Система комунікацій цивілізації

Реферат

на тему

«Система комунікацій цивілізації»

Вступ

Під комунікацією розуміють процеси перекодування даних із вербальної в невербальну і навпаки – з невербальної у вербальну сфери. Прийнято вважати, що історичною передумовою виникнення міжлюдської комунікації був примус одного індивіда стосовно іншого до виконання тієї або іншої дії. Тобто для комунікації важливий перехід від говоріння одного до дій іншого. Саме заради цього реалізується передача значень між двома різними автономними системами, якими є дві (або більше) людини. У стандартному комунікативному акті також важливі невербальні реакції на повідомлення, оскільки найбільш значущі прояви захоплення, здивування, ненависті мають підкреслено скорочений вербальний компонент у вигляді різноманітних вигуків, або й узагалі не позначені вербально.

Оскільки комунікація здійснюється у фізичному просторі, на неї можна дивитися і як на процес обміну сигналами. Все це дозволяє здійснити обмін у фізичному просторі по суті нефізичними величинами.

1. Комунікація як процес

Якщо про усну комунікацію можна говорити як про перекодування вербального в невербальне, то писемність виникає зі зворотної дії: перекодування невербальних характеристик у вербальні. Наприклад, писемність у стародавньому Китаї виникла саме для процесів соціального управління господарськими справами. Обставини вимагали обліку та управління, і письмова фіксація полегшила цей процес.

Сучасна дійсність може створювати довгі вербальні тексти, які вже не пов'язані безпосередньо з процесами переходу в невербальну сферу. Один з найважливіших напрямів створення таких текстів – це культура. За приклад можна взяти, літературу і ритуал. Із сучасних позицій літературою можна назвати збільшення вербального компонента за рахунок зменшення невербального. Явище, протилежне літературі за своює суттю – це ритуал. Він реалізує зворотне співвідношення: посилення невербального компонента за рахунок скорочення вербального.

Літературу (як і ритуал) можна розглядати як нормопороджуючу структуру. В результаті переходу від входу до виходу відбувається введення норми. В літературному тексті, наприклад, зазначається покарання негативу та винагорода позитиву. Відбувається явне упорядкування ситуацій на користь норми. Набір випадкових ситуацій дуже чітко структурується в результаті проходження літературного тексту. Причому, це системний погляд, бо й позитивні, і негативні герої володіють відповідною зовнішністю, набором вчинків і т.д.

Є ще одна важлива характеристика літературних текстів – це їх незавершеність. До останньої сторінки текст часто відчувається як незакінчений.
Відома роль незавершених дій на людську психіку. Людині властиво прагнути до завершеності. Особливо яскраво ця якість незавершеності проявляється в явищах масової культури, наприклад, у детективі, який так захоплює людину, що вона не в змозі відмовитися від читання, доки не дізнається розв`язку. З іншого боку, людина може багато разів перечитувати художній текст, щоб іще раз відчути це почуття незавершеності.

У детективі свідомо вводяться деталі, провідні за неправильним шляхом. Детектив – це варіант лабіринту, де шляхом перебору деяких можливих шляхів зрештою знаходять свій істинний шлях. Але людина отримує естетичне та інформаційне задоволення від перебування в ситуації незавершеності.

Міф – це, навпаки, завершений текст. Він відомий заздалегідь, і це його сильна сторона, що дозволяє прогнозувати його майбутній розвиток. Це вербальна сторона ритуалу. Ритуал і міф описують одну точку реальності, тільки з різних позицій: міф – з вербального боку, ритуал – з невербального. Ритуалом є відомий порядок дій, що вимагає виконання. Якщо в літературі закладена естетика новизни, то в ритуалі – естетика повтору. Однотипна естетика повтору виявляється ніби в орнаменті як одному зі способів впливу. Нескінченність створює його динамічний характер. Зупинений орнамент, тобто орнамент без динаміки дає нам, наприклад, свастику, або п'ятикутну зірку, що також можуть виступати елементарними одиницями впливу, асоціюючись із відповідними відомими нам ритуалами.

Рекламний текст (як і сфера паблік рілейшнз) направлена на те, щоб знову відновити статус невербального компонента. Сучасні ритуали є виродженими, вони занижують роль як вербального так і невербального компонентів. Це пов'язано із зникненням особливого статусу сучасного ритуалу. Сучасне суспільство принципово альтернативне – для нього характерним є, відповідно, альтернативне комунікативне середовище. Тобто будь-яке повідомлення може бути замінено іншим. Суспільство минулого прагнуло до унікальності комунікативних процесів: наприклад, єдина релігія – Православ’я, єдина книга – Біблія тощо. Сьогодні ж усе змінюється з точністю до навпаки.

2. Загальні характеристики комунікації

Комунікація у людини протікає в основному в рамках двох основних каналів: вербального та візуального.

Саме в цій області почуттів людина найбільш чутлива і має відповідні апарати для сприймання й аналізу інформації. Собака, наприклад, може розрізняти сорок тисяч варіантів запаху, що недоступно людині. Механізми аналізу і породження повинні доповнюватися відповідними механізмами запам'ятовування. А якраз в області запаху і смаку людина не має такої чіткої системної пам'яті.

Вербальна комунікація будується на лексично виділених одиницях, що відповідають реаліям світу. Це призводить до великої кількості одиниць тезаурусу. З них складається нескінченне число повідомлень.

Візуальна комунікація не володіє подібним набором заздалегідь встановлених одиниць. Відсутність елементарних одиниць робить більш універсальним процесс сприйняття візуальної комунікації, оскільки не потребує попереднього знання великого масиву одиниць для розуміння повідомлення.

Однак і на візуальному рівні існують попередні норми, що визначають форму необхідного повідомлення. А. Маслоу дивиться на проблему ширше, коли говорить, що брак краси може бути патогенним фактором. Тобто нормування присутнє і в цьому типі комунікації.

Завдяки відсутності наперед заданої визначеності одиниць візуальне повідомлення несе більший обсяг інформаційної новизни. Тому телебачення настільки небезпечне з точки зору фахівця з паблік рілеішнз – як багатий повідомленнями канал, воно може видати «зайве» повідомлення, що особливо яскраво проявляється у випадку прямого ефіру. Звідси випливає необхідність більш суворого контролю саме телевізійного повідомлення, щоб не породжувати додаткових повідомлень, які супроводжують основне.

Комунікативні процеси відповідно до моделі Г. Бейтсона відбуваються на двох рівнях: комунікативному та метакоммунікатівному.

Комунікативний рівень розуміється стандартно, а метакоммунікатівний – задає модуль, загальне розуміння переданого повідомлення. Г. Бейтсон прийшов до своєї теорії спостерігаючи за іграми мавп. Його цікавило питання: як мавпи розуміють у конкретному випадку, що покусування – це не сварка, а гра? Відповідь полягала в тому, що мавпа передає метакоммунікатівне повідомлення, що дає потрібну інтерпретацію і передається змістом. У людській комунікації яскраво продемонструвати це може те, що психічно хвора людина, наприклад, шизофренік, на думку вченого, не володіє метакоммунікативним інструментарієм, тому не може адекватно інтерпретувати отримані повідомлення. Так, вона не може розуміти жартів – і тим самим випадає з процесу звичайної комунікації.

Метакоммунікативні процеси повинні співвідноситися з тими чи іншими жанрами, з тими чи іншими типами дискурсів. Людина, що володіє мовою, повинна володіти набором прийнятих в даній структурі типів дискурсів, оскільки в кожному з них існує свій варіант комунікативної поведінки.

Комунікація також може бути ієрархічною (з пріоритетністю прямого зв'язку) і демократичною (з пріоритетністю зворотного зв'язку). Для ієрархічної схеми важливий наказ, для демократичної – переконання. Для ієрархічної схеми більше значення має чистота каналу зв'язку, оскільки в ньому повідомлення що містить директиву, якщо досягне одержувача, завжди буде виконане. Не так ідуть справи з демократичною схемою, оскільки, згідно з нею, одержувач має право вибору: виконувати, чи ні повідомлення, що надійшло. Це пов'язано з іще однією відмінністю: в рамках ієрархічної комунікації перед нами поєднання «начальник – підлеглий», і у підлеглого немає іншого вибору, окрім послуху. У демократичній схемі ми маємо справу з вільною людиною. Країни СНД, володіючи гарним досвідом ієрархічних комунікацій, не мають достатнього досвіду роботи з вільною людиною. Влада, як правило, промовляє в режимі монологу, а не діалогу. Виступаючи в ролі автора, влада породжує один текст, тоді як у випадку демократичної комунікації йде породження безлічі текстів, що неможливо в ієрархічній системі. Будь-який інший текст там відразу оголошується єретичним, неприйнятним.

Можна вважати, що ці два типи комунікації належать до різних соціальних структур: держави і суспільства. Держава зацікавлена в єдності, суспільство – у розмаїтті. Звідси і випливає вищевідзначена орієнтація на монолог, який, по суті, блокує дії іншої сторони, або діалог, що дозволяє подібні мовні і немовні дії.

І реклама, і паблік рілейшнз породжують свої тексти в режимі суспільної (демократичної) комунікації. Звідси випливає складність цього процесу, оскільки таке породження може йти в агрессивному комунікативному середовищі з одночасним існуванням інших джерел інформації. Тобто породження повідомлення відбувається в умовах, коли одночасно існує і породження інших повідомлень, що йому суперечать. Ця характеристика особливо важлива в умовах інформаційних війн та психологічних операцій, коли проти безлічі пропагандистських повідомлень можна зуміти протиставити одне-єдине, що зможе призвести до капітуляції суперника.

Ознакою, що сприяє породженню агресивного середовища, стає автономне існування різних комунікативних центрів. Розпад єдиної ієрархічної комунікації, властивий радянському періоду, створив соціальні групи з автономною комунікативною поведінкою. Наприклад, партія і парламент як інституції такої автономної поведінки, вступають у конфлікт з президентськими центрами в республіках СНД, які вимагають пріоритетності саме свого типу інформації.

Найбільш поширеною і дослідженою є дихотомія усної та письмової комунікацій. Вони помітні за такими ознаками:

-  за своїм словником (абстрактні – конкретні поняття, довгі – короткі слова);

-  за своїм синтаксисом (довгі – короткі речення).

Крім того, письмова комунікація не фіксує в повній мірі такі явища, як хезитація (вираз сумніву), що в усній мові може фіксуватися як: «е-е-е», «а-а-а», або інші подібні звуки. Звідси випливає, що письмова комунікація аж ніяк не є простою фіксацією усної, оскільки вона вибирає з неї виключно характеристики, що сприяють посиленню авторитетності свого слова.

У П. Єршова зустрічається цікаве розмежування комунікативної поведінки слабкої та сильної ділянок комунікації. Обмін інформацією він трактує як сферу боротьби. Виражаючи опір, співрозмовник завжди дає інформацію для заперечення, часом, у безсловесної реакції або навіть у відсутності якої б то не було реакції. Усякий опір партнера говорить про те, що отримана інформація виявилася недостатньо ефективною. Тоді, щоб продовжувати боротьбу, потрібно знову видати інформацію – більш значну, ніж та, що була видана раніше, аби врешті-решт отримати у відповідь дані про те, що видана інформація все таки досягла мети.

У випадку явної ворожої боротьби видана інформація стає зброєю. Ворог вважає за краще не видавати, а здобувати інформацію, а оскільки йому доводиться видавати – він видає ту, яка неприємна для партнера. Прицьому розумний і розважливий ворог враховує реальні інтереси супротивника і видає інформацію про те, що істотно їм суперечить.

Слабкий партнер, на думку П. Єршова, багатослівний, тоді як сильний – скупий наслова. Слабкий, щоб протидіяти сильному, змушений інформувати партнера про складну ситуацію, яка змушує його боротися – наполягати на своєму.

Скупість на слова, відтак, є демонстрацією сили. Вчений також виділяє типи професій, зайняті переважно видачею інформації (наприклад, педагоги, бібліотекарі), і тих, хто частіше здобуває її (наприклад, податківці, різного роду адміністратори).