечення відтворення виробництва сільськогосподарської продукції на основі впровадження заставних цін, регулювання доходів через систему державних дотацій та субсидій. Передбачається, що на період дії даного Закону не вносяться зміни в законодавство, що можуть спричинити збільшення додаткового навантаження на сільськогосподарських товаровиробників, які до 01.01.2004р. продовжуватимуть сплачувати фіксований сільськогосподарський податок. До цього ж терміну в розпорядженні сільськогосподарських товаровиробників залишатиметься податок на додану вартість і виплачуватимуться дотації за реалізовані ними молоко і живу масу тварин, залишатиметься також чинним Закон України “Про збір на розвиток виноградництва, садівництва і хмелярства”.

Закон закріплює введений у 2000р. режим спеціального кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Передбачено, зокрема, за рахунок Державного бюджету України компенсацію ставки за кредитами в розмірі не менше 50% облікової ставки, встановленої Національним банком України. На якісно нову основу ставляться відносини у сфері страхування ризиків. Так, введено обов’язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, а врожаю зернових культур і цукрового буряку – аграрними підприємствами всіх форм власності, причому за рахунок Державного бюджету має компенсуватися не менше 50% величини страхових ставок по обов’язковому страхуванню врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень.

Принципово є та обставина, що за Законом передбачені чіткі орієнтири використання коштів Державного бюджету України на розвиток сільського господарства України. Встановлено, зокрема, що частка видатків згаданого бюджету на фінансування розвитку сільського господарства має бути не меншою 5% його видаткової частини. Реалізація цієї норми Закону дасть змогу поліпшити фінансування традиційних напрямів державної підтримки галузі, насамперед насінництва, племінної справи, охорони земель тощо, фіксованої частки процентної ставки, що сплачує фермер, а решта погашається державою.

Досвід країн Заходу з пільгового кредитування довів свою ефективність, а тому є цілком виправданим, що Україна стала використовувати цей досвід у широких масштабах.

У зарубіжній економіці широко застосовується податкова форма фінансової підтримки. Невеликі фермерські господарства з низькими доходами сплачують і більш низькі податки. Водночас є податкові пільги і для великих ферм порівняно із підприємствами інших галузей рівень оподаткування для них установлюється не вище певної ставки, як правило 20% оподаткованого прибутку. Пільгове оподаткування може встановлюватися фермам, які беруть участь у виконанні певних державних програма за умови, що вони дотримуються встановлених вимог при їх виконанні. При порушенні цих вимог ферма не тільки позбавляється податкових пільг, а й виплачує штраф. У ряді країн застосовується пільгове оподаткування при реінвестиціях(вкладення власних коштів у розвиток свого підприємства) – на прибуток, що спрямовується на розширене відтворення, поширюється пільгова податкова ставка. Крім того, якщо реінвестиції спрямовуються на виконання передбаченої державою певної програми, фермам компенсується відповідна частка фактичних витрат за умови, що вони дотримуються обов’язкових вимог, обумовлених даною програмою.

У деяких країнах ЄС практикуються прямі дотації з державного бюджету фермам, розміщеним у несприятливих природних умовах господарювання. Одержані виплати повинні спрямовуватися на модернізацію виробництва. Значні субсидії держави виділяються на боротьбу з водною і вітровою ерозією. В США, наприклад, питома вага витрат держави на цей захід становить 86%. Крім того тут держава бере на себе витрати на боротьбу з карантинними сільськогосподарськими шкідниками.

Для підтримки високого рівня обсягу і ефективності виробництва за рахунок державного бюджету здійснюється фінансування фундаментальних і прикладних досліджень в аграрній сфері. Швидкому поширенню досягнень НТП допомагає система консультаційних пунктів, які частково фінансуються за рахунок державного бюджету. Для визначення рівня державної підтримки фермерських господарств розраховується спеціальний показник відношенням усіх цінових і поза цінових дотацій на виробництво і реалізацію продукції до її фермерської ціни. В багатьох країнах цей показник досягає, як правило, 20-40%, а в окремих – навіть до 70%. Як бачимо, масштаби державної підтримки доходів сільського господарства досить істотні. Стає зрозумілим, що ця галузь в Україні може бути ефективною і конкурентноспроможною на світовому ринку лише за умови, коли вона з галузі-донора, що підживлює інші галузі народного господарства, перетвориться на галузь, що спирається на належну державну підтримку. Стає також очевидним, що державна підтримка сільськогосподарського виробництва повинна мати гнучку структуру, змінюватися від стану галузі.

Насамкінець зазначимо, що в окремих розвинутих країнах, наприклад, у США, розроблені програми по зменшенню державної підтримки доходів фермерських господарств з тим, щоб у подальшому не допускати перевиробництва сільськогосподарської продукції. Враховуючи високий рівень розвитку сільського господарства в цих країнах, міцну економіку фермерських господарств та їх потужний матеріально технічний потенціал такі експерименти із зменшенням підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників мають право на існування. Проте для України така зміна аграрної політики є не лише неприйнятною, а була б шкідливою з огляду на слабку економіку аграрних підприємств, виснажений їх основний капітал і низький рівень виробництва сільськогосподарської продукції.

3.2 Іноземне інвестування в АПК України та його проблеми, економічні зв’язки України

В Україні створено певні організаційно-правові передумови для залучення та ефективного використання іноземних інвестицій. Згідно з нині діючим законодавством, для всіх іноземних інвесторів на території України встановлено національний режим інвестиційної діяльності. Було сформовано 11 спеціальних (вільних) економічних зон і 9 територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, в яких для інвесторів передбачалася низка пільг. Іноземним інвесторам були надані певні гарантії з боку держави, а саме: зарубіжні інвестиції не підлягають націоналізації; іноземним інвесторам гарантується безперешкодний переказ закордон прибутків; вони мають право на відшкодування збитків, у тому числі за упущену вигоду і моральну шкоду, які були їм завдані внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами чи посадовими особами обов'язків, передбачених законодавством щодо іноземних інвесторів; у разі припинення діяльності гарантується повернення інвестиції в натуральній формі або у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій або товарній формі.

Серед зарубіжних фірм-інвесторів, що розпочали свою діяльність в Україні й досить активно інвестують в агропромисловий комплекс, чимало провідних іноземних компаній і навіть світових лідерів ("Каргілл" (США), "Сан Інтербру" (Бельгія), "Крафт Якобс Сушар" (Швейцарія) тощо). Це свідчить про існування зацікавленості в Україні з боку іноземних інвесторів, незважаючи на загальну несприятливу економічну ситуацію, нестабільність і непередбачуваність законодавства, надмірний податковий тиск, низький соціальний капітал (довіра, цінності та норми, що поділяють люди в будь-якій спільноті), а отже - неготовність або неспроможність більшості українських партнерів дотримуватись договірних зобов'язань тощо.

На сьогодні найбільш пріоритетними та одночасно прибутковими сферами для іноземного інвестування є:

- оновлення та модернізація на базі нових технологій підприємств переробної і харчової промисловості, а також тих, що займаються заготівлею та зберіганням зерна та іншої сільськогосподарської продукції;

- створення інфраструктури з реалізації продукції агропромислового комплексу;

- надання виробничих послуг сільськогосподарським та іншим агропромисловим формуванням.

Нині харчова промисловість є однією із найпривабливіших для іноземних інвесторів галузей, до якої залучено майже 15% загального обсягу прямих іноземних інвестицій в Україну.

Станом на 1 липня 2008 року, починаючи з 1992 року, в агропромисловий комплекс України було залучено 2586,1 млн. дол. США прямих іноземних інвестицій (7,1% загального обсягу прямих іноземних інвестицій в економіку).

З них вкладено 1756,4 млн. дол. США (4,8%) у 786 підприємств харчової та переробної промисловості та 829,7 млн. дол. США (2,2%) у 599 сільськогосподарських підприємств.

Приріст іноземного капіталу за 6 місяців 2008 року склав 472,1 млн. дол. США, що в 2,7 рази більше, ніж за аналогічний період 2007 року. При цьому інвестиційні вкладення у харчову промисловість досягли 195,3 млн. дол. США. Обсяг залучення іноземних інвестицій в сільське господарство з початку року збільшився на 276,7 млн. дол. США.

За обсягами прямих іноземних інвестицій в АПК тримають першість Київська (698 млн. дол. США), Запорізька (233,3 млн. дол. США), Харківська (174,4 млн. дол. США), Одеська (142,7 млн. дол. США), Миколаївська (113,8 млн. дол. США) та Донецька (102,1 млн. дол. США) області та м. Київ (202 млн. дол. США).

Основними інвесторами в агропромисловий комплекс України є країни:

- у сільське господарство:

Кіпр (338,5 млн. дол. США), США (47,4 млн. дол. США), Великобританія (130,4 млн. дол. США), Данія (43,1 млн. дол. США), Австрія (31,8 млн. дол. США), Німеччина (41,1 млн. дол. США), Франція (19,9 млн. дол. США), Російська Федерація (21,2 млн. дол. США) (рис. 2).

- у харчову промисловість:

Нідерланди (508,6 млн. дол. США), Кіпр (211,6 млн. дол. США), США (143,8 млн. дол. США), Великобританія (149,7 млн. дол. США), Швеція (226,8 млн. дол. США), Швейцарія (86,6 млн. дол. США), Німеччина (60,8 млн. дол. США), Франція (70,5 млн. дол. США), Росія (36,6 млн. дол. США).

Станом на 1 липня 2008 року в агропромисловий комплекс України було залучено 11357,63 млн. грн. інвестицій в основний капітал (13,9% загального обсягу інвестицій в економіку - 81561,3 млн. грн.).

З них 6300,95 млн. грн. вкладено в харчову та переробну промисловість і 5056,7 млн. грн. у сільське господарство (6,2%).

За І півріччя 2008 року підприємствами сільського господарства України освоєно інвестицій на 46,3% більше відповідного періоду 2007 року, у тому числі:

- рослинництво - 3504,2 млн. грн. (на 51,1%);

- тваринництво - 1316,7 млн. грн. (на 31,6%);

- змішане сільське господарство - 178,3 млн. грн. (на 90%);

- надання послуг у рослинництві і тваринництві, облаштування ландшафту, мисливство 57,2 млн. грн. (на 33,9%);

- рибальство, рибництво - 8,2 млн. гривень (на 45%), і на 30,9% більше, ніж у 1 кварталі 2008 року.

Варто зазначити про суттєве нарощення обсягів освоєних інвестицій у ІІ кварталі поточного року в галузі тваринництва та рибництва порівняно з попереднім кварталом 2008 року.

Якщо за І квартал 2008 року інвестиції в тваринництво склали 330,8 млн. грн. (67,5% до відповідного періоду 2007 року), у рибництво - 1,6 млн. грн. (42,1%), то протягом ІІ кварталу додатково освоєно відповідно 985,9 млн. грн., або 74,9%, та 6,6 млн. грн., або 80,5% від загальної суми за січень-червень.

Серед лідерів за зростанням обсягів освоєння інвестицій у сільське господарство порівняно з відповідним періодом минулого року вирізняються області:

Львівська (у 6 разів), Хмельницька (майже в 5 разів), Луганська (більше, ніж у 3 рази), Житомирська, Чернівецька (більш ніж у 2 рази), Сумська, Тернопільська, Полтавська, Запорізька (майже вдвічі) та м. Київ (більш ніж втричі).

Нижче показників відповідного періоду минулого року спрацювали Івано-Франківська (53,4%), Київська (76%), Черкаська (76,7%), Миколаївська (97,8%) області та м. Севастополь (88,2%).

Одночасно варто зауважити, що частка інвестицій в основний капітал у сільське господарство України в середньому по регіонах складає 6,2%.

Очолюють цей список Хмельницька, Черкаська, Тернопільська, Кіровоградська, Чернігівська, Сумська та Вінницька області, у яких цей показник значно вище середнього рівня і коливається у межах від 23,1 до 11,8% від загального обсягу освоєних інвестицій в регіоні.

На відміну від названих, значне відставання інвестування сільського господарства спостерігається у Дніпропетровській, Донецькій, Івано-Франківській, Закарпатській областях та м. Києві. Частка інвестицій у сільське господарство у цих регіонах коливається від 3,5 до 0,1%.

Нижче від середнього рівня по Україні частка інвестицій у сільське господарство спостерігається також в Чернівецькій (4%), Одеській (4,4%) та Львівській (5,5%) областях.

Стосовно інвестування виробництва харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів: за 6 місяців 2008 року за цим напрямком інвестицій в основний капітал освоєно на суму 6300,95 млн. грн., що становить 98,4% до відповідного періоду минулого року (без урахування виробництва тютюнових виробів - відповідно 6008,5 млн. грн. і 100%).

Варто зазанчити про зростання обсягів освоєних інвестицій (у відсотках в порівнянні з відповідним періодом минулого року) за такими позиціями:

- виробництво макаронних виробів - 199,5%;

- перероблення та консервування овочів та фруктів - 197,7%;

- виробництво прянощів та приправ - 189,1%;

- виробництво молочних продуктів та морозива - 150,1%;

- виробництво м'яса та м'ясних продуктів - 124,8%;

- виробництво пива - 124,7%;

- виробництво мінеральних вод і безалкогольних напоїв - 123,6%;

- виробництво хліба та хлібобулочних виробів - 113,9%.

Більш ніж удвоє знизились обсяги інвестицій (у порівнянні з відповідним періодом 2007 року, рис.3) на:

- виробництво рибних продуктів - 51%;

- виробництво цукру - 48,4% ;

- виробництво продуктів дитячого харчування та дієтпродуктів - 41,6%;

- виробництво готових кормів для тварин - 23,8% та інше.

За обсягами інвестування виробництва харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів по відношенню до загального обсягу інвестицій серед регіонів лідирують області: Кіровоградська (19,2%); Херсонська (19,58%); Чернігівська (17,09%); Вінницька (14,2%); Волинська (13,9%) при середньому по Україні 7,75%.

На нижчому рівні знаходиться інвестування розвитку харчової промисловості у Закарпатській (4,26%), Тернопільській (3,67%), Луганській (2,12%) областях і м.Севастополі (0,46%).

Частка інвестицій на виробництво харчових продуктів (у відсотках до загальних обсягів інвестицій за промисловими видами діяльності) лідерство за регіонами мають: Херсонська (63%), Вінницька (56,3%), Кіровоградська (46,8%), Чернігівська (38,9%) області та м. Київ (52,8%) при середньому рівні по Україні - 20,7%.

На противагу згаданим, низькі темпи освоєння таких інвестицій спостерігаються в Луганській (2,9%), Івано-Франківській (5,8%), Дніпропетровській (6,1%) областях, АР Крим (7,4%), м. Севастополі (3,3%) [1].

Таким чином, аграрне виробництво в Україні залишається одним із тих видів економічної діяльності, інвестиційний потенціал якого не реалізований у повній мірі.

Значного зростання прямих іноземних інвестицій не простежується в основному через очікування потенційних інвесторів та інвесторів, які вже реалізують інвестпроекти; стабільності роботи галузі та передбачуваності аграрної політики. Особливо це стосується таких складових інвестиційного клімату, як земельні питання, господарське право та податкове законодавство.

Поряд із усуненням проблемних питань законодавства, не менш важлива роль належить проведенню роз'яснювальній роботі з інвесторами та заходам іміджевого характеру. Крім того, департаментом спільно з Держкомстатом проводиться робота щодо удосконалення статистичної звітності з питань залучення іноземних інвестицій в АПК України.

Істотною рисою розвитку світогосподарських зв'язків на сучасному етапі є активне включення до них всіх країн і регіонів світу. Участь у системі міжнародного поділу праці, широке використання його можливостей стали об'єктивною потребою, одним із важливіших факторів подолання відсталості в галузі економіки, використання досягнень науково-технічного прогресу, формування сучасної матеріально-технічної бази.

Об'єктивні процеси інтернаціоналізації господарського життя обумовлюють розвиток різноманітних видів і форм міжнародного бізнесу. За масштабами, динамікою та ефективністю впливу на структури світової та національної економік у міжнародній економічній практиці превалює спільне підприємництво. Найбільш повно його переваги проявляються у процесі створення та діяльності міжнародних спільних підприємств - довгострокової форми співробітництва з поєднанням різнонаціональними партнерами зусиль в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів і ризиків.

На рівні національних економік міжнародні спільні підприємства виступають, з одного боку, як форма експорту державного, приватного та змішаного підприємницького капіталу, а з іншого - як одна з найбільш ефективних форм його імпорту. В залежності від ступеню зрілості національних економік, рівня їх інтегрованості у світове господарство формується мотивація і політика щодо міжнародних спільних підприємств.

Спільне підприємництво сприяє створенню прогресивної структури виробництва, реалізації потенціалу ринкових відносин, розвитку здорових конкурентних відносин товаровиробників, а також запобігає монополізації економіки. У країнах, які проводять науково обґрунтовану послідовну політику заохочення іноземної спільної підприємницької діяльності, створюється середовище, сприятливе не тільки для іноземних, але й для національних інвесторів і підприємців [2, 3].

Міжнародні спільні підприємства здатні позитивно впливати на масштаби і темпи ринкової трансформації національних економік приймаючих країн, розвиваючи умови і фактори їх міжнародної конкурентоспроможності.

На мікрорівні міжнародні спільні підприємства являють собою одну із найбільш поширених форм самостійного входження фірм у зарубіжний ринок або різновид стратегічних альянсів двох чи декількох фірм, що має певні переваги за рахунок синергічного ефекту від взаємодії різнонаціональних партнерів.

Проблеми інтернаціоналізації, іноземних інвестицій, теоретичні аспекти розвитку міжнародних спільних підприємств досліджуються вітчизняними та зарубіжними вченими. Разом з тим, необхідні подальші дослідження теоретичних і практичних питань розвитку міжнародних спільних підприємств із акцентуванням уваги як на макроекономічних аспектах регулювання іноземної інвестиційної діяльності, так і на поведінці суб'єктів інвестиційного процесу у реальних умовах конкретних приймаючих країн.

Спільні підприємства (СП) слід розглядати як нову для умов України форму господарювання і вид зовнішньоекономічної діяльності, сформованої на принципах ринкової економіки, поєднання інтересів вітчизняних і зарубіжних підприємців в її здійсненні. Основна мета, функції і завдання СП, розташованих на території України, полягають у залученні в країну іноземного капіталу і прогресивних технологій; підвищення на цих засадах якості продукції робіт і послуг та ефективності виробництва, інтеграції країни в світову систему господарювання. З цих позицій розвиток спільного з іноземними державами підприємництва слід розглядати як реальний шлях виходу економіки України з світової фінансової кризи та подальшої стабілізації.

Основними причинами, що гальмують розвиток спільного підприємництва, знижують ефективність функціонування СП слід вважати: економічну та правову нестабільність в країні, відсутність чіткої політики сприяння розвитку пріоритетних напрямків СП з боку держави, необхідність удосконалення правових і економічних важелів регулювання діяльності СП.

Соціально-політичне та економічне становище в Україні поки що не дає можливості розраховувати на великі вкладення західного капіталу в економіку.

Досягнутий рівень зарубіжного інвестування у формі СП можна розглядати як початковий етап. Однак СП продемонстрували дивовижну пристосованість навіть до тих несприятливих умов, які існують для всієї економіки України. Більшість з них утримались в кризових для всієї економіки умовах.

В цілому можна вважати, що СП поступово стають невід'ємним елементом економічних відносин і одним з важливих факторів формування ринкового середовища.

Центральним і місцевим владним структурам пропонується створити особливо сприятливий режим для залучення великих інвестиційних коштів у сферу матеріально-технічного виробництва.

У світовій практиці напрацьовано універсальний набір заходів, які більшою або меншою мірою використовуються для залучення іноземного капіталу. Серед них найбільш сприятливими є такі методи стимулювання іноземних капіталовкладень [4, 5]:

- податкові стимули: встановлення прямих додаткових пільг, відстрочка сплати податків за інвестування капіталу; стимули, пов'язані з амортизаційними відрахуваннями; "податкові канікули", які встановлюються на строк від 2 до 10-15 років; звільнення від сплати митних процедур по імпорту обладнання, сировини, комплектуючих виробів;

- фінансові стимули: різного роду субсидії, позики, кредити і гарантії їх надання, державне страхування;

- нефінансові стимули, спрямовані на створення загальних умов ефективного функціонування іноземного капіталу;

- забезпечення необхідними факторами виробництва, інформацією та службами управління щодо розвитку транспорту та інших комунікацій.

Створення сприятливого інвестиційного клімату - головна умова успішної політики залучення та використання іноземного капіталу в економіці України. Для забезпечення стабільної правової основи функціонування іноземного інвестора пропонуються її окремі основні елементи, а саме: забезпечення прав власності на землю або права отримання 99-річної оренди землі під будівлями, спорудами, підприємствами при їх купівлі, покращення податкових, митно-тарифних умов для іноземного партнера, гарантування їх стабільності на період 5-7 років, застосування пільг, спрямованих на зменшення ризику втрати капіталу, розробка особливого режиму участі іноземних інвесторів у приватизації, розширення практики двосторонніх домовленостей про взаємний захист інвестицій, розширення взаємодії з міжнародними організаціями, які займаються питаннями інвестиційного співробітництва, особливо з Міжнародним агентством по гарантіям інвестицій (МАГІ), Міжнародним банком реконструкції та розвитку та Міжнародною фінансовою корпорацією.

Для стимулювання діяльності СП необхідна послідовна державна стратегія, а саме [6, 7]:

- варто відмовитися від орієнтації на підтримку та стимулювання всіх без виключення СП, в особливості націлених на гігантські проекти, що потребує значного відволікання з народногосподарського обігу матеріальних та фінансових ресурсів;

- варто заохочувати на рівні державної політики першочергове залучення іноземного капіталу до будівництва та реконструкції підприємств, що випускають гостродефіцитні та конкурентоспроможні товари;

- не допускати створення СП, що випускають продукцію, несумісну із міжнародними стандартами;

- за допомогою різноманітних стимулів підтримувати та заохочувати створення СП у високотехнологічних галузях, пріоритетних для нашої економіки;

- створити розгорнуту організаційно-правову систему, яка б була конкурентоспроможна по відношенню до інвестиційних режимів інших країн, гармонізувати українське законодавство у відповідності з європейськими стандартами;

- пріоритетним напрямком використання зарубіжних інвестицій у межах СП повинен стати розвиток експортного потенціалу України.

На мікрорівні із метою підвищення ефективності діяльності спільних підприємств пропонуються наступні напрями удосконалення системи управління:

1. удосконалення організаційної структури управління СП;

2. підвищення професійного та інтелектуального рівня управлінського персоналу;

3. оволодіння керівниками всіх рівнів сучасними методами та стилями управління;

4. підвищення ролі сучасних засобів автоматизованої обробки інформаційних даних в оптимізації ефективного управління СП.

Проблема залучення іноземних інвестицій через міжнародні спільні підприємства є найбільш актуальною для країн з перехідною економікою. Регульований розвиток національно-зарубіжних спільних підприємств створює нові джерела ефективного зовнішнього фінансування, забезпечує доступ до сучасних технологій і передового управлінського досвіду, насичує споживчий ринок якісними товарами та послугами, розширює експортні можливості.

Впровадження запропонованих пропозицій та рекомендацій щодо вдосконалення діяльності спільних підприємств сприятиме підвищенню ефективності інвестиційної діяльності та прискорить поступ економічної реформи в Україні.

Висновок

Досвід аграрних перетворень в Україні переконливо свідчить про недостатнє теоретичне обгрунтування проблем трансформації відносин власності, входження в ринкову економіку і розвиток підприємницької діяльності. Важливе значення має розробка методології і об’єктивний аналіз практики, виявлення переваг і недоліків тих чи інших видів підприємницьких структур, розробка пропозицій і підходів до їх формування і функціонування, побудови внутрішньогосподарських економічних відносин.

Ринкові відносини формуються під впливом саморегулюючих і регульованих економічних механізмів, їх співвідношення може сприяти створенню стимулів для організації ефективного виробництва з метою отримання прибутку. Забезпечення прибутку, орієнтація на попит і конкуренцію стимулюють виробництво і є методом для запровадження інновацій.

Організаційний аспект підприємницької діяльності в аграрній сфері полягає в забезпеченні:

високого життєвого рівня сільськогосподарських товаровиробників;

через розширення виробництва та високої купівельної спроможності населення;

через зайнятість і оплату праці.

Стосовно сільського господарства суб’єктами підприємництва виступають колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, кооперативи, господарські товариства з різним ступенем відповідальності, інші приватні формування, державні підприємства. Основними напрямами формування цих суб’єктів є приватизація майна радгоспів і реструктуризація колгоспів та колективних сільськогосподарських підприємств. Ключовим підходом до цього є орієнтація індивіда на задоволення своїх потреб і інтересів через працю, здібності і підприємливість. Усвідомлення потреб працівником через інтерес служить дійовим чинником задоволення цих потреб і спонукає його до участі у підприємницькій діяльності.

Формування ринкових відносин зосереджується на різноманітності форм власності та конкретних формах її прояву. Активізувати підприємницьку діяльність неможливо без середовища суб’єктів ринкового господарства. Тому для підвищення підприємницького потенціалу необхідно, поряд з індивідуальним, розвивати і колективне підприємництво.

Розвиток підприємницької діяльності у великих господарських структурах можна забезпечити шляхом поглиблення внутрішньогосподарських товарно-грошових відносин. В рамках таких структур суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути повністю сільськогосподарські кооперативи, колективні підприємства, фермерські, сімейні господарства, господарські товариства, агрофірми і інші організаційні форми, що будують свою діяльність на приватній і колективно-пайовій формі власності.

Підприємництво в Україні вже має свою історію, певний досвід. Його слід розглядати як самостійну, ініціативну, систематичну діяльність на власний ризик з метою отримання прибутку. Проте для етапу формування ринкового середовища важливо переосмислити окремі теоретичні передумови і методичні підходи до розвитку підприємницької діяльності.

Додатки

Рис. 1 Склад агропромислового комплексу

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2 Інвестиції в АПК за основними країнами-інвесторами, млн дол. США

 

Рис. 3 Приріст (зменшення) обсягу інвестицій (І півріччя 2008 р.), % до відповідного періоду 2007 року