Соціальна і особистісна цінність суб'єктивних прав

2.2 Соціальна і особистісна цінність суб'єктивних прав

Суттєве значення для глибокого і різнобічного вивчення суб'єк тивних прав має ціннісний (аксіологічний) підхід. Під соціаль ною цінністю суб'єктивних прав слід розуміти значущість для суспільства і його розвитку реалізації конкретних суб'єктивних прав. Далі вбачається доцільним визначити соціальну й особистісну цінність суб'єктивних прав з урахуванням найголовніших сфер суспільних відносин, в яких ці права реалізуються.

Соціальна цінність суб'єктивних прав з економічного погляду вбачається в тому, що їх наявність: а) відображає можливості держави матеріально забезпечувати реалізацію певних суб'єк тивних прав і б) забезпечує суб'єктам можливість активної участі в економічному житті суспільства і тим самим сприяє зміцненню його матеріального становища.

Під політичним кутом зору соціальна цінність суб'єктивних прав виявляється в тому, що вони: а) є мірою досягнутого в сус пільстві прогресу стосовно встановлення дійсного демократизму, визнання і забезпечення свободи особи; б) забезпечують громадя нам активну участь в усіх сферах суспільного життя і тим самим активізують соціально-політичне життя суспільства; в) фіксу ють певні повноваження і стимулюють суспільно корисну по ведінку суб'єктів [ 15, с. 264].

Соціальна цінність суб'єктивних прав з ідеологічної позиції полягає в тому, що вони: а) є втіленням пануючих у суспільстві поглядів на демократію, гуманізм, права особи; б) виступають дійсним засобом пропаганди досягнень суспільства в гуманітар ній сфері; в) є інструментом викриття перекручень дійсних досягнень суспільства в гуманітарній сфері.

З юридичних позицій соціальна цінність суб'єктивних прав вбачається в тому, що вони: а) є правовим інструментом розвитку демократії в суспільстві на основі принципів гуманізму і свободи особи; б) визначають систему взаємних юридичних прав і обо в'язків держави й особи; в) виступають регулятором поведінки громадянина шляхом фіксації певних еталонів поведінки, що від повідають інтересам суспільства; г) є інструментом поєднання порядку й організованості з активністю і самостійністю пове дінки громадян.

Під особистісною цінністю суб'єктивних прав слід розуміти те значення, яке має для громадянина, для його розвитку, задово лення інтересів і потреб наявність і реалізація певних повнова жень, що виходять з тих чи інших суб'єктивних прав.

Цінність суб'єктивних прав для особистості з економічного погляду вбачається в тому, що вони надають можливість вимагати від держави відповідного матеріального забезпечення в реалізації повноважень, що випливають з того чи іншого суб'єктивного права.

З політичної позиції цінність суб'єктивних прав для особис тості виявляється в тому, що вони: а) уможливлюють визначен ня реального положення особи як вищої цінності в державі та суспільстві; б) вказують особистості, в яких сферах і в якому просторі держава розглядає її як вирішальну силу в політичних процесах суспільства.

Цінність суб'єктивних прав для особистості з ідеологічної точки зору вбачається в тому, що вони дають змогу індивіду уявити, якою мірою в них виражено принципи демократії, гума нізму, справедливості, що мають загальнолюдську цінність.

Отже, з юридичної точки зору особистісна цінність суб'єктивних прав вбачається у тому, що вони: а) є засобом упорядкування суспільних відносин і дозволяють громадянину планувати свою поведінку і прогнозувати поведінку інших суб'єктів; б) визначають систему конкретних повноважень громадянина у найважливіших сферах суспільних відносин; в) є юридичним інструментом на буття громадянином тих чи інших соціальних благ; г) слугують основою системи юридичних та інших засобів забезпечення учас ті громадян у найважливіших сферах соціальних відносин.

3. Правовий захист. Особливості правового захисту людини в Україні, відносно її правового стану

Основні права людини закріплені у міжнародно-правових актах, що дістали широке визнання. Утворені і функціонують спеціальні міжнародні органи, які здійснюють захист цих прав та контроль за їх дотриманням. [19, с. 95-127]

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як найвищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дають можливість зробити висновок про формування в сучасний період ще одного права людини - права на міжнародний захист.

Однак реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини конкретною особою забезпечується насамперед юридичними механізмами тієї або іншої держави. Іншими словами, основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому разі, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні засоби правового захисту (до речі, слід вказати й на те, що скористатися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а лише такої, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому саме держава (відповідно до ст. 2. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов’язана забезпечити кожну людину, якщо її права порушені, ефективними засобами правового захисту.

Звідси й випливає необхідність вдатися до короткої характеристики системи правового захисту людини, який утому чи іншому вигляді повинен існувати у будь-якій сучасній державі.

В Конституції України закріплений увесь комплекс основних прав людини, кожне з яких має бути забезпечене відповідним юридичним механізмом.

Що ж являє собою такий механізм, з яких елементів він складається? Правовий механізм забезпечення прав людини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту прав людини [29, с. 49-51]. Він складається з наведених нижче елементів.

Національне законодавство, що є основою усього юридичного механізму забезпечення прав людини. Визначаючи зміст позитивних законів, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитись з можливості в реальність, повинні бути опосередковані ними, піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч правова система України і допускає безпосередню дію укладених і належним чином ратифікованих нею договорів поряд і нарівні з внутрідержавним законодавством, відповідно до Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року, важливість останнього полягає також і в тому, воно передбачає й всі інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав людини. Тому національне законодавство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення прав людини.

Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, тому що без їх допомоги взагалі не може бути реалізована. В таких випадках відсутність належної юридичної процедури перетворює приписи законів про права людини на формальні, декларативні положення.

Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистісних і соціальних цінностей послідовність і узгодженість дій уповноваженого і зобов’язального суб’єктів, а також обсяг, зміст, форми, способи, методи та строки їх вчинення.

Слід зазначити, що головним критерієм необхідності юридичної процедури для реалізації прав людини є тип юридичного обов’язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, таким критерієм виступає активність або пасивність дій зобов’язальної особи (тобто активний чи пасивний юридичний обов’язок). Отже, встановлення юридичних процедур потрібно там, де реалізація того чи іншого права (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивних зобов’язань - обов’язку вчиняти активні дії - іншими суб’єктами.І навпаки, там, де реалізація права залежить від власної активної поведінки особи, її волі і бажання (наприклад, права на честь, гідність та ділову репутацію), а інші суб’єкти зобов’язані лише не вчинювати певних дій, утриматись від них (в наведеному прикладі - не посягати на честь гідність та ділову репутацію особи), у встановленні саме юридичної процедури нема потреби.[ 29, с. 50]

Існують, як відомо, два основні види юридичних процедур реалізації прав: процедури пов’язані з правозастосуванням (наприклад, порядок реалізації права на громадянство, соціальний захист), і процедури, не пов’язані з ними (наприклад, порядок укладання угод які не потребують нотаріального посвідчення). Проте слід зауважити, що в межах кожного з зазначених видів процедур може існувати стільки їх різновидів, скільки існує прав. Вони відрізнятимуться один від одного лише конкретному змістом, Якщо при встановленні першого виду юридичних процедур законодавець повинен в кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (зокрема тому, що зобов’язальною стороною тут виступає відповідний орган держави), то при встановленні другого він має прагнути до створення такої процедури, яка надавала б особі можливість обирати найбільш доцільний для неї у даній життєвій ситуації варіант використання свого права. Але так чи інакше юридична процедура повинна являти собою оптимальний засіб реалізації прав людини, здатний забезпечити максимальне задоволення її потреб.[ 29, с. 50]

Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які могли б “відгородити” людину від можливих посягань на них. Тому в правовій системі кожної держави існують різноманітні засоби охорони прав людини. До них належать всі юридичні засоби, що виконують привентивну функцію, спрямовані на запобігання порушення прав людини.

За наявності різноманітних правоохоронних засобів їх можна за певними критеріями поділити на відповідні групи, види.

За місцем існування у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини поділяються на такі види. По-перше, це норми права, які встановлюють: 1) заборони (вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує права людини); 2) завдання і компетенцію відповідних органів по охороні прав людини; 3) конкретні заходи запобігання порушення прав людини; 4) заходи юридичної відповідальності; 5) певний процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.

По-друге, компетентних органів по застосуванню зазначених вище юридичних норм, яка має на меті запобігання можливим порушенням прав людини. Наприклад, таку діяльність в Україні здійснює Конституційний Суд України, оскільки в його повноваження входить розгляд справ про конституційність прийнятих, але не введених в дію законів (п. 1 ст. 14 Закону України “Про Конституційний Суд України”). Така його діяльність є заходом привентивного впливу і спрямована на запобігання неконституційності законів, в тому числі й тих, що безпосередньо торкаються прав людини. По-третє, це правозастосовчі акти, які приймаються для запобігання правопорушенням (наприклад, окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора).

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб’єкта розрізняють: 1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкоджання здійснення таких вчинків, які можуть призвести до порушення прав людини; 2) засоби психічного впливу, тобто такі, що такої безпосередньої мети не переслідують (наприклад, правове виховання).

В разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху до їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави і суспільства, З цією метою існує система відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перепони для їх реалізації, відновлюються порушені права.

Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби. Залежно від заходів захисту слід розрізняти засоби: 1) припинення порушень прав людини (заборона експлуатації механізмів, припинення робіт тощо); 2) усунення перепон для їх здійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторського позову); 3) визначення або підтвердження права; 4) відновлення порушених прав. За галузевою належністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно-правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

Теоретичний аналіз правового захисту людини дозволить, на думку автора, більш чітко передбачити у законодавстві механізми їх реалізації. Адже визнання і закріплення в законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасно супроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їх забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.

Однією з характерних особливостей розвитку співробітництва держав в області прав людини на сучасному етапі є створення системи міжнародного контролю за втіленням у життя взятих ними на себе юридичних зобов’язань. Його заснування і функціонування як на універсальному, так і на регіональному рівні є одним з найбільших досягнень в міжнародному регулюванні прав людини в другій половині XX століття.

Роль контрольних органів в сучасних умовах постійно зростає. Все більше уваги приділяється їх функціям і повноваженням в діяльності ООН і в різноманітних універсальних і регіональних угодах. Як відомо, в міжнародних відносинах немає наддержавної влади, яка б могла контролювати здійснення принципів і норм міжнародного права, в необхідних випадках застосовуючи санкції за порушення завзятих на себе зобов’язань. Тому держави і передбачили створення міжнародного контрольного механізму, який виник в результаті міжнародної правотворчості, ускладнення міждержавних зв’язків, появи глобальних проблем, що визначають долю всього людства.

Мета контрольного механізму полягає не в примушенні чи застосуванні санкцій до держав за невиконання взятих ними на себе зобов’язаннями, а тільки в контролі за втіленням у життя міжнародних угод.

Отже, інститут контролю за останні роки отримав широке розповсюдження в різноманітних сферах міжнародних відносин і особливо в сфері прав людини. Держави, погоджуючись на міжнародно-правове регулювання основних прав і свобод людини, беруть на себе відповідні обов’язки. Об’єкти таких обов’язків - права людини - втілюються в життя самими державами. Однак їх здіснення підлягає контролю з боку міжнародного співтовариства. В цьому полягає одна з принципових рис міжнародно-правового регулювання прав людини.

В сучасних міждержавних відносинах імплементація прав людини здійснюється законодавчими, адміністративними, та іншими засобами, що є в розпорядженні кожної держави, а міжнародні органи тільки контролюють цей процес. В даний час ряд контрольних органів створено у відповідності з Статутом ООН, інші створені на основі міжнародних угод по правам людини як універсального так і регіонального характеру.

Висновки

У висновках викладено узагальнення до усіх розділів курсової роботи. Правовий статус особи утворюється сукупністю всіх прав, свобод і обов’язків людини і громадянина та є основою її правового становища. Правове становище особи – це складне поняття, що включає правовий стан особи, загальну правоздатність, політико-правові принципи, права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії реалізації і захисту прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Правовий статус особи – це сукупність або система суб’єктивних прав, свобод і обов’язків, які належать конкретній особі і закріплені в чинній системі права. Суб’єктивне право в загальній теорії права розуміють як сукупність прав, свобод і обов’язків особи, які можуть бути реалізовані у правовідносинах. Об’єктивне право – це система законодавства та інших форм права, у яких закріплюються суб’єктивні права і обов’язки всіх суб’єктів суспільних відносин.

Правове положення особи як сукупності встановлених державою прав, обов’язків і свобод не є чимось постійним, незмінним, вічним. Не тільки кожна суспільно-економічна формація характеризується відомою своєрідністю в юридичному закріпленні свободи особи, але, як правило, і кожна окрема держава намагається по-своєму вирішити дане питання, закріплюючи правовий статус особи. При цьому в кожній окремій державі правовий статус іноземців і осіб без громадянства є різний. Закон України «Про правовий статус іноземних громадян» як за змістом, так і зі своєю назвою не відповідає Конституції. Більш того, він не пов’язаний з іншими актами цивільного законодавства (Законом України «Про громадянство» від 18 січня 2001р., Законом України «Про біженців» від 24 грудня 1993р. Не узгоджений він і з проектом Закону України «Про міжнародне приватне право»). Вказаний закон слід називати Законом України «Про правове положення іноземних громадян і осіб без громадянства». Своїм змістом Закон має відображувати всю сукупність прав та обов’язків іноземних громадян в Україні, як учасників цивільно-правових відносин. Новий закон, який визначатиме правовий статус іноземних громадян, має використовувати юридичну категорію «іноземні громадяни». У цивільному законодавстві України слід відмовитися від використання терміна «іноземці».

Це стосується і тексту Конституції України. В актах цивільного законодавства слід замість поняття «громадянин» (громадяни) використовувати поняття «фізична особа» (фізичні особи)». 7. Поняття «іноземні громадяни» і «особи без громадянства» не співпадають, вони мають власний зміст і смислове навантаження. Відстоюється позиція про неможливість обмеження правоздатності іноземних громадян, тому що фізичні особи у своїй правоздатності обмежені бути не можуть, ця юридична категорія за своїми властивостями невід’ємна від особи. Мова може йти в окремих випадках лише про позбавлення суб’єктивного права.

Поняття “людина” і “особа” відрізняються один від одного не за обсягом, а за змістом, в тому сенсі, що суттєве значення має соціальна природа людини, яку відображає поняття “особа”, що вказує на зв’язок людини з соціальними законами її буття.

Не дивлячись на спори деяких авторів (Вітрук Н.В) про співвідношення термінів “правовий статус людини” і “правове положення людини”, ці поняття етимологічно співпадають, це слова-синоніми.

Також рівнозначними і взаємозамінними можна вважати терміни “конституційні права і обов’язки” і “основні права і обов’язки”. Однакові за змістом права можуть бути конституційними (за формою закріплення) і одночасно основними (за характером, роллю тощо).

На думку багатьох авторів (Фарбер І.Є. та інш.) розмежування прав людини і прав громадянина всередині держави “позбавлене практичного значення”. Проте Конституція України розрізняє права людини і права громадянина, пов’язуючи останні з інститутом громадянства (ст. 4 Конституції України).

Конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина можна визначити як закріплені у Конституції (Основному Законі) невід’ємні, як природжені, так і виникаючі лише за умов наявності громадянства, найбільш важливі права і свободи особи, що складають ядро її правового статусу, гарантованого державою.

Існує багато класифікацій основних прав і свобод людини, але більшість авторів схиляється до традиційної класифікації, яка властива Загальній Декларації прав людини: 1) особисті; 2) політичні; 3) соціально-економічні.

Не дивлячись на те, що деякі автори розглядають соціальні та економічні права окремо, вони, звичайно, не співпадають, але настільки близькі один до одного, що логічно було б об’єднати їх загальним поняттям – “соціально-економічні права”.

Соціально-економічні права людини і громадянина можна визначити як передбачені правовими нормами і гарантовані державою можливості поведінки конкретних суб'єктів у сфері виробництва і розподілу матеріальних благ, покликані забезпечити задоволення економічних і тісно пов'язаних з ними духовних потреб і інтересів людини.

Право громадян на соціальний захист гарантується державним соціальним страхуванням, яке можна визначити як основне джерело і одна з форм матеріального забезпечення громадян у разі хвороби, нещасного випадку, а також в старості, шляхом перерозподілу коштів від працездатних – непрацездатним, побудоване на принципі солідарності поколінь і нерозривно пов’язане з трудовою діяльністю людини в народногосподарському комплексі держави.

Всю систему гарантій забезпечення соціально-економічних прав можна умовно поділити на державно-правові гарантії, до яких треба віднести соціальну політику держави, судовий захист тощо, і міжнародно-правові.

Отже, в курсовій роботі розглянуто правовий статус особи в негативній та позитивній характеристиці, проблеми встановлення та розпоряджання.

Список використаних джерел

1.  Конституція незалежної України. — К. Юрінком Інтер, 2000

2.  Коментар до Конституції України. - К., 1998

3.  Даниленко В. Декларація прав і реальність: До 200-річчя Декларації прав людини і громадянина. - М.: Міжн. відносини, 1989.

4.  Бойко В. Права людини під захист суду //Юридичний вісник України. - 1997. - № 24

5.  Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К.: Перун, 2001.

6.  Вітрук Н. В. Основи теорії правового положення особи в соціалістичному суспільстві. — М.: Юрид. літ., 1979.

7.  Загальна теорія держави і права: Академ. курс. — Т. 1. — М.: Зерцало, 1998

8.  Зайчук О. В., Оніщенко Н. М. Теорія держави і права. Академічний курс. – К.: Юрінком Інтер, 2006

9.  Князєв В. Питання та елементи конституційного статусу людини і громадянина в Україні // Право України - 1998. - № 12

10.  Конституційне право України - К.: Наук. думка, 1999

11.  Конституційний статус особи в СССР. — М.: Юрид. літ., 1980

12.  Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій - К.: Вентурі, 1996.

13.  Кравченко В.В. Конституційне право України - К.: ЮрІнком, 1998

14.  Кучинский В. О. Особа, воля, право. — М.: Юрид. літ., 1978

15.  Лисенков С.Л.. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. — К.: "Юрисконсульт", 2006

16.  Лукашева Є. О. Загальна теорія прав людини. — М.: Норма, 1996

17.  Матузов М. І., Малько О. В. Теорія держави і права. — М.: Юрист, 1997

18.  Матузов Н. І. Особа. Право. Демократія. — Саратов: Вид-во Саратов, ун-та, 1972

19.  Мюлерсон Р.О. Права людини: ідеї, норми, реальність

20.  Обговорення підручника по теорії права // Держ. і право. — 1994. — М 6

21.  Основи конституційного права України /за редакцією академіка АПН України, професора Копейчикова В.В. - К.: ЮрІнком, 1997

22.  Порівняльне конституційне право. - М.: Манускріпт, 1966.

23.  Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського бюро захисту прав людини. Випуск 21. - Київ, 1998

24.  Правовий статус особи і громадянина // Закон і бізнес. - 1999. - 27 січня.

25.  Правознавство / за редакцією Копейчикова В.В. - К., ЮрІнком Інтер, 1998

26.  Рабінович П. Рішення Європейського Суду з прав людини: спроба концептуально-методологичного аналізу //Право України. - 1997. - № 12

27.  Рассолова М. М. Теорія держави і права М.: ЮНІТІ, 2000

28.  Скакун О. Ф. Теорія держави і права. — Харків: Консум, 2001

29.  Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // Право України. - 1994. - № 10

30.  Шумок І. Ознаки громадянських прав і свобод людини в Україні // Нова політика. - 1999. - № 5