ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ

2. ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ

В економічному плані підсумки семи останніх років представляються катастрофічними. Ситуація в народному господарстві постійно погіршувалася. Рівень життя радянських людей стрімко впав, міркування про економічну реформу в очах населення з кожним днем все менше заслуговували на довіру. Починаючи з 1988-1989 рр. почало помітно скорочуватися сільськогосподарське виробництво, що негайно позначилося на продовольчому постачанні. Показники приросту промислового виробництва не переставали знижуватися, досягши нульового рівня в 1989 р. і відмітивши десятивідсоткове (за офіційними даними) скорочення в першому півріччі 1991 р. До літа 1991 р. посилилися інфляційні тенденції у зв'язку з дуже великим бюджетним дефіцитом, який перевищив вже в 1988-1989 рр. 100 млрд. руб. (11% ВНП); інфляція, офіційно оцінювана в 1990 р. приблизно в 10%, різко підскочила протягом 1991 р., досягши до його кінця 25% за тиждень. Одночасно відбувалося падіння курсу рубля: з 10 руб. за долар на початку 1991 р., до 110-120 в кінці.

Проте, в цих умовах була зроблена серія реформ і проведена величезна законотворча робота. Прийшовши до влади, Горбачов оточив себе групою економістів, соціологів, політологів, в перших рядах яких фігурували такі відомі вчені, як академіки Л. Абалкш, А. Аганбегян, Т.Заславська, проф. Ф. Бурлацький. Основні напрями передбачуваних реформ співпадали з пропозиціями, сформульованими у «Новосибірській доповіді». Дуже швидко було досягнуто єдиної думки відносно необхідності розширення самостійності підприємств, які, як передбачалося, повинні були справлятися з проблемами, виходячи з принципів самооплатності та самофінансування. Значно зростали права трудових колективів підприємств і організацій. Нарешті, передбачалося заохочувати розгортання приватної ініціативи в тих сферах, де це уявлялося «соціально виправданим», тобто насамперед у сільському господарстві, у сфері індивідуально-трудової діяльності, у сфері послуг, об'єми яких абсолютно не відповідали попиту. Поступове відродження внутрішнього приватного сектора спричинило б відмову від монополії зовнішньої торгівлі (оскільки підприємства могли б налагоджувати прямі контакти з іноземними партнерами) і дало б можливість, нехай обмежену, відкрити радянський ринок іноземним інвестиціям і сприяти створенню спільних підприємств. Приватний сектор, іноземні капіталовкладення і, якщо брати ширше, більш глибока інтеграція у світовий ринок повинні були стати - в ідеалі - стимулом до розвитку і підвищення конкурентоспроможності радянських підприємств, що сприяло б здійсненню довгоочікуваної реформи економічної системи. За умов пожвавлення ринкових відносин підприємства повинні були б поліпшити своє фінансове становище, не забуваючи при цьому про спільні інтереси як в економічному плані, так і в соціальному.

З початку перебудови розвиток реформи визначали дві основні тенденції: розширення самостійності державних підприємств і розширення сфери діяльності приватного сектора. «Закон про державне підприємство» від 30 червня 1987 р. (який набрав чинності для всіх підприємств з 1 січня 1989 р.) був покликаний забезпечити перехід на нові принципи: госпрозрахунок і самофінансування. Якщо до 1990 р. план залишався основним стержнем, навколо якого розверталася вся діяльність підприємства, то потім воно отримало свободу самому планувати свою діяльність, засновуючись на запропонованих, а не контрольних цифрах, нав'язаних відповідним міністерством, на контрактах, укладених зі своїми постачальниками і споживачами, па замовленнях, переважно державних, на довгострокових економічних нормативах і на обмеженому рівні централізованих інвестицій. Підприємство дістало право встановлювати прямі «горизонтальні» зв'язки з іншими підприємствами, замість того щоб вдаватися до посередництва Держплану. Деяким категоріям підприємств було навіть дозволено вступати в прямий контакт з іноземними фірмами.

Насправді ж бюрократія центральних міністерств відразу стала обходити положення цього закону, оскільки не хотіла здавати свої позиції і відмовлятися від колишніх прерогатив. До того ж виконання цих положень із самого початку повинне було б супроводжуватися іншими радикальними заходами (реформою ціноутворення, матеріального постачання і т.д.). У зв'язку з тим, що держава залишалася головним замовником у промисловості, вона майже повністю покривала держзамовленням виробничі потужності підприємств, залишаючи за ними дуже обмежені можливості для комерційної діяльності. Держава також, крім пріоритету у визначенні номенклатури продукції, що випускається, встановлювала ціни і ставку оподаткування. Центральні міністерства продовжували знімати вершки з прибутків підприємств, знецінюючи, таким чином, їх «фінансову самостійність».

Встановлення економічних нормативів, утворення фондів оплати праці, фондів економічного стимулювання не тільки залишалися довільними, але часто наносили шкоди найбільш рентабельним підприємствам. Ще одним «вузьким місцем» виявилося постачання. Через відсутність оптової торгівлі підприємства так і не змогли вибирати собі постачальників, а останні у випадку порушення договорів не несли за це відчутної відповідальності. Таким чином, сфера ринку виявилася обмеженою договорами між підприємствами, які укладалися після виконання держзамовлень, в той час як сфера централізованого контролю, навпаки, розширилася завдяки перевірці «держприйманням» якості виробленої продукції в момент її здачі (процедура, що застосовувалася раніше тільки на військових підприємствах). Розширення державного контролю за якістю продукції на ділі привело, передусім, до фактичного скорочення заробітків мільйонів робітників, оскільки виявлена повсюдно невідповідність виробів «стандартам якості» позбавила їх премій, що нараховувалися раніше. Від самого початку робітники відчували, що, незважаючи на галас, який чиниться навколо «фінансової самостійності» підприємств і навіть їх «самоврядування», всі рішення продовжували їм нав'язуватися бюрократією без передачі підприємствам реальної можливості контролю. Залишаючись під жорсткою опікою колишніх управлінських структур, підприємства як свого роду «компенсацією», як і раніше, продовжували користуватися (незважаючи на без кінця проголошуваний принцип самофінансування) великими субсидіями, які тільки й дозволяли десяткам тисяч підприємств уникнути банкрутства і звільнення надлишкового персоналу (насамперед адміністративного). На думку М. Костакова, заступника директора Науково-дослідного інституту Держплану, «тимчасове безробіття» (тобто період між втратою роботи і влаштуванням на іншу з перекваліфікацією) ризикує зачепити, якщо передбачити справжню раціоналізацію політики в області зайнятості, від 14 до 19 млн. чоловік протягом найближчих десяти років.

Реорганізація міністерств і деяких інших органів управління промисловістю привела до скорочення протягом шести років біля 1 мли. службовців. Звичайно, велика частина «апаратників» влаштувалася в нових структурах (в тому числі у приватному секторі) завдяки системі зв'язків і навіть залученню капіталів громадських фондів.

Найбільш складною проблемою, зумовленою переходом до справжньої самостійності підприємств і ринкової економіки, виявилася проблема ціноутворення. При встановленні цін на основі собівартості продукції довелося б, зберігши дотації більш ніж на 70 млрд. руб., збільшити роздрібні ціни на товари на 60 млрд. руб. У цій області давно назрілі й необхідні для продовження розпочатих реформ кроки примусили себе чекані аж до весни 1991 р. За цією затримкою переховувалися численні причини: опозиція як регіональної, так і галузевої бюрократії, яка побоювалася, що реформа ціноутворення поставить під сумнів усю систему прибутків і привілеїв, створених грою на субсидіях, гарантованим збутом, маніпуляцією ціновими співвідношеннями, неодноразовими перепродажами, пов'язаними з дефіцитом і тіньовою економікою; боязнь керівників країни прийняти соціальну ціпу, яку кожний вважав дуже високою, за послідовне визволення цін і перехід до ринкової економіки в обстановці загального дефіциту і відсутності владних і правових структур, які б користувалися довірою та визначали обличчя правової держави.

Другий напрям економічної реформи полягав у розширенні сфери діяльності для приватної ініціативи. Прийнятим 19 листопада 1986 р. і доповненим 26 травня 1988 р. законом приватна діяльність була легалізована більше між у 30 видах виробництва товарів та послуг. Бажаючі відкрити свою справу повинні були зареєструватися, а їх прибутки підлягали оподаткуванню (яке сягало 65%, поки цей дуже високий рівень не був знижений 26 травня 1988 р.). За даними весни 1991 р., більше 7 млн. громадян (5% активного населення) були зайняті в кооперативному секторі, який бурхливо розвивався. Крім того, біля 1 млн. чоловік отримали патенти або реєстраційні дозволи на заняття індивідуальною трудовою діяльністю. Встановлення дуже високих цін (обід у кооперативному ресторані в Москві коштував приблизно в 10 разів дорожче, ніж у державному ресторані першої категорії) і розвиток побічних видів діяльності (орієнтованих аж ніяк не на середнього - який відчував себе обдуреним - споживача, що постійно стикався з дефіцитом) привели до того, що приватний сектор, який виник протягом кількох місяців і без звертання, як правило, до банківських кредитів, став «відмивати» капітали тіньової економіки - за середніми оцінками, до 70-90 млрд. руб. на рік. При цьому приватний сектор охопив лише частину з приблизно 15 млн. чоловік, які, за радянськими джерелами, були більш або менш постійно зайняті у сфері тіньової економіки.

Незважаючи на заяви керівництва країни про підтримку, в роки перебудови розвиток приватної ініціативи стикався із найрізноманітнішими труднощами: офіційними, коли місцеві власті використовували весь свій талант, щоб обмежити діяльність кооперативів; виробничими, зумовленими загальним дефіцитом матеріальних ресурсів, що змушувало вдаватися до нелегальних джерел. Нарешті, найбільш істотну роль грали ідеологічні установки та умонастрої у суспільстві. Як показували опитування громадської думки, велике число опитаних не приховували свою ворожість відносно розвитку кооперації. Якщо більшість радянських людей вітали розширення свобод у сфері політики та ідеології, то вони ж виявляли недовіру, коли мова заходила про свободу підприємництва (за винятком права обробляти свою дільницю землі, пов'язаного швидше з деяким містичним образом, ніж з ущемленням прав споживача). Для більшості громадян, які стикнулися з чотирма мережами розподілу і рівнями цін (державні, договірні, кооперативні і чорного ринку), економічна свобода з'явилася в образі падіння життєвого рівня. Десятиріччя пропаганди, направленої на викорінювання духу підприємництва і приватної власності, а також труднощі, характерні для суспільства, яке відчуває постійну недостачу необхідного, в якому нормування споживання сусідству з гарантованими державою цінами, сприяли розвитку у радянських людей страху перед ринком, властивого людям, економічно опікуваним; формуванню мислення доіндустріального типу, коли споживач покладає на державу обов'язок захищати його від «спекулянтів», «хапуг» і «товстосумів» (і взагалі від усіх тих, хто «виділяється», - скільки народних приказок повчають: «сиди й не висовуйся») і гарантувати йому «справедливі» ціни.

Ці умонастрої частково пояснюють труднощі, з якими стикнувся уряд, намагаючись розширити сферу приватної ініціативи в сільському господарстві. Офіційно визнане в 1988 р. формулювання пропонувало «орендний до-і овір», згідно з яким одна або кілька сімей беруть землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і повністю розпоряджаються продукцією. До того ж у новому положенні про колгоспи, прийнятому в березні 1988 р., обумовлювалося, що площа індивідуальної дільниці і поголів'я худоби в особистому господарстві будуть встановлюватися колективом кожного колгоспу «в залежності від участі його членів у загальній праці». Ці заходи на ділі принесли лише символічні результати. Колгоспи, що так і не отримали справжньої самостійності, на яку вони могли б розраховувати з моменту їх основи, будучи «кооперативними» організаціями, так і залишилися під опікою районної влади, яка, як і раніше, планувала їх виробництво і постачання державі, визначала норми площі особистих дільниць. Орендний рух не набув широкого поширення: в господарствах орендарів було до літа 1991 р. тільки 2% земель, від тих, що обробляються і 3% поголів'я худоби. Відродити одразу у селян дух підприємництва виявилося тим більше важко, що найактивніші з них пішли з села (протягом двох останніх десятиріч міграція з села була дуже великою). Визнане, нарешті, право вільно орендувати землю не викликало ентузіазму селян, позбавлених сільськогосподарської техніки, як і всієї економічної інфраструктури, необхідної для падання продукції товарного вигляду та її реалізації. З іншого боку, місцеві власті з початку перебудови не переставали придушувати селянську ініціативу, як про це свідчить історія «архангельського мужика», яка широко освітлювалася засобами масової інформації в кінці 1888 р. Селяни, які бажали працювати на умовах оренди, не могли отримати землю на передбачені законом 50 років; частіше за все термін оренди не перевищував п'яти років, щонайбільше десяти. До того ж орендні договори могли бути розірвані владою в односторонньому порядку з повідомленням за два місяця. Вони мали силу тільки для особи, яка їх укладала і у разі її смерті не могли бути передані іншій особі. Зазначимо, нарешті, ворожість великої частини сільського населення до можливості появи «нових куркулів»,

Жодна із розпочатих в економіці реформ практично не дала позитивних результатів. З одного боку, тому, що, будучи продуктом політичного компромісу, воші не були досить радикальними - найбільш «хворобливі» в соціальному плані заходи (реформа ціп, кредит і система постачання підприємств) були відстрочені; з іншого боку, вони були дуже радикальними, спричиняючи одночасно опір населення, який відчував па собі, як погіршуються умови життя, і протидію на всіх рівнях бюрократичного апарату. Економічні реформи, як і гласність, представляли смертельну загрозу для всіх його привілеїв та зисків від існуючого положення. Нарешті, не можна забувати, що реформи намагалися змінити економіку, в якій протягом десятиріч були відсутні ринкові механізми і процвітала корупція. Ці обставини привели до непередбаченої реакції на зроблені керівництвом кроки: в державному секторі міцно запанувала мінова, бартерна економіка, а в приватному - свого роду «економіка казино», в рамках якої нові підприємці шукали негайної спекулятивної вигоди на шкоду розвитку з далеким прицілом виробництва товарів і послуг. В умовах дуже нестабільної політичної ситуації мова йшла про отримання максимального прибутку в найкоротші терміни, перш ніж у черговий раз будуть змінені правила гри. Куди виведе цей примітивний хижацький капіталізм? На це питання можливі будь-які відповіді. Якщо політична ситуація стабілізується, і особливо якщо буде створена дійсно правова держава, цей «капіталізм казино» може послужити прологом до виробляючого капіталізму. Якщо ж ні, існує ризик, що він складе не більш ніж перехідний етап до паразитичної і корумпованої економіки, подібної до існуючих у країнах третього світу. Як виміряти шлях, який належить пройти, коли в країні відсутнє навіть урядове видання, що дозволяло б кожному в будь-який момент бути в курсі чинного законодавства!