ХАРАКТЕРИСТИКА ЕПОХИ 20-30-х рр. ХХ ст

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕПОХИ 20-30-х рр. ХХ ст.

Література завжди була голосом епохи. Не тільки проблеми, які хвилювали художників, а й весь арсенал художніх засобів, сам тво­р­чий метод визначались часом, рівнем розвитку соціальної та худож­ньої думки суспільства.

Кожна епоха має свою систему соціальних та філософських пог­ля­дів. Художник, навіть тоді, коли у розумінні історії та людини ви­­переджає епоху, не може бути вільним від впливу сучасних йому уявлень про закони та сутність суспільного розвитку. І це відби­ва­єть­­­ся на характері його ідеалів. Реальна дійсність, соціально-фі­ло­соф­сь­кі та ідейно-естетичні уявлення про людину, суспільство та зав­да­н­ня мистецтва завжди мають пряме відношення до худож­ньо­го ме­тоду письменника.

Початок 1920-х рр. К. Паустовський назвав “часом великих спо­ді­­вань”[13]. І справді, ще жили у пам’яті заманливі гасла революції, зда­­валося, що утопія може стати реальністю.

У цей час ідея революційного боргу, захисту пролетарської спра­­ви від посягань “буржуїв” та “світового капіталу” спонукала дея­ких радикально налаштованих інтелігентів співпрацювати з ВЧК. В “Ав­­то­­біографії”, де Бабель розповідає, як за порадою Горь­кого він на сім років “пішов у люди”, написано серед іншого “був че­кіс­том”[14] (дочка Бабеля це заперечувала)[15].

Це був час, коли руйнувалося старе та необхідно було вирішити, яким саме буде нове. У літературі приблизно з 1923 р. виникають числені угрупування, які проіснували до початку 1930-х рр.[16] Кожна гру­­па письменників мала свою думку стосовно подаль­шо­го роз­вит­ку літератури. Міжгрупова боротьба найчастіше зводи­ла­ся до за­хи­с­­ту “своїх” та всілякої ганьби “чужих”.

З розвитком тоталітарної системи влада зрозуміла, що їй необ­хі­д­но мати підтримку з боку письменників. Так виник літературний стиль, що отримав назву “соціалістичний реалізм”. Багато письмен­ників виїзжає на місця та пише книги про чудовий хід колек­тиві­за­ції та індустріалізації (Паустовський, наприклад, написав книгу про освоєння Кара-Бугазькогї затоки у Каспії)[17].

Особливо жорстким став контроль держави над літературою піс­ля появи 23 квітня 1932 р. Спілки радянських письменників, що об’єд­­нувала всіх письменників, які підтримували радянську владу.

Вичерпну картину цієї епохи залишив Булгаков у своєму безсме­р­т­но­му романі “Майстер та Маргарита”. Він описує дію цензури, ко­­­ли ніщо не може бути надрукованим без дозволу партії. Все, що супе­речило поглядам влади, не мало право на існування. Булгаков пи­ше про спілку письменників, як про сотні бездарностей, що утри­муються владою. І найголовніше – він протиставляє справжнього пи­­сь­менника – Майстра – радянізованому – Без­дом­но­му, який пише на замовлення влади. Автор недарма не дає Майст­ро­­ві власного іме­ні, він символізує ціле покоління справжніх письмен­ників. Май­с­­­тер не може вільно творити в умовах радян­ської дійсності і Бул­га­ков переносить його в інший світ, туди, де йо­го творчості нічого не буде заважати. На жаль, реальним майст­рам того часу так не пощ­а­с­тило.

3. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІСАКА БАБЕЛЯ

Бабель Ісак Еммануїлович народився в 1894 р. в Одесі в ро­ди­ні купця. Його перші роботи, що пізніше увійшли до “Одесских рас­­­­сказов”, були опубліковані 1916 р. в журналі М. Горького “Лі­то­пис”. Та царські критики визнали їх грубими та непристой­ни­ми. На від­мі­ну критиків, Горький похвалив короткий, натуралістич­ний стиль молодого письменника, в той же час порадивши йому “ба­чи­ти світ”[18].

З 1917 по 1924 рр. Бабель змінив кілька професій, воював у Пе­ршій Кінній армії. Увесь цей час, як писав сам письменник, він вивчав життя, набирався життєвих вражень, не забуваючи про сло­ва свого старшого товариша[19].

Після громадянської війни матеріалом для його літературних ви­ступів послужив побут Першої Кінної армії. Перша його опо­відь із циклу “Конармія” з’явилась у 1923 р.[20] У “Конармії” Бабель роз­кри­ває перед читачем правдиві та повні трагізму сторінки літопису громадянської війни в Росії.

Надалі творчість письменника, що стосується тематики, роз­ви­ва­лася дво­ма основними напрямами: з одного боку, він пише ряд но­­­вел, об’єд­наних у книгу “Конармія”, з іншого – розробляв на ма­те­­ріа­лах єв­рей­­ського містечкового побуту п’єси для театру (“За­хід”) і кіне­ма­тографічний сценарій (“Беня Крик”). Останні, в свою чергу, чітко по­­діляються на автобіографічні та епіко-романтичні, го­ловним персо­на­жем яких є Беня Крик.

 Своєю ходожньою манерою Бабель виділяється навіть серед яс­к­равих та своєрідних літературних талантів 20-х років. В ньому, за ви­словлюванням головного редактора журналу “Красная новь” Во­ро­н­ського: “…мечтатель сталкивается…с реалистом, ощутившим глу­бо­кую правду непосредственной реальной жизни, может быть, гру­­бой, но полнокровной и цветущей. Столкновением этих про­ти­во­­положных эмоций и настроений питаются основные движущие мо­­тивы его тво­р­чества, причем реалист Бабель решительно по­беж­дает мечтателя”[21].

Бабель чудово знає те особливе середовище та тих пер­сона­жів, яких описує. За спогадами К. Паустовського, Бабель взагалі писав спи­­раючись тільки на те, що бачив, спостерігав сам. Він казав Паус­то­вському: “Я не умею выдумывать. Я должен знать все до пос­ле­­дней прожилки, иначе ничего не могу написать. На моем щите вы­ре­зан де­виз – подлинность!”[22] Саме тому над “Одесс­кими рассказами” витає осо­бливий дух Молдаванки, дивна суміш бандитизму та мі­с­течкового міщанства: торговки “тьоті Пєсі”, “ари­с­тократи” і богачі Тартаков­сь­кі та Ейхбауми, рабіни і прикаж­чики створюють з бан­ди­та­ми свій світ з особливим побутом, пра­ви­лами та етикою. Найголо­в­ні­ший ге­рой “Одесских рассказов” Беня Крик – химерне поєднання цьо­го мол­да­ванського міщанства, бан­дит­ської сміливості, диво­ви­ж­ної сприт­но­с­ті та вправності. Герої Бабеля завжди в русі, в дії. Письменник чу­до­во володіє діалогом. Його пер­сонажі розмовляють своєю мовою, в діа­лозі немає літературщини, стилізації.

Літературна мова та різні пласти живої розмовної мови були тією стихією, в якій Бабель почувався вільно. В мові героя, в само­му

її складі, у тих словах та виразах, які він застосовує, Бабель чу­дово передає характер людини, її світогляд.

У 1930-ті рр. присутність Ісака Еммануїловича в літературі бу­­ла майже епізодичною. Його мовчання стало притчею во язицех, а після смерті у 1936 р. могутього патрона Бабеля – Максима Горь­ко­го, про­сто небезпечним. Він розумів це, але виправити станови­ще вже не міг. Проте мовчання Бабеля зовсім не означало творчого безпліддя. Важ­ли­вим свідоцтвом цього є спогади фізика Олексан­д­ра Вайсберга, автора спогадів про радянські в’язниці, що відвідав Іса­ка Еммануїло­ви­ча в Москві у 1932 р.: “…я спросил у писателя: “По­чему вы больше не пишете?” На что Бабель ответил: “Кто вам сказал, что я не пишу?” – и показал на полке десяток пере­плетен­ных томов. Но это были ру­ко­писи. Бабель сделал иро­ничное заме­ча­­ние о возможной судьбе этих текстов, если бы он предложил их издательству. Где эти неизданные произведения?”[23]

Через сім років можна було запитати: а де ж сам Бабель?

Письменника чекала жахлива доля. У травні 1939 р. його ареш­­­­тували. 17 березня 1941 р. Ісак Еммануїлович Бабель був роз­стрі­ля­ний в одному з підвалів московських в’язниць[24].

Бабель загинув, тому що не вписувався як художник у Вели­кий Радянськмй Міф. Саме уявлення Сталіна про розвиток літера­ту­ри в СРСР у корні протирічило естетичним поглядам Бабеля.

Після смерті Сталіна в 1953 р. Бабеля було реабілітовано і його твори знову почали видаватися.

У наш час творчість Бабеля має багато прихильників. Він був, безумовно, дуже талановитою людиною. Його люблять за ори­гі­наль­ність та неповторність, почуття гумору та оптимізм.