Різні моделі змішаної економіки й національні особливості післявоєнного відновлення економіки в різних країнах (період 1945-1970 рр.)

Контрольна робота

з курсу «Економічна історія»

на тему:

«Різні моделі змішаної економіки й національні особливості післявоєнного відновлення економіки в різних країнах (період 1945-1970рр.)»

 

ЗМІСТ

 

Вступ

1 "Змішана економіка" як модель регульованої ринкової економіки

2 Зміни, що відбулися на карті післявоєнної Німеччини. Причини високих темпів господарського розвитку ФРН у період 1951-1970рр. "Німецьке економічне диво

3 Японія як економічний гігант, що завоював значні сегменти світового ринку в період 1951 -1970 рр

4 Подальший розвиток ринкової економіки у Франції, США й Південній Кореї

5 Характеристика створеного в 1957р. економічного угрупування (Європейського економічного співтовариства ЄЕС) основних країн Західної Європи

Висновки

Використана література

ВСТУП

Економічна історія є надзвичайно важливим предметом у системі економічної освіти: вона закладає у свідомості основи економічного мислення та логічного аналізу економічної дійсності. Простежуючи зміни форм господарського розвитку, процеси формування та розвиток певних господарських систем, економічна історія дає можливість побачити, як здійснюється сам хід перетворень, головні досягнення в галузі технічного прогресу чи економічної політики, які або самі є результатом соціально-економічних перетворень, або стають приводом, передумовою економічних зрушень.

Економічна історія дає реальне бачення довготермінових тенденцій економічного розвитку. Якщо статистика та соціологія малюють характеристики сучасного стану економіки, то економічна історія — картину історичного руху від минулого до сучасного, без чого неможливо побачити тенденції економічного розвитку, достатньо повно розкрити сучасний його стан та причини тих чи інших явищ, що його характеризують, підтвердити правильність чи розкрити помилки сучасної економічної політики, нарешті, обґрунтувати її перспективи. У поєднанні з історією економічних учень, економічна історія відіграє фундаментальну роль у формуванні економіста-практика, дослідника і педагога, адже формує в нього критичне мислення, «об’ємне» бачення соціально-економічних процесів і явищ.

При виконанні даної контрольної роботи ми ретельно розглянемо та ознайомимось з процесами, що відбувалися у післявоєнний період у різних країнах, та визначимо різницю між різними моделями змішаної економіки, що діяли на той час.

1 "Змішана економіка" як модель регульованої ринкової економіки

 

Після 1945 року економіка всіх капіталістичних країн розвивалася значно швидше, ніж у першій половині XX ст., причому цей період ознаменувався декількома спалахами інфляції. У всіх країнах держава все частіше й усе більш регулярно стала втручатися в економіку. Однак національні розходження, що виявилися, дозволяють стверджувати, що нація була й залишається найважливішим фактором економічної історії.

Для кожної системи характерні свої національні моделі змішаної економіки, тому що країни відрізняються своєрідністю історії, рівнем економічного розвитку, соціальними й національними умовами. Розглянемо найбільш відомі національні моделі.

Американська модель побудована на системі всілякого заохочення підприємницької активності, збагачення найбільш активної частини населення.

Малозабезпеченим групам створюється прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і матеріальної допомоги. Завдання соціальної рівності тут взагалі не ставляться. Ця модель заснована на високому рівні продуктивності праці й масової орієнтації на досягнення особистого успіху, У цілому для американської моделі характерний державний вплив, спрямований на підтримку стабільної кон’юнктури й економічної рівноваги.

Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, спрямованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Тут у руках держави перебуває всього 4% основних фондів, а частка державних витрат в 90-х рр. склала 70% від валового внутрішнього продукту (ВВП), причому більше половини із цих витрат направляється на соціальні потреби. Природно, це можливо тільки в умовах високої норми оподаткування. Така модель одержала назву "функціональна соціалізація". У такой моделі функція виробництва переходить на приватні підприємства, що діють на конкурентній ринковій основі, а функція забезпечення високого рівня життя (включаючи зайнятість, соціальне страхування) і багатьох елементів інфраструктури (транспорт, наука) - на державу.

Соціальне ринкове господарство ФРН. Ця модель формувалася на основі ліквідації концернів гітлерівських часів і надання всім формам господарства (великим, середнім, дрібним) можливості стійкого розвитку. При цьому особливим заступництвом користуються так називані „миттельштанди", тобто дрібні й середні підприємства, фермерські господарства. Держава активно впливає на ціни, мита, технічні норми. Ринок, що лежить в основі цієї системи виявив свою перевагу у використанні спонукальних стимулів до високоефективної господарської діяльності.

Японська модель характеризується певним відставанням рівня життя населення (у тому числі рівня заробітної плати) від росту продуктивності праці. За рахунок цього досягається зниження собівартості продукції й різке підвищення її конкурентноздатності на світовому ринку. Перешкод майновому розшаруванню не ставиться. Така модель можлива тільки при винятково високому розвитку національної самосвідомості, пріоритеті інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви заради процвітання країни. Ще одна особливість японської моделі розвитку пов'язана з активною роллю держави, спрямованої на створення такого господарського середовища, у якому перспективні галузі розвиваються найбільш динамічно.

Південнокорейська модель має багато загального з японською. Це, зокрема, стосується особливостей психологічного складу населення країни, його високої працьовитості й відповідальному відношенню до своїх обов'язків, що базується на моральних нормах конфуціанства. Загальним для обох моделей є й активна участь державних органів у перебудові економіки.

Однак південнокорейська модель має й свої специфічні елементи. Деякі з них раніше використовувалися в японській моделі (у першій половині минулого століття). Внаслідок відносно меншого, чим у Японії, розвитку ринкових відносин південнокорейська держава цілеспрямовано сприяла створенню потужних плацдармів ринкової економіки в особі великих корпорацій, що переросли потім у фінансово-промислові конгломерати. Крім того, державні органи надавали всебічну підтримку дрібному й середньому підприємництву, сприяючи тим самим створенню в стислий термін середнього класу. І, нарешті, ще один елемент південнокорейської моделі, - це чіткий і збалансований поділ функцій між центром і провінціями, що також сприяло формуванню розвинутої ринкової економіки.

2 Зміни, що відбулися на карті післявоєнної Німеччини. Причини високих темпів господарського розвитку ФРН у період 1951-1970 рр. "Німецьке економічне диво"

У числі підсумків Другої світової війни перебуває й факт утворення на території країни-зачинателя війни двох суверенних держав з різним суспільно-економічним устроєм. Це відбулося в результаті компромісного рішення про створення системи чотирибічного (СРСР, США, Англія, Франція) контролю за розвитком Німеччини. Об'єднання трьох зон контролю, що здійснювали Англія, США й Франція, призвело до утворення так званої Тризонії. До проголошення Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) ця територія управлялася країнами-переможницями, які експропріювали у свою користь частину німецького промислового потенціалу.

Державні інститути ФРН формувалися досить довго, тому що це державне утворення, що об'єднало три зони окупації, офіційно виникло в 1949р. Союзні держави тільки у квітні 1950р. дозволили відновлення важкої промисловості Німеччини, і тільки в березні 1949р. припинили демонтаж устаткування німецьких заводів.

Німецьке питання відігравало особливу роль у післявоєнному врегулюванні. У чималому ступені провину за факт розколу Німеччини на дві різні держави треба покласти на союзницькі держави, які відмовилися від пропозиції СРСР надати цій країні можливість самій вирішувати свою долю. Єдина й демілітаризована Німеччина могла б створити найбільш сприятливі умови для здійснення репараційної програми. Радянському Союзу можна дорікнути тільки в тому, що він не зміг протистояти політиці, що вела до розколу. Природно, що Радянський Союз міг створювати нову державу на уламках ринкової економіки тільки за своїм зразком і подобою.

По обидві сторони демаркаційної лінії почалася політика демонстрації взаємної ворожості. Відбиттям цього може служити наступний факт. У вересні 1950р. у ФРН були введені заборони на професії: наприклад, члени комуністичної партії не могли займати пости в системі державних органів. Таке положення призводило до росту напруженості у відносинах між західною й східною частиною Німеччини, що досягла своєї найвищої крапки у зведенні берлінської стіни в 1961р.

Питання історичних доль двох нерівних у кількісному відношенні частин колись єдиної держави було, у принципі, визначено приналежністю держав-переможниць до різних економічних світів, тому для Радянського Союзу питання перетворення нової держави на німецькій землі у вітрину соціалістичного табору на довгі роки стало предметом особливої уваги й турботи, що потребувало, у тому числі, чималих матеріальних засобів. Але історія однаково розпорядилася по-своєму, і замість подяки німецький народ покладає провину за все, що сталося, у тому числі й за провал цієї ідеї, на колишнє радянське керівництво.

У період з 1951 по 1970рр, країни, що колись входили в політичну вісь "Рим - Берлін - Токіо", пережили етап надзвичайно високих і динамічних темпів економічного розвитку. Основними причинами цього можна назвати:

- поразка в другій світовій війні, що позбавила економіку кожної із цих країн однобокої мілітаристської спрямованості,

- установлення демократичних буржуазних свобод,

- активне втручання держави в економіку,

- потужне зростання державного сектору в економіці;

- проведення прогресивних аграрних реформ, спрямованих на якнайшвидший перехід до ринкових відносин у сільськогосподарському виробництві;

- проведення твердої антиінфляційної політики, у тому числі за допомогою заморожування заробітної плати й суворої економії на всіх соціальних програмах;

- збільшення ємності внутрішнього ринку, у тому числі товарів народного споживання;

- масове відновлення морально й фізично застарілого виробничого обладнання,

- адекватне відношення до необхідності розвитку НТП і його підтримка на державному рівні;

- збільшення інвестицій у промисловість;

- структурна перебудова промисловості через пріоритетний розвиток галузей НТП;

- посилення концентрації виробництва й капіталу.

Післявоєнний економічний ландшафт Німеччини був особливо сумним й обтяжуючим. У 1945р. Німеччина виявилася в катастрофічному положенні навіть у порівнянні з тим, що інші країни теж сповна випробували розруху. Той факт, що через 15 років після війни західна частина цієї розгромленої країни вийшла на перше місце в Європі за рівнем економічного розвитку, був одностайно охарактеризований як німецьке "диво".

Остаточно від ідеї репарацій переможці відмовилися лише у березні 1951р. Німецька марка, нова німецька валюта, що стала втіленням політичного й економічного безсилля післявоєнної Німеччини, була девальвована у вересні 1949р. більш, ніж на 20%. Але це була її остання девальвація.

У червні 1948р. була здійснена надзвичайно тверда грошова реформа. З огляду на соціально-політичну обстановку в країні, присутність військ союзних держав і крайню слабкість профспілкового руху, німцям вдалося зробити те, шо не змогли зробити французи. Кількість грошей, що перебували в обігу, було скорочено настільки, що ціни на внутрішньому ринку стали різко зменшуватися. Щоб досягти такого результату, німецька адміністрація пішла на повну заміну національної валюти: замість довоєнної рейхсмарки була випущена німецька марка. Кожен власник рейхсмарок міг обміняти їх на нові гроші з розрахунку один до одного, але в дуже обмежених межах: не більше 70 марок. Це призвело до анулювання всіх ліквідних запасів, що перевищують зазначену суму. У той же час був введений високий податок на нерухомість. Таким чином, власники земельних ділянок вносили свій внесок у подолання фінансових труднощів країни.

У 1957р. Німецький федеральний банк, у завдання якого входило фінансування кредитних установ і захист паритету національної валюти, одержав новий, незвичайний для того часу статус: він став незалежним від органів політичної влади. Члени правління цього банку обираються представниками німецьких земель і не повинні звітувати перед урядом або підкорятися його вказівкам. Якщо врахувати, що німці панічно бояться інфляції, з якою вони зіштовхувалися під час Першої і Другої світових війн й у післявоєнні періоди, можна легко пояснити, чому Західна Німеччина проводить настільки обережну й результативну кредитно-грошову політику.

Ефективність німецької промисловості виявилася ще перед Першою світовою війною, коли Німеччина вийшла на перше місце в Європі, відтіснивши Великобританію на другий план. На початку 50-х років, практично відразу ж після відновлення зруйнованих будинків і підприємств, почалося бурхливе відродження німецької економіки. Паралельно відбувалися важливі зміни інституціонального характеру.

Якщо в першій третині XX ст. у Німеччині підсилювався вплив лівих партій і революційних профспшок, то після Другої світової війни склалася принципово інша соціально-економічна ситуація. Завдяки закону про участь трудящих у керуванні підприємством, прийнятому в травні 1951р., потужні німецькі профспілки виявилися включеними в господарську діяльність. Зокрема, представники робітників та службовців входять до складу правління корпорацій із правом вирішального голосу. Ця політика відповідала також й ідеологічним основам нового режиму, установленого у Федеративній Республіці Німеччини й відомого за назвою "соціально орієнтована ринкова економіка", теоретиком якого виступив Людвіг фон Ерхард (1897-1977). Щаблі його кар'єри такі: директор керування господарства об'єднаних, західних зон окупації, міністр народного господарства ФРН, заступник федерального канцлера, канцлер республіки (1963-1966). Основну мету економічних реформ професор Л. Ерхард проголосив як "створення соціального ринкового господарства", підвищення купівельної спроможності населення, зосередження всіх зусиль народного господарства на збільшенні доходу. Засобами економічного відродження країни при цьому були визначені вільна приватна ініціатива й конкуренція, помножені на активну роль держави в економіці.

Для здійснення цих планів потрібні були монетаристська антиінфляційна грошова реформа, лібералізація цін і всіляка активізація підприємництва.

Результати цих реформ проявилися досить швидко. Зникли товарний дефіцит й, відповідно, спекуляція. Інфляція була незначною, а заробітна плата виросла за рахунок підвищення продуктивності праці.

Збереженню стабільності валюти й запобіганню гіперінфляції сприяло прийняття закону проти довільного завищення цін.

Іншими факторами стали організація фінансово-промислових груп і взаємопроникнення промислової й банківської діяльності, що завжди було характерним для Німеччини. Це дозволяє промисловим підприємствам зменшити свою залежність від дій біржових спекулянтів і капризів приватних акціонерів, зокрема, від сваволі засновників фірм. Оскільки капітал найбільших фірм контролюється основними об'єднаннями банків, то саме банкіри ухвалюють рішення щодо призначення керівників підприємств, про стратегічні напрямки їхньої діяльності й про методи й обсяги фінансування.

До середини 50-х рр. ФРН вийшла на друге місце після США по обсягу золотих запасів. ФРН стає передовою країною Західної Європи. Вона виступила одним з головних засновників Європейського об'єднання вугілля й сталі, а потім - одним з архітекторів "Загального ринку", де тепер успішно виконує роль економічного локомотива й валютного генератора.

Німецька марка, сильна європейська валюта, стала знаменним явищем другої половини XX ст. Зміцнення її позицій було обумовлено як характером грошової реформи у ФРН, так і всією фінансовою й грошово-кредитною політикою західнонімецького уряду.

Завдяки зміцненню своєї національної валюти Західна Німеччина перетворилася у велику грошово-кредитну державу. Відчувши небезпеку, власники "гарячих грошей" неодноразово конвертували свої долари в надійні німецькі марки.

Сила німецької валюти зумовлена, у першу чергу, відносно низьким рівнем інфляції у ФРН. Це означає, що внутрішня купівельна спроможність марки знижується надзвичайно повільно, що сприятливо позначається на її зовнішній купівельній спроможності й на її паритеті. У свою чергу підвищення обмінного курсу марки стримує інфляцію, тому що воно веде до зниження цін на імпортовані товари. Але в той же час зростання паритету національної валюти може сприяти підвищенню цін експортованої продукції, але цього не відбулося в результаті впливу деяких інших факторів.

Реальна сила німецької марки пов’язана зі специфікою західнонімецької промисловості, що проявляється в систематичному переливанні капіталів з однієї галузі в іншу. Німецькі підприємства спеціалізуються, в основному, на виробництві товарів, попит на які мало піддається впливу цін: автомобілі високого класу, верстати й устаткування, хімічна продукція глибокої переробки й т.п. Таким чином, Німеччина стала однією із країн, яка сама диктуює ціни, що дозволяє їй постійно нарощувати обсяги й вартість свого експорту.

Міжнародне значення й престиж німецької марки особливо виросли після того, як вона стала базовою валютою для функціонування єдиної євровалюти, до введення якої Німеччина призивала все Європейське співтовариство практично з перших років його існування, цілком справедливо покладаючись на те, що її економічна міць виведе марку на найвищий рівень рейтингу західноєвропейських валют. Надії Німеччини виправдалися тільки з початку 1999р.