Atomic, Biological and Chemical

1 Atomic, Biological and Chemical.

Головні характеристики МВ повоєнного періоду.

1) холодна війна;

2) створення системи військових союзів та коаліційна дипломатія;

3) військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної війни, в умовах протистояння двох військово-політичних формувань кожна сторона розглядала іншу як потенційного ворога;

4) виникнення руху неприєднання як наслідок краху колоніальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакції на біполярну структуру МВ;

У 1955 році в місті Бандунг (Індонезія) проходила конференції незалежних країн Азії та Африки. То був перший етап підготовки утворення Руху неприєднання. На цій конференції незалежні країни визнали 5 принципів мирного співіснування, що в історії МВ мають назву “принципи панча шила” (“панча шила” в перекладі означає “5 принципів”). Вперше ці принципи були сформульовані в договорі між Індією та КНР в 1954 році. Нарешті, в 1961 році, в місті Белград проходила 1 конференція Руху неприєднання. Ініціаторами створення цього руху був Єгипет (Гамаль Абдель Насер), Югославія (Тіто), Індія (Джавахарлал Неру). Ідеологом теорії третього світу¹ став Мао Дзе Дун (КНР).

Холодна війна та її наслідки.

1. Причини і сутність політики холодної війни.

2. Ідеологічні фактори холодної війни.

3. Політичні основи холодної війни.

4. Військово-економічні основи холодної війни.

5. Створення військово-політичних блоків.

Восени 1945 року в англійському журналі “Tribune” з’являється стаття Джорджа Оруела відносно розвитку холодних відносин, в якій вперше був використаний термін “холодна війна”. Навесні 1946 року цей термін використовує Барух, американський банкір, видатний політичний діяч, відомий своїм планом ядерного роззброєння (план Баруха). Нарешті, наприкінці 1946 році відомий американський журналіст і політолог Ліппман написав книгу, яка зветься “холодна війна”, яка була присвячена дослідженню політики США після другої світової війни.

Існує декілька точок зору щодо початку холодно війни.

1) Холодна війна розпочалася після 1917 року і після розколу світу на 2 системи: соціалістичну та капіталістичну. Ця точка зору досить розповсюджена.

2) Холодна війна розпочинається після вступу СРСР та США у 2-гу світову війну. Ця точка зору не дуже розповсюджена.

3) Холодна війна датується тією чи іншою конфліктною стадією під час 2-ї світової війни у відносинах між союзниками.

4) Холодна війна розпочинається після 1945 року, або точніше, після закінчення “гарячої” 2-ї світової війни 2 вересня 1945 року.

5) Найбільш розповсюджена точка зору: холодна війна розпочинається після 1948 року. Пояснення цієї точки зору:

а) з 1945 по 1948 рік США та СРСР здійснювали конверсію військового виробництва. За цей період Радянська Армія скоротилася в 6 разів і становила приблизно 2,9 млн. чоловік. Армія США скоротилася в 7 разів і становила 1,6 млн. чоловік.

б) до 1948 року СРСР виводив свої війська з території інших країн: у 1945 році з території Югославії, Чехословаччини та Норвегії, 1946 рік – Данія, Китай, Іран та Болгарія, 1948 рік – Північна Корея.

в) до 1948 року союзникам вдавалось вирішувати питання мирного врегулювання шляхом компромісу.

Після 2-ї світової війни існували такі проблеми:

проблема з Німеччиною. У 1949 році Німеччину було поділено на 2 частини. Але вже у (???);

проблема з союзниками Німеччини: Італією, Фінляндією, Болгарією, Румунією та Угорщиною. В лютому 1947 року було підписано мирні договори;

проблема з Австрією, яка з одного боку була жертвою агресії, а з іншого боку – помічником Німеччини. Саме тому з нею був підписаний “Державний договір” (1955 рік );

проблема з Японією: СРСР не мав мирного договору з Японією, хоча у 1956 року була підписана Декларація про припинення війни і встановлення дипломатичних відносин.

Як видно, до 1948 року всі мирні врегулювання припинилися.

Холодна війна закінчилась наприкінці 80-х – до 1991 року. В 1989 році відбулася зустріч на Мальті двох президентів великих держав (США та СРСР), коли вони констатували завершення холодної війни. Але фактично вона закінчилася зникненням одного із учасників – СРСР у 1991 році.

Хто ж розпочав холодну війну.

В американській історіографії є два напрямки: консерватори та ліберальний.

Консерватори вважають, що ініціатором холодної війни був СРСР. Ліберали вважають, що СРСР та США мають рівну відповідальність за початок холодної війни.

Радянська історіографія впевнена, що ініціатором холодної війни є США та інші імперіалістичні країни. Коли до влади прийшов Горбачов, у 1986 році він сказав, що ми мали значний авторитет, але використати його ми не змогли для запобігання холодній війні.

Причини холодної війни.

1) Перетворення СРСР і США у наймогутніші держави світу, ядерні держави, що претендували на поширення свого впливу у різних регіонах планети.

2) Перемога над фашизмом усунула спільну загрозу, країни антигітлерівської коаліції почали відходити від політики співробітництва.

3) Зміни у співвідношенні сил між країнами Заходу, їх гуртування під американським керівництвом.

4) Помилки та прорахунки у зовнішній політиці, зокрема двох наддержав.

(початок 90-х років) Холодна війна – це етап у розвитку міжнародних відносин. Він охоплює всі сфери взаємодії між державами: політичну, дипломатичну, військову, економічну, ідеологічну і т.д.

(сучасне визначення) Холодна війна – це політична, ідеологічна, економічна та локально-військова конфронтація двох антагоністичних систем – капіталістичної і соціалістичної, та в межах цих систем – СРСР та США.

За основу ми візьмемо перше визначення.

Холодна війна мала два головних параметри:

1) європейський ракурс, як головна складова холодної війни;

2) потім диверсифікація геополітичних параметрів холодної війни, поява нового напряму: Схід – Захід .

Ідеологічні фактори холодної війни.

Енгельс: ”Перш ніж станеться революція, вона повинна пройти в розумі людини”. Це ж стосується і холодної війни: людина має бути підготована до її початку. І голову роль тут грають ідеологічні фактори.

Головними ідеологами холодної війни:

1) в США: Джордж Кеннан, американський дипломат, що до 1946 року працював співробітником американського посольства в СРСР. Протягом 1945-1946 років він звернувся з 3-ма телеграмами до Держдепартаменту США. Найбільш відома його остання телеграма, що в історії МВ має назву “довга телеграма”². У 1947 році він повернувся у США, і в журналі Foreign Affairs він надрукував статтю за підписом “ Mr. X”,в якій він підсумував свої ідеї:

1) СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору:

а) в Східній Європі;

б) у Західній Європі через комуністичні партії;

в) в світі, внаслідок використання національно-визвольного руху.

2) Необхідно стримувати комуністичну загрозу (пізніше така політика отримала назву “Доктрина стримування” – стримування через інформацію, через інформування суспільства про стан речей в СРСР).

3) Комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для хворого суспільства, тому необхідно випрацьовувати позитивну і конструктивну програму післявоєнного світу.

4) Необхідність гуртування країн Заходу для протидії Радянській загрозі.

5 березня 1946 року Черчілль (який отримавши поразку на виборах, приїхав до США вже як приватна особа) виступає у місті Фултон (США) у присутності Президента США Трумена. Там він викладає основні ідеологічні засади холодної війни (оскільки Трумен був швидше практиком а не ідеологом). Основні принципи:

1) Починається епоха протистояння двох систем: тоталітарної та демократичної.

2) Радянському Союзу повинна протистояти асоціація англомовних народів.

3) Велика Британія стане зв’язуючою ланкою між Північною Америкою, Західною Європою і Британськими колоніальними володіннями та домініонами.

В квітні 1945 року відбувся конфронтаційний виступ Молотова (міністр закордонних справ) на конференції в Сан-Франциско (де було утворено ООН).

В лютому 1946 року Сталін виголосив промову перед виборцями³.

В своїй промові “Перший постріл в холодній війні” Молотов головну увагу приділяє, що США, Франція та Британія винні у тому, що Німеччина розпочала 2-гу світову війну. Цитуючи Леніна, він сказав, що між капіталістичними країнами завжди існуватимуть протиріччя, які врешті решт призведуть до розпаду капіталістичної системи, що є на руку СРСР.

“містер “ні”

1 Цей термін вживається і сьогодні.

2 Див. журнал «Международная жизнь», який вперше надрукував всі ці телеграми.

3 В цей час відбувалися вибори до Верховної Ради.

Лектор: Вадим Юрійович Крушинский.

Проблеми мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини у Європі.

1. Принципи післявоєнного мирного врегулювання.

2. Паризька мирна конференція 1946 року.

3. Мирні договори 1947 року з колишніми союзниками Німеччини.

4. Дунайська конвенція 1948 року.

5. Врегулювання австрійської проблеми. Австрійський державний договір.

В процессі роботи на Потсдамській конференції було створено спеціальний орган, який повинен був підготувати процес мирного врегулювання, підготувати проекти мирних договорів і заезпечити їх підписання. Цей орган мав назву Рада міністрів закордонних справ. Перша сесія РМЗС проходила в Лондоні в вересні 1945 року. В ній приймали участь Міністр закордонних справ СРСР Молотов, Держсекретар США Бернс, Міністр закордонних справ Великобританії Бевін, Міністр закордонних справ Франії Бідо, і Міністр закордонних справ Китаю Ван Ши Дзе. Основним питанням цієї сесії було питання про підготовку мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини (Італія, Угорщина, Румунію, Болгарію і Фінляндію).

Існувала також проблема Іспанії. Формально вона не оголошувала війну країнам антигітеріської коаліції, але політика Франко тяжіла до Німеччини. Іспанія було запропоновано вийти з зони Танжера (частина Марокко), яку вона захопила в 1940 році, забезпечити поновлення прав марокканського султана.

Перша проблема, яка виникла на конференції, було те, хто і з ким буде підписувати договори. Справа в тому, що не всі країни антигітлерівської коаліції були у стані війни. Так, наприклад, США не оголошували війни Фінляндії.

У зв’язку з цим СРСР запропонував у розробці і підписанні договорів повинні брати участь тільки ті країни, які знаходились у стані війни, і які підписали угоду про перемир’я. Західні ж країни наполягали, що у підготовці і підписанні договорів повинні брати участь всі члени антигітлерівської коаліції. Великобританія запропонувала скликати конференцію у складі всіх країн антигітлерівської коаліції, куди винести всі питання, які не будуть вирішенні на першій сесії РМЗС.

СРСР не погодився, оскільки це суперечило рішенням Потсдамської конференції. У відповідь Західні країни заявили, що не будуть готувати договір з Болгарією і Румунією, оскільки в цих країнах, на думку західних діячів, були сформовані недемократичні про-радянські диктаторські уряди. Через такі суперечки Лондонська сесія фактично завершилась безрезультатно.

Бірнс запропонував нараду міністрів закордонних справ в Москві, щоб у більш неформальній обстановці вирішити всі питання. В період до московської зустрічі обидві сторони були готові на поступки. Сталін погодився ввести до уряду Румунії та Болгарії представників формально некомуністичних партій. Західні країни погодились, що договори будуть підписувати ті країни, які знаходились у стані війни і підписували умови капітуляції, а після погодження умов договорів в рамках РМЗС буде скликано конференцію щодо остаточного розгляду договорів.

Навесні 1946 року проходить друга сесія РМЗС в Парижі. В ній вже не приймав участь Китай. В центрі уваги були економічні питання майбутніх мирних договорів. СРСР погодився на вимогу Заходу частково компенсувати власність Західних країн у колишніх союзниках Німеччини. Крім того, СРСР погодився на введення в цих країнах режиму найбільшого сприяння на 1,5 роки.

Серйозне питання виникло з приводу територіальних проблем. Мова перш за все йшла про кордон між Італією і Югославією (Проблема Юлійської крайни чи Трієсту). Було прийняте компромісне рішення: Юлійська країна була поділена між Югославією та Італією. Особливий статус отримало місто-порт Трієст, його кінцевий статус, повинна була вирішити ООН. Не було вирішене питання про колишні італійські колонії.

В липні-жовтні 194 року проходить конференція в Парижі, яка повинна була підготувати остаточні тексти мирних договорів. У мирній конференції брали участь представники 21 держави. Треба відзначити, що Паризька конференція мала дорадчий характер: обговорити всі питання, погодити тексти, але остаточне рішення належало прийняти РМЗС. Робота конференції виявилася неефективною. Перш за все у представників невеликих держав виникли дуже серйозні територіальні зазіхання. Греція запропонувала передати від Болгарії до Греції 1/10 території з точки зору “стратегічних інтересів Греції”. Їй відмовили. Тоді Греція запропонувала відрізати шматок від Албанії. Знову відмова. Тоді представник Греції тихенько запропонував представнику Югославії розділити Албанію взагалі.

Іншою проблемою стало судоплавство по Дунаю. Було вирішено, що пізніше буде скликано спеціальну конференцію по Дунаю.

Не була вирішена і проблема репарацій. Західні країни, погоджуючись в основному в цифрах, запропонували брати ці цифри в доларах США чи британських фунтах. Але СРСР вважав, що західні країни прив’яжуть економіку колишніх союзників (а це потенційні члени соціалістичного табору) до себе, і тому наполягав на товарних поставках. Проблема залишалась невирішеною. Врешті решт вирішили знову скликати РМЗС у Нью-Йорку (листопад-грудень 1946 року) і вже вузьким колом зняти всі проблеми і підготувати тексти мирних договорів. Це було розумне рішення, і вже до лютого 147 року договори були завершені.

10 лютого 1947 року було підписано мирні договори з колишніми союзниками Німеччини. СТруктура договорів була схожа для всіх країн. Вони складали з т.зв. блоків:

1) Територіальні постанови.

Італія передавала Франції невеликі території (цей процес отримав назву “вирівнювання території кордону” і стосувався гірських кордонів). Югославії Італія передавала півострів Істрія, півострів Пелла-Гоза, східну частину Юлійської крайни. Греції Італія віддавала Додеканезські острови. Італія втрачала всі свої права на колишні колонії (мова йде про Еритрею, Лівію і частину Сомалі).

Угорщина передавала СРСР Закарпатську Україну, передавала Румунії Північну Трансільванію, невеликі території на користь Чехословаччини.

Румунія погодилась на передачу СРСР Північної Буковини і Бессарабії.

З Фінляндією встановлювались корони, обумовлені договором 1940 року (після війни СРСР і Фінляндії 1939-1940 року). СРСР анексував область Петсамо, тим самим Фінляндія втрачала вихід до Північного Льодовитого океану, а СРСР отримував кордон з Норвегією.

Кордони Болгарії залишались незмінними.

2) Політичний блок.

Зміст блоку - підготовка країн до демократичних перетворень і заборона нацистських організацій в цих країнах.

3) Військовий блок.

Було вирішено, що протягом 3 місяців, війська, що окупували ці країни, мали бути виведені. Для кожної країни окремо визначалися кількість і якісний склад збройних сил.

4) Економічний блок.

Італія мала виплатити СРСР товарами 10 млн. доларів, Албанії 5 млн. доларів, Ефіопії 25 млн. доларів, Греції 105 млн. доларів, Югославії 125 млн. доларів.

Фінляндія повинна була виплатити СРСР товарами 300 млн. доларів.

Греція, після невдачі спроби отримати територію Болгарії, 985 млн. доларів у Болгарії. Але дали лише 45 млн. доларів.

Болгарія виплачувала Югославії 25 млн. доларів.

Отже, з колишніми союзниками Німеччини питання було вирішене.

Залишалось питання судоплавства по Дунаю. Для цього в 1948 році скликається конференція в Белграді. В цій конференції брали участь СРСР, Україна (як член ООН), Румунія, Болгарія, Югославія, Угорщина і Чехословаччина. Окрім них були представники США, Великобританії і Франції (як члени РМЗС) і Австрія з дорадчим голосом (як дунайська країна, але стан її на той час ще не був визначений). Західні країни запропонували залишити в силі конвенцію 1921 року. Але СРСР наполягав, що ситуація змінилась, а тому мають змінитися дунайські умови. СРСР пропоную проект Дунайської конвенції, основними пунктами якої були:

1) свобода судоплавства для торгових судів;

2) свобода судоплавства військових кораблів дунайських країн (окрім ситуації війни між дунайськими країнами, коли необхідно було спочатку отримувати дозвіл уряду країни).

3) заборона судоплавства військових кораблів недунайських країн.

США заявили, що не будуть підписувати цю конвенцію, тоді західні країни просто виключили з Дунайської конференції. Дунайська конвенція вступила в силу в травні 1949 року. В 1960 року до цієї конвенції приєдналася Австрія.

Нарешті, залишилася лише Австрійська проблема. Як ми пам’ятаємо, у 1938 році було проведено політику аншлюсу (Австрія увійшла у склад Німеччини). Тому після 2-ї світової війни Австрія мала особливий статус «постраждалої країни».

Більша часина Австрії була окупована військами СРСР, менша – західних країн. Обидві країни намагалися перетягнути Австрію до себе, розуміючи її стратегічне положення.

СРСР і західні країні зразу ж відмовилися від репарацій для Австрії. Необхідно було знайти вихід, щоб не віддати її в табір противника. Австрія запропонувала застосувати формулу постійного нейтралітету” швейцарського типу¹. У лютому 1954 року СРСР погодився на нейтральний статус Австрії. Австрія попрохала, щоб авторство цієї тези належало Австрії, і в квітні 1955 року австрійська делегація приїжджає до Москви, і СРСР офіційно визнало цей статус. В травні 1955 року у Відні відбулася нарада послів 4-х держав (СРСР, Великобртанії, США і Франції), на якій було узгоджено Радянсько-Австрійський проект договору. Крім того СРСР залишав Австрії німецьку власність в Австрії (приблизно 5 млрд. доларів) і отримував, як компенсацію, нафту на суму 150 млрд. доларів.

15 травня 1955 року міністра закордонних справ СРСР, Великобританії, Франції та США підписали Державний договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії. Кордони встановлювались на момент 1 січня 1938 року. Австрії заборонялося мати зброю масового знищення.

26 жовтня 1955 року австрійський парламент прийняв конституційний закон про нейтралітет Австрії.

Отже, в 1955 році фактично завершується процес післявоєнного мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини.

1 Після закінчення наполеонівських війн, на якому великі держави прийняли рішення про гарантування Швейцарського нейтралітету. Швейцарія не вступає в будь-які військово-політичні блоки і не підтримує жодну з країн.

Проблема мирного врегулювання з Японією після 2-ї світової війни.

1. Проблеми мирного врегулювання

2. Сан-Франциська мирна конференція 1951 року.

3. Радянсько-Японські відносини після Сан-Франциської конференції.

2 вересня 1945 року підписується капітуляція Японії, що означало закінчення 2-ї світової війни. Враховуючи те, що основна участь у війні з Японією була аамериканська (СРСР прифмав активну участь у розгромі Японії на територія Манчжурії лише на останньому етапі війни)вже 25 вересня 145 року з’являється документ Держдепартаменту США під назвою “Основні принципи політики США відносно Японії у початковий період окупації” Якщо відзначити, що окупаційними військами були на 98% війська США (символічний контингент був Австралійський і Великобританії), США запропонували СРСР прийняти учатсь в окупації але при умові командування окупацією генерала Макартура. Основна тема цього документу – здійснення окупаційної політики у Японії повинно були привести до створення там державної влади, яка буде підтримувати цілі США. Отже США не призовували, що основна мета окупаційного періоду – створення лояльної Японської держави. Але враховуючи те, що не лише США брали участь у війні з Японією, потрібно було створити якийсь міжнародний орган, який мав підготувати підписання угоди. Таким органом стала Далекосхідна консультативна комісія (ДКК), і була створена в жовтні 1945 року. До її складу входили: США, СРСР, Китай, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Канада та Нідерланди. Функції ДКК, як це було сформульовано, обмежувалось наданням рекомендацій головнокомандуючому генералу МакАртуру, тобто робота ДКК мала дорадчий характер. В грудні 1945 року в процесу роботи московської наради міністрів закордонних справ, статус та назва комісії змінилася: ДКК змінили на далекосхідна комісія, основною метою її стало формування принципів щодо післявоєнного врегулювання з Японією. Причому великі держави отримали право вето в комісії, щоправда воно стосувалося лише політичних питань.

Окрім ДК було створено Союзну раду для Японії. До неї входили США, СРСР, Китай і Великобританія. Ця організація і перебрала функції консультацій.

Незважаючи на всі створені організації, реальна влада належала головнокомандуючому. У лютому-квітні 1946 року обидві організації розпочали свою роботу.

В червні 1947 року з’являється перший серйозний документ Союзної Ради: “Основна політика відносно Японії після капітуляції”. Там було сказано, що основними завданнями і окупаційного режиму, і основних органів щодо Японії було створення демілітаризованої і демократичної Японії.

Ще одним досягненням роботи і ДК і СР була підготовка проекту конституції Японії. Тут слід відзначити, що на відміну від Німеччини, яка теж підписала капітуляцію і де вся влада перейшла до окупаційних військ, окупаційна влада в Японії вирішила залишити уряд. 3 травня 1947 року Конституція Японії вступила в силу. Велися бедати щодо статусу Японії, яка форма державного правління . До війни Японія була абсолютною монархією, і висувалися думки ліквідувати монархію взагалі. Однак було вирішено залишити Японію конституційною монархією. “Імператорська влада залишалася символом держави і Єдності народу”, як це було записано в Конституції. Дуже важливою, в плані післявоєнного врегулювання, була 9 стаття, яка проголошувала відмову Японії від створення власних збройних сил, і від війни як знаряддя національної політики.

Іншими серйозними документами, створеними спільно ДК та СР, були рішення Про покарання японських військових злочинців, Про реституції пограбованої власності, Про скорочення військово-промислового потенціалу Японії. Отже, робота цих двох органів та виконавчої влади була досить плідною, і Японія була безповоротно зорієнтована на демократичний шлях розвитку.

Проте мирний договір все ще не був підписаний. В 1948 році розпочинається висування проектів, як з боку СРСР, так і західних країн. І тут виникли принципові розбіжності. У процесі врегулювання із колишніми союзниками Німеччини цілі були однакові, незважаючи на територіальні питання, рішення було підписано досить швидко. В Японії, перш за все виникали суперечки щодо статусу Японії як промислової держави, яка могла стати конкурентом США. Тому пропозицією СРСР було не обмежувати розвиток Японської невійськової промисловості. США намагалися створити слабку з точки зору розвитку промисловості Японію.

Ще одним спірним питанням було територіальне питання. Ще в лютому 1945 року в Ялті Рузвельт звернувсядо Сталіна з пропозицією вступити у війну з Японією. І Сталін пообіцяв це зробити через декілька місяців після закінчення війни в Європі, але за умови, якщо США погодиться підтримати СРСР у поверненні так званих “північних японських територій”: Південного Сахаліну та Курильських островів. СРСР вступив у війну, і тепер він досить предметно натякав на домовленість. Але США не бажали підтримувати СРСР.

Проте США були зацікавлені у вирішенні проблем і колишніми колоніями (си підмантадтними територіями) Японії. На початку 1947 року США пропонують Раді безпеки ООН передати мандати на колишні підмандатні території Японії до США. Мова йшла про Каролінські, Маріанські і Маршалові острови. СРСР намагався ув’язати це питання із проблемою “північних територій”, але успіху не було досягнуто.

З 1947 по 1951 рік продовжується робота над мирним договором з Японією. Пам’ятаючи про серйозну дипломатичну перемогу СРСР у Дунайській конференції, Захілні країни повністю перейняли ініціативу. У травні 1951 року з’являється англо-американський проект мирного договору з Японією. Він був погодженим з усіма країнами, які входили у Союзну Раду, крім СРСР. СРСР намагався щось зробити, але єдиний фронт для вирішення Японської проблеми було створено. Тут же США пропонують у вересні 1951 року провести мирну конференцію у Сан-Франциско. Були запрошені всі зацікавлені держави (а їх було 51), але представників держав “з сумнівним державним устроєм” (як писали американські газети): Китайська Народна республіка (вважалося, що справжній уряд знаходився на Тайвані), Корейська народно-демократична республіка, Монгольська народна республіка і Демкратисна республіка В’єтнам¹, причому було розіслано меморандум з приводу того, як буде проходити конференція: “обговорення не буде – лише підписання”. Пам’ятаючи про меморандум США, радянська делегація відразу ж запропонувала поправки до 5 статей і 8 нових статей. Мова йшла про територіальні зміни, яких не було в англо-американському проекті договору (“північні теориторії”) і про визнання суверенітету КНР над Манчжурією. Але пропозиції СРСР навіть не обговорювались. І тут повторилася приблизна ситуація, як на Дунайській конференції. СРСР заявили, що такий договір не підпишуть, і договір було підписано без СРСР (Згадайте про дунайську конферерцію).

Сан-Франциський мирний договір означав, що

припинявся стан війни з Японією;

визнавався суверенітет Японії;

Японія визнавала незалежність Кореї;

Японія визнавала рішення Рада Безпеки щодо колишніх японських підмандатних територій;

Японія відмовлялась від претензій на Курильські острови, на Південний Сахалін і Тайвань²;

Крым того, як традиційно в мирних договорах, було зафіксовано обов’язок Японії випатити репарації, але розмір їх не був встановлений і мав вирішуватися у двосторонніх відносинах Японії із тими державами, яким була нанесена шкода.

Буквально через декілька годин після підписання угоди, делегати перейшли у сусідню будівлю (Офіцерський клуб), і була підписана Японо-Американська адміністративна угода. Тут були сформульовані умови розміщення і обслуговування на території Японії близько 600 американських військових баз та об’єктів. Причому на першому етапі на території цих баз і відносно американських військовослужбовців існував принцип “екстериторіальності”, тобто судити його повинні були за законами США.

Після підписання Сан-Францизької мирної угоди, Далекосхідна Комісія і Союзна Рада для Японії припиняли свою роботу. Але СРСР відмовився від цього і близько місяця наші представники ходили на роботу в Союзну Раду (анекдотична ситуація).

З одного боку СРСР доклав чимало зусиль для того, щоб перемогти у війні з Японією. З іншого боку сконцентрувавши свої зусилля, ССР виграв дипломатичну битву в Європі, створивши європейський соціалістичний табір, але повністю програв її в Японії. Це продовжувалось до 1955 року.

До влади на той час прийшов Хрущов, який намагався вирватись із дипломатичної блокади. Першим проявом стали радянсько-японські відносини. В червні 1955 року СРСР пропонує проект двостороннього мирного договору з Японією. В ньому йшлося про припинення стану війни, відновлення дипломатичних відносин, відмова від репарацій, але визнання Японією суверенітету СРСР над Курильськими островами. Японія погодилась на розгляд цієї пропозиції, вле за умов територіальної претензії Японії на Курильські острови і визнання СРСР права Японії на нерегульований лов риби на Далекому Сході. Радянський союз, зрозумівши, що Японія не погодиться на вирішення територіальної проблеми, йде на безпрецедентний компроміс (оскільки він був зацікавлений у встановленні дипломатичних відносин з Японією).

9 серпня 1955 року СРСР заявляє, що він готовий передати Японії 2 з 4-х островів (Хабомаї і Шикотам). 19 жовтня 1956 року з’являється спільна декларація про припинення стану війни, про відновлення дипломатичних та консульських відносин, і СРСР ще раз підтвердив, що після підписання мирної угоди, він поверне Японії 2 острови. Робота над текстом договору продовжувалася до 1960 року. І тут в січні 1960 року з’являється японо-американський договір про взаємну співпрацю і безпеку. Цей договір продовжував адміністративну угоду (термін існування американських баз продовжувався), крім того Японія дозволяла атомним кораблям США заходити в порти Японії. Останнє викликало негативну реакцію СРСР, і 27 січня 1960 року з’являється пам’ятна записка Радянського уряду: “Нова військова угода³ не сумісна зі зміцненням незалежності і безпеки Японії…Все це обумовлює неможливість передачі островів…”

Історична довідка.

Відкрили Курильські острові російські мореплавці, а острів Сахалін – японці, але ні тим, ні іншим незручно було добиратися. У кінці 19 століття (приблизно 1872 рік) з’являється Петербурзький договір, за яким території обмінювались. Така ситуація існувала до Російсько-Японської війни, яку Росія програла. Було підписано досить принизливий договір для Росії Портмунський (?) договір, за яким Росія втрачала свій вплив в Китаї (Порт Артур, Порт Дальній), крім того всі південна частина Сахаліну переходила до Японії⁴. СРСР після завершення 2-ї світової війни мав право повернути собі територію Південного Сахаліну. Але проблема Курильських островів залишалася, хоча Японія і відмовилися від претензій на них. Коли у кінці 1980 років прийшла “перестройка”, СРСР був готовий обговорювати проблему передачі Курилів. З’являється грандіозний проект, де вони запропонували всім жителям Курилів, які погодяться, переходять разом з островами у підданство Японії; хто не захоче – може переїхати у нове місто, яке будується десь у Сибіру під ключ.

Сьогодні фактично ці острови належать Росії, але юридично все досить заплутано.

1 Всі ці країни вважалися маріонетками СРСР.

2 В договорі не було жодних зауважень щодо того, кому ці острови передавались.

3 Мається на увазі угода між Японією та США.

4 Граф Вітте за цю угоду отримав неофіційне ім’я (рос.) “граф Витте полусахалинский”.

Німецька проблема в міжнародних відносинах.

1. Принципи мирного врегулювання з Німеччиною.

2. Створення ФРН та НДР.

3. Берлінська криза 1959 – 1961 років.

4. Нова східна політика ФРН.

Вперше питання повстало на другій сесії міністрів ЗС. Спочатку було вирішено розв’язати поблему союзників, і лише потів повернутися до Німеччини. В Квітні 1946 року Франція, пам’ятаючи про 1 та 2-гу світову війну, жертвою яких вона стала, пропонує включити до розв’язання проблеми НІмеччини шлях до розчленування її на декілька держав (на її думку це був найдієвіший спосіб забезпечити безпеку Франції). СРСР в цей час підготував документ “Про долю Німеччини і про мирний договір з нею”. Основна ідея Радянського проекту – це створення в перспективі Німецького уряду, який би контролював всю територію Німечини (тобто мова йшла про єдність держави).

Ми пам’ятаємо, що після 2-ї світової війни, Німеччина була поділена на окупаційні зони (спочатку 3 – радянська, американська, англійська, потім з частин американської та англійської з’явилася французька зона) в грудні 1946 було підписано угоду між урядами Англії та США про створення бізонії (тобто про об’єднання американської та англійської зон). Було підкреслено, що мова йде перш за все про економічне об’єднання. Чому саме так? Справа в тому, що після встановлення окупаційного режиму склалася досить парадоксальна ситуація. По ідеї, економіка в американській та англійській зоні мала бути на значно вищому рівні. Але в умовах розрухи, жорстка планова система, що була встановлена в радянській зоні, працювала краще. Тому СРСР, маючи досвід відбудови держави в особливо важких післявоєнних умовах, десь за рік налагодив економічну систему своїй зоні. Так були картки, але проблем з їжею удалося уникнути. Тому потік біженців був спрямований не зі Сходу на Захід (як ми звикли), а з Заходу на Схід.

Але окрум екоомічних проблем, існувала проблема створення єдиної НІмеччини. Вирівшивши в лютому 1947 року питання з колишніми сониками Німеччини, в березні 1947 року на Москоській конференції РМЗС, було оголошено декларацію Гувера, де вперше пролунала ідея про створення сепаратної Німецької держави, тобто для США стало зрозумілим, що ідея контролювати процес створення єдиної Німеччини при такому авторитеті СРСР було досить важко, і тому вони вирішили краще взяти менше, але все ж таки взяти.

СРСР, окрилений успіхами в перші повоєнні роки, навпаки пропонує проект, який мав назву “Про форму і об’єм тимчасової політичної організації Німеччини” і у розвиток цього проекту він запропонував розвиток центральних адміністративних органів. Пам’ятаючи досвід в Японії, пропонує контрольній раді розробити тимчасову конституцію Німеччини. США трохи відступили, і запропонували ідею створення національної ради (своєрідний тимчасовий уряд), але якщо СРСР пропонував створити цей уряд на основі загальних виборів, то США пропонували створити національний уряд з урядів земель.

Одночасно, серйозному обговоренню була піддана і ідея демілітаризації. І тут СРСР мав досить серйозного союзника, такого як Францію. Остання розуміла, що ідея розчленування НІмеччини не пройшла, вони хотіли хоча б демілітаризувати Німеччину. Вона також вела мову про Рур, про те, щоб вивести його з під влади Німеччини.

Тут трапилася ще одна серйохна ініціатива США, яка спочатку носила економічний характер, але зіграла вирішальну роль у створенні ФРН. Мова йде про “план Маршалла”. США, у особі держсекретаря Маршалла, висунула ідею про економічну допомогу Європі, причому цей план розповсюджувався і на Німеччину (а в первинному варіанті, і на СРСР¹ та на Східну Європу²).

Але окрім чисто економічної сторони, США та Англія домовляються про створення так званої Економічної Ради в своїх зонах. Ця економічна рада була фактично наділена парламентськими функціями. Окрім економічної ради, обговорюється проект створення виконавчого комітету з урядовими функціями. Планується створити також 6 директоратів, з функціями галузевих міністерств. Тобто, в 1947 році адміністрація західних окупаційних зон, розпочинають створеня майбутнього державного апарату НІмеччини. Дивлячись на такий перебуг подіц СРСР у грудні 1947 року на 5 конференції РМЗС у Лондоні наполягає на своєму проекті вирушення Німецької проблеми: створення загальнонімецького уряду, майбутній мирний договір повинен бути підписаний Німецький урядом, як це було з колишніми союзниками Німеччини. Для обговорення мирного договру повинна бути скликана мирна конференція, і все це має базуватися на базі ріщень Ялтинської та Потсдамської конференції. СРСР пропонує ствоити центральні німецькі департаменти по основним галузям. Але повернути машину реалізації ідей західних держав було неможливо, тим більше, що ці країни розуміли, що у 1948 році, коли біженці вже потягнулися назад зі Сходу на Захід, СРСР на загальнонімецькі вибори не піде.

Отже лондонська сесія завершилася без результатів.

В цей час в західних землях розширюються повноваження економічної ради (вона фактично стала нижньою палатою парламенту), було створено другу палату – Раду Земель, було створено Адміністративну раду (фактично уряд), верховний суд, центральний банк під назвою Банк Земель, тобто де-факто західна Німеччина являє собою державу.

В лютому 1948 року проходить нарада РМЗС у Лондоні (отримала назву “Сепаратні лондонські переговори”), де беруть участь США, Великобританія, Франція і країни Бенілюксу. Було прийнято рішення про створення сепаратної Німеччини, але залишити окупаційний статус, для того, щоб у СРСР не було спокуси якимось чином впливати на ці процеси. Розуміючи, що проголосити Західнонімецьку державу дуже важко, вони вирішили робити це поступово. Найбільш зримим засобом введення нового режиму є гроші. В червні 1948 року за тиждень до введення нових грошей (марки зони А), американський і анлглійский уряд попередили про це СРСР. Останній судорожно починає друкувати валюту для зони Б, але він не встиг. Західні німці перше виходять зі своєю валютою. Введення валюти вже вийшло з-під контролю СРСР, але залишався західний Берлін, який знаходився в зоні окупації СРСР. Тому уряд СРСР тонко натякнув на те, що слід не поспішати з введенням валюти у західних зонах. Але 26 червня ця валюта виходить в оберт. У відповідь СРСР блокує Берлін. Розпочинається перша берлінська криза. Жодна машина, жоден потяг з будь0яким вантажем до Західного Берліну, не доходить до місця призначення. Жителі Західного Берліну “затужили”.

Але США, зробивши перший крок, роблять і другий – будують так званий “повітряний міст”: літаками перевозили все, навіть вугілля. Щоденно перевозилось 5 тис. тон вантажів (!). Приблизна вартість вантажу, який перекинули до Західного Берліну за місяців 7 найбільш жвавих перевозок – це 300 млн. доларів. СРСР дуже серйьозну надію плекали на погоду. Старожили говорили, що такої гарної погоди восени вже не бачили 40 останніх років. В вересні 1948 р., вже після творення тризонії (в липні 1948 року), західні країни виносять Берлінське питання на засідання Ради Безпеки. До цього Сталін викликав послів трьох держав, що як тільки відмінять західну марку, СРСР зніме блокаду.

Але при всьому при тому, що США намагалися до кінця боротися за свої права у Західному Берліні, різниця була в тиждень. Якби СРСР на тиждень пізніше погодився б зняти блокади, то США б не витримали, і закрили повітряний міст.

В травні 1949 року було підписано 4-хстороннє комюніке, яке пропонувало зібрати конференцію РМЗС і вирішувати все в процесі дискусії. 23 травня 1949 року була скликана 6 сесія РМЗС в Парижі. Це вже була агонія з боку СРСР. Він пропонує новий проект мирної угоди, поновити роботу Союзної Ради. Це стало останньою спробою СРСР показати своє небажання розчленування Німеччини. Але в червні 1949 року, США, Англія та Франція підписують про Верховну союзницьку комісію для Західної Німеччини.

14 серпня 1949 року проходять вибори у Бундестаг. Премогу отримав блок ХДС-ХСС і 20 вересня 1949 року уряд Західної Німеччини приступив до виконання своїх функцій. СРСР нічого не залишалось робити, як дати добро на проголощення 7 жовтня 1949 року Німецької демократичної республіки. Так же як і у західних зонах було створено Радянську контрольну комісію (замість Радянської військової комісії). Як тоді писали “вперше на німецькій землі було створено державу робочиз та селян”. Розкол Німеччини на 2 окремі держави став фактом, і це внесло зміни у міжнародні відносини в Європі. Вже у 1950 році канцлер ФРН Конрад Аденауер (перший канцлер ФРН), палкий прихильник ідеї об’єднаної Німеччини, пропонує провести вибори на всій території Німеччини. Керівник НДР, Отто Гротеволь, пропонує скликати установчу раду, в яку ввійдуть представники обох країн, причому і ФРН і НДР погодились, щоб ці вибори прозодили під контролем ООН. СРСР спочатку підтримав цю ідею, а потім схаменувся, бо населення ФРН в 2 рази перевищувало населення НДР.

ФРН поступово входить до Європи. Перший кроком стало підписання в квітні 1951 року договору про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі. Але ідея проголошення ФРН була невід’ємною частиною збереження окупаційного статусу. І тому в серпні 1950 року уряд ФРН направив урядам США, Англії і Франції Меморандум з питання про нові принципи взаємовідносин між Федеративною республікою та окупаційними державами. (мирного договору ще немає). ФРН пропонує :

стан війни припиняється;

окупація залишається, але мета окупаційних військ – це забезпечення безпеки ФРН;

треда підписати низку угож, які б регулвали відносини між ФРН та Захдними державами.

Через місяць було зібрано нараду міністрів ЗС АНглії, ФРанції та США, які погодилися з цієї пропозицією. Серйозним поштовзом ула війна в Кореї. США планували ввести ФРН у обронні структури Європи задля протидії СРСР.

26 травня 1952 року США, Англія, Франція і ФРН підписують так званий Загальний договір (в історії він ще відомий як Бонський договір). Він відміняв окупаційний статус, ФРН надавалася повна самостійність у внутрішній політиці і обмежена самостійність у зовнішній політиці (обмеження стосувалися питання об’єднання Німеччини і проблема Берліну), західні країни малиправо залишати свої війська в Німечині до досягнення мирного врегулювання.

27 травня 1952 року було підписано Паризький договір про заснування Європейської оборонної спільноти, за участю Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу. Центральним елементом догову було створення о’єднаних збройних сил за участю західнонімецьких контингентів (тобто процес ремілітаризації почався) Ідея була така – створюється так звана Європейська армія, яка буде підпорядковуватись не урядам країн, а спеціально створеному Комісаріату, тобто наднаціональному органу. Але Французькі національні збори не ратифікували цей договір (хоча саме Франція його ініціювала).

В жовтні 1954 року було підписано договір про створення Західноєвропейського союзу і підписується протокол про приєднання ФРН до НАТО за умов: ФРН не буде застосовувати силу для об’єднання Німеччини і не буде виробляти зброю масового знищення. Але цю угоду треба було ратифікувати. СРСР схаменувся (а до 1955 року контактів між СРСР та ФРН майже не було) і 25 січня 1955 року, розуміючи що договір буде підписано не скоро, виходить указ Верховної Ради СРСР про припинення війни з Німеччиною. А в вересні 1955 року, після візиту Аденауера до Мовскви, між СРСР та ФРН встановлюються дипломатисчні відносини. Підписуючи договір про встановлення дипломатичних відносин, Аденауер підкресли, що це не означає визнання територіальних змін обох країн, і наполягав та тому, що він представляє весь німецький народ, а не лише ФРН. На закріплення цієї позиції, в грудні 1955 з’являється доктрина Ханштейна (статсекретар МЗС): всяка держава, яка встановить дипломатині відносини з НДР, автоматично розриває іх з ФРН (виняток було зроблено лише для СРСР): були розірвані дипломатичні відносини з Кубою, Югославією та Занзібаром.

Однак залишалося ще питання Західного Берліну. Хрущов у своїх мемуарах писав: “Що я повинен був робити? Тільки у липні 1961 року НДР залишило 30 тис. людей”. Західний Берлін було поділено. Існували так звані адміністративні кордони, але проблем пробратися в Західний Берлін із Східного не було. Тому було вирішено побудувати посилений кордон між Західним та Східним Берліном. В ніч на неділю, коли люди були за містом, було побудовано кордон спочатку з колючого дроту, а пізніше – бетонну стіну. Середня висота муру – 2,5 м. Загальна довжина – 16 км. Насправді це було 2 стіни, між ними були закладені міни, весь простір прострілювався.

Коли Кеннеді приїхав в Берлін, він досить влучно сказав, що “стіна – це саме мерзотне і переконливе свідоцтво провалу комуністичної системи”.

1 Спеціалісти СРСР вирішили, що з економічної точки зору це досить вигідно, але з політичної – це нонсенс, і СРСР відмовився.

2 Ці країни також відмовилися.

Країни Південної і Південно-східної Азії в міжнародних відносинах.

1. Проголошення незалежності Індії.

2. Проблема Кашміру в міжнародних відносинах.

3. Індо-Китайський прикордонний конфлікт 1962 року.

4. Створення Бангладеш.

Однією з характерних рис післявоєнного устрою окрім намагання створювати соціалістичну систему, був атиколоніальний рух, тобто країни, скориставшись непростим станом метрополій (Великобританії, Іспанії, Франції). Найбільшу роль відіграла Індія – найбільша колоніальна країна Азії.

Навесні 1946 року, враховуючи багато факторів, такі як участь Індії у 2-й світовій війні, міжнародні фактори та неможливість утримувати Індію як колонію, уряд Великобританії вирішує надати Індії статус домініону, як перехідний. Вже серпні 1946 року в Індії було створено тимчасовий уряд під керівництвом Джавахарлара Неру. 3 липня 1947 року Великобританії приймає законопроект “Про передачу влади в Індії”. На той час віцекороль Індії Малмбеттон висуває свій план створення незалежної Індії. Він пропонує поділити Індію на 2 частини, обидві частини отримують статус домініону і називаються “Індія (в офіційних документах Індійський союз) і Пакистан. Пам’ятаючи, що в колишній території Індії було декілька князівств, які мали автономний статус, цей план мав на увазі, що керівники цих князівств, раджі, мають вибір: приєднатися до Індійського союзу, чи приєднатися до Пакистану, чи залишитися під сюзеренітетом Великобританії.

15 серпня 1947 року з’являється “Акт про незалежність Індії”. Лорд Малмбеттон запропонував поділити державу відповідно до релігійного принципу (Пакистан – мусульмани, Індія – індуїсти). Як тільки цей акт було проголошено, розпочинаються релігійні зіткнення, оскільки в Індії не було чітко визначених мусульманських чи індуїстських вулиць, сіл, регіонів. За декілька тижнів загинуло 1 млн. людей, 10 млн. біженців залишили свої оселі. Таким чином, політика “розділяй і володій”, яку провадив уряд Великобританії, спрацювала у досить кривавий спосіб.

Ще однією проблемою була економічна криза, як в Індії, так і Пакистані. Коли Індія була єдиною країною, Великобританія так планувала ї розвиток, що у Пакистані вирощувалася бавовна, а в Індії знаходилися заводи по її переробці.

Окрім всього цього виникає ще одна проблема – проблема Кашміру. Як ми пам’ятаємо, за планом Малмбеттона для князівств існував вибір, куди їм увійти. Магараджа Кашміру вирішив залишитися під сюзеренітетом Великобританії, оскільки він сам був індусом, але більшість населення – мусульмани. В цій провінції жило 3 млн. людей і вона мала стратегічне значення. 22 жовтня 1947 року Пакистан вводить свої війська на територію Кашміру, пояснюючи це тим, що більшість населення – мусульмани. Магараджа звертається по допомогу до Індії. Остання погоджується, але лише якщо Кашмір попросить приєднати його до Індійського союзу. 27 жовтня 1947 року Індія приєднує Кашмір, і звертається до Ради Безпеки ООН зі скаргою, але в квітні 1948 року Пакистан розпочинає війну проти Індії в Кашмірі. Війна тривала до 1 січня 1949 року. В липні 1949 року проходять переговори, де було вирішено поділити демаркаційною лінією Кашмір на 2 частини. На недовгий час проблема Кашміру була вирішена.

Ще одна територіальна проблема – колишні португальські колонії (анклави) на території Індії: Гоа, Діу а Даман. Індія запропонувала Португалії передати ці території Індії мирним шляхом. Португалія проголошує ці території своїми провінціями, розриває дипломатичні відносини з Індією, і звичайно відмовляє передати ці території Індії. Тоді, не без допомоги Індії, на цих територіях розпочинається рух за приєднання до Індії.

В грудні 1951 року Індія дає наказ своїм військам увійти на територію цих провінцій. Португалія направляє скаргу в ООН, але США, Великобританія, Франція виказали тільки “неспокій” з цього приводу, з іншого боку – Індія отримала допомогу країн соцтабору.

Але на цьому проблеми Індії не закінчились. Ще одне протистояння виникло між Індією і Китаєм. Питання було не стільки територіальне (оскільки мова йшла про 125 тис. кв. кілометрів Гімалаїв), як суто політичне – хто буде лідером країн, що розвиваються (це було дуже актуально на початку 60-х років). Китай вирішує будувати через цю територію Каракарумське шосе. Це був перший крок до конфлікту. Іншим кроком стало те, що у 1961 році Індія приймає 100 тис. біженців з Тибету (в тому числі Далай Ламу), які зазнали гонінь з боку Китаю.

Індія запропонувала комплексні переговори, Китай спочатку погодився, але постійно намагається залучити до цих переговорів СРСР (Восени 1962 року Мао Дзе Дун знову планував розіграти радянську карту. Але в той час СРСР був втягнутий у Карбиську кризу, і йому було не). Уряд КИтаю, залишившись насамоті, дає наказ, і його збройні сили входять до Індії. За декілька тижнів вони захопили значну територію. Вже в грудні 1962 року в Коломбо було скликано конференцію представників Бірми, Камбоджі, Цейлона, Індонезії, Гани і Об’єднаної арабської республіки. Були вироблені певні рекомендації і Індія їх прийняла, чого не зробив КНР. Індія виводить війська території Китаю.

В середині 60-х років знову про себе нагадала проблема Кашміру. Скориставшись слабиною Індії після конфлікту з Китаєм, Пакістан потихеньку розпочинає політичний тиск на Індію. А в квітні 1965 року пакістанські війська входять на територію Індії. Фактично, розпочинається нова війна, як раніше писали “індо-пакистанський інцидент”, і в вересні 1965 року голова Ради Міністрів СРСР О.М. Косигін пропонує і Пакістану і Індії свої посередницькі послуги. Обидві сторони погоджуються і 4 січня 1966 року в Ташкенті відбувається знаменита Ташкентська зустріч, де при посередництві Косигіна зустрічаються прем’єр-міністр Пакістана Аюк Хан і прем’єр міністр ІНдії Лало Бахадуру. Було прийнято так звану Ташкентську декларацію. Вона передбачала не вдаватися до сили при вирішенні Кашмірської проблеми, відвести війська до позиції на 5 серпня 1965 року та відновити у повному обсязі дипломатичні відносини. Знову ж таки на певний час ця проблема зникла.

З’являється нова проблема, яка спочатку виявляється як внутрішня проблема Пакістану. Справа в тому, що при поділі поділили не лише на ІНдію і Пакістан, але і Пакістан на Західний і Східний. На території Західного Пакистану жили мусульмани, на території Східного – немусульмани, які було менш впливові в економічному і в політичному житті, при тому, що населення Східного Пакістану давало 60%, і він давав 70% від експорту, а 85% представників у владі були мусульманами. У грудні 1970 року в країні проходять перші демократичні вибори (до цього там була військова адміністрація) до парламенту. Народна Ліга Східного Пакістану отримує 167 місць з 313, тобто більшість, і згідно Конституції, уряд пвинен був формувати лідеер цієїї Ліги, тобто Муджибур Рахман. Існубючий лідер Яхья Хан розпочинає з ним переговори. Він запросив Муджибура Рахмана, де йдуть переговори, а в цей час на териорію Схілного Пакістану перекидаються війська, і розпочинається різанина. Жертви сягнули за 1 млн. Зрозуміло, що це стало початком громадянської війни, причому, дивлячись на територіальний стан Східного Пакістану, 12 квітня 1971 року Ліга Муджибура Рахмана проголошує створення Республіки Бангладеш. Події в Пакістані вийшли з локального на міжнародий рівень. Подальший перебіг подій залежав від Індії, яка зоча і мала свої проблеми, але бажала послабити позиції Пакістану. Тому вона проголошує підтримку Бангладеш. На територію Індії з Бангладешу прийшло декілька мільйонів біженців. Індіра Ганді, приймаючи це рішення, керувалася безумовно інтересами Індії, вона казала, що внутрішнє врегулювання ІНдії буде прийнятне лише при визнанні Бангладешу. Напруженість між Індією і Пакістаном зростає. Пакістан дуже розраховував на допомогу США, тим більше, що існував договір про допомогу 1954 року. Але в тому договорі було написано, що США нададуть всебічну допомогу, але в разі комуністичної агресії (!). Тому США підтримали Пакістан, надавали йому зброю але самі не втрутилися в конфлікт. Китай активно допомагав Пакістану.

9 серпня 1971 року підписується договір “Про мир, дружбу і співпрацю між Індією і СРСР”. Радянський Союз абсолютно не призовував свої симпатії до Бангладешу. Але не дивлячись на це 23 листопада 1971 року Пакістан приймає рішення про превентивний удар по території Індії. 3 грудня цей удар було здійснено, розпочинається наступ на Індію. 4 грудня Пакістан проголошує стан війни. 6 грудня ІНдія визнає Бангладеш як незалежну державу і цим відрізає шлях назад. Індія форсує відносини з СРСР. Останній блокує всі антиіндійські рішення в Раді Безпеки ООН. Ситуація була досить суперевчлива. З одного боку Індія втрутилися у внутрішні справи і підтримала сепаратний рух, але Пакістан розпочав агресію проти ІНдії. США намагаючись продемонструвати свою позицію, зранку 9 грудня 1971 року водить в Бенгальську затоку загін своїх військових кораблів. В обід в ту ж Бенгальську затоку взодить загін радянських кораблів. Ввечері обидва загони залишають затоку і закінчують цю “демонстрацію”, залишаючи Індію і Пакістан насамоті зі своїми проблемами. Індія, отримавши допомогу СРСР, отримує військову перемогу. Тільки полонених було захоплено близько 1 млн. На зміну генерала Яхья Хану приходить цивільний уряд на чолі з Бхутто, який поступово розпочинає процес визнання Бангладеш. 2 червня 1972 року між Індією і Пакістаном було підписано так завану Сімолську угоду, фактично комплексне врегулювання індо-пакистанської проблеми, яка передбачала, що всі спірні питання будуть вирішуватись мирними засобами, обидві країни будуть поважати цілісність території і суверенітет один одного. 23 липня 1972 року було встановлено дипломатичні відносини між Індією і Пакистаном, тобто не дивлячись на дуже серйозні проблеми, які виникали між Індією і Пакистаном, на середину 70-х років ініціатива була в руках Індії (на її користь закінчувались більша частина проблем), звичайно не без допомоги СРСР.

Окрім Індії, в цьому регіоні в 1948 році було проголошено Цейлон (спочатку як домініон в рамках Британської співдружності націй), Бірма, в 1957 році незалежною стала Малайська Федерація, від якої в 1959 році відокремився і став незалежним Сінгапур.

Тобто характерною рисою розвитку регіону Південна Азія стало фактичне позбавлення прямого контролю з боку Англії, але остання не хотіла розривати всі відносини, і тому більшість країн цього регіону залишаються членами Британської співдружності націй, пізніше перейменованою у просто Співдружність націй під контролем Великої Британії.

Міжнародні відносини після

На території цього півострова знаходилось три територіальні утворення: держава Анам (імперія на чолі з Бао Даєм), держава Тонкин і Кохінхіна. Під час другої світової війни Японія окупувала територію півострова Індокитай, в ході окупації сі держави були об’єднані, проголошена автономна держава В’єтнам, а після того, як японці буди вибиті, 2 вересня (в день підписання капітуляції) лідер націоналістичної коаліції (пізніше прокомуністичної коаліції) Хо Ши Мін проголосив незалежну республіку В’єтмін. Але майже відразу на територію цієї держави увійшли війська Китаю та Англії. В’єтнам був озділений по 16 паралелі. В 1946 році Китай і Великобританії звільняють цю територію, але на місце Великобританії приходить Франція. Франція, не готова до прямої інтервенції, спочатку визнає уряд Хо Ши Міна як автономний в рамках так званого французького союзу, що не дуже подобалось Хо Ши Міну. Але вже в кінці 1946 році виникають сутички між Францією і В’єтміном. Фактично, розпочинається відкрита війна.

Розуміючи, що Хо Ши Мін ніколи не визнає владу Франції, вона звертається до Бао Дая (який тепер був головним радником Хо Ши Міна) і в червні 1948 року з’являється угода про створення (відновлення) держави В’єтнаму під керівництвом уряду Бао Дая.

В жовтні 1949 року була проголошена Китайська народна республіка. Спираючись неа підтримку Китаю, Хо Ши Мінь провадить декілька успішних військових операцій проти французів. Китай збільшує допомогу, але в 1950 році розпочинається Корейська війна, і Китай , який спочатку планував втручання у війну, відступає.

Битва при Дьєнбьєнфу. На початку 50-х років США висувають доктрину масованої відплати. І одним із регіонів, де США планували розпочати серйозні антикомуністичні дії була Північно-Сххідна Азія, в тому числі Індокитай. Франція, яка зайняла Дьєнб’єнфу в листопаді 1953 року, вважала, що В’єтмін спробує повернути це селище, і планувала повернути хід подій на свою користь. Французькими військами командував Генерал Навар.

На початку 1954 року була досягнута домовленість про проведення міжнародної конференції по Індокитаю. 26 квітня 1954 року ця конференція розпочала роботу в Женеві, а 7 травня Франція отримала нищівну поразку після блискучої операції Хо Ши Міна. Уряд Бао Даю пав, а Франція отримала поразку.

В результаті в червні 1954 року було підписано Женевську конвенцію стосовно Індокитаю. Цей документ складався з 3-х угод про припинення військових дій. В результаті компромісу В’єтнам було поділено на Південний і Північний. В’єтмінь погодився вивести свої війська с Лаосу і Камбоджі, було створення 3 комісії з мирного врегулювання. На території Індокитаю, існувало 3 держави: Північний і Південний В’єтнам і Камбоджа.

Згідно угоди через 2 роки повинні були пройти вибори, і Хо Ши Мін сподівався об’єднати весь В’єтнам. Але в цей час на арену Індокитаю виходять США. Розуміючи, що під час запланований виборів 1956 року існувала реальна можливість для Зо Ши Міна отримати перемогу, США розробляють доктрину, як утримати владу Бао Дая у Південному В’єтнамі. Бао Дай заявив, що не виконуватиме рішень Женевської конференції.

Для того, щоб контролювати процеси в Індокитаї, в вересні 195 4року Філіпіни, Таїланд, Пакистан, США, Австралія, Нова Зеландія, Великобританія і Франція підписують так званий Манільський пакт (організація СЕАТО – організація договору Південно-східної Азії). Держави зобов’язалися чинити спільні дії в разі агресії проти будь-якого з членів СЕАТО. Ця організація не стала ні ефективною, ні впливовою.

США сформували в новій доктрині три основних завдання:

1) Південно-східна Азія має істотне стратегічна значення для США;

2) теорія доміно – якщо одна держава випадає з ряду “демократичних” держав, то вона потягне за собою інші держави (тим більше, що в Індонезії також виникла загроза комуністичного перевороту);

3) невтручання США безпосередньо у воєнні дії в Індокитаї.

У 1955 році на місце Бао Даю прийшов Нго Ді Дьєн, він проголосив Республіку Південного В’єтнаму, а себе – президентом.

На початку 1960 років в Південному В’єтнамі сталося близько 11-13 спроб державного перевороту. Хо Ши Мін вирішив скористатися цими проблемами. Він формує напівпартизанські військові з’єднання на кордоні. Скориставшись тим, що Нго Ді Дьєн перестав постачати продовольчі товари для населення, а також тим фактом, що він підтримував сепаратні рухи в Північному в’єтнамі, Хо Ши Мін розпочинає активні дії. Він формує із невдоволених південних біженців, об’єднані збройні сили, які отримали назву “В’єтконг”. Більше того, ще в 1960 році не без підтримки Хо Ши Міна було створено Національний фронт звільнення Південного В’єтнаму.

Нго Ді Дьєна було вбито. США зрозуміли, що їх лідер загинув а Національний фронт все більше впливає на політику. Вони формулюють дві несумісні цілі: не пустити комуністів у Південний В’єтнам, не брати участі у військових діях на півострові. Але пізніше, у 1963-1964 роках США схиляються до концепції помірної військової інтервенції: “обмежені контингенти” “військових радників” США на запрошення уряду Південного В’єтнаму входять до країни. В’єтконг, який досить активно веде дії, фактично демобілізував армію Південного В’єтнаму у стратегічних позиціях. Американці, розуміючи, що вже через декілька місяців В’єтконг отримає перемогу, вирішує активізувати свої військові операції. Кількість радників виросла в декілька разів. Паралельно, Північний В’єтнам висилає свої контингенти. Якщо в кінці 1964 році на території В’єтнаму було 23-25 тис радників, то в кінці 1968 року (пік інтервенції) їх було вже близько 600 тисяч.

Позиція великих держав.

Важливим фактором для розвитку подій в Індокитаю, були радянсько-американські відносини. Саме 1963-1964 роки – це спад в цих відносинах. Перш за все це залежало від радянсько-китайських відносин. Після перемоги революції в Китаї, відносини між США і СРСР, який отримав нового союзника, покращилися, але до 1964 року ці відносини різко погіршились.

З іншого боку, існували лише незначні відносини між В’єтнамом на СРСР.

В січні-лютому 1964 року делегація Партії трудящих В’єтнаму (комуністичної) здійснила візит до СРСР, де вона розпочала роз’яснювати прокитайську позицію. Це не сприяло розвитку радянсько-китайських відносин. Тоді, СРСР почав “терпеливо разъяснять позицию КПСС” Більш того, СРСР, досить однозначно дав в’єтнамцям зрозуміти, що не слід дуже активно воювати.

В активні бойові ії вступають США. В липні 1964 року американський есмінець Мед Догс, обстріляв когось, чи його хтось обстріляв. Виник Тонкінський інцидент. Президент Джонсон звернувся до Конгресу США, і просить надзвичайних повноважень для проголошення війни і фінансування її. Все планувалося закінчити за декілька місяців.

Але у СРСР сталася зміна керівництва (у жовтні 1964 році Хрущова замінює Брежнєв), і оточення нового керівника виступало за втручання у конфлікт у В’єтнамі. СРСР розпочинає активну підтримку Хо Ши Міна. Оскільки США використовували масовані бомбардування, СРСР постачає найсучасніші системи протиповітряної оборони. Тоді США міняють тактику і розпочинають використовувати хімічну зброю (перш за все напалм). Казали, що день війни у В’єтнамі обходився СРСР у 1 млн. рублів (більше 3 млн. доларів).

В’єтнам намагається отримати допомогу Китаю. В грудні 1964 року було підписано договір між В’єтнамом і Китаєм, який передбачав введення військ на територію Демократичної республіки В’єтнам (Північний В’єтнам). Апофеозом нової політики стала офіційна заява В’єтнаму, який виразив невдоволення щодо виводу військ з Німеччини (нібито СРСР виводить війська додому, а США – до В’єтнаму).

Активні бойові дії з боку США проти В’єтнаму тривали до 1967 – початку 1968 років. Ця війна стала вкрай непопулярна в США. Виникає ідея повести переговори і потихеньку згортати бойові дії. Демократична республіка по неофіційним каналам погоджується, але Китай виказує різке невдоволення, а не помічаючи реакції Хо Ши Міна, він починає переговори з Національним рухом Південного В’єтнаму. Крім того, Китай розпочинає патрулювання прибережних вод і гальмування радянської допомоги.

Тоді США починає неофіційні переговори з СРСР, останній тисне на В’єтнам.

Вже після втручання СРСР до Чеословаччини, він заявляє, що не може воювати з США і тому краще, і для В’єтнаму і для СРСР, якби війна припинилася в 1968 році.

Ще квітні 1968 році Джонсон запропонував переговори без всіляких умов, погодився припинити війну і запропонував 16 млрд. доларів допомоги. Обидві частини В’єтнаму погодились, але залишався ще В’єтконг. США заперечували проти участі останнього у переговорах, але Хо Ши Мін настояв, і Джонсон відступив. Розпочинаються Паризькі переговори.

Північний В’єтнам, розуміючи, що зараз ініціатива в його руках, не дуже йшов на поступки, і висував такі умови, з якими США не могли погодитись. Тоді Джонсон віддає наказ на відновлення бомбардування. Але це вже була агонія, і починаючи з 1970року розпочинаються актвні неофіційні переговори між Генрі Кіссінджером і представником В’єнтаму. В січні 1973 року розпочинаються нові Паризькі переговори, мова йде про припинення вогню, міжнародний контроль над цим процесом, створення Ради національного примирення, проведення загальнонаціональних виборів. 27 січня 1973 було підписано Паризьку угоду про В’єтнам. США чітко визнали, що це поразка, і погодилися на визнання незалежності, єдності, територіальної цілісності В’єтнаму, відмовлялися від втручання у внутрішні справи В’єтнаму. Було також підписано багато інших договорів про розмінування полів, повернення полонених і т.ін.

Але війна у самому В’єтнамі не закінчується і триває до 1975 року. Північний В’єтнам отримує переконливу перемогу. Ціною перемоги стали 2 млн. загиблих.

В квітні 1976 року проходять вибори в Національні збори. 2 липня 1976 року проходять перші Національні збори об’єднаного В’єтнаму, де була проголошена СРВ – Соціалістична республіка В’єтнам.

США досить мужньо прийняли цю поразку і в середині Вашингтону існує меморіал, де вибито 52 тис. імен загиблих у В’єтнамі.

Тема семінару. Близький Схід в міжнародних відносинах

2-ї половини 40-х – 50-х років.

1. Проголошення незалежності Сирії та Лівану.

2. Доцентрові тенденції в міжарабських відносинах.

3. Генеза палестинської проблеми та виникнення близькосхідного конфлікту.

Міжнародні відносини на Близькому та Середньому Сході в повоєнний період.

1. Геополітичні параметри регіону та його місце в системі МВ.

2. Крах мандатної системи.

3. Утворення Ліги арабських держав.

Регіональні підсистеми МЕВ починають формуватися тоді, коли з’вяються суб’єкти МВ – незалежні держави. Таким чином близькосхідна регіональна система починає формуватися на початку 20-го століття, і була остаточно сформована у 70-х роках 20-го століття. Термін Близьких Схід вводиться у 1903 році американським геополітиком адміралом Мехеном.

Ядром Близькосхідної регіональної системи є країни, які у 1945 році об’єдналися в Лігу арабських держав. Крім того, сюди входить Іран (радянська історіографія відносина Туреччину, Іран і Пакістан до Середнього Сходу) та Ізраїль.

БРС має складний комбінований характер внаслідок наявності там крім арабських держав двох неарабських, а саме Ізраїлю та Ірану.

Значення регіону обумовлене трьома головними групами факторів:

1) геополітичний фактор;

2) економічний фактор – 2/3 світових розвіданих запасів нафти знаходяться на Близькому Сході. Японія отримує 90% своєї нафти з цього регіону, країни Захілної Європи – 60% (протягом холодної війни), США (до 70-х років) – 30%, пізніше (внаслідок політики диверсифікації джерел постачання енергоресурсів) – 10-12%;

3) військово-стратегічний фактор. Цей фактор був дуже важливим у холодній івйні, і саме цей регіон став зоною протиборства двох супердержав. Зараз важливість цього фактору знижується.

Геополітичне значення цього регіону полягає в тому, що він є ареною багатьох конфліктів. Можна виділити такі їх типи:

1) конфлікти між арабськими та неарабськими країнами:

арабські країни Ізраїль (розпочався першою арабо-ізраїльською війною у 1948 році)

арабські країни Іран: Ірано-Іракська війна (1980-188 рр.).

2) конфлікти між країнами регіону та зовнішніми державами (напр. Троїста Агресія проти Єгипту Англії, Франції та Ізраїлю 1956 р.)

3) міжарабські конфлікти;

4) внутрішньодержавні конфлікти (наприклад курдська проблема в Туреччині, Сирії, Іраку та Ірані).

“Анатомія” близькосхідного конфлікту складається з 3-х частин:

1) національний аспект – на національному рівні Близькосхідний конфлікт є конфліктом між Ізраїлем та арабським народом Палестини;

2) регіональний аспект – на регіональному рівні Близькосхідний конфлікт є конфліктом між Ізраїлем та арабськими країнами

3) міжнародний рівень – в конфлікті приймають участь позарегіональні держави.

Початок конфлікту датується 1948 роком, а саме початком Першої арабо-ізраїльської війни (“Перша війна за незалежність”, як її називають в Ізраїлі). Далі були такі збройні конфлікти:

1956 – Троїста агресія Англії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту,

1967 р. – “Шестиденна війна” (або Друга війна за незалежність)¹,

1973 р. - Жовтнева війна (або більш відома на заході назва “війна Йом кіпур”²),