Пейзаж як елемент композиції ліро-епічних творів Ліни Костенко (на матеріалі романів "Маруся Чурай", "Берестечко")

2. Пейзаж як елемент композиції ліро-епічних творів Ліни Костенко (на матеріалі романів "Маруся Чурай", "Берестечко")

"Пізнання творчості кожного великого поета потребує серйозної інтелектуальної напруги. Стосується це і Ліни Костенко". Незважаючи на класичну простоту поетичного стилю поетеси, необхідною є напружена робота розуму і серця читача, щоб піднятися до її думки і почуття. Пізнаючи творчість Ліни Костенко, не потрібно заощаджувати інтелектуальну напругу, бо вона віддячить духовним визріванням, моральним самовдосконаленням, яке відбуватиметься під магічним, чаруючим впливом її поетичного слова.

Кожен письменник, як і, зрештою, кожна людина, наділений своєрідним баченням навколишнього світу. Усі ми по-різному сприймаємо й оцінюємо людей, природу, маємо свої улюблені кольори, запахи, звуки. Особливістю талановитого митця є те, що він гостріше, а тому й своєрідніше сприймає навколишній світ. "Він "заселяє" твір своїми людьми, надає йому свою колористику, насичує його своєю емоційною атмосферою..."

Звичайно, у творчості кожного письменника є і улюблені теми або, як визначив їх Григорій Клочек, "тематичні домінанти".

Отже, аналіз поезії Ліни Костенко дає підстави твердити, що художній світ її творів складається з чотирьох тематичних епіцентрів. Вони позначаються ключовими словами пам`ять, творчість, любов, природа. А історичні романи "Маруся Чурай" та "Берестечко" немовби об`єднують усі ці провідні тематичні мотиви в одну художню цілісність.

Одним із завдань, які ми повинні розв`язати у ході висвітлення теми нашої роботи, є аналіз особливостей функціонування пейзажу як елемента композиції ліро-епічного твору. Художнім матеріалом для його реалізації є два вищезгадані романи.

Історичний роман у віршах "Маруся Чурай" з`явився на літературному небосхилі у 1979 році, викликавши справжній переполох серед чиновників від літератури і такий самий непідробний захват читачів. Які тільки недоліки не приписувались цьому твору. Але недолугість усіх звинувачень стала очевидною тоді, коли роман усе-таки дійшов до читача. У 1987 році (через 8 років після першої публікації) твір був відзначений Шевченківською премією.

Як і кожен видатний твір, історичний роман "Маруся Чурай" вимагає від читача як добре розвинутої уяви, так і напруженої роботи душі. "У ньому розповідається про далекі часи, коли люди, їх побут, звичаї, особливості мислення, навколишнє середовище у якому вони жили, – тобто села, міста та й уся природа - суттєво відрізнялись від того, що ми бачимо у наші дні".

Твори Ліни Костенко мають міцну змістову основу. "Вона оповідач, має виразний епічний талант. Це найпромовистіше підтвердилося романом "Маруся Чурай"... Це обумовлено її вродженою здатністю до відгуку, до мислительної реакції на все побачене, спостережене...". Аналізуючи власне сприймання роману, легко можна погодитись з думкою, що в нашій уяві цілком серйозно постають пейзажні картини, на тлі яких відбуваються описані події. "Умовно кажучи, сцена, де відбувається дійство, оформлена майстерно виконаними декораціями". Мистецтво слова поетеси полягає в тому, що вона, спеціально не зупиняючись на зображенні пейзажних картин, витворює їх в уяві читача за допомогою мінімальних пейзажних елементів. Полтава ХVІІ століття - це полкове місто, отже, вона укріплена, тобто має свою фортецю, кілька, а точніше п`ять, в`їзних воріт. Довгий час про саму фортецю згадується епізодично ("Вартуй! Вартуй! – з Курилівської брами, Вартуй! Вартуй! - від Київських воріт), але у розділі "Облога Полтави" сама фортеця буде змальована значно виразніше. Проте межі міста не обмежувалися фортечними валами. Більша частина міщан селилися якраз поза ними, в передмісті, яке за розташуванням будівель, левадами нагадувало велике село. Причому ділилося воно не тільки на кутки, а й на окремі хутірці. На одному із них, що розмістився на березі Ворскли, і стояла хата, у якій жила Маруся з матір`ю:

Цвіте спориш, і заростає стежка.

Тому двору не треба вже воріт.

Дрібний ромен, як вижовкла мережка,

красолька, мак і королевий цвіт.

Усе цвіте і кланяється літу.

Пашить медами скосиста гора.

І серед того всього буйноцвіту –

Вона одна, зоключена, стара.

За Ворсклою – прадавній ліс, у якому прорубана просіка - дорога до нещодавно збудованого Хрестовоздвиженського монастиря, позолочені бані якого виразно виднілися на темно-зеленому тлі лісу. Таким є загальний план нашого уявного бачення тогочасної Полтави. Далі він дещо деталізується, ускладнюється. Ліна Костенко оперує такими пейзажними деталями: верби над рікою, місячна ніч, річковий млин, лелека у гнізді. Згадуються високі явори, садки, левади, город, тин, ворота, споришеве подвір`я, криниця тощо. "Все це характерні деталі (іноді кажуть: "знаки") типово українського довкілля. Можна сказати, що це знаки української автохтонності. Саме вони надають зображуваним картинам типово національного колориту. Його створення завжди було для Ліни Костенко серйозним творчим завданням".

Таким чином, можна констатувати, що пейзажні вкраплення, якими щедро наділений текст роману, незалежно від того, хто їх бачить і з чиїх уст ми чуємо їх змалювання - чи то Марусі, чи дяка, чи це авторські відступи - створюють природній декоративний фон, що є одним із складових частин глибинного образу України у романі. Це підсилюється не тільки "знаками української автохтонності", але і самим стилем розповіді. Описи живої природи у романі часто є персоніфікованими. Наприклад:

Спадає вечір сторожко, помалу,

ворушить зорі в темряві криниць. (С. 30.)

або:

Світає, Господи, світає...

Земля у росах, як в парчі.

Маріє, Діво Пресвятая,

це ти так плакала вночі?

Якісь он квіти сині-сині,

на голу цеглу повились.

Спиває ранок по росині,

як в нас під хатою колись

(С. 81.)

Поглиблюють творення образу України і пейзажні вкраплення, що змальовують природу у пору різних релігійних свят, які мають дохристиянське коріння. Наприклад:

Чомусь згадались ночі на Купала...

Зірками ніч висока накрапала

Бездонне небо і безмежний світ...

Щастя дитячих розваг і краса свята Водохреща передані у таких рядках:

На Ворсклі хрест вирубують опішнями

Заллють водою, уморозять в лід.

Горбаті верби льодяними клішнями

скляні бурульки струшують з борід.

Летять з гори і санки і гринджолята,

в очах мигтять занесені тини.

Тоді у мене не було вже тата,

мені зробила мати ковгани.

Аж білий вихор здійметься довкола,

як нас по схилу сани розтрясуть, -

зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, хорогви несуть

(С. 38.)

Присутній у творі і зразок "власне поетичного пейзажу", правда поетеса його дещо ускладнює, бо подає його опис з уст головної героїні, яка звертається до природи як до живої істоти:

...Десь жаби кумкають з болота.

Лягла на мур вечірня позолота.

Прощальний промінь блиснув на стіні.

І сонце, сонце - як жива істота,

Єдина, що всміхається мені!

Я завтра, сонце, буду умирати.

Я перейшла вже смертницьку межу.

Спасибі, сонце, ти пройшло крізь грати.

Я лиш тобі всю правду розкажу.

Картини Пасхи, що вміщені в останньому розділі роману з символічною назвою "Весна, і смерть, і світле воскресіння", не тільки увиразнюють історичне підґрунтя роману і допомагають гостріше відчути увесь драматизм змальованої епохи, але і дають можливість глибше проникнути у духовний стан героїні:

Воскресли люди, хоч який хто квелий,

після облоги схожі на примар.

І монастир з цвітіння тих жарделей

пливе у небо, як з рожевих хмар.

О Боже духів і живої плоті!

Я вперше усміхаюся, прости.

Якась галузка в тому живоплоті:

і та он пнеться, хоче розцвісти.

Весна прийшла, скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу,

Аж навіть жити хочеться мені.

Навіть сучасна людина, яка ніколи не була учасником подібного дійства і не знає багатьох характерних для нього звичаїв та обрядів (пускання вінків за водою на свято Купала чи прорубування на замерзлій річці ополонки, вирубування з льоду великого хреста, випускання голубів, що хмарою літатимуть над "Йорданню", тощо) все ж, прочитавши ці рядки, відчує атмосферу щасливого духовного піднесення, що панували на зображених поетесою святах.

"Маруся Чурай" – твір драматичного, навіть трагічного звучання, і тому в ньому дуже мало замилувано-ідилічних картин української природи, як і українського життя – "це народне життя у строкатому його повнокров‘ї. Побут, звичаї, вірування, військове спорядження, флора і фауна – все це явлене, все це рухається, переливається, дихає".

Проте відображаючи жорстокий і сповнений стражданнями тогочасний світ, поетеса за допомогою вищезгаданих пейзажних картин вселяла віру у те, що щасливе життя на цій благодатній землі є цілком реальним. Саме тому в калейдоскопі болючих спогадів, що відвідують Чураївну вночі перед стратою, є кілька світлих. Всі вони були звернені до найкрасивіших свят нашого народу - Івана Купала, Різдва, Водохрещі. Подібні образні живописні вставки дають змогу відчути національний колорит тогочасного життя:

Як гарно в хаті, як просторо в сінях!

Як оживають ниви і сади!

А щоб хоч щось лишилось на насіння,

На Пасху їли хліб із лободи (С. 144.)

У структурі роману "Маруся Чурай" наявний дуже ефектний прийом, який поетеса використала для змалювання природи. Він, "хоч і не впадає у вічі (мистецтво справжнього майстра якраз і полягає в тому, що "технологія" виконання ним мистецьких прийомів є невидимою, все ж створює певну сугестію (вплив) на читача", витворюючи у його образній уяві бачення української природи в колообігу літо-осінь-зима-весна.

Чураївну судили влітку. Страта мала відбутися біля кладовища, за містом, у ковилевому, ще по-літньому зарошеному степу. Опис природи не тільки створює декоративний фон, але й надає зображуваній картині і відповідний настрій:

Читає піл з Євангелія. Млосно.

По самий обрій стелиться трава

І так самотньо, так безодголосно

кричить в степу десь чайка степова...

А тут ще вітер, небо теж якесь,

земля до ніг півпуда налипає.

Несподівана природна картина подана авторкою у розв`язці цього епізоду, коли Маруся зрозуміла, що врятована:

...Вона стояла. І над головами

уже пливли осінні холоди.

І не було ні радості, ні чуда.

Лиш тихий розпач: вмерти не дали...

(С. 90.)

Хоча спогад про "осінні холоди" є запланованим у сюжетній канві твору. За кілька тижнів після помилування і смерті матері Маруся Чурай вирушила на прощу до Києва. Була рання осінь.

Ця подорож для дівчини, яка ніколи не полишала рідних місць, стала справжнім відкриттям своєї Батьківщини – перед нею постала природа рідної землі у всій своїй неповторній красі. Це відкриття було хвилюючим, воно викликало у чутливої до краси дівчини сплеск любові до рідного краю:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –

Оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є - дорога, явори,

усе моє, все зветься - Україна.

Така краса висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

(С. 92.)

А тим часом природа, як і завжди, продовжує свій кругообіг: вона впевненою і твердою ходою прямує до зими, як і люди, що вирушили на прощу до Києва:

А степ уже сивий на поминках літа.

Осіннього неба останні глибини.

І гілка суха, як рука кармеліта.

тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж – дорога в намисті.

Ці барви чарлені і жовто-гарячі,

ці щедрі сади у багряному листі! –

а люди бредуть і бредуть, як незрячі. (С. 93.)

або:

Стоять ліси смарагдово-руді,

після дощу надовго крапелисті –

Все глибша осінь. Вже і жолуді

ховає сойка під опале листя.

Пейзажна картина подана через сприйняття ліричним суб`єктом змін у природі під час переходу однієї пори року в іншу.

Подорож була довгою. Ласкавість ранньої осені змінювалась на незатишність пізньої - дощової і холодної. І немовби в унісон із цією зміною у природі, Маруся Чурай відкривала Україну з іншого боку – "на тлі її прекрасної природи вона бачила страхітливе страждання свого народу, доведеного до відчаю польсько-шляхетськими гнобителями". Зруйновані, злиденні, "удовині села" по дорозі від Лубен до Києва - такі картини у контрастному співставленні з розкішною українською природою бачить Маруся Чурай. Таким чином, можна відзначити, що Ліна Костенко продовжує Шевченкову традицію "Занурюючись подумки у стихію народних пісень, історій, побуту, природи, й нарешті Україною, Шевченко зображує її всуціль краєм людської знедоленості".

Кобзар любив зображати природу України як земний рай, проте тут же, як правило, він показував і вражаючі картини всенародного бідування – красномовний приклад такого контрасту можна побачити у його поемі "Сон". Така творча спадковість, як зазначає у своєму дослідженні доктор філологічних наук Григорій Клочек, – це навіть не традиція, а об`єктивне відбиття української реальності, що тягнеться через усю історію нашого народу, включаючи і сьогоднішню". Розкішна природа, надзвичайно багата, щедра земля і злиденне існування народу на цій землі - цей одвічний контраст можна пояснити лише одним: багатовіковою навалою українського народу який з усіх боків роздирали на шматки його недруги. І всі вони мали одну спільну мету: знищити в зародку його національну свідомість, перетворити волелюбний народ у безсвідому робочу силу.

Символічним є те, що це все "допомагає" Марусі побачити і відчути мандрівний дяк, який зустрівся дівчині у дорозі. "Це була зустріч двох творчих, духовно багатих людей, між якими виникала взаємна приязнь. Їхні думки з приводу побаченого немовби взаємодоповнюються." Дяк, обійшовши мало не пів-Європи, має набагато більший життєвий досвід, та й загальна освіченість його вища, ніж Марусі. Дівчина не тільки вдячна слухачка – її бачення і розуміння дійсності є тонко естетичним, художньо-емоційним. Таке вдале поєднання критичного розуму і тонкої душі допомагає не тільки довідатись, але й емоційно пережити українську дійсність XVIII століття:

Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,

і та вже річка висохла на чверть, –

оце отут скрутили Наливайка

і віддали на мученицьку смерть

(С. 95.)

Песимістичний настрій поглиблюється картиною вимерлого села:

Зайшли в село:

Зайшли в село. І моторошно й дивно.

Ні гавкне пес, ні корби не скриплять .

Хати – як скирти поночі, ні блимне

Невже так рано люди уже сплять?

Двори якісь похмурі, непривітні.

На ви село зустріло двох жінок

Мов колодки, поцюкані в дровітні, –

гіркі обличчя в борознах думок

(С. 97.)

***

А вороння його вже тут – аж темно.

І кряче, кряче, кряче з верховіть...

А крук – самітник. Він собі окремо

Сидить і жде наступних лихоліть.

(С. 99.)

Маруся Чурай повернулася із прощі уже під зиму. Поетеса подає прекрасні панорамні картини української зими, вони готують читача до того що зима – це час фізичного і духовного згасання дівчини, він суголосний і природі, який завершується дивовожним її воскресінням навесні.

Зима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

...........................................

Сніги, сніги... сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ і тиша до небес

.................................................

Ген хуторів причаєність глибока.

Он хтось іде в Полтаву з клумаком

І далина на всі чотири боки

перехрестилось чорним вітряком

(С. 123.)

Малюнок занесеної снігом Марусиної хати допомагає читачеві заглибитись в її психологічний стан:

І вже забута Богом і людьми

живе Маруся в захистку зими.

У снігових завоях завірюхи,

де вже од хати тільки острішок.

калиною годує омелюхів

отих жовтеньких стомлених пташок.

(С. 134.)

Коротке Марусине життя закінчуватиметься весною. Читаючи і перечитуючи картини пробудження природи у останньому розділі роману "Весна і смерть, і світле воскресіння", приходимо до думки, що ми ще мало знаємо "Марусю Чурай" та й творчість Ліни Костенко взагалі. Поза всяким сумнівом ці рядки можна назвати поетичними перлинами, які щедро розсипані на сторінках роману. "Їх треба вивчати напам’ять – тоді вони назавжди залишаються з людиною, непомітно виховують у ній здатність помічати прекрасне у природі."

Про весняне пробудження природи поетеса говорить без особливої творчої винахідливості. Проте створювані нею картини такі барвисті і пахучі що здаються майже зримими. Вони збуджують уяву, викликаючи спогади про усі пережиті весни, створюючи один збірний образ, саме той, що зображує поетеса:

Уже в дітей порожевіли личка,

Уже дощем надихалась рілля

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з долини.

Вже горлиця аврукає в бруслині,

Стоять в заплавах золоті лини.

Тут коло нас така зелена балочка

там озеро, не видно йому дна.

Вже прилетіла голуба рибалочка,

Ніс в неї довший ніж вона.

Вже й дикі гуси в небі пролітали,

вже й лебеді кричали крізь туман

Вже ходять в болотах біля Полтави

ходуличник, крохаль і турухтан.

(С. 143.)

Той факт, що поетеса закінчує роман "весняним розділом" є зовсім не випадковим. Хоч, на перший погляд, це не відповідає настрою, що виникає від усвідомлення – Маруся Чурай доживає останні дні. Здавалося б, все це повинно бути навпаки: треба, щоб природа "плакала" над смертю героїні, а не розцвітала по-весняному. Та Ліна Костенко, відкидаючи таку паралелізацію долі головної героїні і природного пейзажу, вдається до іншого, набагато сильнішого за смисловим вирішенням художнього прийому.

Так, Маруся Чурай навесні, коли природа досягає піку свого розквіту, помирає від сухот, а точніше від перенесених душевних страждань, глибокої психологічної травми. Але у цьому світі навіки залишаються жити її пісні. "Ліна Костенко багато розмірковує, що ж лишає по собі людина. Де відшукати те одвічне, що збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму народові, а відтак і людству?" Життя продовжується і воно прагне кращого майбуття...

А дні стоять, – не хочеться тужити!

І кожна пташка хатку собі в’є.

– Скажи, зозуля, скільки мені жити? –

Кує зозуля... Цілий день кує

(С. 144.)

Весна прийшла. Скасовано угоду.

Вся Україна знову у вогні.

Цвіте земля, задивлена в свободу.

Аж навіть жити хочеться мені.

(С. 144.)

Пейзажні картини майстерно вплетені у канву твору, часто стикаються з історичною основою роману, створюючи не тільки декоративний фон, але глибше розкриваючи події визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Ця тема гострішого розвитку набуває у наступному романі Ліни Костенко "Берестечко", який побачив світ у 1999 році.

"Ця книжка про одну з найбільших трагедій української історії – битву під Берестечком". Обидва романи – і "Берестечко", і "Маруся Чурай" – об’єднує не тільки спільний історичний період Хмельниччини, а і те, що одним із виразників складних художніх елементів роману є українська природа, на тлі якої змальовуються події і першого і другого твору. Вона є одним з чинників національного духу, яким прийняті вищезгадані твори. Вона є органічним складником образу України.

Але якщо описи картин живої природи у романі "Маруся Чурай" поглиблюють розуміння душевного стану якогось конкретного образу, то у романі "Берестечко" вони "працюють" на:

1) увиразнення образу сплюндрованої української землі.

Земля ж моя, нащо ти рожаїста

А чом же ти, земле, не з каменю-трути

Що кожна пожора бажа тебе, з’їсти

і пощасливити кожен трутень!

.......................................................

Берестечко моє, дощами і кров’ю залите... та ін.

Потрібно зазначити, що ознаки спустошеності і безнадії підсилюються такими стилістичними фігурами, як звертання і риторичне запитання.

2) поглиблення розпачу у душі Богдана Хмельницького:

Поля одсиріли від мряк

Над ними небо мов сіряк.

По самий обрій туга, туга, туга...

Таке безлюддя марне і сумне:

Ніде нема ні коника, ні плуга,

хіба що полем заєць дремене

(С. 19.)

Цей пейзаж символічний, авторка використовує змалювання дощу для глибшого розуміння почуття невимовної туги, що охопила гетьмана.

3) створення декоративного фону, який допомагає читачеві краще уявити усі події, що розгортаються у творі:

Надвечір звідкись налетіла галич.

Зчинила грай. Хотілося тепла.

Гіркотний дух дощем залитих згарищ

нам підказав дорогу до села

Яка тепер ночівля. А ніяка

Хто прийме нас, народ повигибав.

Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,

на всіх тинах макітри порубав

Постояли. Зайшли в якесь подвір’ячко.

Осель нема. Сади іще живі.

Та все біжать по двієчко, по двієчко

куріпочок рябесеньких в траві.

(С. 19)

Крім того, суттєву різницю становить той факт, що у романі "Маруся Чурай" пейзажні картини постають в уяві читача то зі слів автора, то зі слів Марусі або дяка. У романі "Берестечко" читацька уява сприймає світ очима головного героя – Богдана Хмельницького. Цей художній прийом надиктований формою, у якій написаний роман – внутрішній монолог головного героя.

Роман "Берестечко", як і роман "Маруся Чурай, наповнений знаками "української автохтонності", які органічно вплетені в канву твору. Наприклад: "пихату шляхту сік на дрібен мак", "орду, гадюку-пожарицю, трава під нею вигоре!", "та й буде булава як макова голівка". Те, що вони стосуються військової лексики, у читача не викликає здивування, бо головна тема роману – змалювання подій визвольної війни.

Розлогу умовно пейзажну картину України малює Ліна Костенко, коли перераховує назви українських сіл і містечок:

Поля й поля. Півонія і півень.

Дрімайлівка, Нехайлівка, Сватки.

А де ж мої Немиренці і Гнівань,

Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!...

.....................................................

Усім вітрам відкритий на Роздолі,

на Кусноньки подертий у ярмі –

великий край Неданової Волі!

Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!

(С. 23)

Детально, багатопланово змальована й стара фортеця в урочищі Гончарі, де зупинився Богдан Хмельницький:

В урочищі вечорами світиться біла глина.

Чорніють старі бійниці з тернової гущини.

Мохами беруться мури. І жевріє дика малина

Вночі ухикають сови і шурхають кажани.

Десь дзвони далекої церкви

потужно гудуть над містечком

(С. 27)

Цю пейзажну картину увиразнює згадка про звукові явища, які подаються у двох планах: те, що чується виразно, і те, що долинає з долини.

Гетьмана переслідують спогади поразки під Берестечком, вони

Вовки гризуться, мордами тручаються.

М’ясниці вовчі, стовковище густе.

Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.

Кого захочете, того собі й з’їсте.

Відійдете, гладкі і трембухаті

А вранці дядько все цабе на цоб.

Сидять ворони на господній хаті,

у мальвах крові сполоскавши дзьоб

(С. 29)

І знову риторичними запитаннями розкривається глибока суть створеної пейзажної картини, змальовується невимовна туга воєначальника за полеглими соратниками:

А хто ж вас, хлопці, зміряє очеретиною?

Хто в чистім полі витеше труну?

Хто пом’яне сльозою, хто чвертиною?

Хто заболить словами об струну?

Хто вас впізнає у кровавім клоччі?

Хто крім дощів поткнеться вас обмить?

Хто гайворонням вицабані очі

червоною китайкою затьмить?

(С. 30)

Пейзажні картини з’являються в полі зору гетьамна випадково, адже "він увесь з головою поринув у спогади, які намагається знищити, забути в алкогольному спянінні". Тоді, не знати звідки перед очима з’являються нові примарні картини:

Щось трапилося. Дим.

А ні, то знову хмари.

Пливуть, пливуть, пливуть...

а й справді наче дим.

Оджевріло життя. Клубочаться примари...

.....................................................................

То хмари як сади. То гриви, то перуки...

Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.

І матінка моя, лебідонька, летить...

(С. 48)

Картини природи, що постають перед очима головного героя не лише відображають його духовний стан, але змушують його повторно переживши деякі моменти життя, змінити погляди, допомагають йому вийти із глибокої депресії, знайти в собі сили розпочати все спочатку, мобілізувати свій духовний потенціал: Саме так на нього діє спогад про наймолодшого сина, якого убив Чаплинський:

Де бігав мій хлопчина,

я вже застав лиш кров на спориші,

Чого не бачив досі я очима,

побачив раптом садами душі.

(С. 89.)

Такі думки-спогади дають можливість розуміти і сприймати світ по новому, тверезо оцінювати ситуацію, що склалася:

Думками за ніч душу натомив

Ліси шумлять, моє зелене віче.

І знов той самий півень-будимир.

Села нема, а півень кукуріче.

І звідки б то? Усе ж тут поруйноване.

Нема притулку півню ані псу.

Лиш дикі звірі в заростях зіноваті

незриму здобич іклами пасуть...

.............................................

Стоїть в підзамчі здичавілий сад.

Двори стоять вже не двори, а згадка.

Було село димів на п’ятдесят,

тепер хоча б одна-єдина хатка!

Лиш на хресті зотлілий вже рушник

Кудись летить у вирій піднебесний.

Знущання. Знищення. І зник

народ замучений і чесний.

(С. 103-104.)

Твереза оцінка ситуації будить у сумлінні почуття провини за поразку – і як наслідок його знову виринають постійні образи дощу і диму як символи туги, безнадії і нікчемності, непотрібності, самотності:

Яка самотність! з темрявою злився.

Мене нема. Я згарище. Я дим.

Приходив дощ, пошепотів із листям:

Та й знов нічого, знову я один. (С. 108.)

....................................................................

Десь виє пес. І каркає ворона.

Внизу туманом дихають яри.

Бійниці мружить башта оборона.

смутні мої самотні вечори.

Упала зірка. Пискає синиця.

П’є тишу ніч з Великого ковша

Вже навіть сон про волю не присниться,

така в людини знічена душа.

Проте так психологічно важко переносити не тільки особисту поразку, але й поразку народну, Богдан Хмельницький, як справжній українець, не може не помічати чарівної природи рідної землі, яка допомагає йому у страшні дні чорної безвиході, що обступила гетьманове серце:

Вломлю собі з грабини кострубець.

Із очерету виріжу сопілку.

Ішов полями навпростець,

переполохав перепілку.

Змія на стежці, пережду змію.

Джерельце б’є з під каменя, я п’ю.

Тут, власне, рай. Тут птиці і зело

Ні слова злого, ані злого чину.

В житті такого всякого було,

що аж тепер на старості спочину.

Минає день. Іще один. Минай...

надходить вечір, птиця замовкає

(С. 117)

Несподівана розв’язка, що несе із собою крутий поворот подій, настає із появою нового образу – вдови полковника Пилипа – Ганни, гетьман сприймає її появу як долю, тому й наділяє її природнім описом:

Ця жінка, що в життя моє прийшла.

Вона ж як вечірній промінь

що впав уже на руїну.

або:

... Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна,

як мальва під вікном моєї матері. (С. 144.)

Кінцівка твору відкрита, вона залишає читача у роздумах і хоч подальша історія усім відома, картини природи, що змальовані у останній частині твору вселяють надію на краще, запевняючи у тому, що все вернулося на своє місце:

Поля, поля, поля... долини і долини...

Напнувся обрій наче тятива.

Із Паволочі дзвін, вечірній дзвін долине.

І знову чути як росте трава

(С. 152.)

У романі "Берестечко" також використаний особливий прийом зображення природи, проте, він ще менше помітний, ніж у "Марусі Чурай", де простежується протягом усього твору. В "Берестечку" зміну пори року так чітко не вказано і вона не знаменує собою якогось повороту подій. Поразка відбувається навесні, але автор прямо про це не каже, це розуміється з контексту. Літо знаменує очищення душі гетьмана від докорів сумління, аналіз причин поразки і визрівання нових ідей, найкраще вимальованим є образ осені, яка ще не настала, але яка обов’язково подарує щедрі плоди. Треба тільки не лінуватися, а гуртом збирати довгоочікуваний плід – свободу.

У цьому творі усі описи живої природи розміщені паралельно до розвитку подій. Вони допомагають краще уявити картину зображуваного, заглибитись у душевний стан головного героя, пройнятися подіями періоду визвольної війни 1648-1664 рр. під проводом Богдана Хмельницького.

Отже, сміливо можна стверджувати, що пейзажі у ліро-епічних творах Ліни Костенко "Маруся Чурай" та "Берестечко" відіграють важливу композиційну роль. Вони не є занадто поширеними, навпаки, становлячи невеликі описові вкраплення, пейзажі в уяві читача породжують багатопланові ретроспективи картини живої природи.

Це допомагає увиразнити сюжет твору, заглибитись у почуття і переживання головних героїв, а також створити в уяві читача єдиний збірний образ прекрасної і великої української природи.