КІНЕЦЬ НЕПУ

4. КІНЕЦЬ НЕПУ

XV з'їзд підвів підсумки багаторічної боротьби з троцькізмом і заявив про його ліквідацію. Суперечки про визначення економічної полі гики були короткими. У резолюціях з'їзду намітилася поки ще погано сформульована тенденція до зміни політичного курсу «ліворуч». Це означало «посилення ролі соціалістичних елементів на селі» (делегати мали на увазі розвиток радгоспів-гігантів, наприклад радгосп ім. Шевченко в Одеській області, про досвід якого писали годі всі газети); обмеження діяльності куркулів і непманів шляхом значного підвищення податків; заохочувальні заходи відносно найбіднішого селянства; переважний розвиток важкої промисловості. Виступи партійних діячів свідчили про глибокі розходження; Сталін і Молотов були особливо вороже настроєні протії куркулів-«капіталістів», а Риков і Бухарін попереджали делегатів з'їзду про небезпеку дуже активної «перекачки» коштів із сільського господарства в промисловість. 1, проте, всі вони лише формулювали загальні задачі. З'їзд не прийняв ніякої конкретної програми. Здавалося, що майбутнє непу ще попереду.

Тим часом, як тільки закінчився з'їзд, власті зіткнулися із серйозною кризою хлібозаготівель. У листопаді постачання сільськогосподарських продуктів державі сильно скоротилися, а в грудні положення стало просто катастрофічним. Партія була захоплена зненацька. Ще в жовтні Сталін публічно заявив про «прекрасні відносини» із селянством. У січні 1928 р. довелося поглянути правді в очі: незважаючи на хороший урожай, селяни поставили тільки 300 мли. пудів зерна (замість 430 мли., як у попередньому році). Експортувати було нічого. Країна виявилася без валюти, необхідної для індустріалізації. Більше того, продовольче постачання міст було поставлене під загрозу. Зниження закупівельних цій, дорожнеча і дефіцит промтоварів, зниження податків для найбідніших селян (що позбавляло їх від необхідності продавати надлишки), плутанина на пунктах здачі зерна, чутки про початок війни, поширювані па селі. - все це незабаром дозволило Сталіну заявити про те, що в країні відбувається «селянський бунт».

Для виходу із цього становища Сталін і його прихильники в Політбюро вирішили вжити термінових заходів, які нагадували продрозкладку часів громадянської війни. Сам Сталін відправився у Сибір. Інші керівники (Андрєєв, Шверник, Мікоян, Постишев, Косіор) роз'їхалися по основних зернових реї іонах (Поволжя, Урал. Північний Кавказ). Партія направила в село «оперуповноважених» і «робітничі загони» (було мобілізовано 30 тис. комуністів), їм було доручено провести чистку в ненадійній і непокірній сільраді і партосередках, створити на місцях «трійки», яким належало знайти сховані надлишки, заручившись допомогою бідняків (за що отримували 25% зерна, вилученого у більш заможних селян) і використовуючи 107 статтю Карного кодексу, згідно з якою будь-яка дія, «що сприяла підняттю ціп», каралася позбавленням волі терміном до трьох років. Почали закриватися ринки, що вдарило не лише по заможних селянах, оскільки велика частина зерна па продаж знаходилася, природно, не тільки у «куркулів», але й у середняків. Вилучення надлишків і репресії посилили кризу. Звичайно, власті зібрали зерна майже стільки ж, як у 1927 р. Але наступного року селяни зменшили посівні площі.

Хлібозаготовча криза зими 1927-28 р. зіграла вирішальну роль в подальшому: Сталін зробив ряд висновків (у багатьох його виступах в травні-червні 1928 р.) про необхідність змістити акцент з кооперації, яка раніше гаряче захищалася Леніним, на створення «опор соціалізму» в селі - колгоспів-гігантів і машинно-тракторних станцій (МТС). Завдяки значним можливостям цих «опор» по виробництву сільськогосподарської продукції для продажу на ринку передбачалося, що вони дадуть державі 250 мли. пудів зерна (одну третину дійсних потреб), що дозволить забезпечити постачання ключових галузей промисловості та армії, а також вийти на внутрішній і зовнішній ринок, тим самим змусивши селян продавати надлишки державі. Починаючи з 1927 р. почала складатися система «контрактації» (контракт передбачав, що в обмін на продукцію, яку селяни постачають державі, вони отримують від неї необхідну техніку), що дозволяло державі покращити контроль за продовольчими надлишками. Влітку 1928 р. Сталін вже не вірив у неп, але ще не прийшов остаточно до ідеї загальної колективізації. За планом подальшого розвитку народного господарства (який був складений на невеликий термін: три-чотири роки) приватний сектор повинен був існувати й надалі. У той же час набирала силу політична боротьба з «правою опозицією».

На квітневому пленумі ЦК 1928 р. було висловлене невдоволення політикою продрозкладки, яка знову почалася, що нагадувало про часи громадянської війни. На одному із засідань стало відомо також про промисловий саботаж у тресті «Донвугілля» (Шахтинский район Донбасу), де для роботи залучалися буржуазні фахівці і підтримувалися зв'язки із західними фінансовими колами. Через кілька тижнів розпочався публічний процес проти 53 чоловік, (останній раз подібний суд відбувся над есерами в 1922 р.). Цей показовий процес, якому належало згуртувати комуністів у боротьбі проти опозиціонерів, ухильників та інших ворогів, укріпив міф про «найманих саботажників» (услід за ним з'явилися міфи про «куркульську загрозу» і «небезпеку праворуч»). Незважаючи на дуже напружену обстановку, у квітні 1928 р. більшість членів ЦК ще не була готова слідувати за Сталіним. У резолюціях, прийнятих на пленумі, підкреслювалася важливість ринкових відносин, засуджувалися перегини по відношенню до заможних селян. Був знехтуваний законопроект про новий сільськогосподарський Статут, де довічне землекористування дозволялося тільки членам колгоспів. Суперечки між прихильниками і противниками непу велися одночасно в ЦК, Політбюро (де Сталін, підтримуваний Куйбишевим, Молотовим, Рудзутаком і Ворошиловим, мав у своєму розпорядженні незначну більшість; Калінін коливався, а Риков, Томський і Бухарін складали «праву опозицію») і в установах, що займалися плануванням. Економісти Держплапу розробили план помірного промислового зростання, де темпи накопичення капіталу співвідносилися з темпами зростання сільськогосподарського виробництва в рамках непу. Зі свого боку економісти з ВРНГ на чолі з Куйбишевим запропонували план більш швидкого зростання (135% за п'ять років), заснований головним чином на вірі в ентузіазм радянських людей і па положеннях економіста Струміліна, що розробив теорію, згідно з якою «задачею більшовиків було перебудувати економіку, а не вивчати її. Немає такої фортеці, яку більшовики не могли б узяти штурмом... Питання темпів промислового зросту вирішується за допомогою людської волі».

На пленумі ЦК, який відбувся з 4 по 12 липня 1928 р., сталося зіткнення різних точок зору. У промові Сталіна, опублікованій лише через кілька років, підкреслювалося, що політика непу зайшла у глухий кут, що озлоблення класової боротьби пояснюється все більш відчайдушним опором капіталістичних елементів, що селянству доведеться витратитися на потреби індустріалізації. Останнє з цих положень Сталін запозичив у Преображенського, не прийнявши, однак, ні обмовок, ні сумнівів останнього. Проте, у своїх резолюціях пленум не пішов за Сталіним. Бухарін за його власним висловом «прийшов у жах» від висновків, які, як вій вважав, доведуть країну до терору, громадянської війни і голоду, був упевнений, що Сталін буде маневрувати з метою добитися переваги на наступному пленумі і вирішив перенести полеміку в маси. Раніше піхто, навіть делегати VI конгресу Комінтерну (Москва, 17 липня -1 вересня), не були інформовані про розбіжності в керівництві партії. ЗО вересня Бухарін публікує в «Правді» «Замітки економіста», в яких викладає економічну програму опозиції. Згідно з автором статті, криза в країні була викликана ущербністю планування, помилками в політиці ціноутворення, дефіцитом промислових товарів, неефективністю допомоги сільськогосподарській кооперації. Курс ще можна було змінити, але тільки за рахунок певних поступок селянству (відкриття ринків, підвищення закупівельних цін на хліб, а при необхідності і купівля хліба за кордоном). Таким чином, Бухарін виступав за повернення до економічних і фінансових заходів впливу на ринок в умовах непу. Створювати колгоспи належало тільки в тому випадку, коли вони виявлялися більш життєздатними, ніж індивідуальні господарства. Індустріалізація необхідна, але тільки якщо вона буде «науково спланована», провести її треба з урахуванням інвестиційних можливостей країни і в тих межах, в яких вона дозволить селянам вільно запасатися продуктами.

Незважаючи на високий науковий рівень, стаття Бухаріна викликала мало відгуків. Тим часом Сталін, передбачливо не розкриваючи імен (хто б повірив, що Бухарін або голова Совнаркому Риков стоять на чолі «небезпечного ухилу»?), виковував міф про «опозицію праворуч», про небезпечний ухил у партії, кінцева мета якого - створення умов для реставрації капіталізму в СРСР. У листопаді 1928 р. пленум ЦК одноголосно засудив «правий ухил», від якого відмежувалися Бухарін, Риков і Томський. І цього разу вони керувалися бажанням зберегти єдність партії. Пригрозивши відставкою, добившись незначних поступок, вони все ж в ім'я збереження єдності партії проголосували за сталінські резолюції, які суперечили їх принципам про необхідність наздогнати і перегнати капіталістичні країни завдяки прискореній індустріалізації і розвитку величезного соціалістичного сектору в сільському господарстві. Така поведінка лідерів опозиції, по суті справи, закріплювала їх поразку. Взявши фактичну участь в одностайному голосуванні в Політбюро і ЦК, які засудили все ще анонімний «правий ухил» і схваливши нову лінію партії, вони не могли висловлювати свої думки без ризику бути звинуваченими в двоєдушності і фракційності. Протягом кількох наступних тижнів «права опозиція» втратила два бастіони: московську парторганізацію, перший секретар якої, прихильник Бухаріна Угланов, був знятий із свого поста, і профспілки. VIII з'їзд профспілок, порушивши обіцянку ввести семигодинний робочий день, схвалив сталінські речі про прискорену індустріалізацію. Вплив голови профспілок Томського було значно послаблено введенням у президію п'яти сталінців (в тому числі Кагановича) і встановленням більш жорсткого контролю Політбюро над керівництвом профспілок. Бажаючи попередити можливу угоду між опозиційними угрупованнями, Сталін, нарешті, вирішився видворити засланого в Алма-Ату Троцького за межі СРСР.

Проте, «ліва опозиція», ослаблена розрізненістю її активістів і розгублена у зв'язку з прийняттям нової лінії партії - на перший погляд близької «лівій ідеї», - небезпеки більше не являла. Коли Троцький зважився (21 жовтня 1928 р.) закликати комуністів усіх країн на боротьбу з планами Сталіна, Політбюро, скориставшись цим, звинуватило його в створенні нелегальної «антирадянської партії». 21 січня 1929 р. Троцький був висланий у Туреччину. У той же день, у п'яту річницю смерті Леніна, Бухарін повторив свою концепцію, опублікувавши статтю в «Правді», присвячену «Політичному заповіту Леніна». Він показав різницю між ленінським планом кооперації - «мирним, поступовим і добровільним» внаслідок справжньої «культурної революції» -і сталінським проектом колективізації, заснованим на примушенні. Висновок: третьої революції бути не повинно. Призначена, як і «Замітки економіста», для обізнаного читача, ця стаття не викликала особливої реакції Сталіна. А ось повідомлення, які з'явилися наступного дня, що 11 липня 1928 р. мали місце контакти Бухаріна і Сокольникова з Каменєвим, значно підірвали престиж лідерів опозиції. Тепер вони повинні були пояснюватися перед ЦКК і вислуховувати обвинувачення в «дворушництві» і «фракційності». Квітневий пленум ЦК партії 1929 р. завершив розгром нарешті публічно викритої опозиції. У ході його засідання, яке відкинуло останню пропозицію «правих» (дворічний план, задуманий з метою поліпшити становище у сільському господарстві), Сталін в не опублікованій тоді промові затаврував минулі та нинішні помилки Бухаріна: від ного опозиції Леніну в 1915 р. до «підтримки куркуля».

На XVI партконференції (квітень 1929 р.) опозиція вже не виступала проти п'ятирічного плану у варіанті, запропонованому ВРНГ, який передбачав колективізацію 20% селянських господарств протягом п'яти років і прискорену індустріалізацію. Незабаром Бухарін був знятий з посади головного редактора «Правди», а потім (3 липня) усунений від керівництва Комінтерном. На чолі профспілок став Шверник. Риков подав у відставку з поста Голови Раднаркому. ЦКК зробила загальну перевірку і чистку рядів партії, яка за кілька місяців призвела до виключення 170 тис. більшовиків (11% партскладу), причому третина з них - із формулюванням «за політичну опозицію лінії партії». Протягом літа 1929 р. проти Бухаріна та його прихильників розгорнулася рідкісна за своєю силою кампанія в пресі. їх щодня звинувачували у «посібництві капіталістичним елементам» та у «змові з троцькістами». На листопадовому пленумі ЦК повністю дискредитована опозиція піддала себе публічній самокритиці. Бухарін був виключений із Політбюро.

У той час, як у вищих ешелонах влади один за одним розгорталися епізоди боротьби прихильників і противників непу, країна все глибше й глибше занурювалася в економічну кризу, яка посилювалася непослідовними заходами, в яких відбивалося «бродіння» в керівництві і відсутність певної політичної лінії. Показники сільського господарства в 1928-29 р. були катастрофічними. Незважаючи на цілий ряд репресивних заходів по відношенню не тільки до заможних селян, але й в основному до середняків (штрафи та ув'язнення у разі відмови продавати продукцію державі за закупівельними цінами, в три рази меншими, ніж ринкові), взимку 1928-29 р. країна отримала хліба менше, ніж рік тому. Обстановка в селі стала дуже напруженою: друк зазначив біля тисячі випадків «застосування насильства» по відношенню до «офіційних осіб». Поголів'я худоби поменшало. У лютому 1929 р. в містах знову з'явилися продовольчі картки, відмінені після закінчення громадянської війни. Дефіцит продуктів харчування став загальним, коли власті закрили більшість приватних лавок і кустарних майстерень, кваліфікованих як «капіталістичні підприємств,.». Підвищення вартості сільськогосподарських продуктів призвело до загального підвищення цін, що відбилося на купівельній спроможності населення, зайнятого у виробництві. В очах більшості керівників, і насамперед Сталіна, сільське господарство несло відповідальність за економічні труднощі ще й тому, що в промисловості показники зростання були цілком задовільними. Однак уважне вивчення статистичних даних показує, що всі якісні характеристики: продуктивність праці, собівартість, якість продукції - йшли по низхідній"!. Цей насторожуючий феномен свідчив про те, що процес індустріалізації супроводжувався неймовірною розтратою людських і матеріальних ресурсів. Це призвело до падіння рівня життя, непередбаченої недостачі робочої сили і розбалансованості бюджету у бік витрат.

Видиме відставання сільського господарства від промисловості дозволило Сталіну оголосити аграрний сектор головним і єдиним винуватцем кризи. Цю ідею він, зокрема, розвинув на пленумі ЦК у квітні 1929 р. Сільське господарство необхідно було повніємо реорганізувати, щоб воно досягло темпів зростання індустріальної о сектора. 1а думкою Сталіна, перетворення повніші були бути більш радикальними, ніж передбачені п'ятирічним планом, затвердженим XVI партконференцією а потім і з'їздом Рад (квітень-травень 1921) р.). П'ятирічний план все ж засновувався на збереженні переважаючого приватного сектору, співіснуючого з обмеженим, але високопродуктивним сектором державним і колективним. Його автори розраховували на розвиток спонтанного кооперативного руху і на систему договорів між кооперативами та селянськими товариствами. Нарешті, план передбачав, що до 1933-1934 рр. приблизно 20% селянських господарств об'єднаються в товариства по спільній обробці землі, в яких усуспільнення торкнеться виключно земель, які обробляються та обслуговуються «тракторними колонами», без скасування права власності і без колективного володіння худобою. Поступова й обмежена колективізація повинна була будуватися виключно на добровільному принципі, з урахуванням реальних можливостей держави постачати техніку і фахівців.

На думку Сталіна, критичне положення на сільськогосподарському фронті, яке призвело до невдачі останньої хлібозаготовчої кампанії, було викликане діями куркулів та інших ворожих сил, що прагнули до «підриву радянського устрою». Вибір був простий: «або сільські капіталісти, або колгоспи». Мова тепер йшла не про виконання плану, а про біг наввипередки з часом. Размещено на http://www.

Щойно прийнятий план зазнав численних коректувань у бік підвищення, особливо в області колективізації. Спочатку передбачалося усуспільнити до кінця п'ятирічки 5 мли. селянських господарств. У червні Колгоспцентр оголосив про необхідність колективізації 8 мли. господарств тільки за один 1930 р. і половини селянського населення до 1933 р. У серпні Мікоян заговорив вже про 10 млн., а у вересні була поставлена мета усуспільнити в тому ж 1930 р. 13 млн. господарств. У грудні ця цифра виросла до 30 млн.

Таке роздування показників плану свідчило не тільки про перемогу сталінської лінії. Воно живилося ілюзією зміни стану речей на селі: той факт, що, починаючи із зими 1928 р. сотні тисяч бідняків під впливом закликів і обіцянок об'єдналися в ТОЗи, щоб за підтримки держави хоч якось підвищити свій добробут, в очах більшості керівників свідчив про «загострення класових протиріч» у селі і про «невблаганну ходу колективізації». 200 «колгоспів-гігантів» і «агропромислових комплексів», кожний площею 500 тис. га, ставали тепер «бастіонами соціалізму». У червні 1929 р. друк повідомив про початок нового етану «масової колективізації». Всі парторганізації були кинуті владою на виконання подвійної задачі: заготовчої кампанії та колективізації. Всі сільські комуністи під загрозою дисциплінарних заходів повинні були показати приклад і вступити в колгоспи. Центральний орган управління колективними господарствами - Колгоспцентр - отримав додаткові повноваження. Органи сільгоспкооперації, власники нечисленної техніки, зобов'язувалися надавати машини тільки колгоспам. Мобілізація охопила профспілки і комсомол: десятки тисяч робітників і студентів були відправлені в село у супроводі партійних «активістів» і співробітників ДПУ. У цих умовах насильна заготовча кампанія прийняла характер реквізиції, вираженої ще яскравіше, ніж під час двох попередніх. Восени 1929 р. ринкові механізми були остаточно зламані. Незважаючи на посередній урожай, держава отримала більше 1 млрд. пудів зерна, тобто на 60% більше, ніж у попередні роки. По закінченні кампанії сконцентровані в селі величезні сили (біля 150 тис. чоловік) повинні були приступити до колективізації. За літо частка селянських господарств, об'єднаних у ТОЗи (у переважній більшості це були бідняки), склала в окремих районах Північного Кавказу, Середньому та Нижньому Поволжі від 12 до 18% від загального числа. З червня по жовтень колективізація зачепила, таким чином, 1 млн. селянських господарств.

Натхнені цими результатами, центральні власті всіляко спонукали місцеві парторганізації змагатися у завзятті і встановлювати рекорди колективізації. За рішенням найбільш завзятих партійних організацій кілька десятків районів країни оголосили себе «районами суцільної колективізації». Це означало, що вони приймали на себе зобов'язання в найкоротші терміни усуспільнити 50% (і більше) селянських господарств. Тиск на селян посилювався, а в центр йшли потоки тріумфальних і нарочито оптимістичних звітів. 31 жовтня «Правда» закликала до суцільної колективізації. Через тиждень у зв'язку з 12-ю річницею Жовтневої революції Сталін опублікував свою статтю «Великий перелом», засновану на в корені помилковій думці, що «середняк повернувся обличчям до колгоспів». Не без обмовок листопадовий (1929 р.) пленум ЦК партії прийняв сталінський постулат про корінну зміну відношення селянства до колективних господарств і схвалив нереальний план зростання промисловості і прискореної колективізації. Це був кінець непу.