Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм

1. Еволюція неокласичної теорії на початку XX ст. Теорії монополії та конкуренції

Ідеї державного регулювання економіки Дж.М. Кейнса були превалюючими в західній економічній науці до кінця 70-х рр. Але поява цілої низки економічних проблем, зокрема, зростання темпів інфляції та безробіття, наростання дефіциту державного бюджету, збільшення армії державних чиновників, зростання бюрократичних тенденцій у державному управлінні знову зробили популярними ідеї класичної школи.

Неокласична теорія пройшла декілька етапів свого розвитку і була представлена такими школами, як:

– теорії монополії та конкуренції;

– неолібералізм та теорія «соціального ринкового господарства»;

– неокласичний синтез і неокласичні теорії економічного росту; монетаризм;

– теорія раціональних очікувань та економіка пропозиції.

Теорії монополії та конкуренції були розроблені в роботах Е. Чемберліна та Дж. Робінсон. Вони показали, що в 40-х-50-х роках XX століття ринків досконалої конкуренції вже майже не існує. Найбільш розповсюдженими типами ринкових структур виступають:

– ринок монополістичної конкуренції;

– олігопольний ринок;

– ринок чистої монополії.

Аналізуючи ринок монополістичної конкуренції, Е. Чемберлін (1899-1967 рр.) у своїй роботі «Теорія монополістичної конкуренції» (1933 р.) розкрив його основні риси:

– це ринок, де діє 10–15 великих фірм;

– вхід і вихід на такий ринок досить вільний;

– кожна фірма на цьому ринку виробляє особливий, фірмовий диференційований продукт;

– попит на продукцію носить нееластичний характер, оскільки покупці «віддані» своїй фірмі.

Е. Чемберлін аналізує також олігопольний ринок і показує, що на цьому ринку діють 3–4 дуже великих фірми, які взаємно залежать одна від одної, особливо в процесах ціноутворення.

Дж. Робінсон (1903–1983 рр.) займалась вивченням ринку чистої монополії. В своїй роботі «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933 р.) вона показує, що існують два типи монополії: природна та технологічна. Природна монополія пов'язана з економічною необхідністю дії саме великих підприємств у певній галузі (метрополітен, гідроелектростанція, залізниця, пошта). Технологічна монополія пов'язана з придбанням патентів та ліцензій, які дають виключне право одній великій фірмі виробляти певний товар чи послугу.

Дж. Робінсон підкреслює такі негативні наслідки монополізації економіки, як необґрунтоване завищення цін, зниження обсягів виробництва, недовикористання виробничих потужностей, заниження заробітної плати робітникам, відсутність конкуренції. Дж. Робінсон також проводить глибокий аналіз олігополії, яку пов'язує з розвитком великого машинного виробництва.

У своїх роботах Е. Чемберлін і Дж. Робінсон показали, що досконала конкуренція та чистий ринок – це лише ідеальна модель. Чиста монополія також зустрічається дуже рідко. Е. Чемберлін першим увів поняття «монополістична конкуренція» і показав, що в реальному житті конкуренція та монополія співіснують. Головне для монополістичної конкуренції – це диференціація продукту, нецінова конкуренція.

Дж. Робінсон показала, що при олігополії існує «лідерство в цінах», цінова дискримінація, зростає значення реклами.

2. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Неолібералізм у Німеччині

Неолібералізм – це напрям економічної думки, який поєднує в собі теорії вільного ринкового господарства з теоріями державного регулювання економіки.

Теорія неолібералізму обґрунтовує принципи функціонування змішаної економічної системи. З одного боку, теоретики неолібералізму вважають, що в країні мають бути створені всі умови для розвитку свободи підприємницької діяльності. З іншого боку, вони вважають, що держава має регулювати процес економічного розвитку, але при цьому не втручатися в його хід прямими методами.

На відміну від неокейнсіанської школи, неоліберали вважають, що держава повинна виконувати не функцію «граючого тренера», а функцію «судді на футбольному полі», тобто, задавати правила економічної гри і, не втручаючись у саму гру, слідкувати за дотриманням цих правил.

Ідеї неолібералізму були реалізовані в економічній практиці таких країн, як Німеччина, Швеція, Австралія, Франція. Найбільшого успіху теоретики цієї школи досягли в Німеччині, де їх ідеї були реалізовані в концепції «соціального ринкового господарства».

Так, одним з них, В. Ойкеном (1891–1950 рр.) у роботах «Основи національної економіки», «Основні принципи економічної політики» було викладено вчення про два «ідеальних типи господарства». В ідеалі можуть існувати вільне ринкове господарство та централізовано кероване тоталітарне господарство.

У реальному житті існує поєднання цих двох типів. При цьому головне – якій з типів господарства є превалюючим.

Завдання економічної політики полягає в тому, щоб створити умови для ефективного функціонування господарства країни. Можуть бути два типи економічної політики:

– політика «порядку», коли держава жорстко втручається в економіку; політика регулювання, яка полягає в тому, щоб дослідити прогресивні тенденції в економічному розвитку, створити умови для розвитку цих тенденцій, вміти бачити майбутні перспективи.

Саме останньому виду політики і надають перевагу теоретики неолібералізму. І саме ця політика, яку проводив в післявоєнній Німеччині Л. Ерхард (1897–1977 рр.), привела до так званого «економічного дива» Німеччини.

Після другої світової війни економіка країни була повністю розвалена і характеризувалась глибокими диспропорціями та дефіцитністю. Взявши курс на відновлення системи ринкового господарства, свободи підприємництва і свободи ціноутворення, провівши ефективну грошову реформу, стимулюючу податкову політику, бюджетну політику та відновивши діяльність банківської системи, Л. Ерхард сприяв перетворенню Німеччини в одну з країн, що динамічно розвиваються сьогодні.

Поряд з відновленням дії ринкового механізму держава створила схему соціального захисту населення. Була введена ціла низка соціальних допомог, державне регулювання заробітної плати та інших трудових відносин, була створена система участі робітників у прибутках, система, яка через податки та державний бюджет перерозподіляє значну частину національного доходу країни на користь бідної частини населення. Антимонопольна політика держави була спрямована на підтримання та розвиток конкуренції. Ось чому ця система отримала назву системи «соціального ринкового господарства».