1.1 Поняття субкультури
Мовна субкультура - що складаються в середовищі чоловіків або жінок і використовувані мовні па терни, вислови, вибір слів і фраз, анекдотів, невербальних засобів спілкування, що віддаються перевага
Як відомо, у кожного народу своя мовна субкультура, яка оточує людину з народження. З перших років життя дитина потрапляє в атмосферу сімейної субкультури, де крім особливої домашньої мови, сімейного арго, є своя фразеологія, система випадково виниклих в мові фраз, запозичень з мультфільмів, різних казок і так далі. В процесі дорослішання дитини розширюється його соціальний і мовний кругозір, поповнюється і запас фраз, складових його індивідуальну субкультуру. Маленька людина виходить в двір, йде в дитячий сад, потім в школу, і кожна нова соціальна сфера відбивається в його мовній свідомості, формуючи мовну зовнішність особи. Кожне таке входження знаменується залученням людини до іншої мовної субкультури.
Природно, вона не вичерпує всіх характеристик мовної особи, а лише відображає побутові сфери комунікативної поведінки індивіда. Але відображаючи життєву ідеологію різних носіїв мови, субкультура в той же час пов'язує їх з мовним колективним несвідомим нації. І саме в нім формуються виразні засоби побудови мовних творів. Функціонування мовної субкультури тісно пов'язане з мовною дій, з мовним смаком епохи [6, c. 42].
У формуванні мовної субкультури 21 століття велику роль грають засоби масової комунікації (театр, кіно, друкарські видання, телебачення). у «Чоловік той, що говорить» живе в світі текстів, статей, передач, і зі всього мовного масиву, який буквально обрушується на нього, він виділяє тільки ті дискурси, які необхідні для формування його внутрішньої точки зору і комунікативно-інтелектуального багажу. М.М. Бахтін називав подібні ремінісценції «життєвою ідеологією» [1, c. 17], які просочуються в мовну свідомість шляхом багатократного повторення, т відкладаються в пам'яті і спливають в мовній поведінці у вигляді готових обкатаних формул, кліше і так далі Досить часто «життєва ідеологія» мовна субкультура знаходить свій прояв у вигляді мовної гри. У представленні Ханса-Георга Гадамера мовна гра - це таке поняття, де «... мова йде не про гру з мовою... але про гру самої мови, яка з нами заграє» [1, c. 27-29]. Психологи ж, і, зокрема, Р.Франсе визначають мовну гру як перцепт, як « ...якесь явище в свідомості суб'єкта, яка провокує суб'єкт в цілому на спонтанну поведінку» [19, c. 210-212].
У лінгвістиці ж під мовною грою зазвичай розуміють особливий вид мовної поведінки, де основою комунікації стає моделювання і своєрідна дешифровка лінгвістичної коди, тобто відбувається деавтоматизація сприйняття знаку, чим досягається прогнозований ефект дії на адресата (прагматичний ефект).
Пьер Гиро бачить в мовній грі серйозну лінгвістичну проблему, яка примушує задуматися про форми і функції мови. В.Г.Гак також підкреслює особливий статус мовної гри, яка «... не носить агональний характер, який має, виступаючи як змагання з партнером (...), коли чоловік проявляє своя майстерність, але розгортається як гра ради самої гри, ради задоволення, яке мовна гра доставляє всім її учасникам, і активним, і пасивним» [8, c. 34-37].
Тобто стратегія мовної гри завжди орієнтована на досягнення нестандартного ефекту дії на адресата, в результаті якого відбувається актуалізація лексичного фону і ситуативне переосмислення одиниць, що входять в його склад. Іншими словами мовна гра визначає комунікативну интенцию що говорить.
У рамках теорії мовних актів комунікація розглядається як цілеспрямована діяльність, керована системою конвенціональних правил, що не зводяться до однієї лише граматиці, але пов'язаних зі всією сукупністю комунікативно-поведінкових процесів, що становлять. Сказане в особливому ступені торкається так званих перформативных мовних актів і вживань мови, коли акцент робиться не на інформації, що повідомляється, а на пов'язаною з нею ілокутивною дією на партнера або адресата: вирок, образа, прокляття, загроза, застереження, обіцянки, похвала і так далі.
З часу перших досліджень в області мовної прагматики список подібних функцій виріс. Так, тільки в області жанру сімейної бесіди виділяються тактики (подяки, запрошення, вибачення) етикеток, тактики турботи і участі (похвали, ради і пропозиції), тактики сімейного єднання (затвердження цінності сімейного спілкування, компліменту), тактики зацікавленості, мовна підтримка, тактики неприйняття, реакції етикеток і так далі.
1.2 Культурний плюралізм і етнонаціональна політика
Визнані теоретики націй та націоналізму – від Е. Ренана і М. Вебера до Х. Сетона-Вотсона і Я. Тамір – погоджуються з тим, що нації існують остільки, оскільки люди усвідомлюють свою приналежність до них. Самосвідомість – одна з найприкметніших характеристик нації, а нація – одна з найбільш “суб'єктивних” людських спільнот. Її міцність і життєздатність залежать насамперед від наявності волі і вміння людей, що належать до неї, будувати державу, від усвідомлення необхідності здійснювати свій суверенітет, розвивати культуру і загалом влаштовувати своє життя відповідно до власних уявлень.
Україна зараз проходить політичні випробування щодо того, чи не зруйнують відмінності у свідомості окремих суспільних груп – етнічних, а ще більше регіональних – їхню здатність і їхнє бажання разом творити і розвивати демократичну державу, бути лояльними до неї як цілого, а не тільки патріотами свого міста, області чи регіону. Тобто, питання культурної багатоманітності в Україні та питання національної єдності й суспільної інтегрованості, мають розв’язуватись паралельно.
Неабияку роль у врегулюванні суперечностей між групами, в гасінні, а ще краще – недопущенні конфліктів у цій сфері має відігравати етнонаціональна політика, яка повинна була б ґрунтуватися на двох взаємно пов’язаних цілях: 1) гарантуванні прав і максимальному створенні рівних можливостей для задоволення потреб та інтересів усіх суб’єктів етнонаціональних відносин; 2) створенні й приведення в дію важелів загальнонаціональної інтеграції і формуванні подвійної (етнічної та громадянсько-національної) ідентичності.
Мета доповіді полягатиме в з’ясуванні особливостей культурного (етнічного та регіонального) плюралізму в Україні в контексті зразків, що є в інших країнах, та оцінка адекватності і перспектив державної етнонаціональної політики.
Для характеристики міжетнічних, мовно-культурних та регіональних відмінностей, які так чи інакше впливають на процеси національної консолідації в зарубіжних країнах і в Україні, буде використано термін „етнокультурний” або просто „культурний” плюралізм у таких його проявах як етнічні, мовні, регіональні, ціннісно-ідеологічні відмінності, які так чи інакше впливають на процеси національної консолідації. Водночас, об’єктом розгляду не будуть гендерні та деякі інші відмінності в культурі, які не належать до питань, пов’язаних з національною консолідацією.
Як і більшість суспільствознавчих термінів, поняття культурного плюралізму – неоднозначне. У найвужчому розумінні воно є характеристикою політичної системи з точки зору наявності в ній ексклюзивних інституцій, через які здійснюється висловлення і задоволення прав та інтересів етнокультурних груп. Таке тлумачення терміну притаманне, з одного боку, політологам, які обґрунтовували концепцію консенсусної демократії в плюральних (у розумінні – поділених, сегментованих) суспільствах [2, c. 71-74], а, з іншого боку, – декотрим антропологам, які з 50-60-х років шукали концептуальних моделей для опису колоніальних і ранніх постколоніальних суспільств [6, c. 39].
Найширше трактування культурного плюралізму пов’язане з його ототожненням із етнокультурною гетерогенністю. Тоді цей термін виступає як переважно дескриптивне поняття на відміну від, скажімо, мультикультуралізму, в якому дослідники завжди вбачають нормативне навантаження [5, c. 123-127]. Ці поняття дуже близькі, і популярна в наш час доктрина мультикультуралізму починала свою історію в США саме як концепція культурного плюралізму, яка ще в період першої світової війни з’явилась як антитеза концепціям „плавильного казана” й асиміляції [13, c. 97]. Частина сучасних дослідників багатокультурності і нині вважають її пом’якшеною, а тому – більш прийнятною формою мультикультуралізму.
Загалом же і культурний плюралізм (множинність культур, а точніше – суспільних груп, що є їхніми носіями), і мультикультуралізм (багатоманітність культур, що співіснують у складних суспільствах) можуть як описувати стан культурної гетерогенності, так і приписувати норми та правила співжиття за таких умов. У другому випадку кожне з цих понять підноситься до рівня нормативної вимоги щодо визнання етнокультурної різноманітності, виступає в у ролі принципу, який лежать в основі політичної організації суспільства та державної етнокультурної політики. При цьому категорія культурного плюралізму завжди містить у собі конотацію політично віддзеркалених відмінностей, які впливають на формування політичних інституцій та публічну політику держав.
Саме через політичний підтекст і контекст поняття політичного плюралізму є, на мій погляд, найбільш підходящим для аналізу культурної багатоманітності українського суспільства, яка в її найбільш відчутному вимірі – регіональному – має виразне політико-культурне, ціннісне забарвлення. Прийнятність терміну „культурний плюралізм” для даного аналізу обумовлена ще й тим, що він не містить категоричного припису (як це переважно буває при вживанні терміну „мультикультуралізм”) концентрувати увагу саме на збереженні відмінностей, інколи на шкоду єдності та інтеграції суспільства як цілого.
0 комментариев