Структура громадянського суспільства

1.2 Структура громадянського суспільства

Структура - це внутрішня будова суспільства, що відображає різноманіття і взаємодію його складових, що забезпечує цілісність і динамізм розвитку.

Системним початком, що генерує інтелектуальну і вольову енергію суспільства, є людина з її природними потребами та інтересами, зовні вираженими в юридичних правах і обов'язках. Складовими елементами структури виступають різні спільності та об'єднання людей і стійкі взаємозв'язки між ними.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна представити у вигляді п'яти основних систем, що відображають відповідні сфери його життєдіяльності. Це соціальна, економічна, політична, духовно-культурна та інформаційна системи.

Соціальна система охоплює сукупність об'єктивно сформованих спільностей людей і взаємин між ними. Це первинний, основний пласт громадянського суспільства, який надає визначальний вплив на життєдіяльність інших його підсистем.

Передусім тут треба позначити блок відносин, пов'язаних з продовженням роду людського, відтворенням людини, продовженням його життя, вихованням дітей. Це інститути сім'ї та відносини, зумовлені її існуванням, що забезпечують з'єднання біологічного і соціального початків в суспільстві.

Другий блок складають відносини, що відображають суто соціальну сутність людини. Це конкретні відносини людини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах (клубах, громадських об'єднаннях тощо).

Третій блок утворюють опосередковані відносини між великими соціальними спільнотами людей, а саме: групами, верствами, класами, націями, расами тощо.

Економічна система являє собою сукупність економічних інститутів і відносин, в які вступають люди в процесі реалізації відносин власності, виробництва, розподілу, обміну та споживання сукупного суспільного продукту.

В якості первинного рівня тут виступають відносини власності, які пронизують всю тканину економічних відносин і весь цикл суспільного виробництва і споживання. У кожній розвиненій державі визнаються і захищаються так само приватна, державна, муніципальна й інші форми власності.

Відносини виробництва матеріальних і нематеріальних благ складають другий найбільш важливий для суспільної системи структурний рівень. В основі виробництва лежить творча праця членів суспільства, тому невід'ємною частиною економічних відносин є трудові відносини. Більш опосередкований і абстрактний характер носять виробничі відносини, які в силу своєї специфіки стають незалежними від волі і свідомості конкретної людини. Структурними елементами економічної системи виступають приватні, муніципальні, акціонерні, кооперативні підприємства, фермерські господарства, індивідуальні приватні підприємства громадян.

Відносини розподілу, обміну, споживання суспільного сукупного продукту є важливою складовою частиною економічної системи, хоча вони певною мірою функціонують і в рамках іншої системи - соціальної.

Політичну систему становлять цілісні саморегулюючі організації - держава, політичні партії, суспільно-політичні рухи, об'єднання та відносини між ними. Саме тут індивід виступає в якості громадянина, депутата, члена партії, організації.

Глибинним, сутнісним рівнем тут є відносини з приводу влади, які пронизують політичну систему в усіх її середовищах, на всіх етапах її існування. Владні відносини дуже різноманітні: це відносини між державою та іншими структурними елементами, між державними органами та установами і т.д. Особливе місце займають відносини, що складаються в зв'язку з діяльністю політичних партій, кінцевою метою якої виступає завжди державна влада. Крім суто владних існує ціла гама політичних відносин, що охоплюють проблеми об'єднання громадян у суспільно-політичні організації, свободи слова, гарантій виборчих прав громадян, функціонування форм безпосередньої демократії та інше.

Духовно-культурна система утворюється з відносин між людьми, їх об'єднань, державою і суспільством в цілому з приводу духовно-культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, а також освітніх, наукових, культурних і релігійних установ, через які реалізуються ці відносини.

Базовий блок у цій сфері становлять відносини, пов'язані з освітою, тому що саме освіта є фундаментом у справі розвитку людської особистості. Його стан характеризує перспективи розвитку конкретного суспільства. Без освіти не може дійсним чином функціонувати не тільки духовно-культурна сфера, але і суспільна система в цілому. Життєво необхідні для людини і суспільства відносини, які зумовлюють виникнення і розвиток науки, культури і релігії. Різноманітні шляхи формування цих відносин, неоднозначний їх вплив на людину, але консолідуючими чинниками є їх спрямованість на збереження історичного досвіду, загально гуманістичних традицій, накопичення і розвиток наукових, морально-духовних, культурних цінностей.

Інформаційна система складається в результаті спілкування людей один з одним безпосередньо і через засоби масової інформації. В якості її структурних елементів можуть виступати громадські, муніципальні і приватні організації, установи, підприємства, а також громадяни та їх об'єднання, що здійснюють виробництво і випуск засобів масової інформації. Інформаційні відносини носять наскрізний характер, вони пронизують всі сфери громадянського суспільства.

Структурні частини, що відображають сфери життєдіяльності суспільства, тісно взаємопов'язані. Об'єднуючим фактором, епіцентром різноманітних зв'язків між ними виступає громадянин як сукупність суспільних відносин і міра всіх речей. При вивченні соціальної, економічної та інших систем як відносно самостійних явищ не можна недооцінювати і інші структурні складові, такі як: ідеї, норми, традиції тощо.

РОЗДІЛ 2 СУТНІСТЬ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

2.1 Історія виникнення та розвитку правової держави

Пошук шляхів втілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати, народжувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше відбиралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий державний устрій. У процесі цього пошуку важливе місце займають реформи Солона і виведена Протагором формула про те, що мірою усіх речей є людина, і вчення Аристотеля, який виголосив, що держава, яка складається з «середніх людей», матиме найкращий державний устрій, а закон має панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це не будь-яка спільність, а спільність людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівності людей перед Богом незалежно від соціального стану і національності, що стало основою для утвердження поваги людини однієї до одної.

Наприкінці XVIII століття, коли з'являються політико-правові концепції, яким була притаманна докладна теоретична розробка питання про цілі суспільства і способи їх досягнення, про співвідношення держави і права, держави і суспільства та індивіда. Особливе місце серед них посідає вчення про правову державу, історія утвердження якого ілюструє певні етапи в процесі розвитку державності Нового і Новітнього часу в країнах Європи і Північної Америки.

Термін «правова держава» в науковий обіг увійшов на початку XIX століття. Вперше його було вжито у працях К. Т. Велькера та Р. фон Моля, що відкрило шлях для широко використання даного терміна у філософській та політико-правовій думці. Однак, не дивлячись на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і принципів існували здавна.

Гуманістичні ідеї античних філософів були суттєво розвинуті у працях таких видатних мислителів епохи Відродження, як Г. Грацій, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньо підготували становлення теорії правової держави, яка на момент свого започаткування стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави.

Поліцейська держава, найбільш відомим представником якої був X. Вольф, була започаткована наприкінці XVII століття і об'єктивно сприяла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привласнивши в подальшому виняткове право здійснювати повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Перебравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звільнення особистості від всебічного піклування з боку влади. У наш час поліцейську державу заведено розглядати як ідеальний тип для протиставлення правовій державі.

Критики поліцейської держави ставили перед собою завдання, з одного боку, щодо вирішення питання стосовно визначення кордонів діяльності державної влади, меж її втручання у приватну сферу, а з іншого — надання індивіду статусу громадянина і суб'єкта права.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Виразником правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон. У його трактуванні ідея панування права повинна була втілитися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяльність кожної з них повинна бути обмежена законом, який відповідає природному праву і забезпечує невід'ємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті Ш. Монтеск'є у творі «Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших засад правової державності.

Невід'ємним елементом теорії правової держави є також розроблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, що заснована на ідеї, згідно з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використовуватися в практиці державного будівництва ще наприкінці XVIII століття, свідченням чого стає Конституція СІЛА 1787 року і Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року, а також ряд інших правових актів[3].

Батьком теорії правової держави традиційно вважають німецького філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова держава», а обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, які підпорядковані законам. Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язане з ім'ям іншого німецького мислителя Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріпленні прав і свобод людини, на забезпеченні їх судового захисту.

Одним із варіантів теорії правової держави вважають концепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англосаксонської політико-правової традиції. На відміну від свого континентального аналога, в якому наголошується на забезпеченні передусім правопорядку, в даній концепції увага зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, становлення і функціонування сильного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

Загальновідомо, що теорія, якщо вона претендує на вирішення найбільш актуальних проблем суспільного життя, має спиратися на історичні національні традиції. їх наявність значною мірою обумовлює успіх реалізації такої теорії. Стосовно правової держави можна констатувати, що в Україні такі традиції існують. У розвиток вчення про правову державу наприкінці XIX — на початку XX століття зробили свій внесок і українські філософи та юристи, а саме: М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін. Постановці питання про необхідність розбудови державного ладу України відповідно до принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоювання основних прав і свобод людини, підкорення держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки філософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших. Одні з них більше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини, інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного значення свободі особистості, принципу формальної рівності. Так, М. Драгоманов у своєму проекті «Вільний союз — вільна спілка» наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини, на критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самоврядування. Відстоював він і думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «громадянськими законами», має бути «спорідненість», а здобуття державності нерозривно пов'язане з додержанням прав людини. Обгрунтування взаємозв'язку між громадянськими і природними правами і свободами людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних ліберальних вчень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без задоволення національних прав людини не може бути й мови про свободу і розвиток людської особистості. Наголошував М. Драгоманов і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна судова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.

У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддається нищівній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях українських правознавців, які були змушені емігрувати за кордон, ця ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський писав, що правова держава це держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати загальну охорону громадян та налагодження всього адміністративного апарату якраз для того, щоб право мало свою вихідну точку[4].

Повернення вітчизняних правознавців до досліджень проблем становлення та функціонування правової держави відбувається в середині 80-х років під час перебудови. Однак особливої актуальності ці розробки набувають після прийняття Декларації про державний суверенітет України, в якій було проголошено прагнення українського народу до побудови правової держави, та прийняття Конституції 1996 року, в якій було задекларовано курс на розбудову України як незалежної і суверенної, демократичної, соціальної і правової держави.

Політичні, соціально-економічні зміни, які відбулися в Україні, змусили по-новому оцінити поняття держави і особи, їх співвідношення та взаємозв'язок, межі дії державної влади і нарешті відродити концепцію правової держави не тільки як теоретичну проблему, але і як практичну ціль.