Типологія підлітків делінквентів та їх характеристики

1.2 Типологія підлітків делінквентів та їх характеристики

У всі часи суспільство намагалося придушувати небажані форми людської поведінки. В якості не бажаних майже в рівній степені опинялися генії і злодії, дуже ліниві і трудящі, бідні і багаті. Різкі відхилення від середньої норми, як в позитивну так і в негативну сторону погрожували стабільності суспільства, яка завжди цінилася найбільш за все.

Соціологи називають відхиляючу поведінку девіантною. В широкому смислі термін «девіантність» означає любе відхилення від прийнятих в суспільстві соціальних норм, починаючи із самих незначних. Коли американські соціологи пишуть про те, що девіантна поведінка приймає такі форми, як кримінал (crime), делінквентність, героїчні проступки, самовбивство, бунт, геніальність, розтрата чужих грошей, сексуальні домагання, наркоманія і т.п., то вони, по суті говорять про девіантність в широкому смислі.

В вузькому значенні девіантність означає незначні проступки, ті, що не підпадають під статтю кримінального кодексу. До серйозних форм порушення спеціалісти застосовують додаткові терміни, а саме делінквентність та злочинність (кримінальна поведінка). В подальшому девіантність в широкому смислі буде називатися «відхиляючою поведінкою». Люба поведінка, яка викликає незадоволення суспільної думки, називається відхиляючою. Це надмірно широкий клас явищ – від безквиткового проїзду до вандалізму. А тому, слід говорити про форми і розміри відхилення. До основних форм девіантної поведінки Я.І. Гілінський та В.С. Афанасьєв відносять: 1) пияцтво та алкоголізм, 2) наркотизм, 3) злочинність. 4) самогубство,5) проституція, 6) гомосексуалізм. Інколи до них добавляють також азартні ігри та психічні розлади. Вище вказані форми відхиляючої поведінки можна поділити на три групи: тобто девіантну, делінквентну та злочинну. Під девіантною поведінкою розуміють такі відхилення, які не ведуть за собою кримінального покарання, іншими словами не являються протиправними. Сукупність протиправних проступків , або злочинів, отримала в соціології спеціальну назву – делінквентна поведінка. Обидва значення – широке та вузьке – однаково використовуються в соціології.

Таким чином, відхиляюча поведінка – яка охоплює три форми – девіантну, деліквентну та кримінальну поведінку, які представляють собою, по зростаючій, три ступені порушення соціальних норм. В результаті виникає деякий континуум, або шкала відхиляючої поведінки. Радянська, а сьогодні російська міліція, і інші правоохоронні органи, реєструють тільки те, що вони в змозі розслідувати. Друга причина заключається в тому, що радянські часи, злочинність в країні дійсно була набагато нижчою ніж в західних країнах. Тоталітарні і закриті суспільства відрізняються консерватизмом, непохитністю соціальних процесів, в тому числі і кримінальних.

1.  Девіація як процес розвитку.

Девіантна поведінка є складовою людської життєдіяльності в цілому, її об'єктивних факторів та факторів суб'єктивних.

Отже, поведінці як кінцевому елементові у ланцюгу зазначених факторів людської діяльності передують інші — середовище, потреби, інтереси, цінності, мотиви, цілі. Звідси висновок: шляхи удосконалення поведінки людини означають невпинне поліпшення навколишнього природного (екологічного) та соціального (економічного, політичного, культурного) середовищ, задоволення життєвих потреб кожної людини, що детермінують збіг її особистісних інтересів, цінностей, мотивів і цілей із загальноприйнятими, суспільне значущими.

Такий загально методологічний висновок конкретизується різноплановими науковими дослідженнями, важливе місце серед яких посідають соціологічні, взаємопов'язані з усіма іншими, насамперед з тими, що стосуються правової системи.[7]

Подолання девіантної поведінки є одним із головних завдань сучасного суспільства. Вважається, що запобігання девіації складається з тріади: 1) профілактики; 2) власне запобігання; 3) запобіжних заходів. На початковій стадії визрівання злочину потрібна профілактика (виховні заходи, а можливо й профілактичні засоби примусу). Коли ж (за відсутності результатів) з'явився задум злочину (рішення і процес його прийняття), то центр запобіжної роботи переноситься на власне запобігання. Запобіжні ж заходи є припиненням протиправного посягання.

Профілактика правопорушень має такі основні цілі: 1) обмеження впливу негативних факторів; 2) вплив на причини злочинних проявів; 3) вплив на мікросередовище; 4) вплив на особистість, здатну на злочин.

Девіантна соціологія вивчає також суб'єктно-об'єктні стосунки щодо проведення індивідуальної і загальної профілактики, застосування усіх форм її забезпечення, включаючи інформаційне — внутрішнє і зовнішнє. Йдеться про характеристику сукупності зареєстрованих на певній території злочинів за відповідний період; характеристику особистості злочинця; дані про злочинність щодо різних категорій (рецидивна, неповнолітніх тощо); показники правопорушень незлочинного характеру; відображення географії злочинності та інших правопорушень, відхилень тощо.

Форми профілактичної роботи серед населення різноманітні. Це профілактичні бесіди, шефство, обговорення поведінки правопорушників у трудових колективах, громадських організаціях, залучення правопорушників до суспільне корисних занять. Переконання поєднується з примусом. Крім кримінального покарання застосовуються різні адміністративні засоби впливу.

Подолання девіантної поведінки потребує знання суті, причин, ознак злочинності та особистості злочинця. Злочинність — динамічне соціально-правове явище, яке включає сукупність усіх злочинів, що здійснюються у суспільстві на даному етапі і характеризуються певними кількісними та якісними показниками (стан, рівень, динаміка, структура, характер). Йдеться про зареєстровану і приховувану (латентну), не зареєстровану, злочинність, про її детермінанти — об'єктивні й суб'єктивні, головні й другорядні.

Розробляючи шляхи подолання девіантної поведінки, треба виходити і з того, що безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є намагання індивіда задовольнити свою потребу всупереч і на шкоду суспільним інтересам. За соціальним змістом потреби поділяються на життєво необхідні (їжа, одяг, житло та ін.); нормальні, що соціальне схвалюються; деформовані; спотворені. Після середовища потреби є другим важливим об'єктивним фактором людської життєдіяльності, поведінки, включаючи її відхилення.

Криміногенне середовище, негативні обставини інтенсифікують злочинну дію, деформують потреби і, відповідно, їх усвідомлення та практичне задоволення. Це стосується як окремого індивіда, так і певних груп індивідів. Звідси — групова, організована злочинність, учасники якої спілкуються в умовах кримінологічної ситуації.

Структура особистості злочинця включає: 1) соціальне-демографічні ознаки; 2) кримінально-правові ознаки; 3) соціальні прояви у різних сферах життя; 4) моральні властивості; 5) психологічні особливості. Ці риси мають соціальне негативну спрямованість: спотворені потреби, які багато в чому залежать від несприятливого середовища, усвідомлюються злочинцем у власних інтересах, орієнтаціях, мотивах і цілях, які суперечать загальноприйнятим нормам.

Антисуспільна спрямованість суб'єктів девіантної поведінки характеризується негативно-зневажливим ставленням до людини, її цінностей; корисливими, егоїстичними намірами; нехтуванням соціальних норм; легковажно-безвідповідальним ставленням до свого місця в суспільстві.[14]

Шляхи подолання девіантної поведінки, тим більш у її злочинному варіанті, повинні визначатися з урахуванням названих специфічних рис особистості злочинця, впливаючи на середовище (обставини, ситуацію), формування здорових потреб, насамперед потреб у самовдосконаленні, на процес усвідомлення цих потреб та їх активного задоволення через творчість. Деформація особистості починається саме з втрати життєвої мети як цільової установки творення самого себе і обставин свого життя. Ця внутрішня робота особистості потребує великого напруження і зусиль, але тільки таким шляхом людина може подолати свої негативні риси, розвинути свій потенціал. Суспільство зацікавлене у такому самовдосконаленні кожного члена суспільства і покликане всіляко допомагати розвиткові особистості.

Соціологія девіації допомагає чітко визначити і реалізувати шляхи подолання девіантної поведінки стосовно середовища-потреб, їх усвідомлення й діяльного задоволення задля утвердження законності та правопорядку.

Отже звідси випливає висновок – девіація , як не прикро перебуває в постійному процесі розвитку , а тому всі зусилля сучасного суспільства спрямовані на те ,щоб знайти найефективніші шляхом подолання цього явища.

Девіантна поведінка. Як вже було сказано, самим слабким і самим розповсюдженим видом порушення виступає девіантна поведінка. Вона не зводиться до багато чисельних порушень суспільного і адміністративного порядку. Поза негативним смислом у слові «девіантність» існує і позитивний. Відхиляючись від середнього стандарту поведінки можна, як в негативну, так і в позитивну сторону.

Девіантна поведінка - любі вчинки, або дії, не співпадаючі писаним і не писаним нормам. В деяких суспільствах дрібні відхилення від традицій, не говорять уже про серйозні проступки, суворо караються. Все знаходилося під контролем: довжина волосся, форма одягу, манери поведінки. Ваші батьки напевно пам’ятають, як в 60-70 роки в школі вчителі боролися із «довговолосими» вбачаючи у їх вигляді, подражання «бітлам»; як вони навіювали шкільну форму на манер військової, на їх думку не правильно себе поводили.

В більшості суспільств контроль девіантної поведінки несиметричний: відхилення в погану сторону засуджується, а в хорошу –схвалюється. В залежності від того, позитивним, або негативним являється відхилення всі форми девіації можна розмістити на деякому континуумі.

На одному із його полюсів розміщується група осіб, які проявляють максимально несхвальну поведінку: революціонери, терористи, патріоти, політичні емігранти, зрадники, атеїсти, злочинці, вандали, циніки, бомжі.

На іншому полюсі, розміщується група з максимально схвальними відхиленнями: національні герої, видатні артисти, спортсмени, науковці, письменники, художники та політичні лідери, місіонери, дуже здорові та красиві люди.

Якщо ми проведемо статистичний підрахунок, то отримаємо що нормально розвиваючих суспільствах і в звичайних умовах на кожні із цих груп припаде приблизно по 10-15 % загальної чисельності населення. Проти 70% населення складають «тверді середняки» – люди з несуттєвими відхиленнями. Політичний радикалізм, породжуючи революціонерів, має своє живильне середовище в суспільстві де проходять масові незадоволення населення існуючим режимом. Якщо він досягає високої відмітки, в суспільстві може виникнути революція. Точних експертних розрахунків не існує, але ймовірно рівень незадоволеності населення політичним режимом повинен небагато перевищити 50%. Якщо така відмітка не досягнута, то незадоволення виражається в багаточленних формах не революційного діяння, в тому числі протестом руху.

На думку спеціалістів в більшості країн доля громадян, радикально відторгаючих існуючу політичну систему зазвичай невелика і складає 15-20 %. Більш високий рівень, а в Росії він досягає відмітки 40%, ставить легітимність політичного режиму під сумнів. Рівень довіри населення до діяльності центральних органів влади, як правило, не знижується нижче 25%. В противному випадку рахується, що влада втратила довіру населенню. Величина даного показника пов’язана із екстраполяцією необхідного рівня підтримки кандидата на виборах електоратом.

Відхилення від прийнятих норм являється настільки ярко вираженим, як сукупність нових норм, створює девіантну культуру, яка знаходиться в опозиції до правлячої культури.

Коли Р. Мертон писав про конформізм і девіантність, він вказав нам на два види девіантності заплутаність і конформізм. Першу можну розмістити на лівому полюсі шкали Р.Кевен. Заплутаний знає та приймає норму, але заради своєї вигоди, схильний їх порушувати. Він веде себе безвідповідально по відношенню до суспільства. Навпроти нонконформіста розташувався на крайньому правому фланзі шкали. Він знайомий із суспільними нормами, але рахує їх несправедливими і відкрито зневажає їх, призиваючи інших до зміни суттєвого строю. Нонконформіст шукає нову мораль і діє повністю відповідально, хоча і відхиляється від суттєвих очікувань. Цей соціальний реформатор, набагато випередивши свій час. Подібну форму девіації з точки зору тривалої перспективи слід називати конструктивною. А заплутаність, як форму девіації необхідно визнати деструктивність. [13]

Характерна риса девіантної поведінки – культурний релятивізм. Це означає, що соціальна норма, прийнята будь-яким суспільством, або законодавчо, - явище лишень відносне. Один і той же проступок може рахуватися в одному суспільстві позитивним, а в іншому розглядатися як соціальна патологія. Багато прикладів можна було б привести із сімейного права і сімейних традицій, звичаїв різних народів. Ускладнення виникає навіть в одній державі, де діє одне законодавство, але проживають народи, які в побуті дотримують різних традицій, особливо, якщо ці традиції підтримуються і релігійними нормами. Наприклад, конфлікт між вимогами одношлюбності по українському цивільному праву і традицією множинності багатошлюбності визнані в ісламі. В первісний час канібалізм, вбивство стариків, кровозмішення і вбивство дітей рахувалися нормальним явищем викликаним економічними причинами (відсутність продуктів харчування), або соціальним устроєм (дозволу шлюбу між родичами). В сучасному суспільстві це рахується девіантним, а в деяких випадках і кримінальною поведінкою.

Культурний релятивізм може бути порівняльною характеристикою не тільки двох різних суспільств, або епох, але також двох, або декількох великих соціальних груп всередині одного суспільства. Наприклад, таких груп – політичні партії, правительство, соціальний клас, або прошарок, молодь, жінки, пенсіонери, національні меншини. Так на відвідування церковної служби – девіація з позиції віруючої людини, але норма з позиції не віруючої людини.

Вбивство на війні дозволяється, а також нагороджується, але в мирний час, карається. В Парижі проституція легальна (законна) і не засуджується, в інших країнах вона рахується девіантною (законна, але суспільною думкою не схвалюється), в третіх незаконна (злочинна) і не схвалена (девіантна) форма поведінки. Звідси слідує, що критерії девіантності відносні і не можуть розглядатися окремо від даної культури.

Крім цього, критерії девіантності змінюються в часі і також в рамках однієї і тієї ж культури. після другої світової війни куріння в США отримало широке розповсюдження і отримало соціальне схвалення. Курити в квартирі, або в офісі рахувалося нормальним явищем. Але в 1957 році вчені доказали, що куріння – причина багатьох серйозних захворювань в тому числі захворювання раку легенів. Поступово широка суспільність розпочала компанію проти куріння. І сьогодні в США курці перетворилися в об’єкт всезагального осудження. В СРСР в 60 роки рахувались девіантними «стіляги», які носили довге волосся і вузькі брюки, які наслідували «буржуазному образу життя». В кінці 80-х років наше суспільство змінилося і форма штанів і довжина волосся перестали бути предметом гоніння.

Зробимо висновок: девіація відносна; вона оцінюється в залежності від:

а) Історичної епохи,

б) Культури суспільства. Відносність соціології отримало спеціальну назву – релятивізм.

Хоча велика частина людей більшу частину часу поводить себе в згідності із законом, таких людей не можна рахувати абсолютно законослухняними, тобто соціальними конформістами. Так, при обстеження мешканців Нью-Йорка 99 % опитаних призналися в тому, що вони здійснили один, або більше незаконних проступків, наприклад крадіжка в магазині, обманювали податкового інспектора, або постового, запізнення на роботу, куріння в недозволених місцях і т.д. Повну картину девіантної поведінки в конкретному суспільстві скласти дуже важко, оскільки поліцейська статистика реєструє незначну частину пригод.

Девіантним може стати самий невинний на перший погляд проступок, який пов’язаний із порушенням традиційного розподілення ролей. Скажімо, більш висока заробітна плата жінки, оточуючим може здаватися не нормальним явищем, так як чоловік із давніх часів – головний виробник матеріальних цінностей. В традиційному суспільстві подібний розподіл ролей в принципі не міг виникнути.

Боротьба із девіаціями часто перероджувалася в боротьбу із різнобічними почуттями, думками та проступками. Зазвичай вона являється безрезультатною: через деякий час відхилення відроджується, і ще в більш яркій формі. В кінці 80-х років радянська молодь наслідувала західній моделі поведінці настільки відкрито, що боротьба із цим суспільство було не в силах. Зняття соціальних і ідеологічних заборон в кінці 80-х років збагатило суспільне життя творчістю і різноманіттям.

Юдіт Блейк і Кінглей Девіс розробили чотирьохчленну модель девіації, розуміючи девіантність в широкому смислі. Вони запевняють, що можливі мінімум чотири відношення між мотивами та вчинками людей. Мотиви і вчинки можуть погоджуватися або відхилятися від очікуваних стандартів.[12]

Можливі відношення між мотивами і вчинками.

Яке б суспільство ми не взяли, багато людей попадають в категорію Вони хочуть (це їх мотиви) підкорюватися існуючим нормам і ведуть себе (це їх вчинок) належним чином. Або вони не хочуть підкорюватися нормам і порушують їх. Між позиціями можливі і проміжкові ситуації. Наприклад деякі люди порушують норми не усвідомлюючи того, тобто роблять це не умисно Причиною може бути елементарна помилка в судженнях, незнанні правил, або неможливості в даний момент дотримуватися конкретних правил (вимушене порушення). В останню категорію попадають ті, хто умисно бажає порушити правила, але не робить цього. Що їх лякає? Боязнь перед покаранням? Здорового розсуду про те, що дотримання суспільних норм, принесе їм більшу вигоду ніж порушення? „Як би то не було, потрапляючи в категорію не відхиляються в своїх вчинках тому, що в них нема культурних і соціальних можливостей порушити правила”. Наприклад, далеко не всі бідняки здібні пограбувати прихожого або магазин, хоч до цього їх схиляє бідне становище. Когось стримує боязнь покарання, іншого суспільні норми, а хтось боїться, що не встигне втекти і т.д.

Існує іще одне вимірювання девіації: деякі девіанти фальшиво обвинувачені. А інші являються скритими девіантами. Також важливо не тільки те, хто ти на насправді, але і те ким тебе рахують оточуючі. Неправдиве звинувачення побудоване як раз на тому, що людина насправді не порушувала правил, але оточуючі рахують його винним. В зв’язку з цим Говард Беккер виділив чотири можливі категорії сприйняття, або оцінки. Порушень іншими людьми.

Можливі відносини між оцінкою і реальною поведінкою при девіації.

Деякі вчені називають девіацією всяку не сумісну їм непристойну поведінку. Погоджуючись з ними, Г.Беккер зміг виділити чотири категорії: дійсні девіанти і конформісти, з однієї сторони, і дві проміжкові групи. Неправдиво звинувачені – це ті, хто являється конформістом, але суспільством сприймаються як девіанти. Причиною може бути помилка судового вироку, свідоме викривлення факторів слідчим з намірами засудити дану людину, розпущення негативних пліток, наклепів та інших форм обману суспільної думки. На практиці з неправдиво звинуваченим, або неправдивим девіантом суспільство веде себе так, так само як із дійсними: їх судять, засуджують, карають, підвергають до всезагального осудження. Буває дуже важко відрізнити дійсних та фальшивих девіантів.

Таким чином, девіантність важко розпізнати та проаналізувати, так що одні девіанти уміло ухиляються, а інших людей фальшивих звинувачують в порушеннях. Норми важко точно визначити, в результаті чого девіантність сприймає багаточисельні проміжкові форми.

Безпритульність. Дуже часто розглядається, як важка суспільна біда, засвідчує про глибоку кризу, хвилюючим суспільством в цілому, або його важливими інститутами. Сьогодні безпритульність відноситься до різновидності девіантної поведінки.

Безпритульність – це звичайна дитина, яка позбавлена піклуванням батьків або сім’ї, яка не знаходяться під опікою спеціалізованого дитячого закладу, яка веде бездомний образ життя. Він рівно включається в жорстоку вуличну боротьбу, при відсутності виховної допомоги дорослих і морального дитячого середовища. У безпритульних дуже розвинутий інстинкт самозбереження, що не спостерігається в дорослих дітей. Виражена емоційна збудливість, яка часто розвиває звичку до штучного збудження: наркотикам, алкоголю, азартним іграм. Чуттєві елементи статевого життя пробуджуються раніше звичного. Спостерігаються авантюрні напрямки вирощених вуличним життям, що різко збільшує трудову нестійкість і не дисциплінованість.

Безпритульні живуть в підвалах на горищах, в міських звалищах та кладовищах. Ті хто вже пройшов школу вуличного життя, самостійно заробляє. Звичайно кримінальним шляхом. Вони одягаються, намагаються а також знімають при цьому житло, але все ж таки по суті, залишаються безпритульними.[9]

Спеціалісти виділяють наступні причини виникнення безпритульності:

1.  Соціально-економічний – економічну кризу, безробіття, голод, епідемія, інтенсивні еміграційні процеси пов’язані із військовими конфліктами, або природними катаклізмами.

2.  Соціально-психологічні - кризу, сім’ї, збільшення розлучень, втрата одного із батьків, погіршення клімату в сім’ї, грубе поводження з дітьми, фізичні покарання, а інколи сексуальні домагання із сторони дорослих і т.д.

3.  Психологічні причини, які виражаються в збільшенні числа дітей, які мають психофізичні аномалії, риси асоціальної поведінки. Серед зростаючого покоління такі діти займають 3-5%.

Основними типами закладів для безпритульних являються: приймальники для надання першої соціальної допомоги, дитячі будинки для дітей шкільного і дошкільного віку, для фізично дефектних та розумово відсталих дітей, дитячі міста як комплекс різнотипних закладів. В 1925 році таких закладів в СРСР нараховувалося 3701. При дитячих будинках були організовані більше тисячі майстерень, їм було виділено біля 230 земельних ділянок. Все це не тільки рятувало дітей від голоду і фізичної смерті, але і виконувало важливу функцію соціалізації. Врятовані діти, поступово поверталися в сім’ї, або в трудову обстановку. Але сотні тисяч безпритульних дітей та підлітків в 20-ті роки залишалися не охопленими, вони поповнювали кримінальне середовище, жебракували, вели асоціальний образ життя.[11]

Делінквентна поведінка.

Делінквента поведінка – не караємі з точки зору Кримінального кодексу України, а саме: дрібне хуліганство, незначне викрадення продуктів в магазині, здійсненне покупцем (дрібні крадіжки в транспорті, або на ринку), бійки без нанесення середніх і тяжких тілесних ушкоджень, запізнення на роботу, перехід вулиці в невстановлених місцях, куріння в недозволених місцях та інші. В перелік делінквентної поведінки школярів по даним зарубіжних та радянських соціологів, зазвичай входять такі вчинки як: не повернутися вночі додому, вжити алкоголь, бійка, незаконно зберігати зброю, чіплятися до дорослих, нанесення тяжких тілесних ушкоджень кому-небудь холодною зброєю, красти, прогулювати заняття, курити маріхуану, не приходити до школи, відбирати кишенькові гроші у інших школярів, не порушувати порядок в громадських місцях, зіпсувати громадське майно, писати, або малювати фарбою на стінах та огорожах та інші. Для дорослих та підлітків до делінквентних вчинків можна віднести більшість з цих адміністративних правопорушень.

Таким чином, будь-яка поведінка, яка не схвалюється громадською думкою, називається девіантною, а поведінка, яка не схвалюється законом, називається делінквентною. Несхвалення ще не означає покарання. Кримінальне покарання малює границю між делінквентною і злочинною поведінкою. Підлітки, які стоять на обліку в кімнаті міліції, - делінквенти, але не злочинці. Такими вони стають потрапивши за грати.[7]

В США суть делінквентність поведінки молоді по-різному визначається в різних штатах. В штаті Іллінойс закон визначає делінквентною дитиною любу, яка на шлях виправлення не стає, хто виростає в поганих сімейних обставинах, хто бродить по нічним вулицям, з підозрілими намірами і без всякої важливої справи, або звинувачуються в намірі скоїти непристойний вчинок. В штаті Нью-Мехіко за основу беруть слово „зазвичай”: дитина, яка зазвичай не слухається, являється капризною, не керованою, яка пропускає уроки, рахується делінквентною. Федеральне дитяче бюро відносить до делінквентів небезпечну для самої людини і для оточуючих поведінку, яку можна рахувати антисоціальною, загрожуючи правам і благополуччю іншим людям.

Являючись формою відхиляючої поведінки делінквентність в сучасному західному суспільстві характеризується наступними рисами.

1.  Вклад соціальної позиції. В США делінквентність більша в нижньому класі, серед хлопчиків-підлітків, які проживають в погано збудованих будинках та в центрах великих міст. Саме в хрущобах панує аномія та беззаконня.

2.  Вплив взірців соціалізації. Не всі хлопчики в хрущобах делінквентні, тому, що і тут живуть різні сім’ї. Найбільша делінквентність виявлена серед підлітків, які мають самий низький статус, які не знають в сім’ї чіткою послідовної дисциплінарної системи, які доволі часто беруть участь в дорослих тусовках.

3.  Наявність ситуаційних факторів. Підлітки, яких заарештували за викрадення автомобіля, пограбування, застосування зброї, скоювали ці правопорушення, тому, що їм подобається ризик і тому, що під руку попадалися автомобілі, перехожі та зброя.

4.  Переростання делінквентної діяння в делінквентну роль. Багато беруть участь в делінквентних діяннях час від час без наміру стати постійним порушником. Але коли співтовариство підлітків починає ідентифікувати таких людей, як делінквентнів і вести себе на подобі них, приходить час, коли самі вони починають думати про себе в термінах саме цієї ролі.

5.  Формування делінквентних колективів і субкультури. Більшість делінквентів актів проходять в натовпі, групі, колективі. В групі індивід отримує підтримку своїм провокаціям. Поступово формуються банди та субкультури.

Порушення соціальних норм молоддю можуть бути серйозними і не серйозними, свідомими та не свідомими. Всі серйозні порушення, свідомі вони, або ні підпадають під категорію протиправних дій, відносяться до делінквентної поведінки.[4]

Алкоголізм – типовий вид девіантної поведінки. Алкоголік – не тільки хвора людина, але і девіант, він не здібний нормально виконувати соціальну роль.

Наркоман – до недавнішнього часу рахувався злочинцем так як, вживання наркотиків класифікувалося як законом, як злочинна дія.

Самогубство – тобто вільне і умисне припинення свого життя, - девіація. Але вбивство іншої людини – злочин.

Зробимо висновки: девіантність і делінквентність – дві форми відхилення від нормальної поведінки. Перша форма відноситься до малозначних, а інша до абсолютна і значна. Самою піддатливою до делінквентної групи населення являється молодь. Але не люба, а та, що проходить соціалізацію в злочинному або відхиляючому середовищі. Таку сферу, або сім’ю називають неблагополучною. Зазвичай це батьки алкоголіки, які побували за гратами. На поведінку дітей великий вплив здійснює батьківська модель поведінки. Діти дуже часто копіюють поведінку своїх батьків.

Важкі підлітки. Важкими прийнято називати підлітків, які здійснюють правопорушення, не поважають старших, не дотримуються моральних норм. Вони б’ють скло і крадуть із магазинів і палаток, б’ються до зламаних носів та ніг, викрадають автомобілі, щоб покататися, телефонують до школи перед важкою контрольною, повідомляючи про підкладену вибухівку, ховають молодших сестер і братів від своїх батьків, а потім вимагають викуп, торгують наркотиками, виривають сторінки із бібліотечних книг, розбивають вуличні лампи та ін. Інколи роблять це спокійно і повністю свідомо, оскільки впевнені в своїй ловкості і в непокараності. Газет вони не читають і законів вони не вивчають.

Вчені рахують, що важкі діти, частіше виникають або із неповних, або із неблагополучних сімей. В 90-х роках в Росії продовжувався ріст числа батьків, які вели асоціальний образ життя, які використовували своїх дітей в корисливих інтересах, проявляючи жорстоке відношення до них. Збільшилася кількість розлучень, із-за чого щорічно, 0,5 мільйона дітей у віці до 18 років залишаються без одного із батьків. Загострюється проблема соціального сиріцтва – інтенсивний ріст числа дітей сиріт при живих батьках. В 1994 році таких було виявлено 81 тисячу. Такі не благополучні сім’ї та сиріцтво дають великий поштовх до схилення молодої людини на злочинний шлях. В підлітків змінюються цінності. Вони не вбачають інтерес в навчанні, обранні майбутньої професії, заснуванні сім’ї, дотримання загальнолюдських норм, так як їх замінили нові не благополучні та не схвалені суспільством, про те, схвалені однолітками від яких вони отримують необхідну їм інформацію, захист та підтримку.[2]

Похожие работы

Злочинність неповнолітніх та її особливості

Скачать

145978

0

0

... і умов, що сприяють вчиненню злочинів неповнолітніми, без встановлення причинного зв'язку між ними. Звертаючи увагу на загальні показники, які характеризують злочинність неповнолітніх (динаміку, питому вагу тощо), не можна не враховувати також Її структурні особливості: які види злочинів переважають у загальному обсягу злочинів такої категорії, число яких злочинів за видами збільшується і яка кі ...

Соціально-правовий захист дітей від насильства в сім'ї

Скачать

172920

3

32

... переліком правових знань, щоб мати змогу допомагати у вигляді консультацій своїм клієнтам. Проведене дослідження дало змогу сформулювати деякі пропозиції щодо вдосконалення соціально-правового захисту дітей від насильства: ·   систематично проводити курси ознайомлення педагогічних працівників із питаннями соціально-правового захисту дітей-жертв насильства і підвищення їх правової культури; ·   ...

Процес попередження адиктивної поведінки дітей і підлітків

Скачать

100838

1

0

... – не враховуючої статевовікових особливості школярів і сучасні методи ведення первинної профілактичної антинаркотичної роботи. 2.2 Особливості профілактики адиктивної поведінки дітей   Особливо актуальною для вирішення соціально-педагогічних проблем, попередження яких є простішим, ніж подолання їх негативних наслідків, є соціально-педагогічна профілактика. Термін "профілактика" (з грец. – ...

Особливості навчання дітей підліткового віку

Скачать

73039

0

0

... поводяться з ними як із маленькими. Часто відсутність щирих стосунків з батьками є причиною того, що діти стають жертвами насилля, або учасниками злочинів [8, 49]. 1.2 Особливості розумової діяльності учнів підліткового віку   Навчання для підлітка є головним видом діяльності. І від того, як учиться підліток, багато в чому залежить його психічний розвиток, становлення його як громадянина. ...