Цивільно-процесуальна підсудність як чинник об’єктивного розгляду справ

3.1 Цивільно-процесуальна підсудність як чинник об’єктивного розгляду справ

Питання про підсудність справи вирішується, як правило, суддею одноособово при прийнятті заяви, а в окремих випадках, — колегіальним судом. Якщо суддя у момент прийняття заяви встановить, що вона не підсудна даному суду, він відмовляє в прийнятті такої заяви і повертає її позивачу (заявнику) разом з мотивованою ухвалою про причини неприйняття позовної заяви (заяви). В ухвалі необхідно вказати і той суд, куди може звернутися заявник. Ухвала про відмову в прийнятті позовної заяви (заяви) з мотивів непідсудності може бути оскаржена позивачем (заявником), оскільки вона перешкоджає розгляду справи в суді.

Якщо позовна заява (заява) надійшла до суду поштою чи її непідсудність з'ясована після прийняття, суддя пересилає заяву з мотивованою ухвалою після закінчення строку на оскарження належному суду. Про непідсудність заяви в цих випадках суддя зобов'язаний негайно повідомити заявники. Якщо заявник оскаржить ухвалу судді, то справа з підсудності пересилається тільки у випадку постанови апеляційним судом ухвали про залишення скарги без задоволення [6, с .48].

За загальним правилом забороняється передавати до іншого суду справи, які суд розпочав розглядати. Однак процесуальне законодавство допускає в окремих випадках передачу справи до іншого суду і тоді, коли в момент пред'явлення позову (подачі заяви) правила про підсудність не були порушені. Усі ці випадки за суб'єктивною ознакою можна розділити на дві групи. По-перше, передачу справи з одного до іншого суду України можуть здійснювати Голова Верховного суду, його заступники, а також голови Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських судів, військових судів регіонів, Військово Морських сил за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, за заявою прокурора, а також за власною ініціативою. У цьому випадку можлива зміна не тільки територіальної, але й родової підсудності, наприклад, передача справи з провадження районного (чи іншого місцевого) суду до провадження обласного суду. Передачу справи здійснює обласний (чи інший апеляційний суд) і тоді, коли після відсторонення судді в районному (міському) суді замінити його неможливо.

По-друге, передачу справи іншому суду може здійснювати в двох випадках і суд, у провадженні якого знаходиться дана справа: 1) якщо суд визнає, що даний позов з обставин справи може бути з більшою зручністю вирішений за місцем провадження найголовніших дій, які підлягають перевірці, або взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем; 2) якщо прохання відповідача, місце проживання якого в момент пред'явлення позову не було відоме, про передачу справи за місцем його дійсного проживання буде визнане таким, що заслуговує задоволення [25; с.184].

Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві.

Відповідно до ст. 116 ЦПК суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо:

1) задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням;

2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності;

3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

4) ліквідовано суд, який розглядав справу.

Ухвала про передачу справи до іншого суду приймається у відкритому судовому засіданні з повідомленням сторін про день розгляду справи. Суперечки щодо підсудності між судами згідно ст.117 ЦПК не допускаються. Це означає, що суд не може відмовитися прийняти направлену йому справу. Якщо суд вважає, що справа направлена йому в порушення закону чи необґрунтовано, він може сповістити про це вищестоящому суду. Спори між судами про підсудність не допускаються [13, с. 338].

3.2 Правове регулювання підсудності цивільних справ

Питання про підсудність справи вирішується, як правило, суддею одноособово при прийнятті заяви, а в окремих випадках, — колегіальним судом. Якщо суддя у момент прийняття заяви встановить, що вона не підсудна даному суду, він відмовляє в прийнятті такої заяви і повертає її позивачу (заявнику) разом з мотивованою ухвалою про причини неприйняття позовної заяви (заяви). В ухвалі необхідно вказати і той суд, куди може звернутися заявник. Ухвала про відмову в прийнятті позовної заяви (заяви) з мотивів непідсудності може бути оскаржена позивачем (заявником), оскільки вона перешкоджає розгляду справи в суді.

Якщо позовна заява (заява) надійшла до суду поштою чи її непідсудність з'ясована після прийняття, суддя пересилає заяву з мотивованою ухвалою після закінчення строку на оскарження належному суду. Про непідсудність заяви в цих випадках суддя зобов'язаний негайно повідомити заявники. Якщо заявник оскаржить ухвалу судді, то справа з підсудності пересилається тільки у випадку постанови апеляційним судом ухвали про залишення скарги без задоволення [6, с. 48].

За загальним правилом забороняється передавати до іншого суду справи, які суд розпочав розглядати. Однак процесуальне законодавство допускає в окремих випадках передачу справи до іншого суду і тоді, коли в момент пред'явлення позову (подачі заяви) правила про підсудність не були порушені. Усі ці випадки за суб'єктивною ознакою можна розділити на дві групи. По-перше, передачу справи з одного до іншого суду України можуть здійснювати Голова Верховного суду, його заступники, а також голови Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських судів, військових судів регіонів, Військово Морських сил за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, за заявою прокурора, а також за власною ініціативою. У цьому випадку можлива зміна не тільки територіальної, але й родової підсудності, наприклад, передача справи з провадження районного (чи іншого місцевого) суду до провадження обласного суду. Передачу справи здійснює обласний (чи інший апеляційний суд) і тоді, коли після відсторонення судді в районному (міському) суді замінити його неможливо.

По-друге, передачу справи іншому суду може здійснювати в двох випадках і суд, у провадженні якого знаходиться дана справа: 1) якщо суд визнає, що даний позов з обставин справи може бути з більшою зручністю вирішений за місцем провадження найголовніших дій, які підлягають перевірці, або взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем; 2) якщо прохання відповідача, місце проживання якого в момент пред'явлення позову не було відоме, про передачу справи за місцем його дійсного проживання буде визнане таким, що заслуговує задоволення [25, с.184].

Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві.

Відповідно до ст. 116 ЦПК суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо:

1) задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи за місцем його проживання або місцезнаходженням;

2) після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності;

3) після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;

4) ліквідовано суд, який розглядав справу.

Ухвала про передачу справи до іншого суду приймається у відкритому судовому засіданні з повідомленням сторін про день розгляду справи. Суперечки щодо підсудності між судами згідно ст.117 ЦПК не допускаються. Це означає, що суд не може відмовитися прийняти направлену йому справу. Якщо суд вважає, що справа направлена йому в порушення закону чи необґрунтовано, він може сповістити про це вищестоящому суду. Спори між судами про підсудність не допускаються [13, с. 338].

Визначення підсудності в міжнародних договорах України не виключає можливості порушення тотожної справи в судах обох договірних сторін. Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща, якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної сторони, а другий — на території іншої договірної сторони, компетентними є суди, інші органи обох договірних сторін. Вони також компетентні у винесенні рішення про батьківські права та аліменти на користь малолітніх дітей. Аналогічна норма передбачена й іншими міжнародними угодами України.

У зв'язку з цим має значення, чи повинен суд застосовувати правило, що передбачає залишення позовної заяви без розгляду, якщо у провадженні суду іншої держави є справа, пов'язана зі спором між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав. В аспекті міжнародного цивільного процесу ця проблема називається lis alibi pendes [6, с.46]. У законодавстві України вона вирішена п. 5 ст. 229 ЦПК, згідно з яким суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав знаходиться на розгляді в іншому суді. Однак ця норма поширюється лише на суди України, які розглядають і справи з іноземним елементом. Водночас аналіз міжнародних договорів України свідчить про те, що застосування цього правила можливе тоді, коли справа порушена в суді такої іноземної держави, з якою Україна має угоду про взаємне виконання судових рішень, тобто тоді, коли рішення іноземного суду набувають національного режиму, визнаються і виконуються на території України. Так, відповідно до договору між Україною і КНР у визнанні й виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо по тому ж правовому спору між тими ж сторонами судом запитуваної договірної сторони вже винесено рішення, яке набрало чинності, або ж він перебуває там на розгляді чи вже визнано рішення третьої сторони у цій справі, що набуло чинності .

Чітке вирішення ця проблема дістала у ст. 22 Конвенції держав — членів СНД, згідно з якою у разі порушення провадження у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав у судах двох договірних сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, суд, який порушив справу пізніше, припиняє провадження. Однак наявність провадження у цивільній справі в іноземному суді і його рішення, що набрало законної сили, не перешкоджає суду цієї держави розглянути справу, якщо вона належить до його виключної компетенції. Статтею 22 Конвенції вирішено також і друге важливе питання про підсудність зустрічного позову. Згідно з нею останній і вимога про залік, які випливають з тих же правовідносин, що й основний позов, підлягають розгляду в суді, який розглядає основний позов [6, с. 48].

Правило lis alibi pendes має застосування у ФРН, якщо рішення іноземного суду може бути примусово виконане за правилами німецького цивільного процесуального законодавства, а у Франції, коли воно передбачене міжнародною угодою з її участю. В Англії та США справа, провадження у якій здійснюється в іноземному суді, може бути закрита, якщо суд дійде висновку, що паралельне порушення справи в англійському (американському) суді буде несправедливим щодо відповідача. Конвенцією країн ЄЕС від 27 вересня 1963 р. встановлено, що суд однієї з країн — учасниць повинен оголосити себе некомпетентним, якщо у провадженні суду другої сторони — учасниці є тотожна справа. По-іншому вирішено це питання болгарським та польським законодавством. Суд не зупиняє провадження і не закриває справу, розпочату в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду, навіть якщо іноземне рішення підлягало б виконанню в Польщі [9, с. 165].

До проблем міжнародної підсудності належить правило perpetuatio juris-dictionis (perpetuatio fori), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, повинна бути вирішена по суті, незважаючи на те, що у подальшому вона стала підсудна іншому суду. В Україні воно вирішено ч. 4 ст. 132 ЦПК, за якою забороняється передавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком випадків, передбачених ст. 133 ЦПК [17, с. 291].

Усі цивільні справи, в тому числі й ті, в яких беруть участь іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, суди нашої держави вирішують на підставі Конституції, інших актів законодавства України, укладених нею міжнародних договорів у порядку, передбаченому ЦПК. А у випадках, передбачених законом, суд застосовує норми права інших держав. Отже, іноземне законодавство у справах з іноземним елементом судами України застосовується тоді, коли про це є конкретна вказівка закону України або норми укладеного нею міжнародного договору [4, с. 317].

Договором між Україною та Республікою Грузія передбачено, що при виконанні доручення про надання правової допомоги установа юстиції, до якої звернене доручення, застосовує законодавство своєї держави. Однак на прохання установи, від якої виходить доручення, вона може застосовувати процесуальні норми договірної сторони, від якої виходить доручення, оскільки вони не суперечать законодавству її держави. Аналогічно вирішено це питання у договорах між Україною і Литовською Республікою, між Україною і Республікою Молдова, між Україною і Республікою Польща, між Україною та Естонською Республікою [6,с. 50].

ВИСНОВКИ

Підсудність слід розглядати як один з інститутів цивільного процесуального права, норми якого закріплені в Цивільному процесуальному кодексі України, і як компетенцію (повноваження) певних загальних судів однієї ланки або окремих ланок системи загальних судів з розгляду й вирішення підвідомчих їм цивільних справ як судів першої інстанції. Тому підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції конкретного суду.

Правову категорію підсудності треба відрізняти від категорії юрисдикції (підвідомчості) цивільних справ. На відміну від юрисдикції (підвідомчості), норми щодо якої регулюють розмежування компетенції між загальними судами і спеціалізованими судами загальної юрисдикції, а також іншими державними та недержавними органами з розгляду й вирішення спорів про право та інших юридичних питань, норми права щодо підсудності розмежовують юрисдикційні повноваження конкретних судів всередині системи загальних судів з розгляду й вирішення підвідомчих їм цивільних справ.

Тому в зв’язку із вчиненням суддею процесуальних дій, спрямованих на відкриття провадження у цивільній справі, виникають два питання: як правильно вирішити питання про юрисдикцію (підвідомчість) справи суду і як правильно визначити її підсудність. Умовою відкриття судового провадження у конкретній цивільній справі передусім є вирішення суддею питань: чи підпадає вирішення спору про право чи іншого питання під юрисдикцію (підвідомчість) суду і, якщо підпадає, то який суд має розглядати означений спір про право чи інше питання (підсудність).

Cписок використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п”ятій сесії ВРУ 28.06.96. // ВВРУ. – 1996.- №30.- ст.141.

2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. // ВВР - 2004. - № 40-41. - ст. 492.

3. Господарський кодекс України. – К.: Атіка, 2003. – 208 с.

4. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково – практичний коментар // за ред. Комарова В.В. – Х: Одіссей. – 2001. – 816 с.

5. Бачун О. Розгляд судами справ за скаргами громадян // Право України. - 2006.- № 4.- С.44-46.

6. Білоусов Ю.В. Судовий захист цивільних прав: окремі питання процесуальної юрисдикції // Вісник Хмельницького університету управління та права. – Хмельницький, 2006. -№ 3 (11).- С.45 – 50.

7. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса / Под ред. В А Томсинова. - М., 2003. – 432с.

8. Гнєздов О. Спеціальна і персональна підсудність цивільних справ //Право України. - 2005.- № 11.- С.73-74.

9. Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.К. Треушникова - М 2006. – 356 с.

10. Гусаров К.В. Загальні та третейські суди в системі цивільної юрисдикції // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. - Донецьк, 2006. - №-3. – С.289-295.

11. Кравчук В.М. Стратегія і тактика цивільного процесу. Практичний посібник. - К.: Атіка, 2002. - 352 с.

12. Кройтор В.А. Гражданский процес: Учебное пособие. – Х: Эспада. – 2002. 288 с.

13. Оверчук С.В. Проблеми визначення поняття підсудності //Держава і право. - К., 2006.- Вип.14: Юридичні і політичні науки. - С.334-340.

14. Осокина Г.Л. Гражданский процесс. Общая часть. - М., 2003. - С. 357-358.

15. Осокина Г.Л. Подведомственность и подсудность дел гражданского судопроизводства: Учебное пособие. - Томск, 2005. – 356 с..

16. Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2006: Офіційне видання / за загальною редакцією голови Верховного суду України В.Т. Маляренка.- К.: Видавництво А.С.К., 2006.- 489с.

17. Радченко П.І. Цивільна юрисдикція як наукова проблема // Проблеми удосконалення правового регулювання місцевого самоврядування в Україні. – Х., 2006. – С.290-293.

18. Тертішников В.И. Гражданский процес: Курс лекций. – Х: ”Консум”. – 2005. – 240 с.

19. Фурса С.Я., Щербак С.В. Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. - К., 2006. – 368 с.

20. Чорнооченко С.І Цивільний процес: Вид 2-ге переробл. та доп.: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005.- 472с.

21. Чудиновских К.А. Подведомственность в системе гражданского и арбитражного процессуального права. - СПб., 2004. – 345 с.

22. Цивільний процесуальний кодекс України. - К.: «ПАЛИВОДА», 2005. - 156с.

23. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг.ред. С. С. Бичкової. –К.: Атіка, 2006. – 384 с.

24. Цивільний процес: Навчальний посібник / За ред. Ю.В. Білоусова. - К., 2005. – 347 с.

25. Цивільний процес України: Підручник / За ред. Ю.С.Червоного. – К.: Істина, 2007. – 397 с.

26. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник. - К.: Ін Юре, 2005 – 456 с.

28. Ярошенко І.С. Цивільне процесуальне право: Навч. - метод. Посібник для самост. вивч. дисц. -К.: КНЕУ, 2003. -159с.