Виникнення приватної власності, класів і держави

4. Виникнення приватної власності, класів і держави

Хоч би які були форми розкладу родового суспільства, основним змістом епохи лишалося зародження приватної власності, класів і держави.

Раніше вже говорилося, що питання про походження приватної власності, класів і держави становить головне світоглядне питання первісної історії. В буржуазній науці ще є прихильники теорії «природного» походження цихінститутів класового суспільства, ніби властивих самій людській природі. Вони вбачають приватну власність в особистій власності членів родової общини на ручні знаряддя, одяг, прикраси, а державну владу — в органах родового самоврядування або ж, за патріархальною теорією, у владі глави родини. Таким чином, ця теорія суперечить марксистському положенню про те, що приватна власність, класи й держава зародилися лише в процесі розпаду первісного суспільства, а значить, мають історично зумовлений, обмежений у часі характер. Ще досить поширена й так звана «теорія насильства», творці й прихильники якої (австрійський історик права Гумплович, Каутський, Кунов, Р. Люксембург, а з сучасних зарубіжних дослідників Лінтон, Бернес та ін.) вважають, що класи й держава виникли із завоювання одного племені іншим, яке стало панівним класом і створило для закріплення свого панування органи державної влади. Ця теорія також хибна, бо в основі процесу становлення класів і держави лежали насамперед внутрішні соціально-економічні фактори, а такі зовнішні чинники, як завоювання, могли лише прискорити цей процес.

4.1 Виникнення приватної власності

Зростання продуктивності праці сприяло індивідуалізації виробництва й появі додаткового продукту. Водночас зросла продуктивність праці і її суспільний поділ сприяли виробництву продуктів спеціально для обміну, товарному виробництву, створювали основи для регулярного обміну й відчуження. Так почала зароджуватися вільно відчужувана приватна власність, яка відрізнялася від особистої власності доби класичного родового ладу передусім тим, що відкривала дорогу відносинам експлуатації. В основі її лежить спеціалізація, що вже зароджується, суспільної праці і відчуження продуктів на ринку. Поки, наприклад, усі члени первісної індіанської общини виробляли спільно всі потрібні їм продукти, приватна власність була неможлива. А коли в общину проник поділ праці і члени її почали кожний поодинці займатися виробництвом одного якого-небудь продукту і продавати його на ринку, тоді виразом цієї матеріальної відособленості товаровиробників став інститут приватної власності'.

Початок приватній власності було покладено нагромадженням окремими сім'ями лишків продукції у вигляді багатств. Ними ставали деякі харчові продукти й ремісничі вироби, метали, виробничий інвентар і зброя, а в народів, які знали скотарство, насамперед худоба. До найбільш ранніх видів приватної власності належали й раби, мова про яких буде далі. Природно, що ті, хто мав лишки, намагалися нагромаджувати їх не лише в натуральній формі, а й у перетвореній формі скарбів, загальновизнаних еквівалентів, предметних грошей.

Етнографічні дані свідчать, що багатства нагромаджувалися насамперед у сім'ях родових і племінних вождів. Це й зрозуміло: саме вожді були охоронцями й розпорядниками тих цінностей, які спочатку належали ще всій общині. Так, у північно-західних індіанців квакіутль родові скарби — мідні пластини — вважалися невідчужуваною власністю роду, але фактично були спадкоємною власністю вождя. У меланезійців півострова Газелі (о. Нова Британія) вождь був охоронцем усіх общинних скарбів — черепашок, які він повинен був використовувати для громадських потреб, але використовував і для своїх цілей, позичаючи їх малозаможним. Тому ще до того, як вожді почали привласнювати собі багатства общини, порядкування ними було важливою додатковою підоймою, за допомогою якої вожді посилювали свій вплив і примножували свої багатства. Власні скарби одного з вождів тих самих квакіутль складалися з 4 великих човнів, 4 рабів, 40 шкур морської видри і 120 ликових накидок; іншого — з 4 - великих човнів, 6 рабів, 60 хутряних ковдр і 200 ликових накидок.

Про нагромадження приватних багатств і зародження приватної власності посередньо свідчать і дані археології. Так, речі, які збереглися в похованнях додинастичного Єгипту, вже помічені знаками власності, безперечно не родовими, а сімейними, бо в сусідніх похованнях вони різні. Такими знаками власності, очевидно, були й так звані ґудзикуваті печатки, відомі з енеолітичних культур Передньої Азії та Греції. До енеоліту, бронзового і раннього залізного віку Азії і Європи належать численні скарби металевих зливків, зброї, знарядь і прикрас, які відігравали роль цінностей і, напевно, грошей. Цікавий, зокрема, знайдений біля с. Бородина поблизу Білгород-Дністровського скарб багатої, мабуть церемоніальної, зброї вождя — срібний спис, срібний кинджал, позолочена срібна булава, нефритові сокири — все це, за певними аналогіями, не місцевого походження. Нарешті, до цієї самої археологічної епохи належать загальне зростання багатства в похованнях і, що дуже важливо, нерівномірний розподіл їх, зокрема поява, поряд із звичайними, складних своїм обладнанням і багатих інвентарем поховань родоплемінних вождів, наприклад, найдавніша пам'ятка цього типу на території СРСР — відомий Майкопський курган кінця 3 тисячоліття до н. е. В ньому на 11-метровій глибині, під балдахіном, підтримуваним шістьма метровими срібними трубками, був похований чоловік з великою кількістю прикрас із золота, лазуриту, бірюзи та сердоліка, карбованим золотим і срібним посудом, мідною зброєю та знаряддями. В двох менших і порівняно бідніших за супровідним інвентарем поховальних камерах кургану знайдено останки двох жінок — очевидно, вбитих рабинь. Схожі з Майкопським так звані «князівські» поховання бронзового й раннього залізного віку, які безперечно передували появі державних утворень; їх знайдено в багатьох місцях у нашій країні і в Західній Європі.

Становлення приватної власності йшло в гострій боротьбі з традиціями родового колективізму. Нагромадження окремими сім'ями лишків непотрібної їм продукції суперечило самому духові первіснообщинного ладу, й більш заможним доводилося ділитися з менш заможними. Людина, особливо вождь, розбагатівши, якщо вона не хотіла втратити свого авторитету, повинна була влаштовувати великі престижні учти, з тих самих престижних міркувань робити щедрі дарунки родичам, сусідам і гостям, допомагати нужденним тощо. В скупого багатія часто силоміць відбирали лишки майна: так, у деяких оленярських народів Сибіру в XVII—XVIII ст. окремі сім'ї не могли мати стада більшого за сто голів — решту оленів, якщо їх не роздавали добровільно, забирали родичі або сусіди. Бувало, що такого скнару вбивали: дослідник папуасів Л. Поспішіл розповідає про випадок, коли общинники змусили синів і братів багатія послати в нього першу стрілу зі словами: «Ти не повинен бути єдиною багатою людиною, ми всі маємо бути рівні, ти всього лишень рівний нам».

Запеклий опір давніх колективістичних традицій тенденціям нагромадження зумовив велике поширення в епоху розкладу первісного суспільства, своєрідних звичаїв масового роздавання і навіть знищення нагромадженого майна. В багатьох народів, ховаючи померлого, особливо вождя, його багатства знищували, ховали разом з ним, роздавали присутнім і лише частину їх передавали спадкоємцям. На деяких островах Меланезії заможні люди демонстративно знищували запаси мат, які вважалися одним з мірил багатства, а під час свят різали й роздавали своїх свиней. У північно-західних індіанців нагромаджені багатства спочатку знищували в день смерті їхнього власника, а пізніше почали роздавати на спеціальному святі «потлач». Потлач влаштовували з найрізноманітніших приводів: одержуючи нове ім'я, вступаючи в таємну спілку, справляючи весілля, під час похорону, поминок тощо. Людина, яка влаштовувала потлач, довгий час збирала багатства — хутра, човни, рабів, а потім виставляла їх для загального огляду і, пишаючись, роздавала гостям. Проте потлач, як і престижні учти та інші схожі на нього (так звані потлачоподібні) звичаї епохи, був не лише актом гордовитого саморозорення. Той, хто влаштовував потлач, своєю щедрістю усував суперників, забезпечував собі або своїм спадкоємцям високе суспільне становище, здобував авторитет і право займати громадські посади; крім цього, він ставав учасником потлачів, які влаштовувались на віддяку; на цих потлачах він діставав назад принаймні частину розданих багатств. Можливо, для потлача характерні були й деякі інші функції: радянський етнограф Ю.П. Аверкієва, виходячи з того, що на потлач запрошували членів не свого, а чужого роду або племені, вбачає в ньому своєрідний інститут розвитку обміну. Але так чи інакше очевидно, що діалектичне складні й суперечливі звичаї -епохи розкладу первісного суспільства, навіть і обмежуючи нагромадження приватної власності, кінець кінцем сприяли розвиткові приватновласницьких відносин.

Розвиток приватної власності гальмувався збереженням общинної власності на землю, яка була основною умовою й загальним засобом праці. Тоді як рухоме майно, в тому числі й знаряддя виробництва, вже стали приватною власністю окремих сімей, оброблювані землі, пасовища, сіножаті, мисливські та рибальські вгіддя лишалися колективною власністю родової общини, що розпадалася, або сусідської общини, яка саме формувалася. Ще більше, поки існувала колективна власність на землю, приватна власність мала другорядний, підпорядкований характер, не могла набути переважного значення тому, що «приватна власність, як протилежність суспільній, колективній власності, існує лише там, де... зовнішні умови праці належать приватним особам». Індивідуалізація праці й розвиток приватновласницьких начал неминуче повинні були привести до появи приватної власності на землю. Вона зароджувалася в ще запеклішій боротьбі, ніж приватна власність на рухоме майно, й спочатку набирала своєрідних непрямих форм (право першопоселення, займанщина тощо). Орні землі, а особливо сіножаті та промислові вгіддя, ще довго вважалися невідчужуваною власністю общини, але окремі сім'ї, які користувалися общинними наділами, всім намагалися перешкодити переділам поступово закріплювали за собою право спадкоємно володіти й монопольно розпоряджатися своєю ділянкою землі. Такий перехідний стан ми спостерігаємо, наприклад, у Меланезії: йа більшості островів сім'ї володіють общинною землею лише доти, доки вони її обробляють, але на о. Нова Каледонія наділ уже зберігається за сім'єю навіть у тому разі, якщо її далі не обробляють. Особливо довго зберігалася функція колективної .власності на землю у кочовиків-скотарів, проте і в них монопольне розпоряджання вождів пасовиськами та степовими водоймищами здебільшого зумовило фактично приватну власність на землю. Все ж таки в остаточному вигляді приватна власність на землю, як правило, виникає лише в класовому суспільстві.

Розвиток приватновласницьких відносин проник і у велику сім'ю, руйнуючи властиві їй колективістичні порядки, її глава прагнув стати одноособовим розпорядником сімейного господарства і власником сімейного майна, посилити свою владу, стати необмеженим володарем дому. Це викликало опір інших дорослих чоловіків, які прагнули відокремити своє майно й утворити зі своїми жінками та дітьми самостійні сім'ї. У зв'язку з цим частішими стали виділи й поділи — великі сім'ї ділилися на порівняно менші сім'ї. Але й вони були нетривкими: суперечності, що гостро виявлялися всередині них, зумовлювали нові й нові поділи. Великосімейна община неухильно поступалася місцем новій, або нуклеарній, сім'ї, яка складалася лише з родичів та їхніх дітей і втілювала приватновласницькі начала, що розвивалися.

Отже, якщо порівняти процес становлення приватної власності з розвитком сім'ї, то в ньому можна вирізнити три етапи:

перший — виділення в роді власності великих сімей, приватної щодо зовнішнього світу, але колективної щодо самої сімейної общини;

другий — виділення так званої окремої власності глав великих сімей, яка відособлювалася вже й щодо великосімейного колективу;

третій — виділення в роді власності малих сімей, які на довгий час стають основними носіями приватновласницьких відносин.

Похожие работы

Особливості прояву агресивної і конфліктної поведінки в підлітковому віці

Скачать

124261

9

11

... що має велике значення для трудового виховання. [ 21 ] Як вже підкреслювалось, деякі психологи розглядають зависоку самооцінку тільки у негативному ракурсі: вважають її джерелом афективних станів, причиною конфліктної поведінки, але останні досліди вказують нам, що зависока самооцінка виконує корисну для розвитку підлітка роль. Має користь відмітити, що зависока самооцінка у психологічних дослі ...

Політологія

Скачать

763160

11

9

... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...

Взаємодія соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків

Скачать

664560

27

18

... ів є актуальною, оскільки на її основі реально можна розробити формувальні, розвивальні та оздоровчі структурні компоненти технологічних моделей у цілісній системі взаємодії соціальних інститутів суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків. На основі інформації, яка отримана в результаті діагностики, реалізується ме­тодика розробки ефективних критеріїв оцінки інноваційних ...

Основи культурології

Скачать

276722

0

0

... також унікальні історичні утворення, обмежені просторово-часовими рамками, що відрізняються характером свого відношення до світу природи, суспільства, самої людини. У руслі культурологічного підходу цивілізація розглядається як соціально-культурне утворення, основу якого складає унікальна однорідна культура, що є свого роду «перетином» культури і суспільства. Спроби зрозуміти відношення поняття « ...