ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ

3. ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ

Політичні перетворення різко прискорилися починаючи з кінця 1990 р. (цей процес буде детально розглянутий в останній частині даного розділу). Вони зачепили до осені 1990 р. багато які рівні - те, що можна назвати «стилем» політичного життя, найбільш дійових осіб, структури та інститути, взаємовідносини між державою та громадянами, - вони були згодом обігнані ходом подій. Згідно з думкою одного із найближчих співробітників і натхненників М. Горбачова, О. Яковлева, розпочаті в процесі перебудови політичні та законодавчі перетворення повинні були зумовити радикальний поворот в російській історії. Протягом тисячі років Росія керувалася людьми, а не законами, і задачею перебудови було знищення колишнього порядку речей і заміна його іншим, дійсно заснованим на науковому розумінні суспільства. Іншими словами, мова йшла про те, щоб замінити тисячолітню модель державної системи. Проте, бажання команди Горбачова зберегти при цьому політичну систему на чолі з КПРС і союз радянських республік в його колишньому вигляді, заснованому на примушенні або нерозумінні національних спрямувань, обмежувало дієвість політичних реформ і прискорювало розпад системи.

Ми не будемо детально зупинятися на вражаючих змінах «стилю» політичного життя, безпосередньо пов'язаних із розквітом гласності: короткі та безликі повідомлення про незмінно одностайні рішення Центрального Комітету і Політбюро поступилися місцем багатослівним і напруженим телевізійним трансляція суперечливих дебатів на засіданнях нових парламентів колишніх союзних республік - Верховних Рад і з'їздів народних депутатів.

Після двох десятиріч непохитної стабільності і старіння партійних кадрів протягом п'яти останніх років сталося їх масове оновлення та омолоджування на всіх рівнях. «Чистка» Політбюро проходила поетапно, по мірі зміцнення влади нової правлячої групи; із Політбюро віддалялися (з одночасним усуненням з державних посад) найбільш консервативно настроєні діячі, пов'язані з брежнєвськими часами: Романов (липень 1985 р.), Тихонов (жовтень 1985 р.), Гришин (лютий 1986 р.), Кунаєв (січень 1987 р.), Алієв (жовтень 1987 р.), Громико, Соломенцев, Долгих (вересень 1988 р.). Одночасно Політбюро поповнювалося керівниками, що дотримувалися схожих (до відомої міри) із Горбачовим поглядів і належали до його покоління: Шевард-надзе, Рижковим, Зайковим, Слюньковим, Яковлевим, Ніконовим. У свою чергу ці керівники були в 1990-1991 рр. розметені вітром історії та замінені новим поколінням політиків, які були значно молодшими (35-40 років) і не мали ніякого відношення до партійного «сералю».

У Центральному Комітеті партії оновлення досягло небувалого для такого короткого терміну розмаху - 85%. Навіть в період 1934-1939 рр. в роки масових чисток, воно становило 77%. Оновлення політичного апарату пройшло і в республіках, де зміна складу керівних працівників до кінця 1990 р. склала від 45 до 70%. Цей рух сильно позначився і на омолоджуванні обласних кадрів. Радикальні зміни, спочатку (1985-1987 рр.) повільні, потім все більш і більш стрімкі, спричинили серйозний опір місцевої партократії; в центральних органах консервативний табір після відходу старої «брежнєвської» гвардії очолив член Політбюро ЦК КПРС Є. Лігачов. Опозиція центру апелювала головним чином до ідеологічних доводів, систематизованих у виступі Апдрєєвої, яка знаходилася «на передовій» консервативного фронту. На периферії протидія «питомих князів» пояснювалася нападками па привілеї і загрозою з боку гласності. Чим далі від Москви, тим більшу вони зберігали владу, спираючись на відданих їм політичних, господарських і радянських керівників. їх вплив навіть ріс - в тій мірі, в якій слабшала центральна влада (особливо в останні роки, відмічені безсиллям усіх існуючих державних структур, що викликало асоціації з процесом, який відбувався в 1917 р.).

Як би не визначався процес оновлення політичних структур - «демократичний централізм» або «бюрократична колонізація», - він не був пі дійсно радикальним, ні достовірно демократичним. Проте, опір перебудові виявився досить серйозним для того, щоб примусити владу всі виступ на шлях радикальної політичної реформи з метою оживити інститути, які партія позбавила їх функцій, - Ради і громадські організації (Горбачов визнав, що вони «виявилися за бортом»). На думку Генерального секретаря ЦК КПРС, було необхідно повністю відновити роль Рад як органів соціалістичної влади і повернути громадським організаціям їх первинне значення. Це можна було розуміти двояко: кажучи про «споконвічні функції», Горбачов звертався до перших років радянського режиму, «золотого віку» ленінізму. Однак саме ці «споконвічні функції» Рад, заводських і фабричних комітетів, профспілок, які грали найважливішу роль в лютому - жовтні 1917 р., були привласнені партією. Яке ж місце відводилося в горбачовському проекті реальній незалежності профспілок, справжньому плюралізму?

Другою метою реформи був перерозподіл влади, але при збереженні ведучої ролі партії. Саме з цією метою були організовані вибори з участю великого числа конкуруючих між собою кандидатів, з розрахунком тим самим повернути законність партійному керівництву, зганьбленому сталінізмом і «брежнєвським застоєм», і перетворити партію на силу, здатну виступати з пропозиціями перетворень і проводити їх в життя.

Реформа почалася з різного роду політичних та організаційних заходів, прийнятих на пленумі ЦК партії в січні 1987 р.: альтернативні вибори; таємне голосування при обранні відповідальних партійних працівників; вибори кандидатів на самому підприємстві; введення нових форм і механізмів участі трудящих в управлінні підприємствами. Практичні результати цих заходів залишалися дуже скромними аж до весни 1989 р. Так, під час місцевих виборів 21 червня 1987 р. альтернативні кандидатури були представлені тільки у 0,4% виборчих округів; всі вони, по суті, пройшли попередній відбір у партійних інстанціях. Місцеві власті, за рідким винятком, поводилися відносно нововведень пасивно або влаштовували обструкцію; що ж до «маси», то вона виявила глибокий скептицизм.

Висунення XIX партійною конференцією (28 червня - 1 липня 1988 р.) важливого проекту конституційної реформи (прийнятого Верховною Радою СРСР в жовтні 1988 р.) стало другим етапом політичних перетворень, який нове керівництво розглядало як вирішальний.

Ця реформа, зрештою, привела до встановлення дворівневої представницької системи - З'їзд народних депутатів СРСР і Верховну Раду СРСР, обрану з депутатів з'їзду, і заснування поста президента СРСР, наділеного широкими повноваженнями.

Колишня Верховна Рада, псевдопарламент - декорація, позбавлена якої-небудь влади, орган, який реєстрував партійні та урядові рішення, - був замінений новою Верховною Радою, постійним органом, який нараховував 544 члени, обраних таємним голосуванням на з'їзді народних депутатів, що складався з 2250 депутатів із п'ятирічним терміном повноважень. З них 1500 депутатів обиралися населенням країни і 750 партією, профспілками та громадськими організаціями. У функції з'їзду входило проведення конституційних, політичних, соціальних та економічних реформ, а також обрання, нарівні з Верховною Радою СРСР, президента країни, який керував зовнішньою політикою та обороною, призначав прем'єр-міністра і т.д.

Пропонуючи таку систему, автори реформи хотіли відкрити двері з'їзду найбільш рішучим прихильникам перебудови, намагаючись уникнути несподіванок на виборах в округах. З іншого боку, встановивши сильну президентську владу в особі Генерального секретаря ЦК КПРС, законність якої відтепер залежала - хоч би непрямо - від народного волевиявлення, вони намагалися захистити його від підступів апарату. Для Горбачова, обраного 15 березня 1990 р. союзним з'їздом народних депутатів президентом СРСР, цей аспект реформи був вирішальним, оскільки дозволяв йому долати протидію, яку чинило Політбюро ЦК КПРС, де засідали ного колеги, що далеко не завжди розділяли політику генсека.

Конституційна реформа викликала критику як консерваторів, так і радикалів, прихильників перебудови, яких очолив Б.Єльцин. Для радикалів реформа була неповноцінною, оскільки запропонована система не була ні прямою, ні рівною і до того ж зосереджувала надто багато влади в руках президента - Генерального секретаря ЦК КПРС. Крім цього, виборчий закон внаслідок своєї нечіткості залишав широкі можливості для різних маніпуляцій, що й довів хід виборчої кампанії в березні 1989 р. Проте, якщо апарату і вдалося в багатьох випадках зберегти свої позиції, то використані при цьому методи, викриті рядом засобів масової інформації, сприяли прискоренню політизації радянських людей. На відміну від Горбачова Єльцин зумів використати до своєї вигоди цю нову ситуацію і рішуче пішов демократичним шляхом. Обраний на загальних виборах, президент Росії зміг перевершити відносно легітимності президента СРСР, який отримав свій пост із рук парламентаріїв, які в значній частині домоглися свого положення за допомогою політичних маніпуляцій. Загалом вибори народних депутатів в березні 1989 р. і потім навесні 1990 р. означали величезний розрив з політичною практикою, встановленою після 1917 р.

Всі ці зміни відбувалися в атмосфері демократизації громадського життя, чому сприяли підготовка і прийняття законів з метою заснування «правової держави» і розквіт численних «неформальних об'єднань».

У резолюціях XIX партійної конференції було визнано, що радянське право служило не суспільству, а державі, являючись тим інструментом, який дозволяв державі проводити свою політику та захищати всемогутність його адміністрації. Прагнення подолати спадщину сталінізму, гарантувати права громадян, бажання гідно й цивілізовано виглядати в очах всього світу можна вважати першою підставою переходу до побудови правової держави. Другою стала необхідність створення правової бази для економічних реформ. Нове керівництво країни засудило «адміністративно-командний стиль», піддавши критиці надмірну владу адміністративних органів, які постійно вторгалися в діяльність підприємств, ігноруючи при цьому закони.

Нарешті, сама політика демократизації, яка привела до виникнення численних неформальних об'єднань, перетворила багатотисячні мітинги та демонстрації на звичайне явище, зажадала розробки і прийняття відповідних юридичних положень і процедур. У зв'язку з цим в 1988-1990 рр. було прийнято ряд законів та указів, розпочато підготовку інших.

Серед найбільш важливих були: закон про право громадян на судове оскарження неправомірних рішень адміністрації; постанова про періодичні переатестації фахівців; закон про державну безпеку; закон про пресу та засоби масової інформації; закон про громадські організації; закон про в'їзд і виїзд з СРСР. Було розпочато перегляд Основ карного законодавства (зокрема, відмінені статті про «антирадянську пропаганду» і т.п.), законодавства відносно релігії і т.д.

Лібералізація політичного клімату прискорила й перевела на новий рівень процеси розвитку та об'єднання десятків тисяч «неформальних» груп і організацій. Хоча далеко не всі з них включилися в політичну діяльність, починаючи з 1988 р. число груп, які вважали себе «політичними», продовжувало рости. Багато хто з них об'єднувався в союзи, асоціації або народні фронти - прообрази політичних партій. Найбільшою активністю із самого початку відрізнялися Комітет Карабаху, народні фронти Литви, Латвії та Естонії, Демократичний союз у Москві та в Ленінграді, очолені колишніми дисидентами, які прагнули, передусім відновлення справжнього плюралізму, товариство «Пам'ять», яке об'єднало русофілів, ультранаціоналістів та антисемітів. В основі створення неформальних об'єднань не завжди лежала чітка політична програма, часом вони виникали в процесі розв'язання практичних проблем, пов'язаних із повсякденним життям (особливо екологічних).

Перший комітет суспільного самоврядування був створений у московському мікрорайоні Братеєво, відомому своїм важким екологічним становищем (відповідно організаторами комітету були місцеві неформальні екологічні групи). Після створення комітет провів ряд заходів, направлених на захист здоров'я населення, організацію культурного життя, розв'язання соціально-побутових проблем у районі. Поява тисяч незалежних «зборів трудових колективів», «рад підприємств» і навіть легальних «страйкових комітетів», які, перевищуючи в деяких випадках надані новим законом про державне підприємство права, також стали «мікроцентрами» влади, свідчила про тиху революцію, завершенням якої стало скасування або відсторонення від реальної влади колишніх профспілкових та політичних структур. Цей процес примушував згадати про події, що відбувалися в 1917 р: утворення «сузір'я» автономних центрів влади, що з кожним днем робило все більш очевидною слабкість традиційних політичних інститутів.

Виявлена в масі воля до розкріпачення соціального життя, велика кількість комітетів, організацій, груп, народних фронтів, які народилися у вогні нонконформізму, жарини якого тліли у період «застою», все більш явно вказували на обмеженість та суперечність часткової, спотвореної демократизації. Неповноцінність останньої найбільш яскраво виражалася в прагненні до збереження однопартійної політичної системи, монополії КПРС на аналіз загальнополітичних проблем і розробку стратегічних концепцій. Але що ж залишалося «відродженим» Радам?

Починаючи з літа 1990 р. перехід до багатопартійності став питанням, яке вимагало негайного вирішення Розумінню цього у величезній мірі сприяла весняна перемога Єльцина та його вихід з партії в липні на останньому, XXVIII з'їзді КПРС . Цей демарш Єльцина був з повним правом витлумачений як перший крок до конституювання нової масової партії.

Особливо значні зміни в країні сталися в області зовнішньої політики. Вони супроводжувалися послідовною і всеосяжною критикою колишніх підходів. «Критичний аналіз минулого показав, - можна прочитати в тезах, прийнятих XIX партійною конференцією, - що й на пашу зовнішню політику наклали відбиток догматизм, суб'єктивістський підхід. Було допущене її відставання від фундаментальних змін у світі, не в повній мірі реалізовувалися нові можливості для зниження напруженості та більшого взаєморозуміння між народами. Домагаючись військово-стратегічного паритету, в минулому не завжди використовували можливість забезпечити безпеку держави політичними засобами і в результаті дали втягнути себе в гонку озброєнь, що не могло не позначитися на соціально-економічному розвитку країни і на її міжнародному становищі».

Цей крутий поворот (згідно М.Татю, «мова тут йде вже про фундаментальний перегляд концепцій, які визначали обличчя радянської зовнішньої політики») отримав ґрунтовне «теоретичне» обґрунтування, назване «новим мисленням», зусиллями ідеологів перебудови і самим Горбачовим у його книзі «Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу», яка вийшла в 1987 р.

Журнал «Комуніст» в № 7 за 1988 р. опублікував тези для обговорення, озаглавлені «Соціальний прогрес у сучасному світі», суть яких полягала в наступному. Три «світи» людської цивілізації - капіталістичний, соціалістичний і третій світ - сьогодні знаходяться у глибокій взаємозалежності. Вони належать єдиному світу, в якому вже неможливо досягти переваги військовими засобами. У рівній мірі віджила своє і практика оцінки міжнародних подій виключно через призму конфронтації між Сходом та Заходом. Ідеологія повинна підкоритися реальним умовам, в яких існує світова спільнота. У розв'язанні специфічних проблем, пов'язаних з протистоянням окремих країн та регіонів, потрібно виходити з глобальних тенденцій і залежностей. Перед обличчям нових задач демаркаційна лінія між силами прогресу і силами реакції більше не співпадає, в широкому розумінні, з кордонами, що історично склалися між країнами та блоками, і навіть між класами та партіями.

Ці малопереконливі імпровізації («рішуча ревізія марксистської теорії імперіалізму», за Е. Манделем) не могли приховати подвійну, прямо пов'язану з перебудовою економіки мету, поставлену перед зовнішньою політикою.

Насамперед .мова йшла про скорочення витрат на гонку озброєнь, які стали непосильними для Радянського Союзу. Друга мета «мирного співіснування» нового типу полягала в отриманні від Заходу солідних кредитів, особливо важливих для забезпечення продовження імпорту зерна (біля 40 млн. т зерна в 1988 р. і 60 млн. т - в наступному), і в той же час масованого постачання сучасної техніки і технології.

Оновлення радянської зовнішньої політики передбачало, передусім, усунення зі своєї посади всесильного (і непохитного) міністра закордонних справ Громико, який протягом кількох десятиріч очолював міжнародну політику Радянського Союзу. Він був призначений на почесний пост голови Президії Верховної Ради СРСР, на якому пробув до 1989 р. Пост міністра закордонних справ зайняв наближений до М. Горбачова Е. Шеварднадзе, член Політбюро з 1985 р., який був першим секретарем ЦК Компартії Грузії, зробив успішну кар'єру в умовах кавказького політичного життя і вже цим був підготовлений до дипломатичної роботи. Усунення А. Громико спричинило масове оновлення керівництва Міністерства іноземних справ: було замінено десять із дванадцяти заступників міністра: з 1988 р. другою особою у зовнішній політиці став О. Яковлев, який завідував міжнародними питаннями в ЦК КПРС. Теоретики-ідеологи поступилися місцем більш схильним до прагматизму «експертам» з різних академічних інститутів, таких, як Інститут США і Канади (керований іншим впливовим радником М. Горбачова Г.А рбатовим) та Інститут світової економіки і міжнародних відносин.

Однак не хто інший, як сам Горбачов, протягом всіх цих років виступав у ролі головного ініціатора і «патрона» нового політичного курсу. За кілька років він завоював величезний особистий авторитет на міжнародній арені, як на зустрічах «у верхах» з керівниками іноземних держав, так і під час прес-конференцій, які дозволили йому виявити свій безперечний талант спілкування і здатності представляти новий вигляд Радянського Союзу.

Разом із своїми соратниками Горбачов визначив три основних напрями діяльності: пом'якшення напруженості між Сходом та Заходом за допомогою переговорів із Сполученими Штатами про роззброєння; урегулювання регіональних конфліктів (починаючи з Афганістану); визнання існуючого снігового порядку і розширення економічних зв'язків з усіма державами, не піддаючи більше переваги державам марксистсько-ленінської орієнтації (до того ж дуже нечисленним).

Після ряду зустрічей «у верхах» між Горбачовим та Рейганом (Женева, листопад 1985 р., Рейк'явік, жовтень 1986 р., Вашингтон, грудень 1987 р.) радянська та американська сторони підписали 8 грудня 1987 р. угоду про знищення ядерних ракет середньої та меншої дальності, поклавши, таким чином, кінець періоду конфронтації. Радянська сторона взяла на себе зобов'язання демонтувати й знищити протягом трьох років 1752 ракети, американська - 869. Ця угода була доповнена шістьма місяцями пізніше встановленням детальної системи взаємного контролю. Уперше була досягнута угода, яка передбачала реальний процес роззброєння, а не тільки обмеження майбутнього озброєння, як це було у випадку з договором ОСО в 70-і рр.

Нове керівництво пішло також на припинення радянської інтервенції в Афганістані. Ця війна на чужій землі, яка коштувала СРСР більше 13 тис. убитих і 37 тис. поранених, була, якщо судити хоч би за реакцією латвійської молоді (фільм Гіоднієкса «Чи легко бути молодим?»), такою ж непопулярною в СРСР. як війна у В'єтнамі для американців. Процес урегулювання та виведення військ проходив у кілька етапів: у травні 1986 р. пішов у відставку Б. Кармаль, афганський комуністичний лідер, який «звернувся за допомогою» до Радянського Союзу в грудні 1979 р.; в лютому 1988 р. Горбачов оголосив про виведення, яке почалося 15 травня 1988 р. і було закінчене дев'ятьма місяцями пізніше,

Виведення радянських військ з Афганістану зробило можливим поновлення діалогу між СРСР та Китаєм, для якого припинення радянського військового втручання було однією з трьох умов нормалізації відносин із своїм сусідом. Дві інші умови стосувалися скорочення чисельності радянських військ па кордоні між СРСР та КНР і відходу підтримуваних Радянським Союзом в'єтнамців із Камбоджі.

У промові, вимовленій 28 липня 1986 р. у Владивостоці. Горбачов висловив побажання істотно поліпшити відносини, особливо економічні, між Радянським Союзом та Китаєм, підтвердивши, що перешкоди нормалізації цих відносин (Афганістан і прикордонне питання) скоро будуть усунені. Радянсько-китайське зближення було підкріплене візитом Горбачова у Пекін в травні 1989 р. Як справжній «символ демократії», Генеральний секретар ЦК КПРС був відповідно зустрінутий опозицією, яка саме в той момент виражала свою незгоду з режимом, захопивши площу Тяньанминь. Стримана реакція Радянського Союзу на репресії, що відбулися через кілька днів після візиту Горбачова, ясно показала, що радянські керівники не збираються в ім'я прав людини заморожувати процес нормалізації радянсько-китайських відносин.

Радянське керівництво перейшло до політики заспокоєння в районах «регіональних конфліктів» - як в Південній Африці, так і в Персидській затоці, в Південно-Східній Азії і в Центральній Америці радянська сторона дотримувалася миротворчої політики. У 1989 р. серйозні зміни сталися в соціально-політичній і територіальній ситуації в Європі, вперше перетворивши її післявоєнне обличчя. Не може бути сумнівів, що широкий визвольний рух не розвернувся б з такою силою і з такою глибиною, якби імпульс до змін не походив з Москви. Згода, надана радянським урядом у липні і990 р. на об'єднання Німеччини, як і його позиція відносно кризи в Персидській затоці, стали безперечними свідоцтвами його дійсно нового підходу до міжнародних реалій.

До осені 1990 р. вже було очевидно, що після п'яти з половиною років перебудови Радянський Союз увійшов у нову стадію своєї історії і з точки зору внутрішньої політики, і в розвитку відносин з усім світом. Сталася справжня революція розумів, яка унеможливила повернення до колишнього стану. Проте -1 це було грізною небезпекою для майбутнього зробленого Горбачовим і його командою експерименту по модернізації країни - не була вирішена жодна з трьох ключових проблем, що постали після 1985 р.:

проблема політичного плюралізму, органічної складової частини всякого процесу демократизації;

проблема створення ринкової економіки. Звичайно, 20 липня 1990 р. основні положення прийнятої російським урядом програми, яка отримала назву «Мандат довіри на 500 днів» і яка передбачала приватизацію державної власності та звільнення цін, були обнародувані в пресі. Цей «план Єльцина» був представлений як програма, альтернативна більш обережному плану, підготованому для усього Радянського Союзу головою РМ СРСР Рижковим. «План Єльцина» повинен був реалізовуватися в чотири етапи: в перші сто днів були б гарантовані права власності на землю та засоби виробництва, за цей час були б оцінені виробничі можливості, золотий запас, вартість нерухомості та розміри боргу. На останньому етапі передбачалася відміна централізованого ціноутворення, що супроводжувалося б певний час сильним падінням виробництва та закриттям численних низькорентабельних підприємств. Як би там не було, ця програма виявилася мертвонародженою;

проблема федеративного договору. 24 липня 1990 р. пресі був представлений первинний проект нового союзного договору, який передбачалося восени подати на обговорення повноважним делегаціям республік. Тісно пов'язаний з переходом до ринкової економіки, новий федеративний договір повинен був розширити права республік, передусім, замінивши існуючі центральні структури та вертикальні зв'язки прямими відносинами горизонтального типу між республіками без посередництва центру. Але й тут подіям було призначено випередити законодавців.