Правовий статус: поняття та структура

1.1 Правовий статус: поняття та структура

юридичний правовий статус особа

Складні зв'язки між державою та індивідами, а також між індивідами у державно-організованому суспільстві фіксують ся державою у юридичній формі — у формі прав, свобод та обов'язків. У своїй єдності саме вони складають правовий ста тус індивіда, який, у свою чергу, відображає особливості со ціальної структури суспільства, рівень демократії та стан за конності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що за безпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризують реальну взаємодію держави та особи.

Природа, структура та зміст правового статусу як ключо вого поняття юридичної науки завжди були предметом ви вчення як науковцями, так і практиками. У юридичній літературі існує декілька підходів до визначення змісту категорії «правовий статус» та його структури.

Деякі вчені самостійними елементами правового статусу особи називають громадянство [ 11, с. 21-26], загальну правоздатність, гарантії [ 6, с. 29 ], законні інтереси та юридичну відповідальність [14, с. 115]. Інші — навпаки, деякі із згаданих вище елементів характе ризують або як передумову (громадянство, правоздатність), або як другорядні елементи статусу (юридична відпові дальність, законні інтереси), або як такі, що виходять за межі правового статусу (гарантії)[ 10, с.29-30]. Серед елементів цієї ка тегорії називають також правові норми, що закріплюють статус особи, правосуб'єктність, правові принципи та пра вовідносини статусного типу [ 17, с. 237-238].

Найпоширенішим є визначення правового статусу як си стеми законодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обов'язків особи. Правовий статус є засобом нормативного закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою еталонів, зразків поведінки суб'єктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, з іншого — схвалюються суспільством.

Таким чином, правовий статус характеризує становище особи у взаємовідносинах із суспільством та державою.

Це — самостійна юридична категорія, що характеризується наступними ознаками: має універсальний характер, оскільки поширюється на всіх суб'єктів. Відображає індивідуальні особливості людини та її реальне ставлення у системі суспільних відносин. Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів — обо в'язків та відповідальності. Ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обов'язків.

Елементи структури правового статусу є взаємозалежни ми та взаємодіючими.

Права особи у структурі правового статусу — це формально визначені та юридично гарантовані можливості ко ристуватися соціальними благами і реалізовувати суб'єктивні інтереси. Це — частина об'єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це ті юри дичні можливості певної людини, що є похідними від за гальних абстрактних правил, закріплених законодавчо.

Свободи особи — нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості у порівнянні з правом. Надаючи свободи, держава робить акцент на значенні людини у пев них сферах суспільної діяльності. Це виявляється у само стійному виборі суб'єктом способу життя, діяльності та по ведінки в умовах, що забезпечуються державою і суспіль ством. Як правило, свободи мають диспозитивний зміст, що надає можливість вибору того варіанту поведінки, котрий найповніше забезпечує реалізацію суб'єктивних інте ресів. Саме це забезпечує неможливість тиску на волевиявлення людини, обмеження її свободи.[24, с. 14]

Законні інтереси особи — це юридично значимі претензії на соціальні блага, які не охоплюються змістом прав і свобод. Вони захищаються державою та законом у такому ж обсязі, як права та свободи, хоча, на відміну від них, зміст законних інтересів чітко не визначений законодавцем. Це пов'язується з неможливістю за допомогою правових норм передбачити абсолютно всі життєві обставини та детально регламентувати всі можливі бажання суб'єктів, що можуть виникати у майбутньому.

Юридичні обов'язки особи — це встановлені та гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційно за кріплена міра необхідної діяльності в інтересах сторони, якій належить суб'єктивне право.

Права та обов'язки об'єктивно взаємопов'язані між собою через їх взаємообумовленість та рівність. Належне ви конання покладеного обов'язку є необхідною умовою та га рантією реалізації прав, свобод і законних інтересів суб'єктів, забезпечує інтереси держави та суспільства.

Виконання обов'язку є юридичною та моральною основою реалізації права людини вимагати від інших суб'єктів і держави гарантування належних йому прав.

Правовий статус об'єктивно відображає як позитивні, так і негативні ознаки реально діючої політико-правової системи. Саме тому його характеристика пов'язується із сутністю тієї соціальної системи, у межах якої правовий статус виникає та функціонує. Він є частиною, елементом суспільства.

Сучасний статус особи в Україні характеризується невизначеністю, низьким рівнем соціально-правової захищеності суб'єктів, відсутністю реальних гарантій, неспроможністю владних органів забезпечити та гарантувати інтереси грома дян. Правовий статус значно дестабілізується під впливом соціальної напруги, політичного протистояння, зростання рівня злочинності, екологічних катастроф та шокових ме тодів проведення різноманітних реформ. Соціальні диском-форти, не адаптованість до нових умов, невпевненість у майбутньому складають систему соціально-психологічних факторів, що впливають на правовий стан особи.

Однак в сучасних умовах складаються і позитивні тенденції правового статусу. Серед них — формування нової законо давчої бази правового статусу, що засновується на міжнарод но-правових стандартах; формування нових пріоритетів взає модії інтересів особи та держави, змістом яких є визнання особи вищою соціальною цінністю, а її інтересів - пріоритетними; очищення категорії «правовий статус» від ідеологічно го та класового догматизму; перехід від імперативних методів регулювання правового статусу до диспозитивних.

Практичне значення категорії «правовий статус», відоб раження у ньому взаємодії особи та суспільства, громадяни на і держави, а також індивіда та колективу визначають актуальність дослідження цього феномена як теорією дер жави та права, так і галузевими науками.

З нашої точки зору, найбільш правомірною є класифікація правового статусу за двома критеріями.

І. За характером (змістом) правовий статус класифікують на:

—Загальний, що характеризує статус особи як громадянина держави. Він визначається конститу цією і не залежить від певних поточних факторів, є рівним, єдиним і стабільним для всіх суб'єктів. Зміна цього статусу залежить від волі законодавця, а не від бажання конкретної особи. Даний статус є базовим, вихідним для решти статусів, тому він не повинен враховувати багатоманітності суб'єктів права, їх особливостей та специфіки. Він визначає ступінь демократичності та соціальне призначення держави;

—спеціальний статус відображає особливості правового становища певних категорій громадян. Він базуєть ся на загальному, хоча детальніше характеризує доповнюючи права, обов'язки та пільги, передбачені законодавством для певної категорії осіб (статус студентів, військовослуж бовців, пенсіонерів, інвалідів тощо);

—галузевий статус характеризує особливості прав та обо в'язків суб'єктів стосовно певної сфери суспільних відносин. Він конкретизує загальний статус нормами галузевого законодавства. Це надає можливість виділити адміністра тивно-правовий, цивільно-правовий, фінансово-правовий, кримінально-правовий та інші статуси;

—індивідуальний статус фіксує можливості та обов'яз ки певної конкретної особи. Він є сукупністю персоніфіко ваних прав та обов'язків, є динамічним та змінюється відпо відно до змін у житті суб'єкта.

II. За суб'єктами розрізняють правовий статус: фізичних та юридичних осіб; іноземців, осіб без громадянства; статус біженців; статус українських громадян, які перебувають за кордоном; професійний та посадовий статус; статус осіб, що знаходяться у екстремальних умовах.

Отже, правовий статус є засобом нормативного закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою ета лонів, зразків поведінки суб'єктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, з іншого — схвалюються суспільством.