Навигация
Дипломатичне і консульське право в феодальний період
21175
знаков
0
таблиц
0
изображений
2. Дипломатичне і консульське право в феодальний період
У цих умовах подальшого розвитку набуває дипломатичне право, що виростає з посольського права, зміцнюється принцип недоторканності послів і посольських місій, розширюється географія їхньої акредитації в різних державах на постійній основі, що сприяє утворенню постійного дипломатичного корпусу з визначенням його прав, пільг і привілеїв. Це зумовлено виникненням у Європі після інституту постійних дипломатичних представників [3, с. 18]. Велике значення надавалося питанням безпеки та особистої недоторканності посла. Порушення цих правил завжди тлумачилося і розцінювалося як порушення загальноприйнятих міжнародних норм. Особлива увага приділяється розвитку дипломатичного церемоніалу, в розробці якого тон задає Візантія.
Починаючи з IX століття, вищі дипломатичні представники стали одержувати різні ранги: легатів, нунціїв - представників Римського папи, прокураторів, послів, повноважних представників, комісарів і т.п [2, с. 37].
З середини XIII ст. починає розвиватися консульське право (як частина дипломатичного права), у функції якого став входити захист інтересів своїх громадян на території іноземної держави. Однак, на відміну від послів, що представляють державу і призначаються нею, консули спочатку призначалися окремими органами купців, мореплавців та ін. Діяли консули за згодою місцевої влади й особливими привілеями не користувалися. їхній імунітет став визнаватися після того, як консульства були визнані державними установами [3, с. 19].
Так, основним осередком виникнення консульського права слід вважати Венецію, та Північне Середземномор’я. Там, основним призначення консулів був захист об’єднань купців, які активно вели торгівельну діяльність.
3. Розвиток права міжнародних договорів
міжнародне право дипломат договір
Розширення торговельних зв'язків сприяло розвитку права міжнародних договорів. На базі цих договорів виникають союзи в торговельних цілях. У такі союзи стали об'єднуватися міста-республіки, спочатку італійські, потім - на півночі Європи. Договори, особливо між державами, спочатку - з метою забезпечення, скріплювалися клятвами, потім особистими печатками правителів та обміном заручниками з членів правлячої династії. Так, у 1526 р. під час підписання Мадридського миру іспанський король Франциск І віддав французькому королю Карлові V в заставу своїх синів (через три роки їх викупив) [3, с. 38]. Як заставу іноді використовували і території. Відомо, що Генуя в забезпечення своїх договірних зобов'язань віддала Франції в заставу острів Корсика, який після невиконання Генуєю умов договору залишився у володінні французького короля.
Поряд із цими видами забезпечення міжнародних договорів розвивалася практика гарантій із боку третіх осіб (держав). Особливо шанувалися гарантії, дані Римським папою, який своєю буллою 1493 р. підтвердив договір Іспанії та Португалії про поділ сфер впливу в Атлантичному океані [2, с. 22].
У питанні про правове положення територій феодальний період розвитку міжнародного права дав велику розмаїтість правових способів (форм) поводження з ними. В доповнення до існуючих на той час форм зміни статусу тієї або іншої території, практика феодальних відносин породила такі форми як застава території, обмін територіями або на щось інше, купівля-продаж, дарування, спадкування за заповітом, передача в якості приданого, передача у вигляді відшкодування боргу та ін. У подальшому, особливо в епоху великих географічних відкриттів, широкого поширення набула така форма придбання територій, як оволодіння на основі права першовідкривача і воєнна окупація так званих нічийних територій. Феодальний період породив також такий міжнародно-правовий інститут, як сервітути, відповідно до якого володар (власник) землі (держава, феодал) дозволяв на певних умовах (за мито) проїзд, прохід через свої володіння [2, с. 23].
4. Міжнародне морське право
У питанні про розвиток міжнародного права у феодальний період взагалі й особливо у питанні про правове положення територій важливе місце займає правове положення морських просторів і, зокрема, вод відкритого моря.
Незважаючи на теоретичні положення Римського права народів про свободу відкритого моря, феодальні держави й окремі феодали, використовуючи постулати Римського права, розглядали морське дно як продовження суші і на цій основі часом поширювали на нього свою владу до невизначених меж [2, с. 24]. Ця ж влада, на їхню думку, повинна була поширюватись і на води, що покривають це дно. Водночас плавання по морях усе-таки визнавалося вільним і безперешкодним (якщо не зважати на піратів і воєнні дії).
При здійсненні мореплавання в період раннього середньовіччя користувалися положеннями Родоського права (збірник морських звичаїв, що з'явився у II ст. до н. є. на острові Родос, домінуючому острові Родоського архіпелагу – Дозеканезькі острови на південному сході Егейського моря), кодексом Візантійського права – Базилікою (VI ст. н. е.), що багато в чому базувався на положеннях Родоського права, а також Єрусалимськими асизами періоду перших походів хрестоносців (IX ст.) [3, с. 23]. З середини XI ст. мореплавцями стали швидко поширюватися і використовуватися Олеронські сувої (збірник постанов морського суду острова Олерон (Біскайська затока, біля м. Бордо). Потім (XII ст.) великого поширення набули Закони Вісбі (о. Готланд у Балтійському морі). У XIII ст. у Середземномор'ї широко використовувався Збірник добрих звичаїв моря (Consolato del маге), що склалися в Марселі та Барселоні [3, с. 24].
Однак, незважаючи на те, що вказані джерела звичайного морського права виходили з визнання свободи відкритого моря, великі морські держави (Англія, Іспанія, Португалія, Генуя, Венеція та ін.) протягом тривалого часу розглядали прилеглі до їхніх берегів моря й океани як свої вотчини [3, с. 24].
З середини XIV ст. у питанні про правове положення морських територій з'явилися новації. Насамперед вони були пов'язані з практикою прибережних держав поширювати свій державний суверенітет на смугу морських вод, що прилягають безпосередньо до їхнього узбережжя. Так з'явилося поняття "територіальні води", і їхній зовнішній кордон, згідно з думкою, що з'явилася пізніше, визначався дальністю дії берегової зброї, зокрема, польоту гарматного ядра (тобто, до меж, де закінчувалася реальна сила зброї). У той час це складало три морські лінії (Бейнкерсхук "Про панування на морі", 1703 р.) [2, с. 25].
Дещо пізніше виникло ще одне питання про морські території. Ряд прибережних держав, береги яких омивали води великих заток, ширина входу в які не перекривалася територіальними водами, стали претендувати на морські території цих заток як на історично приналежні їм, і, отже, на їхню думку, в цих затоках мав бути встановлений національний правовий статус і режим використання. Так з'явилося поняття "історичні затоки". Однак офіційний крок у цій сфері був зроблений тільки в 1604 p., коли Англія "підтвердила свої права на ближні води під назвою "Королівські камери" (Брістольська затока близько 100 км, затока Моррі-Ферт - близько 70 км) [2, с. 25].
Похожие работы
... історію (з кінця середніх віків), а все XIX століття він називає періодом розвитку фіктивного міжнародного права. Виходячи з цього, утворюються наступна періодизація історії міжнародного права: § Міжнародне право стародавнього світу (4 тис. до н.е. - 476 р. н. е.). Цьому періоду відповідає рабовласницький лад суспільно - економічної формації. § 476 - 1648 рр. - міжнародне право середніх віків - ...
... ів від Польщі й визнавали суверенітет Східної Пруссії. З часом єдина бранденбурзько – прусська держава стала джерелом постійної загрози для Речі Посполитої. 2.3 Польсько-турецькі відносини в другій половині XVI – першій половині XVII ст. Досить напруженими тривалий час залишалися відносини Речі Посполитої з Османською імперією та її васалами й спільниками, що пояснювалось, з одного боку, ...
... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...
0 комментариев