ПОЕЗІЯ ТРУБАДУРІВ

2.  ПОЕЗІЯ ТРУБАДУРІВ

У XI столітті при дворах вельможних феодалів Провансу зароджується нова поетична традиція, названа згодом поезією трубадурів. Це були перші спроби писати ліричні твори народною мовою. Поступово складався комплекс типологічних рис куртуазної поезії. Трубадури належали до оточення вельможних осіб, у їх творах відображено побут, інтереси цього середовища, епізоди хрестових походів, у яких вони брали участь. При багато кольоровості лірики трубадурів загальною її рисою є прагнення до земних радощів, матеріальної краси, але в той же час й до внутрішньої шляхетності почуттів. «Радість», «молодість» і «міра» (тобто гармонія, розумна форма будь-якого почуття та його прояву) – це лозунги, які постійно повторюються в поезії трубадурів. Кохання, яке складає головну тему поезії трубадурів, розуміється як почуття, що охоплює усю людину, ушляхетнюючи її та залучаючи до усього прекрасного. «Такова «истинная» или «тонкая» любовь (fin amor), противопоставляемая ими любви «глупой» (fol amor), стремящейся только к чувственным наслаждениям. «Истинный» влюбленный, утверждают они, не «знатный сеньор» и не «дурной богач», а человек с благородной душой. У людей скупых, алчных, грубых и чванливых нет в сердце места для «истинной» любви» [7, 103].

Кохання, як вважали трубадури, визначається особистим вільним вибором, який заперечує станові, церковно-феодальні шлюби. Ось чому звичайний мотив у поезії трубадурів – те, що об’єктом кохання є замужня жінка, дружина іншого. Так вони виявляли свій протест проти шлюбів, причиною яких були майнові, родові та династичні інтереси батьків людей, які одружувалися.

Краса дами тлумачилася як віддзеркалення божественної краси і досконалості, а любов - як томління по цьому ідеалу. Дама тим самим ставала лише персоніфікацією тих ідеальних властивостей, володіти якими прагне куртуазна особа. При цьому вирішальну роль грав мотив неподіленої і незадоволеної любові. Тому в поезії трубадурів любовне бажання набувало, як правило, форми покірливого благання, а функція “наклепника-наклепника” полягала в тому, щоб створювати різні перешкоди (підглядання, підслуховування, донос) і тим підтримувати куртуазне відчуття в постійній напрузі. Відрізняючись умовністю і канонічністю, всі персонажі й ситуації лірики трубадурів описувалися за допомогою системи стійких формул. Для дами були характерні такі прикмети, як “свіжі щоки”, “атлас рук”, “світле око” та ін., що відображали виблискуючу субстанцію божественної краси, а Бертран де Борн написав навіть пісню про “складену даму”, де звів воєдино межі, запозичені у дам інших поетів. Аналогічний характер мало і “я” ліричного героя: незалежно від конкретних станових, психологічних і тому подібне прийму трубадурів кожен з них з'являвся в ідеальній подобі співця куртуазної любові.

Образи дами і закоханого у неї рицаря витворювалися за усталеною традицією. Закоханий рицар оголошував себе її васалом. Своїм служінням їй він переконує у щирості й силі своїх почуттів. Він страждає, описує свої почуття у віршах. Кохання стало свого роду «наукою», і в цьому випадку знання її «прав» та «законів» («Закони кохання» - назви кількох провансальських поетик) стало обов’язковим для трубадура, що складає любовні вірші.

Згідно з цією схемою, той що кохає несміливий, блідий, повинен скривати свої почуття від ревнивого чоловіка, як і від донощиків, ворогів справжнього кохання. Для безпеки він обирає собі псевдонім, і свою даму називає також придуманим ім’ям. Гарним прикладом є Джауфре Рюдель, який був знатним рицарем і одним із найбільш відомих творців куртуазної лірики. Народився він у першій половині XII ст., у провінції Провансу Сентонжі. Про нього складено багато легенд. Одна з них увійшла до «Життєпису» поета, створеного у XIII ст. — і сприяла утвердженню уявлення про нього як про співця «Принцеси — мрії». Мотив кохання й страждання від розлуки з коханою у творчості поета за легендою пов'язується з тим, ніби він закохався у дружину графа Тріполітанського Раймонда І й оспівував її, ніколи не бачивши, знаючи про її красу лише з описів. Знаменита канцона «Мені під час травневих днів» розкриває душевний стан закоханого поета. Стиль канцони характеризується витонченістю, оповідь сповнена туманних образів, мрій, натяків. Починається вона милуванням весняною природою, яке своїм ліризмом навіває згадку про його кохання до далекої і недосяжної прекрасної дами:

Мені під час травневих днів

Приємний щебет віддалік,

Зринає в пам'яті без слів

Моє кохання віддалік.

І не ростуть квітки між трав,

Як зимно у душі мені.[3, 255]

Комплекс взаємопов'язаних почуттів характеризує внутрішній світ поета: він говорить про щастя, яке він знайшов у коханні віддалік, мріє, щоб з'явилася хоча б надія побачитися з нею, висловлює палке бажання полинути до неї:

Я щастя у житті зустрів

В моїм коханні віддалік.

Немає в світі кращих днів

Ні поблизу, ні віддалік!

Коли б я лиш надію мав,

У царство б маврів я помчав,

Обдертий весь, в самотині.

Немає в світі кращих снів —

Примчать до неї віддалік. [3, 255]

Поет висловлює традиційне для куртуазної лірики платонічне розуміння кохання, пишається, що він «...чистим пронести зумів / Своє кохання» і мріє лише про те, щоб

...чуть слова її, мов спів,

І розмовлять не віддалік,

А віч-на-віч, щоб не шукав

Я більш її, щоб не страждав,

Щоб другом був її всі дні. [3, 256]

Мотиви кохання й страждання переплітаються з релігійними мотивами. Поет звертається до Бога, скаржиться на безнадію, сподіваючись на його допомогу:

Господь не раз людей жалів.

Святе кохання віддалік!

Та поки що я весь змарнів,—

Про неї мрію віддалік.

О, до прочан би я пристав

І посох би з собою взяв,

Щоб бачить очі неземні![3, 256]

Канцона сповнена почуттям страждання. Приємні враження від весняної природи контрастують із настроєм ліричного героя — в його душі «зимно». Він мріє, як про «кращий сон» про побачення з коханою. Емоційне забарвлення створюється лексичними засобами — словами й виразами: «шукав», «страждав», «смутнів», «змарнів», «сумним», «Безжальні думи навісні». Кожний другий рядок строф кінчається словом «віддалік», нагадуючи головну причину страдання поета. Скарги змінюються слабкою надією:

Коли б Господь мене привів

Скоріш до неї віддалік. [3, 256]

Розпач звучить у словах:

На мене жаль, на мене гнів,

Що я кохаю віддалік. [3, 256]

У роздумах про те, що його «чисте кохання» принесло йому самі страждання, виникає страшна здогадка

Невже святий мене скарав,

Щоб мучивсь я в страшній борні? [3, 256]

Закінчується канцона скаргою й докором тому, хто прирік його на муки — мотив неприпустимий з позиції суворої середньовічної моралі:

Сумним я від кохання став,

Ганьба тому, хто покарав,

Щоб мучивсь я в страшній борні! [3, 256]

Бернарт де Вентадорн — талановитий куртуазний поет був незнатного походження, але своїми канцонами здобув широку популярність, славу й визнання при багатьох дворах Європи. У його творчості відображене життя феодального двора — турніри рицарів, перемоги на честь «прекрасної дами», змагання поетів — картини, характерні для куртуазної поезії. Відома легенда про кохання поета до дружини свого сеньйора — володаря замку Вентадорн — відображена у його творчості. Майстерно зображені чарівні картини весняної природи, овіяні ніжним почуттям любові, мінорними настроями через розлуку з коханою.

У «Канцоні» Вентадорна розкриваються нюанси традиційного розвитку теми нерозділено-го кохання. Поет говорить про своє почуття:

Немає краю почуттям моїм.

Я весь горю у мороці нічним,

Геть скований любов'ю запальною.

Намагається зрозуміти свою «прекрасну даму»:

У неї серце повне ніжних мрій,

Моя ж любов цілком байдужа їй.

Осмислює своє становище й роль у її оточенні:

Слуга і друг, бажаю без надій

Я їй добра, і хоч вона зустріла

Погордою привіт сердечний мій,

Але любов спинить мені несила.

Із надзвичайною щирістю й переконливістю зображені муки ревнощів, страждання від нерозділеності його почуття:

Вже не повернусь я, друзі, в рідний дім,

В наш Вентадорн: вона гордує мною,

Де ждав її дарма в огні палкім,

Для мене більш нема там супокою.

Уривчасті натяки на якісь життєві обставини надають поетичній оповіді більшої конкретності у зображенні традиційного почуття:

Її любов — я винен лиш у тім,

І лиш за те я у краю чужім

Вік мушу жить, повинутий журбою.

Дотримуючись неписаних законів куртуазної лірики, Вентадорн знаходить засоби відобразити не абстраговане почуття, а душевний настрій у віршах, які переконують щирістю і силою:

Я шлю в Прованс свої нові пісні,

Любові в них і радості чимало.

Вкладаю я в слова свої гучні,

Чого мені в житті не вистачало.