Навигация
Діяльність монополії в Україні
71405
знаков
0
таблиц
7
изображений
2.2 Діяльність монополії в Україні
Специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період її входження в народногосподарську систему СРСР вона відрізнялася одним з найвищих рівнів концентрації та централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації не тільки зберігся, але у деякій мірі навіть збільшився, оскільки держава протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення і підтримки конкуренції.
Про масштаби монополізму в нашій країні поки що доводиться говорити, оперуючи наближеними цифрами. За твердженням голови Антимонопольного комітету України в 1993 році в Україні було близько 540 підприємств-монополістів, доля яких на загальнодержавних ринках відповідних товарів перевищує 35%, а в подальші роки значних змін не відбулося[6].
Україна являється монополістом в СНД з видобутку та збагачення титанової сировини, а також монопольно виробляє рідкісноземельні метали. Найбільш монополізованими в Україні являються ринки машинобудування — 97,7%, медичної промисловості — 75,7%, хімічної та нафтохімічної промисловості — 68,9%, металургії — 44,9%. На початок 1995 року нараховувалось понад 400 підприємств, котрі займали монопольне становище на 460 регіональних ринках. Занадто монополізовані також посередницькі структури в агропромисловому комплексі.
Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Україна, формуючи ефективне ринкове середовище, в Законі “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, теж зробила перші кроки до цивілізації конкурентних процесів. В ньому зокрема:
1. Дано визначення монопольного становища підприємства. Згідно з Законом, монополістом вважається підприємство, частка якого на ринку певного перевищує 35%.
2. Визначено, що кваліфікується як зловживання монопольних становищем:
а) нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів в нерівне становище; пропонування прийняти додаткові умови або купити непотрібні товари;
б) обмеження чи припинення виробництва з метою створення або підтримки дефіциту на ринку і встановлення монопольних цін;
в) часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару при відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення дефіциту і встановлення мінімальних цін;
г) інші дії з метою створення перешкод для доступу на ринок і виходу з ринку інших підприємств;
д) встановлення дискримінаційних цін на свої товари, що обмежують права окремих споживачів[2].
3. Дається тлумачення поняття “недобросовісна конкуренція”. Це:
а) неправомірне використання товарного знаку, фірмового найменування або маркування товару або імені іншого підприємця;
б) умисне поширення неправдивих або неточних відомостей про свого конкурента;
в) отримання, використання й розголошення комерційної таємниці з метою заподіяння шкоди іншим підприємцям.
Безумовно, від проведення антимонопольної політики в теперішніх важких економічних умовах України чудес очікувати не припадає. Але дуже важливо, щоб проведення антимонопольної політики завоювало довіру і підтримку населення, щоб люди знали, що вони можуть звернутися в антимонопольні служби зі своїми проблемами. Необхідно переконати людей, що вільна конкуренція є добром для усіх.
2.3 Світовий досвід функціонування монополій
Форми монополій різноманітні, вони змінювалися з розвитком імперіалізму. Вперше монополії виникли в кінці XIX ст., насамперед у важкій промисловості, а потім почали розповсюджуватись в інших галузях виробництва. Зокрема, після кризи 1873 року вони почали виникати в легкій та інших галузях промисловості, а потім охопили й інші галузі економіки. На початку XX ст. монополістичні об’єднання стали основою господарського життя.
Монополії проникають в усі сфери суспільного відтворення – безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання. Першою монополізується сфера обігу. На цій основі виникають найпростіші форми монополістичних об’єднань - картелі і синдикати[2].
Картель ( від франц. – “союз” ) - це така форма монополістичного об’єднання, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, а також виробничу і комерційну самостійність. Це означає що виробництво і збут продукції кожне підприємство, яке входить до картелю, здійснює самостійно. Учасники картелі складають угоди про регулювання об’ємів виробництва, умов збуту продукції ( розподіл ринків збуту ), визначають єдині монопольно високі ціни, обмін патентів на нову техніку, найм робочої сили з метою вилучення монополістичного прибутку.
Оскільки кожне підприємство, як було сказане вище, здійснювало виробництво і збут продукції самостійно, було зобов’язане продавати свої товари по єдиній, встановленій картельною угодою, ціні. Звичайно, така угода передбачала і поділ ринку: встановлювалося де тому чи іншому учаснику картелю дозволяється збувати свою продукцію. Іноді картельна угода встановлювала для кожного підприємства частку ( квоту ) його участі у виробництві чи в обсязі продажу. Відповідно до цієї квоти ( норми ) кожен з учасників картелю не повинен перевищувати обсяг виробництва і збуту. За порушення накладався штраф, який ішов у загальну касу. Встановлювалася також так звана картельна ціна – різновид монопольної ціни, яка встановлювалася з метою знищення конкурентів та забезпечення умов для получення монопольного прибутку. Картельна ціна була корисна для розвитку монополій. Важливим для кожного учасника картелі було те, що вони зберігали свою виробничу і комерційну самостійність.
Картелі були розповсюджені досить широко в Германії, складалися навіть міжнародні картелі. Це такі союзи монополій різних країн, між якими також складалися угоди про розподіл ринків збуту, джерел сировини, встановлення монопольних цін, використання патентів. Як правило, такі міжнародні картелі існували в рамках однієї галузі[5].
На сучасному етапі картелі існують у формі патентних пулів, ліцензійних договорів, консорціумів з проведення науково-дослідних розробок тощо.
Синдикат ( від грец. – “згода” ) – це така форма монополістичного об’єднання, де розподіл заказів, закупки сировини та реалізація виробленої продукції здійснювався через єдину збутову контору або інший аналогічний орган. Наприклад, в дореволюційній Росії такими конторами були “Продамет”, “Продуголь”, Сахарний синдикат.
Синдикат зв’язував підприємства, що увійшли до нього, тісніше. Ці об’єднання підприємств виробляли, як правило, масову однотипну продукцію. Кожне окреме підприємство в ньому не продавало своєї продукції самостійно, а здавало її синдикату, який здійснював збут через свою контору. Отже, учасники синдикату втрачали власність на вироблений продукт, вони зберігали виробничу самостійність, але втрачали комерційну. Кожен учасник, будь – то підприємство чи фірма, одержує від контори відповідну частину прибутку, який залежить від квоти виробництва та інших умов. Тобто прибуток розподілявся відповідно до частки кожного підприємства в обсязі продажу[2].
В Україні, як правило, синдикати створилися у формі акціонерного товариства. Вони підпорядковують собі необ’єднаних підприємців шляхом встановлення цін на сировину, матеріал, свою продукцію.
Трест ( від англ. – “довір’я” ) - це такий вид монополій, де учасники втрачають не тільки комерційну, а й виробничу і навіть юридичну самостійність, підкоряючись єдиному контролю. Хоча трести є найбільш тіснішою формою об’єднання, кожне з підприємств окремо вже не могло вирішувати, що і як виробляти. Вони не могли вести справи і укладати угоди на свій страх і риск. Ними управляв і від їх імені вів усі справи трест. Реальна влада в тресті сконцентровувалася в руках правління або головної компанії. Кожний з власників підприємств получає певну кількість акцій у відповідності з величиною вкладеного капіталу, тим самим получає право на участь в правлінні та на відповідну частину прибутку – дивіденди.
Як правило, трести об’єднують однорідні підприємства. Вони виникли у США в останній третині XIX ст. Першим трестом вважається утворена Дж.Д. Рокфеллером нафтова компанія "“Стандарт ойл" ( 1879 ). Поширення трестів у Європі почалося після першої світової війни.
В наші дні синдикати і трести майже не трапляються, а картельні угоди об’єднують вже не окремі підприємства, а монополістичні об’єднання – великі акціонерні компанії. ( корпорації ). Зате з’явилася і стала поширена нова форма монополістичного об’єднання – концерни. На відміну від старих форм, концерн є багатогалузевою монополією, котра охоплює найрізноманітніші підприємства.
Концерн ( від англ. – “підприємство, фірма” ). Це об’єднання формально самостійних підприємств різних галузей виробництва, транспорту, торгівлі, банків і страхових компаній на основі повної фінансової залежності від власників контрольного пакету акцій. Ядром концерну є велике промислове підприємство, трест, банк або спеціально створене головне товариство - холдинг. Ця форма монополістичних об’єднань найбільш розповсюджена. Для концерна характерна децентралізована система управління підприємствами (по основним групам продукції або регіонам), великий об’єм внутрішньо-фірмених постачань; централізованими в ньому являються, як правило, капіталовкладення та фінанси[2].
Охоплюючи найрізноманітніші підприємства, концерни відображають потребу розвитку продуктивних сил, які диктують необхідність комбінування, а також прагнення до диверсифікації. Диверсифікація – нове явище в економіці розвинутих країн світу, яке почало розвиватися з середини 50-х рр. XX ст. Сутність її полягає в проникненні великих фірм у галузі, що не мають прямого виробничого зв’язку з основною галуззю їхньої діяльності. Мотивами, які спонукають монополію до диверсифікації є:
а) прагнення пом’якшити проблему реалізації, послабити залежність від кон’юктури ринку в зв’язку з падінням попиту на той чи інший вид продукції;
б) прагнення пом’якшити наслідки економічних криз.
На початку виникнення монополістичного капіталу в кожній країні найбільш характерною була та чи інша форма монополій. У Німеччині, наприклад, переважали картелі, в Росії і Франції – синдикати, у США – трести, в Японії - концерни. В сучасних умовах синдикати і трести в чистому вигляді майже не трапляються, а картельні угоди об’єднують уже не окремі підприємства, а монополістичні об’єднання - великі акціонерні компанії (корпорації). При цьому картельні угоди найчастіше укладаються негласно, часто вони навіть не оформляються юридично, щоб зберегти цілковиту таємницю. Переважною формою монополістичних об’єднань стали багатогалузеві концерни. Ця форма набула великого поширення. На відміну від старих форм, концерн охоплює найрізноманітніші підприємства. Така форма об’єднання відображає потреби розвитку продуктивних сил, які диктують необхідність комбінування, а також прагнення до диверсифікації, впровадження в інші галузі виробництва, що полегшує боротьбу з конкурентами і дає можливість краще використовувати кон’юнктуру ринку. В концерни входять не тільки підприємства, які належать їм, але і заводи і фірми, які формально не є їх власністю, але постачають підприємствам концерну деталі, приладдя або виконують якісь послуги[2].
Як приклад сучасних концернів можна навести американський концерн “General motors” або “Ford motor”,американську фірму “International business machines”, яка випускає три чверті вироблюваних у капіталістичному світі електронно-обчислюваних машин, або концерн Круппа в Західній Німеччині, до складу якого входять металургійні, машинобудівні і електротехнічні підприємства, торговельні фірми і транспортні компанії, банки. На чолі концерну стоїть звичайно якесь одне найбільше підприємство (чи банк), що здійснює фінансове керівництво усіма підприємствами концерну.
В міру розростання концерни утворюють конгломерати, велетенські промислові комплекси. Конгломерат ( від лат. “зібраний”) – це одна з форм монополії, в якій під єдиним фінансовим контролем зосереджені компанії, що діють у різних, технологічно не пов’язаних між собою галузях. Як правило, конгломерати належать одній фірмі і випускають на одній або більше стадіях виробництва різнорідні неконкурентні товари або оперують на сегментах ринку, які не перетинаються. Підприємства при цьому мають широку автономію економічної діяльності управління ними централізоване. Структура конгломератних об’єднань нестійка: вони можуть розпадатись або утворювати концерн. Відома класична копія – об’єднання – американський “ІТТ” ( Інтернешнл телефоун енд телеграф), яке виробляє телекомунікаційне устаткування, комплектуючі деталі для автомобілів. Сюди входять деревообробні підприємства, готелі тощо.
Різниця між багатогалузевим концерном і конгломератом з погляду самостійного прийняття важливих управлінських рішень полягає у тому, що в першому лише найсильніші підприємці мають право на участь у спільному фінансовому контролі, який здійснюють головна фірма або банк; у конгломераті право на участь у спільному управлінні має обмежене коло учасників ( порівняно з концерном ).
Останнього часу розвинулася така форма монополістичних об’єднань, як консорціуми. Консорціум - це вже об’єднання не окремих підприємств, а монополій. Іноді об’єднуються монополії різних країн для проведення якоїсь фінансової операції, наприклад для надання позички якій – небудь країні. Консорціум може створюватися і для розмежовування інтересів монополій, які конкурують, в галузі добування та збуту певного товару, наприклад, нафти. Можна сказати, що консорціуми є своєрідними “картелями монополій”. Їх особливо часто створюють для спільного хазяйнування у країнах, що розвиваються[2].
Таким чином, організаційні форми монополій різні. Розвиток продуктивних сил, загострення конкурентної боротьби між монополіями викликають до життя нові або змінюють старі форми. Але якою б не була організаційна форма монополістичного об’єднання, вона в будь-якому випадку має одну і ту ж мету: забезпечити хазяям монополії одержання найбільших прибутків.
Розділ 3. Підвищення ефективності монополій
Ефективність діяльності виробництв України залежить від підвищення рівня мотивації трудової діяльності робітників. Постає необхідність, щоб свідомість окремо взятого робітника працювала на рівні самомотивації (вищому усвідомленому рівні). В економіці значне місце посідає підприємницька діяльність (новий вид трудової діяльності), тому доцільне опрацювання соціологічної дефініції: соціально-екологічна мотивація підприємницької діяльності. Для досягнення конкурентоспроможності необхідно, щоб вітчизняні підприємства розвивалися завдяки поєднанню технічного та соціального факторів, що сприятиме підвищенню продуктивності праці та забезпечить кваліфікованим кадровим персоналом підприємство. Різні методи оцінки праці сприяють налагодженню соціально-психологічного клімату в трудовому колективі. Угрупування за гомогенним та гетерогенним складом залежно від поставлених задач підсилює якісні показники трудових операцій. Правомірність ризику та досягнення успіху визначається кінцевим результатом праці[11].
Необхідність формування дієвої мотивації трудової діяльності робітників підприємств як однієї з головних умов підвищення ефективності виробництва давно зрозуміли як урядові кола, так і власники капіталів у країнах з ринковою економікою. Підвищення ефективності виробництва неможливе без впровадження сучасних технологій у вітчизняне виробництво. Україна зазнає гострої нестачі власних фінансових ресурсів для розв’язання таких проблем, як технічна модернізація виробництва, скорочення розмірів дефіциту державного бюджету та платіжного балансу, розширення джерел фінансування інвестицій у народне господарство, скорочення обсягів товарного імпорту та розмірів дефіциту товарного балансу, підвищення рівня зайнятості в країні. Тому необхідною є державна політика залучення іноземних інвестицій.
Прямі іноземні інвестиції мають суттєві переваги порівняно з іншими видами економічної допомоги. По-перше, вони слугують джерелом капіталу для вкладень у виробництво товарів і послуг, а також в розробку технологій, ноу-хау, передових методів управління та маркетингу. По-друге, прямі іноземні інвестиції не лягають додатковим тягарем на зовнішній борг, а навпаки, сприяють отриманню коштів для його погашення. По-третє, прямі інвестиції забезпечують ефективну інтеграцію національної економіки в світову, завдяки виробничій і науково-технічній інтеграції [1].
Об’єктивні тенденції розвитку промислового виробництва, досвід передових компаній передових країн світу дає право стверджувати, що конкурентоспроможними можуть бути ті підприємства, котрі розвиваються за соціотехнічними системами, об’єднуючи воєдино технічний та людський фактори. Ефективне функціонування підприємства, його своєчасне пристосування до змін зовнішнього середовища можливо забезпечити тільки за умови взаємоузгодження функціонування технічної та соціальної підсистем. Реалізувати на практиці цю узгодженість важко, але на цей факт потрібно звернути увагу керівників підприємств при здійсненні технічних нововведень.
Якщо спроби забезпечення конкурентоспроможності українських підприємств зведуться винятково до збільшення витрат на технічне переоснащення при одночасній недооцінці важливості соціaльних компонентів у їх життєдіяльності, то вкладення коштів може виявитися неефективним.
У своїй соціальній (людській) спрямованості підприємства (фірми) повинні враховувати потреби та інтереси своїх робітників, мотиви та стимули трудової діяльності, оскільки та чи та програма переборювання ситуації, що склалася (того чи того окремо взятого підприємства), приречена на невдачу, якщо вона не знайде підтримки у більшості робітників.
Найбільша у світі промислова корпорація «Дженерал моторс», ефективно діючі американські фірми, японські підприємці (у США та у себе вдома) вважають основним напрямом удосконалення організації праці та виробництва залучення всіх (в тому числі і робітників) в ініціативні управління та удосконалення діяльності фірми. Як свідчить досвід, це допомогло вивільнити досить значний потенціал творчої енергії, закладений в працівниках, яким припало до душі використання їх розумових здібностей. А це підвищує у них почуття відповідальності та самоповаги [4].
Впровадження на виробництвах ефективного мотиваційного механізму безперечно сприятиме зміцненню його економічної стабільності, підвищенню якості праці та конкурентоспроможності продукції.
Похожие работы
... і закриття для монополії трапляються досить рідко. У довгостроковому періоді монополіст, так само, як і конкурентна фірма, виробляє продукцію лише тоді, коли окупає всі сукупні витрати. Монополія обирає найбільш прибуткові масштаби виробництва для свого перспективного розвитку. При цьому вона орієнтується на довгострокові прогнози щодо ринкового попиту на продукцію. На рис. 9.6 зображені варі ...
... можна перепродавати (інакше ті, хто має можливість купувати його за нижчою ціною, перепродавали Мал..4. цінова дискримінація 1-го ступеня. б його іншим покупцям, а монополіст втрачав би всю вигоду). За умовами, які забезпечують можливість встановлення різних цін на одне і те ж благо розрізняють такі види цінової дискримінац ...
... споживчого кредиту тощо. Здебільшого цінова конкуренція застосовується для виштовхування з ринку слабших суперників або проникнення на вже засвоєнний ринок. Більш ефективною й більш сучасною формою конкурентної боротьби є нецінова конкуренція, тобто, що пропонується на ринок. З метою збільшення попиту на свій продукт фірма постійно шукає шляхи його удосконалення. Це підштовхує її до нецінової ...
... що сплачується за депозитами (маржа). Операції щодо залучення депозитів називають пасивними, а прибуткового розміщення капіталу — активними. Саме сальдо між результатами цих операцій дає банку можливість отримувати прибуток. Розділ 3. Фірма на монополістичних та олігополістичних ринках 3.1 Особливості монополістичної конкуренції. Моделі рівноваги монополістичного конкурента Монополістична ...
0 комментариев