Заснування та розвиток міста Арциз у ХІХ столітті

Міністерство освіти і науки України

Південноукраїнський національний педагогічний університет ім.. К.Д Ушинського

Історико-філологічний факультет

Петрова Дар’я Миколаївна

Заснування та розвиток міста Арциз у ХІХ столітті

Дипломна робота

Науковий керівник Шарова Тетяна Петрівна

кандидат історичних наук,доцент

Одеса-2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЕТНІЧНИЙ СКЛАД, ВІРУВАННЯ ТА НАСЕЛЕННЯ БЕСА РАБІЇ ТА БУДЖАКА ДО ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ

1.1Населення краю у ХVII-XVIII столітті

РОЗДІЛ ІІ.ЗАСНУВАННЯ МІСТА АРЦИЗ

РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК МІСТА В ХІХ СТОЛІТТІ

РОЗДІЛ ІV.КУЛЬТУРНЕ І ДУХОВНЕ ЖИТТЯУ МІСТІ В ХІХ СТОЛІ - ТТІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність: історичне краєзнавство – невід’ємний елемент історичного пізнання. Воно дає змогу крізь призму історії рідного краю побачити історичні події,відкрити нові обрії історичного бачення,виховати у молодого покоління любов до рідного краю. Не можна пізнати історію свого народу, не можна опанувати історію своєї держави, якщо не знаєш історію свого рідного міста чи села, звідки пішов твій родовід. Історія краю складається з історії міст і сел., кожне має своє міцне коріння минулого.

Стан дослідження проблеми..Джерела що стосуються історії заселення та розвитку Бессарабії та Буджаку: Валахия, Молдавия, Крым, Тамань и Азов в турецком описании 1740 г. (1152 г.) Губоглу М. Турецкий источник 1740 г. [2;135-137] В ньому йде мова про опис українських земель, що знаходились на той час під владою Туреччини, і тієї частини України яку прийнято називати Буджаком. Наступна праця це Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин, Жана де-Люка, монаха Доминиканского ордена (1625) в якій описується життя ногайських татар що проживали на території Буджака, їх історію,звичаї обряди[5;1-15].

Джерел з історії Арцизу не так вже й багато. Серед них наступні: «Записка надвірного совітника барона Франка от 2 декабря 1830р. В записці наводяться дані з історії заселення колоністами Акерманського уїзду Бессарабської області і створення колоній у тому числі і Арцизької [3;21-26].

Другий документ «Исторический обзор колонизации казённых земель в Росси иностранцами»[4]. Третій документ це « Ведомость о колоніях иностранных поселенцев 1870 год 5 декабря » у яких говориться про хід заселення території Бесарабії іноземними колоністами, про їх переселення ,привілеї які їм надавались, про кількість скоту, населення і про етнічний склад колоній. [1;50-100]

Ще одна робота присвячена цій проблемі це праця А. В Шабашова. «Племена монгольского происхождения в составе Буджакской орды» в якій описують історія буджака в період ХІІІ-ХІV століття, та також розповідається про корінне населення цього краю-татар, їх появу та подальший розвиток на цій території в даний період[26;372].

Наукова література з цієї теми дуже різноманітна. Тема заснування та розвитку міста Арциз у ХІХ столітті цікавила багатьох. В радянський період були видані наступні праці присвячені нащій проблемі. Перша - «История гордов и сел СССР» [14;323],в якій йдеться про заснування міста, походження назви та географічне розташування, там описуються всі міста і села та вже колишнього СРСР, історія нашого міста там викладена у вигляді хронології. Матеріал який там викладений дуже загальний і не розкриває повною мірою історію Арциза. Друга це Кабузан В.М « Заселення Новоросії » [15;115-120].,В якій йде мова про причини заселення Бессарабії колоністами. В цій роботі трохи детальніше розглядається історія заселення Бесарабії, але про історію Арциза мова йде в дуже загальних рисах,тільки в ті моменти де розповідається про переселення колоністів та заснування колоній.

У наш час проблемою заселення та розвитку Півдня України займався А. Д. Бачинський видатний одеський історик, краєзнавець присвятив нашій проблемі цікаву статтю «Адміністративно-політичне управління Буджацьким степом та пониззям Дунаю (XVIII – початок XIX ст.)»в якій подаються цікаві данні про заселення пониззя Дунаю у ХVII-XVIII століття,також там йде мова про структуру населення( його етнічний склад)[8;17]. Більш детально і ґрунтовно до історії нашого міста підійшли у наш час. Тільки за період 1991-2010 років з’явилось дуже багато праць присвячених цій проблемі. Серед сучасної літератури слід виділити праці місцевих авторів, а саме працю мешканки міста Арциз Шварцман Є.В, яка за фахом не є ні істориком,ні краєзнавцем, але вона є щирим патріотом свого рідного міста,і все своє свідоме життя вона присвятила збору матеріалу та випуску книги про Арциз , а саме це праця під її редакцією« Арциз город мой родной»,яка містить цікавий матеріал. Історико-культурні нариси написані жителями нашого міста: журналістами, істориками,педагогами, керівниками міста. В книзі багато архівних документів [29;110-200].

Існують також праці колишніх німецьких колоністів з Арцизу. Так колишній мешканець нашого міста, прямий нащадок перших колоністів, перший вчитель в першій місцевій школі у Глінці ( нині школа № 3, там же)Альберт Циберт , який переїхав до Німеччини видав там книгу «Брієни» (таку гарну назву носила відома місцевим жителям Глінка в часи німецьких колоністів, а назва ця пішла від імені французького міста Брієн де Шато), присвятивши її своїй дружині, яка була родом з Брієн, яку переклала на українську мову і публіку вала у місцевій газеті, мешканка нашого міста , вчитель німецької мови Стоянова А.С, якій сам пан Цибарт подарував цю книгу[24;12-45]. Незабаром з’явилась книга-альбом «Брієни-Бесарабія», присвячена 175 річному ювілею Брієн.Вийшла вона під редакцією вихідців з цієї землі Е. Вольц, Е.Фогель та Герберта Остера[11;215]. Вони були у числі перших учнів школи в Брієнах. В книжці йде мова про культурну і суспільне життя в Брієнах у ХІХ столітті.

Крім монографій та наукових збірок щодо історії Арциза, існує низка статей, надрукованих у періодичних виданнях . Слід зазначити ,що більшість з них були написані місцевими журналістами та простими мешканцями Арциза. Серед цих статей слід виділити наступні: стаття політолога В.Ф Коваля. Який вніс значний вклад в історію міста випустивши цілу низку статей присвячених Арцизу, але най помітнішими серед них є наступні: Коваль В.Ф. «И все таки без немцев не обошлось», Коваль В.Ф. «Город мой давний товариш» в яких йде мова про переселення німецьких і польських колоністів, причину їх іміграції на ці землі, а також про заснування колоній, та про етимологію назв[16,15].Статті Стоянової А.С. «Наше історичне єднання - наша доля», «Спогади берегти- побудовані мости укріплювати» ,« Існують ще три Арциза» [24;23]. В цих статтях які були опубліковані в нашій місцевій газеті «Дело» йдеться про Арциз в ХІХ столітті, його розвиток,соціально-культурні зв’язки між колоніями. А у статті « Існують ще три Арциза» розповідається ,що крім нашого Арцизу в Одеській області є ще три. Один у Франції під назвою Арсі Сюр Об на честь якого було названо наше місто, у Німеччині,яке було засновано вихідцями з Арцизу, та у Росії. Також є ще місто побратим на сході нашої країни під назвою Харциз.

Метою дипломної роботи є :

-  дослідити походження міста Арциз,його становлення та розвиток у ХІХ столітті.

-  Науковими зав данями є :

-  прослідкувати як йшло заселення території Бессарабії та Буджака;

-  з’ясувати походження назви «Арциз»;

-  дослідити соціальний і етнічний склад населення міста;

охарактеризувати соціально - економічний, політичний і культурний розвитку міста Арциз у ХІХ столітті.

Об’єктом роботи є: соціально-економічні та політичні процеси , що відбувались у Бессарабії в ХІХ столітті.

Предметом роботи є: місто Арциз, як економічний та культурний центр Буджакського краю .

Практичне та навчальне методичне значення дослідження. Ця робота може використовуватись у школі при вивченні історії рідного краю, та у ВНЗ на історичних факультетах при вивченні історичного краєзнавства.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

РОЗДІЛ І. ЕТНІЧНИЙ СКЛАД, ВІРУВАННЯ ТА НАСЕЛЕННЯ БЕСАРАБІЇ ТА БУДЖАКА ДО ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ

Територія Бессарабії в античності була прикордонної між, з одного боку, дако-фракійськими племенами, з іншого, кочівниками українських степів - скіфами, сарматами потім. У VI столітті до н. е.. тут виникла грецька колонія Тіра (у нинішнього міста Білгород-Дністровський). У 106 році римський імператор Траян розпочав похід в південну частину сучасної Бессарабії - землю, , підкорив які тут жили гетів і включив до складу новоствореної провінції Дакія, збудувавши Троянів вал,який частково зберігся. У III столітті сюди прийшли готи частиною прийняли християнство, в кінці V ст. - Авари, потім - болгари (тюркські кочівники). В кінці I тис. – славйяньські племена улічей і тиверців, серед їхніх міст був Бєлгород. [2;34] .Деякі вчені вважають нинішніх молдаван (румун) сумішшю цих колоністів з даками, інші думають, що вони - нащадки римських колоністів Мізіі (нинішньої Болгарії і Сербії), які прийшли сюди набагато пізніше. Територія, з іншого боку, постійно зазнавала набігів з боку степу: близько 900 року її розоряли угорці, потім печеніги, половці, монголи і , нарешті, ногайці, що переселились в Буджак. [5;124] У Буджак взагалі панували кочівники.

В кінці XIII століття були засновані перші колонії генуезців на низинах Дністра, і знову пожвавилася торгівля. У середині XIV століття Бессарабія увійшла до складу Молдавського князівства, тоді ж територія, спустошена татарськими навалами, заселяється молдаванами, які й становлять основну частину населення країни до наших днів (у Росії, бессарабські румуни здавна відомі під ім'ям молдаван, так як аж до середини XIX століття не було спільної назви для молдаван, волохів і трансільванцев). В 1475 році турецьке військо завойовує Кафу, інші міста Південного узбережжя, включаючи Мангуп - столицю Феодоро. Створюється турецька провінція - Кафський санджак, до якого приєднуються завойовані пізніше міста Північного Причорномор'я (Копа, Кілія та інші). - У 1503 році, Туреччина приєднує південну Бессарабію (Буджак), де будуються фортеці Акерман, Бендери , Ізмаїл; на півночі Бессарабії в Хотинської фортеці також сидів турецький паша, який керував округом - «Хотинська райя». Проте, територія Бессарабії в цілому, продовжувала входити до складу Молдавського князівства. Через Бессарабію пролягала сухопутна дорога з Росії до Туреччини. З 1711 під 1812 роки Бессарабія п'ять разів окупувала російськими військами (див. Російсько-турецькі війни), поки нарешті не була приєднана до Росії за Бухарестським договором 1812 року.

У 1812 році після чергової військової перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою цей край перейшов під скіпетр російських самодержців.

За приєднання Бессарабії до Росії уряд турбувався устроєм знову приєднаної області за зразком внутрішніх губерній, наскільки те дозволяли місцеві умови, і 29 квітня. 1818 було видано статут освіти Бессарабської області, і тоді ж засновані були присутні місця по всіх частинах управління[8;20]. Найважливішою особливістю пристрою Б. області було установа бессарабського Верховної ради, встановлення вищого порівняно із звичайними губернськими місцями і в багатьох місцях заміняючого головне управління. Головою в цій Раді, який мав адміністративно-судовий характер був повноважний намісник Б. області, звання якого було потім сполучено з званням новоросійського генерал-губернатора, що проживав в Одесі. Головним особою губернського управління був цивільний губернатор; частина урядова і казенна зосереджувалася в обласному уряді. Статут 1818 був замінений "Установою для управління Б. області" 29 лютого 1828 р., за яким управління області більш підходить під загальне губернське управління, ніж колишнє, головне губернське начальство підлегле тим же центральним органам, як і у внутрішніх губерніях, одна тільки обласна рада, яку замінила колишня Верховна рада, становить особливість цієї області[8;20]. У 1854 р. на Б. область було пошириться загальна установа губернських управлінь, а в 1873 р. область перейменована в губернію.

Бессарабія використовувалася як плацдарм для вторгнень в Молдавію і далі на Балкани. У 1853, без оголошення війни, російська армія вступила до Молдови, що призвело до початку Кримської війни. У 1856 південна частина регіону, прилягала до Дунаю і нижньому плині Прута, увійшла до складу Молдавського князівства, що об'єдналися в 1859 з Волоським князівством в складі держави Румунія. По Берлінському трактату1878, південна Бессарабія без дельти повернена Росії.

За переписом 1897 року в Бессарабській губернії було 1933436 жителів (991 257 чоловіків і 942 179 жінок), з них у містах 304182 (у губернському місті Кишиневі - 108 796). Відповідно до перепису 1897 «47,6% жителів Бессарабії були молдаванами, 19,6 - українцями, 11,8 - євреями, 8 - росіянами, 5,3 - болгарами, 3,1 - німцями, 2,9 - гагаузів ». [10;300] Чисельність молдаван знизилася з 1859 року 7,3%. [10;234] Міста і більшість сіл були багатонаціональними. Молдавани, болгари, гагаузи, німці жили, в основному, в селах. 37,2% городян становили євреї, 24,4 - росіяни, 15,8 - українці, 14,2 - молдавани. [10;300] На думку деяких вчених, чисельність росіян в Бессарабії була завищена і становила менше ніж 8,1% (155 , 7 тис.), так як до росіян були зараховані і частина українців і білорусів. За розрахунками В. Зеленчука, кількість росіян дорівнювала 123,1 тис. осіб. [10;125] І. В. Тютюн наводить цифру в 100 тис. чоловік[10;300]. Перепис 1897 року також свідчить, що росіяни грали помітну роль .

Нову сторінку в історії Придунав'я відкривають українські козаки, які вели боротьбу з турками і татарами. Після розгрому Запорізької Січі козаки активно освоювали землі Придунав'я. З 1746 року з'являється поселення липованських, яке пізніше було перейменовано в посад Вилкове.

Буджак входив до складу Османської імперії до 1812 року. У Російській імперії назва Буджак використовувалося для опису південній степовій частині Бессарабської губернії, у свою чергу входила до більш великого історико-етнографічного регіону Новоросії.

Буджак здавна відомий своїм строкатим етномовним складом населення в цілому. Жоден з народів не складає в Буджак більшості, при цьому частка українців у ньому (40%) майже вдвічі нижче ніж по країні в цілому (78%) і в півтора рази нижче ніж в Одеській області зокрема (60%)[12]. Висока частка болгар, молдаван, гагаузів; частка етнічних росіян відповідає загальноукраїнській.

Назва регіону походить з турецької мови Буджак (кут) - так називалася степова територія, що лежала між турецькими фортецями Ізмаїл, Бендери та Акерман (нині Білгород-Дністровський). Альтернативне найменування регіону - Акерманщина походить від турецької кальки слов'янського назви найбільшого міста регіону - Білгород – Дністровський, тобто біла фортеця), який наприкінці середньовічного періоду займала Османська імперія. У XV-XVIII століттях регіон займала буджацька орда (Акерманськая/ Білгородська орда), представники якої - кочові тюрки - ерюкі прийняли іслам і були лояльні Кримському ханству і турецькому султанові і постійно конфліктували з запорізькими козаками. У результаті змішування кількох кочових тюркомовних племен між гирлами Дністра і Дунаю до початку 18 століття склався і місцевий тюркський етнос - буджацькі татари. [10;125]

Релігійне життя буджакського краю характеризувалось проникненням ісламу. Перші згадки про прийняття ісламу населенням Північного Причорномор'я стосуються печенігів. Печеніги - тюркомовні кочівники, прабатьківщиною яких були землі сучасного Північно-Західного Казахстану. Після поразки, завданої йому Огузам, кипчаками і хазарами в кінці X ст., велика їх маса просувається на захід і, вигнавши з степів Східної Європи угорців, стає повновладними господарями цих земель майже на півтора століття. У цей час печеніги заселяють і Буджак.

Із золотоординського часу збереглися матеріальні свідоцтва присутності мусульманського населення на території Буджака. Так, багаторічні розкопки середньовічного Акермана показують, що у той час він був значним містом, тісно зв'язаний своєю культурою і, ймовірно, населенням з центральною частиною Золотої Орди.

Відомий дослідник географії Золотої Орди В. Л. Егоров пише: «Впродовж першої половини XIV ст.. Акерман був крупним морським портом Золотої Орди. Одночасно з цим містом був значний ремісничий центр, виробництво якого було розраховане не лише на задоволення внутрішніх потреб». [11; 31; 35] Житла, які були досліджені на городищі, «підкреслюють тісний зв'язок міста з центральними районами Золотої Орди. Особливо добре це виявляється в окремих межах Особливо добре це виявляється в окремих межах побутового пристрою жител.» [11; 79].

Судячи по знахідках золотоординських монет, місто було залишене монголами в 60-х роках XIV ст, але наголошується, що життя міста не урвалося миттєво в результаті військового нападу, а завмирало повільно. Можливо, Акерман був покинутий монголами пізніше за інші населені пункти Буджака під пінним для поста натиском з півночі Молдавського князівства [11; 79-80]. Як би то не було, не викликає сумнівів, що в першій половині XIV ст. в Акермані було мусульманське населення, швидше за все, тут знаходилися і культові мусульманські споруди, хоча прямих свідоцтв цього доки не відомо. Непрямі дані, які можуть підтвердити це припущення, дають розкопки іншого золотоординського міста, хоча і не на території .Буджака, але в його кордонів, в сучасній Молдові – Старого Орхея, в якому у той час існувала мечеть (збереглися залишки мінарета і міхраба), її площа складала 3000 кв.м. [11;141-142].

Інше крупне золотоординський місто Буджака, де, ймовірно, мало місце мусульманське життя, це – Килія, відомий за письмовими і картографічними джерелами того часу як значне портове місто. Але археологічні розкопки міста не проводилися і особливості його внутрішньому життю залишаються невідомими [11; 80].

Біля сучасного села Маяки при переправі через Дністер були виявлені залишки мечеті і декількох кам'яних будов, які приписуються цьому ж часу [11, 159-160]. Проте археологічні розкопки тут не проводилися і, можливо, ці споруди залишилися тут не із золотоординського, а з пізнішого – турецько-ногайського часу. У золотоординський період іслам вже міцно укоріняється серед широких мас населення. Цей факт підтверджується змінами похоронного обряду в порівнянні з попереднім часом. Хоча в нім продовжують зберігатися деякі давньотюркські язичницькі елементи, проте, інші особливості вказують на вплив ісламу. Кочівники Буджака, як і в попередній період, продовжували ховати небіжчиків в курганах попередніх епох, поховані, як і раніше, були орієнтовані головою на захід, але, при цьому, їх особи частенько стали розвертати на південь, або ховали головою на південний захід і особою на південь. Такий поворот обличчя небіжчика може бути пояснений прагненням орієнтувати його на киблу. У цей період перестають класти в могилу частини жертовної тварини, і скорочується кількість могил, в яких виявлений супровідний інвентар. У ряді могил біля грудей, навпроти стоп, за потилицею, біля стегна були виявлені камені

Таким чином, можна зробити висновок про те, що чисельні пам’ятки підтверджують , що саме печеніги започаткували проникнення ісламу до Буджаку. Проте, в широкі маси степовиків в цей час іслам, по всій видимості, ще не проник. Більш сприятливі умови для поширення ісламу до Буджаку склалися після того , як ця територія увійшла до складу монгольської держави Джучідов-Чингізидів. Сталося це, на думку більшості фахівців, після західного походу монголів 1236-1242 ст. [27, 32-33].

Третій етап історії ісламу в регіоні визначається його захватом християнською Молдавією, що панувала тут біля століття, – з кінця XIV до кінця XV вв. Невідомо, чи пішло все мусульманське населення з Буджака або якась його частина продовжувала тут кочувати, визнавши нового сюзерена, але, в усякому разі, на розвиток ісламу не могло не вплинути входження Пруто-дністровського межиріччя в християнське князівство. Четвертий етап історії ісламу Буджака умовно можна пов'язати з початком закріплення тут Туреччині і переселенням нею на ці території кочівників-ногайців.

На наступному, четвертому етапі історії ісламу в Буджаке мусульманське життя в регіоні завмирає. Всі мусульмани – ногайці і турки або бігли з краю, захопленого Росією, або були насильницький виселені звідси. Буджак заселяється християнськими народами, що проявляли лояльність до Росії, – Молдавією, українцями, росіянами, європейськими (німці) і задунайськими (болгари, гагаузи, албанці) колоністами.

У 1484 р., Туреччину, при активному сприянні кримського хана Менглі-Гирея, захоплює Килію і Аккерман, і заселяє смугу землі між цими двома фортецями ногайцями, виведеними сюди зі сходу. Незабаром тут формується Білгородська (Аккерманськая) Орда, що пізніше отримала назву Буджакськой Орди. Період з кінця XV ст (після 1484 р.) до приєднання (де-факто) до Росії в 1807 р. можна охарактеризувати як етап розквіту ісламу в Буджаке, час найбільш сприятливого його розвитку тут. «У літні місяці в Ізмаїле масовий збіг народу. Тут зустрічаються люди всіх націй.» [6, 114] При цьому ні про один конфлікт на релігійному ґрунті в Буджаке нічого не відомо. У сільській місцевості на околицях регіону також, як відомо за різними джерелами, мирно жили під турецькою владою Молдавія (Пріпрутье, Поднестровье), росіяни-старообрядці (пониззя Дунаю), українці. Це отразілось, зокрема, у відсутності фактів переходу в іслам представників немусульманських народів в краю: «вони не переслідують нікого із-за його релігії і зовсім не прагнуть навертати інших до своєї віри» [17, 48].В Буджаке сформувалися дві моделі ісламу – міська турецька і сільська ногайська. Це пов'язано з відмінностями в господарській діяльності, що визначають особливості побуту (городяни, кочівники і напівкочівники-скотарі ногайці), відмінності в походженні і народно-побутових традиціях турок і ногайців, відмінності їх історичних доль і історичного досвіду. Кочове господарство, що визначило багато сторін повсякденної культури ногайців, мабуть, було головним чинником, що зумовив погане дотримання кочівниками харчових заборон ісламу.

Хоча спочатку монголи сповідали язичництво, вже хан Берке (1257-1266) ще до вступу на престол приймає іслам. Згідно повідомленням Джузджані («Табакат і-Насрі»), Берке з юних років навчався Корану під керівництвом одного імама в Ходженті, а іслам ханафітського толку прийняв від суфійського шейха Сейфи ад-Діна Бахарзі, який жив у Бухарі [15].

Остаточно іслам затверджується у населення Золотої Орди при хані Узбека після 1312-1313 рр.. Прямі матеріальні свідчення про іслам в Буджак в цей період надають нам археологічні джерела.

Таким чином, три століття: XI-XIII готували історичний грунт для перемоги мусульманства в Буджаке, цей час можна визначити як перший період в історії ісламу у даному регіоні. Другий етап в історії ісламу Буджака – період, коли іслам був пануючою і офіційною релігією в Буджаке, як одній з провінцій Золотої Орди. Цей період починається в 1312-1313 рр., а закінчується між 1360-мі рр. і кінець XIV ст Після поразки татарських князів Качибея, Бакира, Кутлубуха і Дмітра у 1362 р. в битві на Синіх Водах від Великого князівства Литовського, територія Північного причорномор'я входить до складу останнього. Буджак, відрізаний від основної території Золотої Орди, поступово покидаєтся тюркським населенням і переходить під юрисдикцію Молдавського князівства [15] .

Таким чином, можна зробити висновок, що хоча всі мусульманські народи Буджака (ногайці, турки, кримські татари, тюрки) відносилися до ісламу суннітського напряму, в їх релігійності були істотні відмінності. У регіоні поширюється дві форми існування ісламу – міська-турецька, більшою мірою відповідна класичному, ортодоксальному мусульманству і кочово-ногайська, така, що трансформувала правила ісламу відповідно до особливостей побуту кочівників .

У Б. більше половини землі становлять селянські наділи і в цьому відношенні Б. різко відрізняється від сусідніх з нею південно-західних і новоросійських губерній і схожий з північними і середніми чорноземними - Курської, Орловської, Тульської, Рязанської. Із землі, що складається в особистій власності, більше половини належить дворянам. У Б. багато землі належить закордонним православним монастирям і іншим духовним установам. Це дари і заповіти побожних молдавських господарів і бояр, особливо від XIV по XVIII ст.[10;56].

У Буджацькому краї інтенсивно розвивається виноробство і садівництво, овочеводство та розводиться тютюн (особливо турецьких сортів). Поширене розведення тютюну було у с. Задунаївка, овочеводство у с. Островному (стара назва Бабате),виноробство Арциз, Виноградівка ( Бургуджі). Крім горбистої середньої частині Б. виноробство і садівництво особливо розвинене ще в долині Дністра і на берегах Дністровського лиману, особливо нижче м. Атаки, проти Могильова. У внутрішні губернії і обидві столиці вивозяться яблука, груші, сушені сливи (чорнослив) і абрикоси; нижчий сорт чорносливу, т. н. молдавський, йде звідси на всю Європейську Росію. В останні роки в середніх повітах поширюються сушені фрукти (американського зразку) та сушені плоди, які за якістю не поступаються закордонним.[29;123]

Хліборобство і розведення кукурудзи було поширене на всій території Б., за винятком Акерманського повіт у., - частина врожаю кукурудзи відправляється за межі губернії та за кордон, але більша частина йде на продовольство населення у вигляді мамалиги, грубо розмеленому борошна, вареної на воді з салом або на молоці. Кукурудза в багатьох господарствах з давніх часів чергується з пшеницею, без пари і добрива. У долині Прута рішуче переважає кукурудза. Пшениця складає головний предмет вивозу з губернії, у північних та середніх повітах сіється більш озимої, а в південних - ярої; крім того, вивозиться ще ячмінь і льняне сім'я. Для польових робіт використовується рогата худоба,. сірої української породи,. Вівчарство має велике значення для місцевого населення, є тонкорунні вівці, але їх мало, а переважає місцева цигайська порода з довгою, грубою шерстю. З молока цієї вівці готується сир - бринза, який споживається на місці[19;123].