Путч

3.1. Путч.

Кульмінацією протиборства представників двох влад (Президента СРСР М. Горбачова, обраного 15 березня 1990 року на союзному з'їзді народних депутатів, проти Президента Росії Б.Єльцина, обраного 12 червня 1991 року всенародним голосуванням) стали події 19-21 серпня 1991 року, відомі як серпневий путч ДКНС. Російське керівництво, яке очолило боротьбу проти путчистів, що діяли, цілком ймовірно, з мовчазного схвалення Горбачова, розтрощило не тільки ДКНС, але і забезпечило тим самим перемогу Росії, і її верховних органів над союзним Центром. З осені 1991 року Конституція і закони РРФСР, з'їзд народних депутатів і Верховна Рада РРФСР, Президент РРФСР одержали повне верховенство на території Росії. Незалежність Російської Федерації стала реальною.

І сьогодні після ліквідації Радянського Союзу, продовжують зберігатися і діяти фактори, що зв'язували колишні радянські народи, і, насамперед – морально–психологічні, а саме: глибоко усвідомлене почуття приналежності до єдиної великої країни. Тому можна зрозуміти і якось пояснити ті складні відносини, що виникли між народами колишнього СРСР в умовах утворення СНД: багатьом важко змиритися з тією ситуацією, у якій вони виявилися сьогодні. Справді, виникло досить аморфне, не відоме світовій практиці, державне утворення. Із самого початку було невідомо, як воно себе поведе при вирішенні багатьох проблем, як внутрішнього, так і міжнародного характеру.

Навіть порівняно швидкий характер на наслідки розвалу СРСР дає повні підстави для наступного висновку.

3.2. Розпуск СРСР.

Горбачовське керівництво розпочало перебудову з лібералізації політичного життя і мобілізації широких мас для участі в політиці. Однак, офіційна риторика обличала не політичну систему як таку, а лише окремого її скривлення і прославляла демократію як невід'ємний (ленінський) її елемент, відроджений після приходу до влади Горбачова. Іншими словами, “теоретична основа” перебудова мала на меті не стільки зменшення, скільки на ділі посилення легітимності колишньої системи.

Політична система не могла бути одночасно і реформована в демократію, і збережена в обновленому, лише частково демократичному ніж колись, вигляді. Як відомо, ця система споконвічно ґрунтувалася на прямо протилежних принципах.

Переворот, зламування партійно-державних структур СРСР могли відбутися тільки в умовах наростаючих економічних труднощів, що багато в чому визначалися непродуктивними витратами. Після приходу Горбачова до влади був здійснений цілий ряд заходів, спрямованих (на словах) на поліпшення економічного стану країни. Однак поставлені цілі досягнуті не були. Перебудова політичної й економічної систем СРСР закінчилася руйнуванням і системи, і СРСР.³²

Розпад колишньої системи був неминучий, тому що при збереженні основ старої системи так звана демократизація старих владних інститутів зводилася всього лише до заміни зовні новими, але авторитарними інститутами. Демократичний горбачовський режим так і не зміг перебороти внутрішній конфлікт зі збереженими основами колишньої політичної системи і дозволити потрійне протиріччя перебудови: між дійсною метою, активною демократичною риторикою й авторитарними тенденціями системи.

Усе сказане ні в якому разі не применшує значення, які відбулись. Велич і одночасно трагізм перебудови будуть згодом адекватно оцінені. Однак сьогодні у твердих рамках політологічного аналізу приходиться констатувати саме очевидне. У кінцевому рахунку це була ще одна чергова спроба мобілізаційного ривка, що здійснювалася незвичайними, а тому неефективними методами. Метою була мобілізація системи. В результаті система поборола діючий режим.

Зникнення з геополітичної арени настільки могутнього військово-політичного суб'єкта спричинило найсильнішу деформацію «силового поля» усієї світової політики. Безповоротно порушеним виявився той глобальний баланс сил, що установився на планеті в результаті Другої світової війни. Біполярна система світу - СРСР і США, відійшла в минуле.

З іншого боку, скасування ОВД, що було противагою НАТО в Європі, яке послужило своєрідним інструментом підтримки військового балансу, на якому ґрунтувалася світова стабільність протягом останніх 40 років, призвело до помітного порушення цього балансу на користь США. Розпад ОВД є 2-м за значенням після розвалу СРСР фактором, що визначив принципову зміну військово–стратегічної обстановки у світі. Усе це призвело до якісного посилення геополітичних позицій США. В результаті зникнення радянського «центру сили» Сполученим Штатам фактично вдалося здійснити кардинальний перегляд результатів Другої світової війни в свою користь і зайняти місце безумовного глобального лідера по всіх силових параметрах.

Характеризуючи ситуацію, яка створилася в цьому зв'язку, Г.А.Зюганов у книзі «Росія – Родіна моя» пише: «Ключовою ланкою такої стратегії став сценарій розгрому й усунення Радянського Союзу зі світової арени і наступного розвалу історично сформованої геополітичної рівноваги.... Мабуть, вперше в новітній історії одна могутня держава розвалює свого рівнозначного по могутності супротивника без збройного конфлікту, а за допомогою ідеологічного «обвалу» супротивника і ... застосування на його території соціальних технологій «повільної катастрофи» і «громадянської війни низької ефективності».

Сама Росія не тільки не виграла від розвалу СРСР, але і багато втратила. В територіальній області Росія втратила величезні, стратегічно важливі території і позбавилася десятка мільйонів своїх співвітчизників. І сьогодні територіальний устрій Росії з її майже 90 суб'єктами нестабільний. В одній державі діють добрих півтора десятка президентів; між територіями всередині країни нескінченні конфлікти. Росія втратила самі важливі порти, і виходи до моря на Балтиці, на Чорному морі і на Каспії. Проголосивши суверенітет, Росія виявилася в положенні небувалому в її політичній історії. За межами Росії залишилося понад 20 млн. росіян, що стали ізгоями.³³

«Хоча в грудні 1991 року і проголошене створення СНД, всередині нього ще зберігається багато дестабілізуючих факторів, і не усунута небезпека продовження поглиблення хаосу...», - відзначає професор А.М.Хазанов.

У зв'язку з відсутністю законодавчого оформлення кордонів практично між усіма новими державами відразу ж виникли територіальні суперечки. У самій Росії незалежними себе оголосили Татарська і Чеченська республіки.

Тим часом відсутність національної доктрини Росії, України та інших колишніх радянських країн так само як і криза державності і разом з ним етносу, породило дивні устремління до подальшого поділу громадян. На території Росії, де споконвіку проживало і нині проживає російське населення, претендують Литва, Естонія, Фінляндія, Україна, Грузія – держави, що одержали в доступному для огляду і недалекому історичному минулому суверенітет з рук Радянської влади. Більш того, не тільки і не стільки проливаються потоки слів на «імперський гніт» СРСР і «проімперську» Росію, вони вже стали вищим заклинанням в образливих випадах політиканів, що злобують; служать поясненням і виправданням етнократизму в пострадянських республіках. Те, що для народів колишнього Радянського Союзу нині розглядається як «ріст національної самосвідомості», у населення визнається націоналізмом, комуно-фашизмом іншими неписьменними визначеннями. Часом теоретичні вишукування і політичні наміри слідчих і політиків спрямовані своїм вістрям на те, що складає національну гордість великоросів, - на російську самосвідомість. Тим часом це не самоціль, а таке ж об'єктивне прагнення, як і в інших народів. Росії це необхідно не тільки для того, щоб бути надійною опорою всіх росіян, але і щитом регіональної і глобальної безпеки народів сучасного світу.