Зміст та структура документознавства як науки

Курсова робота

 

Зміст та структура документознавства як науки

Зміст

ВСТУП

1.  Трактування документознавства як наукової дисципліни: історіографічний аспект

2.  Традиційне документознавство: структура

3.  Структура сучасного документознавства (Н. Кушнаренко, М. Слободяник, С. Кулешов, Г. Швецова-Водка)

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Питання щодо визначення документознавства та його місця у системі наук належать до числа найбільш дискусійних та актуальних для сучасної бібліотечної освіти. За останні роки минув шлях від включення документознавства у число обов’язкових загально професійних дисциплін до заміни його документологією. Останнє рішення пояснюється необхідністю відмежуватися від так званого «традиційного документознавства», котре сформувалося у надрах архівознавства. В той же час термін «документознавство» вже затвердився у якості позначення наукового та освітнього напрямку , заснованого на широкій трактовці документа ( як будь-якого матеріального носія з записаною на ньому соціальною інформацією).

Також слід зазначити, що документознавство належить до розряду молодих наук, воно ще остаточно не сформувалось як наукова дисципліна. Слід додати що документознавство, також, не має чітко сформованої структури.

Ця проблема є актуальною, тому що набула висвітлення у працях багатьох зарубіжних та вітчизняних науковців і дослідників. Серед них, Поль Отле, С. Г. Кулешов, Г. М. Швецова-Водка, Н. С. Ларьков, В. В. Бездрабко та багато інших. У працях П. Отле викладені фундаментальні основи документознавства. Основні етапи щодо розвитку документознавства та його історії розкрито у працях І. О. Белоусової, Г. М. Швецової-Водки, В. В. Бездрабко та С. Г. Кулешова. Предмет і об’єкт сучасного документознавства в Україні вивчався І. Б. Матяш. Думки щодо структури документознавства було викладено у працях Г. М. Швецової-Водки, Н. М. Кушнаренко, С. Г. Кулешова та М. С. Слободяника.

Об’єктом дослідження є документознавство як наука.

Предметом дослідження є зміст та структура документознавства як науки.

Мета дослідження – дослідити зміст та структуру документознавства як науки.

На основі об’єкта, предмета та мети дослідження було сформульовано наступні завдання:

–   розглянути трактування документознавства як наукової дисципліни: історіографічний аспект;

–   розглянути традиційне документознавство та його структуру;

–   розглянути структуру сучасного документознавства.

У процесі написання курсової роботи були використані наступні методи:

–   На теоретичному рівні: аналіз та синтез, інформаційний, історичний,термінологічний, структурний підходи, дедукція та індукція та інші;

–   На емпіричному рівні: огляд літератури.

Методологічну основу дослідження складають емпіричні та теоретичні методи пізнання, а саме: інформаційний, історичний, структурний, термінологічний, системний, структурно-діяльнісний підходи, абстрагування, аналіз та синтез, індукція та дедукція, сходження від абстрактного до конкретного та ін.

Курсова робота складається зі вступу, одного розділу, висновків та списку використаних джерел. Основний текст містить 28 сторінок, список використаних джерел налічує 15 найменувань.

1. Трактування документознавства як наукової дисципліни: історіографічний аспект

Зародження документознавства було пов’язано з так званим «практичним», чи прикладним документознавством, тобто з виникненням самої сфери праці с документами як специфічної галузі людської діяльності і здобутком її певної самостійності. На перших порах це проявлялося в поясненні і створенні правил роботи з різними документами і вимог до самих документів на практиці, у керівничому процесі, у прикладній сфері. Подібні правила стали складатися ще в державах Давнього Сходу, Греції та Римі. Тоді ж виникла потреба в документній систематизації, та з’явилися перші такі розробки – описання документів та їх збірок, каталоги [6, с.14].

Документознавство є науковою дисципліною, сформованою на базі архівознавства. Воно виникло як результат усвідомлення архівістами значення добре організованої документації для гарного архівного фонду й отримало самостійне значення. Ще у 1914 році археолог-архівіст Ф. А. Ниневе зазначав, що запропоноване проведення реформи діловодства були прийнято істориками добре тому, що вони «очікували для себе кращих часів – полегшення і прискорення в їх кропіткій та часто невдячній праці в архівах». Історичність документознавства визначається методами досліджень і розробок і характером самого досліджуваного об’єкта – документа, як об’єкта, що еволюціонує, розвивається по своїм законам, виявлення та пізнання яких є єдиним шляхом вироблення раціональних вимог до сучасного документа [12, с.5].

Документознавство, як й інші молоді наукові дисципліни, маючи широкий практичний вихід у різних галузях людської діяльності, підійшло до стану, коли необхідність узагальнень і розроблення власної теоретичної бази стала нагальною потребою і неодмінною умовою подальшого розвитку.

Ситуація, що склалася, вимагає чіткого дисциплінарного та міждисциплінарного розмежування, уточнення зв’язків і підпорядкованості, визначення пріоритетів і побудови моделі наукової дисципліни, яка на межі двох століть потребує чіткого окреслення свого місця серед інших відомих наукових дисциплін.

Ознакою зрілості будь-якої наукової дисципліни вважається наявність парадигми – «визнані наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковій спільноті модель постановки проблем і їхніх рішень».Парадигма вбирає чотири компоненти: типового зразка дослідження; уявлення про предмет, який вивчається; теорій; методів і процедур дослідження.

Базовим компонентом є уявлення про предмет, який вивчає конкретна наукова дисципліна – « Документознавство» вивчає документ.

Постановка питання про формування нової наукової дисципліни належить К. Г. Мітяєву, який вперше увів до наукового обігу середини XX століття термін «документознавство» і дав визначення його «як наукової дисципліни, що вивчає в історичному розвитку способи, окремі акти і системи документування явищ об’єктивної дійсності і створенні у результаті документування окремі документи, їхні комплекси і системи.

Визначаючи документознавство як наукову дисципліну, що вивчає різні документи і проблеми, які з’являються в означеному процесі, К. Г. Мітяєв справедливо відзначає, що документи, способи і системи документування вивчають різні науки і наукові дисципліни у відповідності зі своїми специфічними завданнями. І. А. Нілова погоджується з К. Г. Мітяєвим що, дійсно, документ як специфічний матеріальний об’єкт соціального походження, маючи основним елементом структури інформаційну складову, опосередковано може виступати як об’єкт будь-якої дисципліни. Означена властивість документа як такого і призвела до галузевих підходів і визначення претензій на право теоретичних підходів і теорій з точку зору історичної науки, джерелознавства, юриспруденції, архівознавства, діловодства, економіки, статистики, інформатики тощо.

Документознавство розглядає документ як такий (узагальнений предмет), не аналізуючи його с точки зору засобу для вирішення конкретних завдань.

Роботи К.Г. Мітяєва становлять великий науковий інтерес як продуктивний погляд на нову наукову дисципліну, в подальшому ніким не заперечений. Однак І. А. Нілова вважає, що у всіх працях вченого можна виділити лейтмотив двоякості об’єкта документознавства: історія та технологія діловодства (обмежена сфера документування), з одного боку, і технічні документи з іншого [8, с.27 – 28].

Документознавство як наукова дисципліна має науково-методологічний базис, який розвивається на основі теорії інформаційної діяльності як одного з нових наукових напрямів сучасності, який визначає, що будь-яка доцільна діяльність суспільства базується на інформаційному процесі. Тому поняття інформації є найважливішим у теорії документознавства.

Теоретичною і методологічною основою науки про документ є філософська теорія відображення, яка дає можливість визначити інформацію як результат введеного в інформаційну взаємодію інваріанта відображення, зафіксованого акту сприйняття, який у формальній комунікації стає одним з елементів системного матеріального об’єкта [8, с.29].

Важливо також зазначити, що документознавство належить до розряду молодих наук, воно ще остаточно не сформувалось як наукова дисципліна, однак пройшло в своєму розвитку кілька етапів.

Історично першою вважається документаційна наука, що виникла в кінці XIX ст. і отримала міжнародне визнання у першій половині XX ст. Предметом її була документаційна діяльність, що включає процеси збору, систематизації, зберігання, пошуку і поширення (а з середини 1940-х років – і створення) документів у всіх сферах суспільного життя. Ця наука ще мала назву «книго-архіво-музеєзнавство».

Основоположником документаційної науки є Поль Отле. Він пропонував назвати науку, що вивчає документну діяльність, бібліологією або документологією, що було пов’язано з ототожненням книги і документа.

Історія документаційної науки виявилась короткою. У середині XX ст. (50 – 60 рр.) процеси комунікації починають розглядатися не тільки у ракурсі одного з їх засобів – документа, але й ширше – як інформаційні. Поняття «документ» поступається місцем поняттю «інформація», оскільки перше є похідним від другого. Первинні уявлення про предмет науки були модернізовані й набули інформаційного та кібернетичного змісту [5,с.149].

З початку 1960-х років починають розвиватися наукові напрями під назвою документалістика й документознавство. Перша розглядається як прикладна галузь кібернетики, що займається оптимізацією управління документними системами всіх типів – від образотворчого до канцелярського діловодства [5,с.150].

Документознавство в цей період розвивається як науковий напрям, у завдання якого входить вивчення в історичному аспекті розвитку способів, окремих актів і систем документування явищ об’єктивної дійсності та його результату – створення документів, їх комплексів і систем. Пізніше під документознавством почали розуміти науку про правила оформлення адміністративних документів і ведення документаційного господарства. Документознавство ототожнюють з діловодством і розглядають як розділ архівознавства. Таке вузьке трактування документознавства збереглося й до наших днів. Воно є одним з багатьох трактувань документознавства, бо остаточне поняття ще не сформовано.

На початку 1990 років відчувається необхідність у створенні науки про документ або комплексу наукових документознавчих дисциплін. Для узагальнюючої назви науки про документ починає використовуватися низка назв: інформаційно-комунікаційна наука, документаційно-інформаційна наука тощо. Ядро такого комплексу наук про документ складають бібліотеко -, бібліографо-, книго -, архіво-, музеєзнавство й інформатика. Загальним для них є дослідження документа як об’єкта, створеного спеціально для передачі інформації.

Таким чином, кожна з цих галузей знань має свої спеціальні завдання, форми й методи роботи з документами, проте теорія й історія документа є спільними для них. До загальнотеоретичної проблематики відноситься, перш за все, функціональний аналіз документів, вивчення їх особливостей як матеріальних об’єктів із зафіксованою в них інформацією, питання класифікації й типологізації документів тощо. Вивченням загальнодокументних питань повинне займатися документознавство [3,c.32].

Вище були розглянуті основні етапи становлення документознавства, тому тепер доцільно перейти до людини, яка внесла поняття «документознавство» до світової історії. Ця геніальна людина – бельгійський вчений Поль Отле.

Поль Марія Гислен Отле, бельгієць, народився у Брюсселі 23 серпня 1868 року в дуже заможній родині. В юності Поль вирішив стати адвокатом та вступив до Лувенського університету. Після довгих міркувань він відмовився увійти в еліту юристів. У п'ятнадцять років у Отле виявився талант до створення документів і до їх класифікації. В 1890 році він став доктором права і все ж таки розпочав адвокатську діяльність. Однак судова практика була йому не до душі. Отле сподобалися ідеї філософа-позитивіста Спенсера, який намагався створити «абсолютно єдину систему пізнання». Філософські ідеї Спенсера змінили світосприйняття Отле, і поступово привели його до розуміння того, що всі данні про універсальну систему знань в змозі дати бібліографія [9, с.7].

Апелюючи до наукової спадщини відомого вченого, багато дослідників охоче заносять його до рангу основоположників документаційної науки, бібліології, документології, документознавства, інформатики та інших дисциплін. Безперечно, сучасні термінологічні дискусії щодо змісту названих понять ускладнюють однозначність твердження і розрізнення їхніх тлумачень, утім, якщо існують подібні припущення, варто шукати безпосередні й опосередковані чинники таких висновків. Та найпоширенішою є думка про заснування ним науки під назвою документація.

У зв’язку з захопленням ідеями Спенсера, праці П. Отле відзначаються наслідуванням основних ідей позитивізму. Прагнення універсалізувати, уніфікувати, математично прорахувати й вирішити процеси документування свідчать про прийняття й освоєння методології О. Конта (1789 – 1857) і Г. Спенсера (1820 – 1903), що базується на упевнених завіряннях можливостей вибудувати єдину, позитивну, ідеальну науку (соціальну фізику чи соціологію) – «сукупність універсальних і очевидних, безсумнівних і необхідних положень, систематично організованих, виведених залежно від предмета безпосередньо чи опосередковано, і така, що дає внутрішню освіту його властивостям, а також законам дії», науково-методичний арсенал якої складуть набутки природничо-технічних наукових знань [1, с.15]. Серед усього наукового здобутку П.Отле, спеціально чи опосередковано присвяченого документології, особливо поціновуємо «книгу про книгу» (за визначенням автора) – «Трактат про документацію» (1934), що став своєрідним підсумком роздумів автора щодо змісту науки про документ. За визначенням самого автора, «Трактат про документацію» присвячено «загальному викладу понять, що належить книзі чи документові».

Вивчення праць П. Отле робить цілком очевидним полісемантичне розуміння терміна документація при оперуванні ним. Окрім його тлумачення стосовно наукової дисципліни, трапляється дефініціювання в значенні сукупності документів та функції документування. Обмеження значеннєвого простору поняття документація відбувається через перелік її складових. Документацією виступають: 1) окремі документи, 2) бібліотека як колекція самих документів, 3) бібліографія (описання і класифікація документів),

4) документальні архіви (досьє, матеріали документації), 5) адміністративні архіви, що містять будь-які документи установи, 6) архіви давніх документів (рукописи, у т. ч. юридичні документи громадських організацій, приватні, комерційні документи), 7) документи, відмінні від бібліографічних і графічних (музичний твір, надписи на камені, кіно, фільм, фільмотека, фонограф, диск, дискета), 8) музейні колекції (експонати, зразки, моделі та ін. тривимірні об’єкти), 9) енциклопедія як діяльність із кодифікації й узгодження інформації. Аналізуючи авторське бачення змісту поняття документація, легко, як зазначає В.В. Бездрабко, переконатися в тому, що запропонований перелік охоплює різні за етимологією, природою, змістовим навантаженням категорії – факт і процес. В одній низці маємо об’єкт (види документів) і дії (описання і кваліфікація), проваджені з ними, що є порушенням звичної формальної логіки. Недосконалість подібної диференціації документації додатково засвідчує складність класифікації носіїв інформації, тобто документів у найширшому розумінні, зокрема виокремлення із усієї розмаїтої ознакової палітри тих із них, що могли б стати об’єктами, спільними для типологізування і відмінними для класифікування. А тверде переконання П. Отле, що документація не може бути самодостатньою, бо вона набуває цінність і значущість лише тоді, коли є потенціальна чи актуальна потреба в її існуванні [1, с.16]. Говорячи про умови побутування документації, науковець скеровує думку на важливість досягнення вищого ступеня упорядкування т.зв. «документальних організмів». Такими виступають загальні публічні та спеціальні бібліотеки, бюро або служби документації, приватні бібліотеки тощо. Розгляд функційного призначення кожної з них постає однією з основних тем багаторічних наукових пошуків дослідника.

Фундаментальні праці науковця містять таке розуміння документології: наука, методологія, методи, які розглядають «будь-який документ із найзагальніших і одночасно найрізноманітніших позицій»; «узагальнююча наука, що охоплює систематизовану сукупність фактів і явищ, які належать виробництву, зберіганню, обігу і користуванню текстовими і будь-якими іншими документами»; у майбутньому самостійна наука, покликана «вивести із полону емпіризму методи і засоби документарно-комунікаційної діяльності»; теоретична, порівняльна наука, що застосовує «достатньо абстрактні методи дослідження, об’єктом якої є всі без винятку текстові і будь-які нетекстові документи».

Термінологічні авторські пошуки для означення нової галузі знань про документ виявилися у синонімічності пропозицій назвати дисципліну майбутнього, окрім документології, ще книго-архіво-музеєзнавством, бібліологією, і, зрештою, документаційною наукою чи документацією. Безперечно, нове дискурсивне утворення (за М. Фуко) призвело до розповсюдження ідей П. Отле та їхнього укорінення серед гуманітарних наук документації. Вчений постійно прагне застосувати ключові поняття соціології, психології, філософії й інших загальних гуманітарних наук до яскраво виражених процесів у сферах масових комунікацій, суспільної організації, економіки. Продуктом активних і тривалих дебатів дослідника з колегами стала спроба теоретично довести реальність і доцільність запропонованих ним наукових проектів [1, с.17].

Слідуючи задуму окреслити межі бібліології, П. Отле апелює до термінологічних роз’яснень лексем biblion, documentum, grapho, liber. Розвинута модернізмом загальна критика традиційного тлумачення будь-якого терміна була підтримана П. Отле і знайшла втілення у промовистих термінологічних роздумах. На відміну від поширеної у сучасній науці думки про ототожнення П. Отле книги і документа, сам дослідник чітко розумів відмінність між ними, прямо вказуючи на більш широке значення другого з них.

Слід зазначити, що П. Отле вклав широкий зміст у поняття книга, котре стало збірною назвою для, власне, книг, часописів, газет, відбитків, репродукцій, графічних творів, креслень, гравюр, карт, схем, діаграм, фотографій. Утім, усвідомлюючи усталеність поняття в традиційному сприйнятті, дослідник наполягав на активнішому розроблені тієї бібліологічної термінології, яка б починалася з кореня Document. Звідси походить низка однокореневих слів, багато з яких чи не вперше були запропоновані бельгійським науковцем. Документ як предмет, що означає знак, носій; документація як дія документування і сукупність документів, а пізніше – наука про документ; документаліст – фахівець із документації; документувати – процедура щодо створення і користування документа; документальний – той, що належить документації; документарій – інститут документації, документотехніка – техніка документації та ін. були запропоновані ученій спільноті для обговорення з метою дійти згоди щодо найважливіших традицій лексем наукової мови і її неологізмів. Багато з цих термінів виявилися нездатними вписатися в існуючу практику, парадигму знань чи несвоєчасними, для того, щоб бути ними прийнятими освоєними.

Продовжуючи обстоювати узагальнені тлумачення понять книга і документ, учений кинув доволі сміливий виклик галузям знань про документ, прагматично запропонувавши об’єднати всі «часткові науки в одну загальну науку» - бібліологію чи документологію. Усвідомлення безперспективності механічного сполучення галузей знань змусило П. Отле шукати шляхи їхньої інтеграції [1, с.18]. Загальні об’єкти вивчення, термінологія, фундаментальність поняття і закони, узагальнені й систематизовані знання, спільні методи ведення досліджень, зв’язки між суміжними чи спорідненими науковими дисциплінами мали, на думку вченого, уможливити творення бібліології. Заява про те, що ядром творення документології повинні стати риторика, бібліотекознавство, бібліографія, книгодрукування, чітко визначає не лише першочергові інтереси ученого, але й розуміння ним природи загальної науки про документ.

Найважливішим інструментом пізнання документації на рівні установи П. Отле вважав її класифікацію. Напрямок руху документів став основним критерієм їхньої диференціації. Завдяки цьому з документального загалу було відокремлено вхідні і вихідні документи. Останні також представляли собою диференційовані утворення. Приміром, вихідна управлінська документація передбачала наявність таких підвидів: 1) документи, що віддзеркалюють офіційні відносини між установами; 2) документи внутрішнього обігу; 3) документи контрольного характеру, призначені для об’єктивного вивчення, що стосується осіб, установ вивчення і практичних заходів, побутування яких зумовлено потребами управлінської сфери. Продовженням організування документообігу і важливою супровідною частиною, як і для бібліотечних установ, мав слугувати довідковий апарат, зокрема загальний адміністративний каталог. Відтак передбачалися збирання і фіксація всіх необхідних, тематично укладених даних про діяльність установи, вилучені із документів. Структурно каталог мав об’єднати: а) інформацію про діяльність установи; б) урядові розпорядження, інструкції [1, с.21].

В. В. Бездрабко піддає критиці запропоновану класифікацію управлінської документації, зауважуючи недосконалість її термінологічного означення, форми, вибудованій при порушеннях принципів системності і комплексності, так само, як і форму загального адміністративного каталогу.Таким чином, авторське представлення теорії на виклик практики різних галузей (архівної, бібліотечної, музейної, управлінської і т. ін.) містило «нове бачення й обговорення аспектів світу знань, книг і бібліотек, а також тієї соціальної інфраструктури, частиною якої вони були», і стало «новим дискурсивним утворенням, для якого зручно використати термін документація». Коментуючи термін документація у вживані П. Отле, дослідники відмічають, що він знаходив ширше трактування, аніж те, що історично визначалося сферою його народження і первинного побутування – спеціального бібліотекознавства і середовища циркуляції наукової і технічної інформації.

Оцінюючи внесок П. Отле у розвиток науки про документ, варто стримано погодитися з Ю. М. Столяровим у тому, що йому належить прогностика значної кількості ідей, реалізованих упродовж ХХ ст., а до деяких людству ще належить дійти. Розвиток західноєвропейської науки про документ у ХХ ст. нерозривно пов’язаний із організаційними, теоретичними проектами й ідеями П. Отле. Визначаючи найбільшу значущість його праць для документаційної науки, інформатики, погодьмося з їхньою впливовістю і на вітчизняну науку. Д. А. Балика, М. М. Рубакін, М. В. Русинов, Л. Б. Хавкіна та багато інших науковців стали активними дослідниками документаційної науки у виконанні бельгійського вченого, тим самим сприяючи укоріненню її стрижневих ідей у межах бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства. Зазначена термінологічна різниця тлумачень документології відображає сьогочасні дослідницькі інтенції вчених, які прагнуть відтворити переломлення змісту модерного загального документознавства в когнітивних процесах і надати йому певного сенсу. Утім, більшість із них дотримується засадної думки про синтезоване, інтегроване, міждисциплінарне положення походження документології, покликаної узагальнити знання про документ. Дискусія про значущість наукових ідей П. Отле для розвитку науки про документ залишається актуальною. Втім, лише примирення двох протилежних точок зору – про пересічність і незаперечність значень дозволить створити простір успішного й об’єктивного, зваженого підходу щодо виявлення міри їхньої надчасовості та перспективності [1, c.23].

Таким чином, взявши до уваги генезис документознавства і значний внесок відомих учених у його розвиток, хотілося би зазначити, що не дивлячись на недовгу історію існування, документознавство пройшло великий шлях свого становлення. Документознавство як науку розглядало багато вчених, таких як Поль Отле, К.Г. Мітяєв, В.В. Бездрабко, Н.М. Кушнаренко, Г.Н. Швецова-Водка та ін. Саме з їх допомогою, документознавство ступило у фазу розквіту, і дійшло до сьогодення.