Навигация
3.6 Ліквідація Січі
Тому поступово дозріло рішення Запорізьку Січ ліквідувати, що і було приведено у виконання.
5 червня 1774 р. російські війська, повертаючи після переможної війни з Туреччиною, оточили Січ і висунули вимогу розселитися і, або служити в армії, у так званих “пикинерських” полках, або вибрати собі професію, і стати хліборобами або ремісниками-міщанами. Після недовгої наради запорожці скорилися, здали зброю і січову скарбницю, а зміцнену Січі минулого, через непотрібність було зруйновано.
Так закінчила своє, більш ніж 200-літнє існування Запорізька Січ, що зіграла, у свій час, величезну роль у боротьбі України-Русі з польською і татарсько-турецькою агресією.
Частина запорожців утворила два “пикинерських” полки, що ввійшли до складу російської армії, частина розселилася і зайнялася мирною працею, а частина (яким було не по душі ні перше, ні друге заняття) невеликими групами, під видом відходу на рибні промисли, пробралася на турецьку територію і заснувала, біля Очакова, нову Січ. По російських джерелах, цих нових січовиків було біля 4.000, по сепаратистичним твердженнях — до 7.000. (Знаючи соціальну структуру Запорожжя, треба думати, що ці що пішли, в основному, були “сірома” (бідняки), не зв’язані ніяким майном.
Довідавшись про це, Російський уряд, виселив на північ і заточив в монастирі колишніх вождів запорожців: кошового Кальнишевського, суддю Головатого і писарі Глобу, тому що не був в них упевнений і побоювався, що й інші запорожці підуть за зниклими в Туреччину. Кальнишевський довго знаходився в Соловецькому монастирі і вмер там у 1803 р., 112 років від роду. У посиланні, у північних монастирях, закінчили свої дні і Глоба і Головатий.
Причина посилання цих вождів Запорожжя дотепер залишається незрозумілою і, можливо, це було помилкою уряду. Важко припустити, щоб, особисто дуже багаті люди: Кальнишевський, Головатий і Глоба, могли зважитися на відхід у Туреччину, причому б вони утрачали усе своє майно.
Від Туреччини ж Росія зажадала повернути запорожців, але ні турки, ні запорожці на це не погоджувалися. Тоді Туреччина, не бажаючи мати цей неспокійний елемент поблизу російської границі, уступаючи бажанням Росії, наказала їм перебратися на устя Дунаю, визнала їхній офіційно своїми підданими (1778 р.) і дозволила заснувати Січ і жити і промишляти вільно, а за це служити султанові “піше і конно”.
Розпорядженням султана запорожці не були задоволені і серед них почалося шумування. Одна частина рушила в Росію і вступила в знову сформоване в 1783 р. “Чорноморське козаче військо”, що, з доручення Потьомкіна, очолили колишні запорізькі старшини: Антон Головатий, Захар (Харько) Чепига й інші, і зібрали близько 17.000 козаків.
Згодом ця військо, що особливо відрізнилося у війні Росії з Туреччиною в 1793 р. було переселено на устя Кубані і поклало початок Кубанському козачому війську, що існувало до революції 1917 р.
Друга частина, одержавши дозвіл Австрійського Імператора, переселилася в Австро-Угорщину й осіла на нижньому плині ріки Тісси. Ця група (яка, за словами Грушевського, складалася з 8.000) затрималася в Австрії не довго і незабаром розсипалася і розбрелася. Одні повернулися в Росію, інші направилися в, призначені султаном, для поселення місця за Дунаєм.
3.7 “Задунайська Січ”
Третя частина виконуючи веління султана, переселилася в гирла Дунаю і біля міста Дунайця заснувала Січ, вигнавши донських козаків, що жили там, “некрасовців”, що, у свій час, не бажаючи підкоритися урядові, бігли з Росії.
“Задунайська Січ” проіснувала до 1828 р. Жилося, козакам там, за словами Грушевського, добре, тільки “мучила совість запорожців, що приходиться допомагати бусурманам воювати проти християн”. Тому “Січ Задунайська” поступово танула, завдяки відходові великих або менших “ватаг” у Росію де них приймали, як своїх.
З огляду на ці настрої запорожців, тодішній Кошовий, Осип Гладкий, коли в 1828 р. почалася війна з Туреччиною, вирішив повернутися з військами на Родіну.
Висновок
Після ж війни, з колишніх козаків “Задунайської Січі” було сформовано “Азовське козаче військо” і оселене між Маріуполем і Бердянськом, де і проіснувало до 1860 р. коли було переселено на Кубань і влилося в Кубанське козаче військо.
У відповідь на перехід Гладкого з військом на російську сторону, турки знищили Задунайську Січ, скасувавши військо і жорстоко розправилися з не пішли з Гладким козаками.
Цією розправою турків із залишками запорожців у 1829 р. і переселенням козаків, що пішли в Росію, на вільне життя на Кубань у 1860 р., історія, що стала анахронізмом, Запорізької Січі і її залишків закінчується.
Як видно з усього сказаного, ліквідація Січі була історичною необхідністю і логічним висновком зі сформованої політичної обстановки. Зовсім природно, що зі зникненням тих небезпек, для боротьби з якими була створена Січ, повинна була зникнути і сама Січ.
І, точно так, як повівся із Січчю російський уряд, повівся б і всякий інший на його місці, у тому числі й уряд Самостійної України. Поки Січ була поза переділами Держави або на його рубежах і борола з зовнішніми ворогами, ще можна, а, можливо, і потрібно було терпіти цього, мінливого напівсоюзника, напівпідданого. Але, коли Січ виявилася усередині державної території, не маючи навіть зовнішніх границь з ворогами, терпіти далі цю своєрідню “державу в державі”, не було ніякої потреби.
Розуміють це все, звичайно, і сепаратистичні історики, але пояснюють події по своєму, тому що усією своєю “історичною наукою” вони прагнуть, не до встановлення істини, а до створення бази російсько-української ворожнечі й обґрунтування сепаратизму.
Тому, і ліквідацію Січі вони представляють, не як історичну необхідність, а як акт росіянців (великоросійської) агресії.
Грушевський “не розуміє” причин ліквідації Січі і бачить “протиріччя” мотивів, якими порозумівалася ця ліквідація. За його словами („Ілюстрована Історія України, стор. 463), з одного боку, запорожцям ставилося в провину небажання прилучити до сільсько-хазяйської культури родючі степи, що, завдяки цьому, пустували; з інший, ніби-то, вони обвинувачувалися, саме, у культивуванні цих степів і створення свого сільського господарства, чим, за словами Грушевського “розривали свою залежність від російської держави, тому що могли прокормитися власним господарством і бути незалежним”. Про справжні ж причини, що зробили ліквідацію Січі неминучою (про них сказано вище), Грушевський, узагалі не згадує, по тій простій причині, що цим би був розбитий один із пропагандних міфів про “руйнування Січі, — акті російської агресії.”
В описі подальшої долі запорожців після ліквідації Січі, сепаратистичні “історики , уже не обмежуються тільки натяками й умовчаннями, а прибігають до зовсім очевидного перекручення фактів і даних, не вважаючи навіть з арифметикою.
Так, на стор. 464, своєї “Ілюстрованої Історії України” (Київ, 1917 р.) Грушевський, описуючи ліквідацію Січі, говорить: “переважну більшість запорожців не хотіла робитися гречкосіями і вирішила піти тим же шляхом, як після першого руйнування Січі — під турком жити”. На наступній сторінці, він, це “більшість” визначає в 7.000 чіл. Отже, що залишилася меншість було менш 7.000.
Ще сторінкою далі (466), описуючи розкол цього 7.000-го “більшості” і відходів частини його в Австрію, Грушевський говорить: “вісім тисяч запорожців перейшло туди”. А, ще одною сторінкою далі, той же Грушевський повідомляє, що з запорожців, що залишилися в Росії, було сформовано “Чорноморське козаче військо “чисельністю в 17.000”. Не потрібно прибігати до олівця, щоб упевнитися в ступені достовірності фактів і даних, приведених сепаратитичною “історичною наукою”.
В описі ж подій не зв’язаних з цифрами, “наука” ця оперує ще вільніше і підносить невимогливому читачеві “бажане за минуле”. Усе-таки факти, що спростовують це “бажане” — попросту замовчуються.
Так, наприклад, повідомляючи про факт повернення в 1828 р. Задунайських козаків у Росію (зовсім замовчати його не можна), Грушевський говорить, що кошовий Осип Гладкий перевів них на російську сторону “обманом”, що виходить, що козаки йти до росіянином не хотіли. Про, тім же загальновідомому факті (його можна знайти в будь-якій історії війни 1828-29 р. з Туреччиною), що ці “обмануті козаки” усю війну доблесно боролися в складі російської армії проти турків, узагалі не згадує. Тому що згадуванням, спростовувалося б твердження про “обман”.
Про подальшу долю цих “обманутих” козаків, Грушевський говорить, що з них було сформовано “Азовське козаче військо”, але про те, що це було зроблено “у воздаяние за їхню доблесну участь у війні 1828 р.”, звичайно, теж ні слова.
Вищевикладене сепаратистичне висвітлення питання ліквідації Січі приводиться в інтересах читача, що бажає знати історичну правду, а не залишатися в омані, у результаті, сепаратистично-шовіністичної пропаганди, убраної у форму “історичної науки”, що так тісно переплітається з пропагандою, що не легко установити, де кінчається наука, а де починається пропаганда. Це переплетення пропаганди з наукою, на жаль, є характерним для всіх “Історій України”, авторами яких є шовіністи-сепаратисти. Веде ж воно, завдяки перекрученню минулого, до помилкових установок на майбутнє. Тому великим досягненням в області історичної науки і встановлення історичної правди про Запорожжя, треба визнати капітальний, рясно документований, куп В. Голобуцького “Запорізьке козацтво” (1957 р.), присвячений, головним чином, соціальній структурі і взаєминам Запорожжя.
Незліченні документи, що приводяться Голобуцьким, незаперечно, розбивають міф про “безкласове, рівноправне братерство” запорожців і є незаперечними даними для складання точної картини існуючих між запорожцями взаєминами.
Використана література
1. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні.— К., 1991.
2. Симоновский П. И. Краткое описание о козацком малороссийском народе.— М., 1847.
3. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России.— К., 1993.
4. Маркевич H. А. История Малороссии.— М., 1842.
5. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995.
6. Дорошенко Д. /. Нарис історії України.— Львів, 1991.
7. Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво.- К., 1994.
8. Зілинський О. Духовна генеза першого українського відродження //Європейське Відродження та українська література ХІV-ХVIII ст. – К.: Наук.думка, 1993.
9. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: В трьох томах /Пер. з рос. І.І.Сварника. – Львів: Світ, 1991.
10. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994.
11. Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХУІ ст. в Україні. – Чернігів: товариство “Сіверська думка”, 1996.
Похожие работы
... ї моделі заголовного комплексу даного видання: вибору найбільш прийнятних заголовних елементів, прийомів їх літературного й графічного оформлення. Розділ 3. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНИЙ СКЛАД ЗАГОЛОВКОВОГО КОМПЛЕКСУ ГАЗЕТИ „ЗАПОРІЗЬКА ПРАВДА” Свою історію видання відраховує з 1917-го року — тоді вона називалася "Александровська думка" і публікувала новини повіту й губернії. Сьогодні "Запорізьку ...
... йськово-адміністративної влади мала змогу виконувати і забезпечувати внутрішні і зовнішні функції, властиві державній владі.” [3] В організації козацького самоврядування, яке склалося на Запоріжжі, можна віднайти зародки майбутньої української державної організації. І недаремно вчені ведуть відлік її становлення саме з періоду існування Запорізької Січі. Характерно, що ця своєрідна за структурою ...
... льшою інтенсивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, виникла потреба створити свою державу, яка могла б бути більш гуманною до українців. Через те Запорізька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично-державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне пере
... розв’язання; проаналізувати чинники виникнення екологічних проблем. Мета і завдання роботи. Метою роботи є аналіз фізико-географічних характеристик Запорізької області, її природних ресурсів та технологічних особливостей природокористування. Методологія та методика дослідження. Теоретичною та методологічною базою дослідження є фундаментальні праці вітчизняних та зарубіжних вчених з проблем взає ...
0 комментариев