Вплив соціально-педагогічних умов на процес соціалізації школяра

КУРСОВА РОБОТА

На тему

«Вплив соціально-педагогічних умов на процес соціалізації школяра»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. Теоретичний аналіз дослідження процесу соціалізації особистості в навчальному процесі

1.1.  Рівень дослідження процесу соціалізації у науковій літературі

1.2.  Взаємодія вчителя та учня як соціалізуюча умова розвитку особистості

1.3.  Визначення соціальних якостей школяра як умова реалізації в навчальній сфері

РОЗДІЛ II. Соціально-педагогічні умови соціалізації особистості школяра

2.1.  Вплив колективу на процес соціалізації школяра

2.2.  Саморозвиток особистості школяра в навчально-виховному процесі

2.3.  Використання соціально-педагогічних методів у навчально-виховному процесі для повноцінної реалізації процесу соціалізації школяра

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В наш час проблема включення особистості в систему суспільних відносин, в цілісну структуру навчально-виховного процесу є досить вагомою.

Процес засвоєння особистісних якостей людиною на різних етапах її існування визначається поняттям „соціалізація”. Як і будь-який процес, соціалізація характеризується періодичністю та динамічністю протікання. А одним з головних періодів є процес навчання, а саме - в школі.

Навчальний процес тісно пов'язаний із виховним, адже навчання в школі це не лише здобуття елементарних знань, а й самовиховання особистості, взаємодія з колективом, керівництвом, вміння вирішувати складні життєві ситуації.

Саме у навчально-виховному процесі відбувається послідовне формування й розвиток усіх складових процесу самовдосконалення: від формування стійкого інтересу до навчання в початковій школі, умінь навчання й культури розумової праці в середній ланці до активної самостійної пізнавальної діяльності, потреби в самоосвіті в старших класах. А отже потреба у самопізнанні, ствердженні як особистості, самореалізації є домінуючою, що зумовлює поведінку школяра на певному віковому етапі, але обов’язковою умовою при цьому є взаємодія з вчителем як суб’єктом навчально-виховного процесу. В свою чергу школяр не може бути пасивним спостерігачем свого власного розвитку, а має прагнути до реалізації своїх здібностей, що можливо лише за умови співпраці з вчителем, колективом та постійного прагнення до самоактуалізації.

Проблему соціалізації школяра досліджували такі вчені: Ж. Піаже, З. Фрейд, М.М. Рубінштейн , А. Адлер, К. Роджерс; а вплив соціально педагогічних умов на процес соціалізації особистості, зокрема школяра, висвітлюється у працях М.У. Монахова, Г. Смольникової, М.П.Лещенко та інших.. Але проблема є недостатньо висвітленою в даних наукових джерелах, що і зумовило актуальність дослідження.

Мета дослідження: визначити та проаналізувати вплив соціально-педагогічних умов на процес соціалізації школяра.

Об’єкт дослідження: процес соціалізації школяра.

Предмет дослідження: методи та засоби впливу соціально-педагогічних умов на процес соціалізації школяра.

У відповідності до мети вирішуються наступні завдання:

1.  Проаналізувати рівень дослідження процесу соціалізації у науковій літературі.

2.  Висвітлити процес взаємодії вчителя та учня як соціалізуючу умову розвитку особистості.

3.  Визначити соціальні якості школяра як умову реалізації в навчальній сфері.

4.  З’ясувати вплив колективу на процес соціалізації школяра.

5.  Проаналізувати саморозвиток особистості школяра в навчально-виховному процесі.

6.  Охарактеризувати особливості використання соціально-педагогічних методів у навчально-виховному процесі для повноцінної реалізації процесу соціалізації школяра.

Під час написання даної курсової роботи нами були використані наступні теоретичні методи: аналіз та синтез наукової літератури, порівняння.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків, що складає 34 сторінки.

РОЗДІЛ I. Теоретичний аналіз дослідження процесу соціалізації особистості в навчальному процесі

1.1 Рівень дослідження процесу соціалізації у науковій літературі

Освіта - основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами [9].

Якщо розглядати загальноосвітню середню школу, то завданням сучасної школи є виховання громадянина, патріота і професіонала, життєздатної компетентної особистості, готової до життя і праці у високоінформатизованому середовищі. Засобом для реалізації цього є запровадження педагогіки життєтворчості — плекання людини як творця, проектувальника власного життя, суб'єкта соціальної творчості. На основі цього у школі створюється система виховання, єдине виховне поле — комплекс ідей, завдань, шляхів їх реалізації, засобів і моніторинг результатів.

Педагогіка життєтворчості особистості передбачає виконання таких головних завдань:

• навчити учнів мислити (розвивати інтелект);

• забезпечити моральні стосунки у шкільному колективі.

Отже, розвиток особистості можна розглянути в таких теоріях: Психоаналітична теорія розуміє розвиток, як адаптацію біологічної природи людини до життя в суспільстві, вироблення захисних механізмів і зголосованих зі «Зверх-Я» способів задоволення потреб. Теорія рис особистості засновує своє представлення про розвиток на тому, що всі риси особистості формуються при житті, і розглядає процес їх зародження, новоутворень і стабілізації, як підкоряючийся іншим, небіологічним законам. Теорія соціального научіння представляє процес розвитку особистості скрізь призму формування певних способів міжособистісної взаємодії людей. Гуманістична та інші феноменологічні теорії трактують його, як процес становлення «Я».

Формуючись і розвиваючись, як особистість, людина приобразовує не тільки позитивні якості, але і негативні. Отже В.А. Роменець розумів рушійні сили життєвого і творчого шляху особистості, які впливають на її розвиток. Від дитинства до старості постягується послідовний цикл взаємо переходів цент рації і децентрації. Творчо розвиваючи класичні ідеї Ж. Піаже щодо ролі цент рації та децентрації у розвитку дитячого мислення, В.А. Роменець показав роль цих головних мотивів світорозуміння у зв’язку із спрямованістю людських учинків, з яких складається життя.

В процесі формування особистості людина вчиться, її вчать батьки, навколишнє середовище самоактуалізуватись, для подальшого розвитку. Самореалізація, самопізнання і саморозвиток особистості, стверджує Л.В. Сохань, - це єдиний процес. У ньому особистість розвивається, а розвиваючись реалізує себе. Більше того, поза самореалізацією людина не може дати оцінку власному розвитку. Якщо здібності особистості не об’єктивовані, то залишаються невідомими для самого суб’єкта.

Д. Джемс виділяє в особистості фізичну, духовну та соціальну субстанції. Поєднуючись та утворюючи ціле, ці сторони забарвлюються певним характером — залежно від того, в яку з них переноситься центр тяжіння, якими є домагання особистості, її самооцінка та самоповага, що народжуються на цьому шляху. Ядро особистості, її «Я» визнаються тією активною силою, без якої особистість стає немислимою, неможливою.

М.М. Рубінштейн вказував, що в основі поняття «особистість» лежить не тільки ідея чистого діяльного витоку, адже особистість виходить далеко за межі простого продукту природи. Природі невідомий зміст особистісного, оскільки особистість є «дитя, зрощене культурою», розвинуте спрямованим, організованим шляхом. Особистість постає тільки там, де починається самопізнання і вперше з'являється потяг до свідомого оформлення свого «Я» самодіяльним шляхом .

Й.Г. Фіхте стверджував принцип активності індивіда у розгортанні своїх особистісних властивостей: бути вільним — означає ставати вільним і т.д. Активність є «життєвим нервом» особистості, тільки діяльне ставлення до світу може створити почуття життя і наповнити його смислом, момент творчості тісно пов'язаний з істинністю буття.

К. Роджерс акцентує увагу на певному соціальному досвіді, пов'язаному з перебуванням в атмосфері безумовної згоди, коли відчуваємо емпатичне розуміння, а також аутентичність (оригінальність) особи чи осіб, з якими спілкуємось Він розглядає три особливості, що створюють сприятливу атмосферу для розвитку людини.

На основі вчительського і терапевтичного досвіду К. Роджерс стверджує, що основою змін у поведінці людини є її здатність рости, розвиватися й навчатися, спиваючись на власний досвід. Не можна когось змінити чи передати комусь готовий досвід. Можна лише створити атмосферу, що сприятиме розвиткові людини, конструктивними змінами у її поведінці. Створення такої атмосфери К. Роджерс називає полегшенням.

Умови що створюють цю атмосферу, не залежать від знань та інтелекту вихователя-полегшувача. Вони з'являються тоді, коли полегшувач (фацілітатор) виявляє визначені відносини і почуття, а вихованець чи пацієнт у психотерапії помічає, що ними переймаються фацілітатори. Найважливіші з цих відносин, на думку Роджерса, — це чуйне, емпатичне розуміння почуттів вихованця (пацієнта) і їх значення, а також безумовне схвалення його особи, особиста автентичність фацілітатора. В таких умовах особистість може прийняти рішення про зміну своєї поведінки. Ніхто інший за неї цього не зробить, бо ніхто за неї не вирішував, що вона проводитиметься певним чином (наприклад, якщо вчинила злочини, вживала наркотики й алкоголь, то робила це за власним бажанням).

К. Роджерс (1983) визначив вісім положень традиційної освітньої моделі, що виражають його критичне ставлення до неї, а саме:

1. Вчитель володіє знаннями, учень чекає на їх засвоєння.

2. Основні елементи — лекція та екзамен. Лекція є домінуючим методом передавання знань, а екзамен визначає рівень здобутих знань.

3. Вчитель є керівником, учень — підлеглим. Обоє підпорядковані шкільному керівництву. Контроль завжди скерований донизу.

4. Учитель як авторитет є центральною постаттю освіти. Він викликає подив як ерудит чи зневагу як диктатор, але завжди перебуває в центрі.

5. З’являється мінімальна взаємна довіра вчителя до учня. Він не чекає, що учень добре працюватиме без його постійного контролю. Учень так само не вірить у чесність і компетенцію вчителя.

6. Вчитель вірить, що учнем найкраще керувати, тримаючи його періодично чи постійно в стані страху. Нині немає такої кількості фізичних покарань, як раніше але публічна критика, висміювання і постійних страх перед повторенням помилки є набагато сильнішими. Цей страх зростає в міру просування освітньою драбиною, бо учень може, більше втратити.