Р. – агресія Ізраїлю проти Лівану

1982 р. – агресія Ізраїлю проти Лівану.

Крах мандатної системи:

Мандатну систему було утворено після 1-ї світової війни. Згідно з цією системою, Великобританія отримала території Іраку, Палестини та Трансіорданії, Франція – Сирію і Ліван.

Ірак отримує незалежність у 1930 році, а у 1932 році стає членом Ліги націй.

Трансіорданія отримує незалежність у 1946 році, а пізніше змінює назву на Іорданське Хашмінське колорівство.

Сирія та Ліван проголосили незалежність у 1941 році, але французькі та британські війська залишили цю територію тільки у 1946 році.

У 1948 році Великобританія відмовилася від мандату на Палестину, і на її території було створено не дві державу, як планувалося, а лише одну – Ізраїль.

Доцентрові тенденції.

Під час 2-ї світової війни посилюються доцентрові тенденції в міжарабських відносинах. На роль об’єднувача претендували:

1) Єгипет

2) Династія Хашимітів (правила у Іраку та Трансіорданії).

У 1943 – першій половині 1944 року Єгипет здійснює активні дипломатичні зусилля по утворенню Ліги арабських держав.

Восени 1944 року в місті Олександрія відбулася підготовча конференція по створенню Ліги арабських держав. Статут Ліги було підписано 22 березня 1945 року всіма незалежними країнами: Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак та Ліван, а згодом через декілька днів приєднується і Ємен.

1 Її розпочав Ізраїль, але з точки зору МП мала превентивний характер проти підготовки Єгипту до війни.

2 Йом кіпур – це свято, коли люди збираються в родиназ і чекають кінця світу. Саме в цей день і розпочалася ця війна.

Семінар. Близький Схід в міжнародних відносинах в 50-х – 70-х роках.

1. Троїста агресія проти Єгипту.

2. Шестиденна війна 1967 року.

3. Генеза проблеми близькосхідного врегулювання в 70-х роках.

Міжнародні відносини на Близькому та Середньому Сході.

1. Виникнення близькосхідного конфлікту та його структура.

2. Міжнародні та регіональні наслідки троїстої агресії проти Єгипту.

3. Палестинська проблема в 60-тих – 80-тих роках.

4. Генеза проблеми близькосхідного врегулювання.

Близькосхідний конфлікт виникає внаслідок першої арабо-ізраїльської війни 1948-1949 рр. Цей конфлікт має такі особливості:

1. Це найдовший, найтриваліший з усіх післявоєнних регіональних конфліктів.

2. З усіх регіональних конфліктів він найчастіше переходив у фазу збройної боротьби.

3. Наявність так званих конфліктів-супутників.

Конфлікти-супутники – це конфлікти, які проходять в тому ж регіоні, що і головний конфлікт, і генеза яких тісно пов’язана з останнім.

В близькосхідному конфлікті такими конфліктами-супутниками є Ліванська проблема, що проходила у формі громадянської війни з 1975 по 1989 рр.

4. Міра його інтернаціоналізації, тобто міра втручання позарегіональних держав, перш за все наддержав та провідних країн Заходу.

Структура близькосхідного конфлікту.

Кожен конфлікт має такі рівні: національний

На національному рівні близькосхідний конфлікт є конфліктом між Ізраїлем та арабським народом Палестини

( в інших підручниках сказано, що він є конфліктом між сіонізмом та Палестинським визвольним рухом. Однак виникає питання, що саме пан Примаков, а саме йому належить перша структура цього конфлікту, розуміє під сіонізмом.

Відомо, що політичний сіонізм як політична течія виникає наприкінці 19 ст.

В 1975 році Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції дає таке визначення: “Сіонізм є формою расизму та расової дискримінації”. Ця резолюція одним із здобутків і української дипломатії, яка разом із радянською, приймала участь у підготовці цієї резолюції. Період 1973-1975 рр. – це був період нафтового буму, коли арабські країни могли купувати голоси багатьоз, якщо не більшості, країн Африки, і саме ця більшість проголосувала за цю резолюцію. Цю резолюцію було скасовано наприкінці 80-х років (1989 році).

На регіональному рівні близькосхідний конфлікт є конфліктом між Ізраїлем та арабськими країнами.

Перша арабо-ізраїльська війна виникає внаслідок того, що після проголошення у 1948 р. держави Ізраїль, всі арабські країни оголосили йому війну. В стані війни опинився Ізраїль, а краще сказати “сіоністське утворення” (у арабській історіографії до 80-х років цей термін вживався замість терміну Ізраїль) та всі арабські країни.

Для довідки: Першою арабською країною, яка підписала мирний договір з Ізраїлем, став Єгипет у 1979 році у Вашингтоні. Другою арабською країною, яка підписала мирний договір з Ізраїлем у 1993 році була Іорданія. Це все.

1967 р. – Шестиденна війна. Її наслідком стала жахлива поразка арабських країн, коли значна частина території Іорданії та Сирії була окупована Ізраїлем. У цьому ж році на нараді Ліги арабських держав в місті Хартум (Судан) було прийнято нову програму ставлення арабських країн до Ізраїлю. В історії МВ вона здобула назву “Програма трьох НІ”: НІ миру з Ізраїлем, НІ визнанню Ізраїля, НІ дипломатичним відносинам з Ізраїлем.

1982 р. – в місті Фес (Марокко) відбувається нарада голів держав арабських країн. Вони приймають програму політичного врегулювання близькосхідного конфлікту. Вони погодились визнати Ізраїль, якщо останній поверне їм окуповану території.

На міжнародному рівні цей конфлікт характеризувався високим ступенем інтернаціоналізації – в цей конфлікт були втягнуті всі наддержави та провідні через економічні (нафта), стратегічні та релігійні фактори.

В США велику роль відіграє єврейське лоббі. Саме США підтримали ідею утворення Ізраїлю і визнали Ізраїль через 11 чи 12 хвилин після його проголошення (щоправда це було визнання де-факто, а визнання де-юре сталося після проведення виборів в Ізраїлі). Радянський Союз першим визнав Ізраїль де-юре. В Ізраїльському кнесеті є монументи всіх діячів, зто сприяв створенню дерави Ізраїль, і на почетному місті знахоиться бюст пана Громико, який голосував за резолюцію розділу Палестини на дві частини.

Однак СРСР був дуже непослідовний в своїй політиці. З 1953 року сталося різке погіршення відносин між Ізраїлем та Радянським Союзом внаслідок компанії антисемітизму в СРСР. І нарешті, у 1967 році, коли СРСР робив спроби зупинити Ізраїль від захоплення арабських країн, він розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, які були відновлені лише у 1991 році.

Генеза конфлікту.

Після закінчення 2-ї світової війни у 1945 році, на Близькому Сході склалася складна політична ситуація. Їй були притаманне протистояння з одного боку, між сіоністських рухів та Великої Британії. Остання, як країна-мандатарій, мала намір продовжити термін мандату, а сіоністські рухи хотіли проголошення незалежності. Останні провели серію тероритичних актів проти Великої британії, яка у квітні 1947 року змісила Генеральну асамблею створити спеціальну комісію у справах Палестини за участю 11 країн: Австралії, Канади, Гватемаи, Індії Ірану, Нідерландів, Перу, Швеція, Чехословаччини, Уругваю та Югославії. Однак ця комісія не змогла дійти до згоди. Було сформовано 2 проекти: “план більшості” – розділ Палестини на 2 частини, “план меншості” – створення єдиної арабо-єврейської держави. 29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея приймає резолюцію 181/2 про розділ Палестини. За неї проголосували 33 країни, проти – 13 країн, 10 утримались. За голосували: СРСР, США, всі країни Східної Європи і союзники СРСР і всі країни Латинської Америки – повторювачі дій США. Проти голосували абсолютно всі країни, що визволились і були представлені в ООН. Утримались: Велика Британія і ще декілька країн Західної Європи.

Територію Палестини було поділено на 3 частини (цифри див. у підручнику): єврейська, арабська та Ієрусалим (2% терторії) під міжнародним управлінням. Причому араби становили більшість як у єврейській частина (єврейська) – проживали і євреї і араби (більшість), в арабській частині про

живали араби у більшості, третя частина –

Вночі з 14 на 15 травня 1948 року було проголошено Державу Ізраїль, і тоді ж всі арабські країни оголошують війну “сіоністському утворенню” і війська Єгипту, Сирії, Лівану і Йорданії, входять на територію Палестини. Арабські країни не мали сучасних збройних сил, крім Йорданії, де командиром був англієць. Командиром об’єднаних збройних сил стає король Йорданії Абдаллаг (?). Спочатку перевага була в руках арабських країн, але Ізраїль отримує допомогу від СРСР та країн Східної Європи і внаслідок цього отримує перемогу. Протягом 1949 року на острові Родос проходили непрямі переговори між Ізраїлем та арабськими країнами. Арабські країни не визнавала Ізраїль, і посередниками були представники ООН. Були підписані угоди про перемир’я.

Наслідки 1-ї арабо-ізраїльської війни:

1) виникнення проблеми близькосхідного врегулювання;

2) подальше загострення палестинської проблеми, Палестинську державу не було утворено. Цьому перешкоджало:

а) позиція Ізраїлю;

б) позиція інших арабських країн, що поділили між собою решту території Палестини (Йорданія – західний беріг ріки Йордан, та Єгипет – Сектор Газа);

в) втручання наддержав.

Після проголошення незалежності, Єгипет був монархією. В 1952 році в Єгипті відбулася антимонарзічна революція. До влади приходить військова організація “Вільні офіцери”, яку очолювали Гамаль Абдель Насер і Анвар Саддат. Перше, що зробили нові керівники – вони анулювали договір 1936 року з Великою Британією і на підставі нової угоди, яку було підписано у 1954 році, англійські збройні сили змушені були залишити територію Єгипту. Але на підставі угоди, вони мали змогу повернутись, якщо буде зафіксовано агресію проти Суецького каналу. Єгипет – наймогутніша в економічному, політичному і військовому плані арабська країна. Він претендує на роль лідера арабського світу. Але йому потрібен був авторитет, і завоювати його модна було лише у боротьбі проти Ізраїлю. А для цього була потрібна зброя. Її можна було взяти у США – головного постачальника зброї для цього регіону. США дають згоду поставляти зброї за умови того, що цб зброю не буде використано проти Ізраїлю. Тоді Єгипет звертається до СРСР, і останній вперше стає постачальником зброї на Близький Схід. В 1955 році були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини та Польщі. На той час МБРР мав надати Єгипту велику позику для побудови Суецької греблі, але значна її частина мала надійти ві США, які відмовляють Єгипту. Насер проголошує нацоналізацію кампанії Суецького каналу. Це викликало міжнародну кризу, відому в історії під назвою “Суецька криза”, дипломатичним шляхом розв’язати її не вдалося. Три країни почали готувати вторгнення до Єгипту. Ця операція отримали назву Три мцшкетери. Спочатку Ізраїль почав війну проти палестинських партизанів. Потім Англія і Франція висунули ультиматум Єгипту і вимагають його відзоду на 100 км від Суецького каналу. Обидві наддержави виступили з осудженням цієї агресії. СрСР звертається до трьох країн з “ракетною нотою”, в якій погрожує використати ядерну зброю. Війна закінчується, спочатку Єгипет залишає Англія і Франція, а Ізраїльські війська залишаються. Тоді СРСР погрожує вислати своїх добровольців. Ізраїль змушений залишити територію Єгипту.

Наслідки троїстої агресії:

1) прискорює розпад колоніальних систем;

2) різко зростає авторитет Єгипту та його лідера Насера;

3) послаблення позиція Англії та Франції на Близькому Сході;

4) посилення позицій США та СРСР і зіткнення їх інтересів;

5) посилення доцентрових тенденцій в міжарабських відносинах, утворення унітарної держави у складі Єгипту та Сирії, що проіснувала з 1958 по 1961 рік (називалася Об’єднана Арабська Республіка, розпалася внаслідок військового перевороту в Сирії).

Західноєвропейська інтеграція у повоєнний період.

1. Створення Європейського економічного співтовариства

2. Еволюція ЄЕС протягом 60-х – 80-х років.

3. Підписання Маастрихтського договору та створення Європейського союзу.

4. Міжурядова конференція ЄС, підписання Амстердамського договору.

Ідея про необхідність об’єднання західноєвропейських країн реальних обрисів на початку 1950-х років. У 1951 року за ініціативою міністра закордонних справ Франції Робера Шумана було утворено організацію під назвою Європейське об’єднання вугілля та сталі. Цю першу європейську інтеграційну структуру утворили 6 держав: Франція, Італія, Західна Німеччина (ФРН), Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вони виходили з того що вугілля та сталь – це такі галузі виробництва, які є основою основ подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу є найважливішою в подальшому розвиткові економіки.

Наступним кроком стало подія 25 березня 1957 році, коли вищезгадані країни утворили ще дві організації: Євроатом та Європейське економічне співтовариство.

Великобританія відмовилася від підписання обох договорів, щоправда це пізніше було визнано помилкою. Вона у 1959 році ініціювала створення іншої альтернативної організації: Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 року було підписано договір про утворення цієї організації, до якого приєдналися: Великобританія, Австрія, Швейцарія, Португалія, Данія, Швеція та Норвегія. Однак вже після утворення ЄАВТ стало зрозуміло, що ця організації не стане конкурентом ЄЕС через слабкість країн, що входили до неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка діяла лише у зовнішньоторговельній сфері, її вплив був дуже незначний. На сьогоднішній день до складу ЄАВТ входять: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

Наступним кроком у еволюції європейської інтеграції стало 20 липня 1963 року. У столиці Камеруну Єунде підписується Єундська конвенція. В ній було закріплено розширення сфери дії ЄЕС і умови співробітництва із 26 країнами Африки, більшість з яких складають колонії Франції.

У 1967 році злиття 3-х організацій (Євроатом, Європейське об’єднання вугілля та сталі та ЄЕС) у організацію під єдиним керівництвом ЄЕС, яку стали називати “парасольковою” структурою.

У 1968 році перший етап європейської інтеграції завершується по трьом основним напрямам:

1) завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано будь які обмеження на пересування товарів через митниці;

2) утворюється єдиний ринок сільськогосподарської продукції;

3) сформовано єдиний механізм координації торговельно-економічної та соціальної політики.

Наступним кроком європейської інтеграції стало підписанння 22 липня 1972 року угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.

1 січня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони вийшли з ЄАВТ). Через два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у 1975 році була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до сфери дії ЄЕС приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії – колишні англійські колонії та домініони.

Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто економічної організації у політично-економічну структуру. Відбулися перші прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент існував з самого початку існування ЄЕС, але до цього моменту національні парламенти делегували своїх представників до Європарламенту. Після червня 1979 року громадяни стали безпосередньо обирати своїх представників до Європарламенту.

1 січня 1981 року відбувається друге розширення ЄЕС: до його складу вступає Греція. Вступ Греції – це один з двох прикладів, коли розширення ЄЕС відбувалося з суто політичних причин (таких випадків в історії ЄЕС було 3). Греція у 1981 році за своїми показниками економічного розвитку зовсім не відповідала стандартам ЄЕС, ця ситуація залишається і сьогодні (Грецію не включили до зони євро). Справа в тому, що в Греції незадовго до цього було скинуто диктатуру “чорних полковників”, і в країні розпочалися процеси демократизації, однак дещо не в тому напрямку, в якому б бажали капіталістичні країни. Серед населення Греції все більше і більше поширювалися соціалістичні та соціал-демократичні погляди, комуністична партія набирала популярності, СРСР був готовий надати їй допомогу. Тому для того, щоб остаточно закріпити Грецію у західній системі, не дати їй вийти з НАТО і стати нейтральною чи потрапити під вплив СРСР, її досить поспішно прийняли до ЄЕС.

У 1982 році відбулася унікальна подія в історії європейської інтеграції – територія ЄЕС зменшилася: рішення про вихід з ЄЕС прийняла Гренландія, яка щоправда не є незалежною державою, а лише автономною частиною Датського товариства. Через три роки (у 1985 році) це рішення було схвалено.

У 1986 році (1 січня) сталося третє розширення ЄЕС (також з політичних причин): до його складу входять Іспанія та Португалія. Причинами стали падіння режиму Франко в Іспанії та падіння військового тоталітаризму в Португалії, а також поява намірів в цих країнах рухатися в напрямку до соціалізму.

Початок 90-х років міг би стати третім прикладом розширення ЄЕС з суто політичних причин за рахунок країн Центральної та Східної Європи.

У 1986 році в еволюції ЄЕС відбувається дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової). Першим кроком мала стати уніфікація законодавства західноєвропейських країн (що і було зроблено підписанням Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи. 7 лютого 1992 року було підписано Договір про Європейсткий Союз у м. Маастрихт (Голландія). В ньому було закладено концепцію трьох опор ЄС:

1) інституціональна: 4 наднаціональних органи управління єдиної Європи: Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;

2) єдина зовнішня політика та політика безпеки;

3) єдина політика в галузі внутрішніх справ.

До 1 січня 1993 року був встановлений термін для ратифікації Маастрихтського договору у національних радах. Однак завершити цей процес у встановлений термін не вдалося. Це перш за все було пов’язано з тим, що частина суверенітету передавалася на наднаціональний рівень. Найбільші складнощі, які ставили під загрозу утворення ЄС, виникли в трьох країнах: Франція, Данія та Великобританія. У Франції до останнього моменту в Національних зборах не ставили на голосування питання про ратифікацію цього договору, оскільки розстановка сил у парламенті була не на його користь. У Данії договір ставився на голосування двічі (що в принципі неприпустимо, однак під час першого голосування було знайдено формальні). У Великобританії ратифікація договру ледь не призвела до глибокої політичної кризи. Ратифікація мала відбутися влітку 1992 року, але у травні було обрано новий парламент, який створив значний опір Маастрихтському договору. Джон Мейджер, тогочасний прем’єр-міністр, призначений за декілька місяців до ратифікації, навіть поставив на карту свою політичну долю і заявив, що якщо Палата громад не ратифікує цей договір, то він подасть у відставку і його партія вийде з Палати громад і проведе позачергові вибори.

З 1 листопада 1993 року Маастрихтський договір набув чинності і замість ЄЕС було утворено Європейський союз.

Через два роки після цієї події (1 січня 1995 року), до ЄС приєднуються 3 країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Велися переговори про вступ до ЄС з Норвегією, однак на референдумі більшість населення Норвегії проголосувала проти. Називають 2 причини цього:

1) традиційно у скандинавських каїнах соціальні стандарти знаходяться на значно вищому рівні, і вступивши до ЄС країна мала б знизити свій рівень¹;

2) Норвегія – єдина країна з 4-х, яким пропонувався вступ, має достатньо ресурсів для власного існування.

Поки що мова про вступ Норвегії до ЄС не ведеться.