1.3 Можливості трансформації демократії та авторитаризму.

Одна з тенденцій наших днів — розповсюдження демократії на нові держави, проте не варто розуміти цю тенденцію спрощено, лише як рівномірний і поступальний процес залучення нових націй до демократичних ідеалів. Дослідники давно помітили хвилеподібність цього руху і відомі коливання в співвідношенні різних типів політичних систем.

Один з кульмінаційних моментів демократичного розвитку в незалежних державах випадає на період закінчення першої світової війни, коли були повалені старі європейські монархії - в Німеччині і Австро-Угорській імперії, - і утворилося декілька нових держав в Східній Європі. Але в 20-30-ті роки саме в цих країнах, а також в Італії, Аргентині, Бразилії, Болівії, Японії, Португалії та Іспанії парламентські системи потерпіли крах. Нове розростання демократії відбулося по закінченню Другої світової війни із встановленням правової державності у ФРН, Австрії, Італії і Японії, а потім і з утворенням демократичних держав в країнах, що звільнилися від колоніальної залежності. Але в кінці 60-х — початку 70-х років цей процес пішов на спад в результаті встановлення авторитаризму у великій кількості держав, що розвиваються. Нарешті, на рубежі 70-80-х років знов стали помітні ознаки демократичного підйому, що одержав величезний імпульс після початку "перебудови" в СРСР. Ця остання хвиля політичної свободи навіює найбільші надії прихильникам демократії.

В політології є поняття "перехід" яке визначає процес зміни режимів. Під переходом в політології розуміють процес, що протікає між падінням однієї системи і затвердженням іншої, тобто встановленням нового ладу інститутів і цінностей. Але ця констатація ще нічого не говорить про результат цього процесу, оскільки демократизація може бути припинена, виникне гібридна структура або відбудеться повернення до старого порядку. У методологічному плані поняття "перехід" дозволяє уникнути жорсткого розподілу політичних систем на диктатури і демократії, оскільки політичні перспективи багатьох країн сьогодні неясні і пов'язані з досить тривалим співіснуванням напівавторитарних і напівдемократичних форм здійснення влади [17, 187].

Демократизацію слід відрізняти від лібералізації. Остання допускає можливість того, що верхи роблять обмежені і контрольовані поступки у сфері політичних і цивільних прав без додання ним повного і всеосяжного характеру, робляться обережні та помірковані реформи. Режим йде на деякий компроміс з опозицією, але одночасно стримує її вимоги на участь у владних повноваженнях. Проте процес лібералізації дуже рухомий і володіє власною динамікою. Лібералізація часто передує переходу до демократії. В Угорщині, наприклад, з 1968 р. впроваджувався "новий економічний механізм", націлений на посилення ролі ринку і надання більшої автономії підприємствам. У інших країнах (СРСР, Чехословаччина) лібералізація і демократизація практично співпали в часі.

Розглянемо питання переходу спершу на прикладі трансформації авторитарних політичних систем, маючи при цьому на увазі, що багато аспектів цього переходу можна віднести і до політичних процесів, що протікають в посттоталітарних державах.

Причини краху диктатур криються в індивідуальному поєднанні внутрішніх і зовнішніх передумов. У багатьох країнах авторитаризм реалізував всі ті потенції, які вели до його встановлення, і необхідність в ньому відпала.

У економічній сфері багато держав з диктаторським правлінням, що здійснюють перехід до демократії, натрапили на серйозні проблеми. Лише в деяких країнах (Чилі, Південна Корея і ін.) авторитаризм зумів налагодити ефективне господарство. У міру інтернаціоналізації виробництва і капіталу стала більш показною відмінність між вільною економікою і закритими структурами панування. Бюрократичні апарати авторитарних держав вимушені трансформуватися під впливом процесів індустріалізації і розподіли іноземної допомоги.

У політичному плані авторитаризм зіткнувся з незадоволеністю нових еліт пануючого класу, традиційними лідерами. Усередині правлячого блоку наростають конфлікти, частина його звертається до сторонніх груп за підтримкою, що руйнує міцність режиму.

У ряді випадків авторитаризм втрачає стійкість після того, як він силою припиняє протиборство крайніх політичних позицій і сил, що стоять за ними. У авторитарних країнах наростає рух інтелектуалів, які виражають великі сумніви в потенціях і етиці автократичного панування. Важливий і той факт, що в деяких країнах авторитаризм спочатку вважався тимчасовим явищем, покликаним навести лад, а парламентські інститути були розвинені достатньою мірою.

Не буде помилкою відзначити, що зовнішня дія мала на диктатури безпосередню дію, а в деяких випадках, як, наприклад, в Східній Європі, — вирішальне (у зв'язку з відмовою СРСР від підтримки комуністичних режимів) значення. В цілому крах комунізму спричинив за собою значні політичні зміни в країнах, що розвиваються. Але було б спрощенням вважати, що політика країн Заходу відносно авторитарних режимів однозначно переслідувала мету упровадження демократії. Зовнішньополітичні пріоритети демократичних держав, перш за все США, складалися з трьох основних мотивів.

По-перше, в умовах протиборства з комунізмом Захід щедро забезпечував своїх союзників в "третьому світі" зброєю, не зважаючи на їх політичний устрій. В деяких випадках, наприклад в Пакистані, така підтримка приводила до значного посилення армії, яка потім здійснювала військовий переворот. У Заїрі, по сусідству з "комуністичними" Конго і Анголою, легендарний своєю корумпованістю президент Мобуту одержав від американців сотні мільйонів доларів допомоги тільки за обіцянку боротися з комунізмом. У свій час ходила легенда, що його багатство порівнялося із зовнішнім боргом Заїру, тоді як жителі цієї багатющої в Африці країни дійшли до крайньої бідності. Важко не пригадати і підтримку з боку США диктатури Нго Дінь Дьема в Південному В'єтнамі (1955-1963 рр.), завдяки якій фінансувалася половина бюджету цього антикомуністичного режиму.

Для прикладу та ілюстрації даного пункту також можна навести Філіппіни, коли саме за сприяння США, Фердинант Маркос прийшов до влади, в обмін на обіцянку боротися з комуністичною агресією.

По-друге, пріоритетом західної політики відносно авторитарних держав частіше буває економічний розвиток, ніж політичне, а політичній стабільності віддається перевага над невизначеністю демократичних перспектив. Німецькі журналісти після тривалого вояжу по африканських країнах дійшли наступного висновку: "Не тільки африканські керівники уникали говорити про плюралістичну демократію. Навіть західні уряди і експерти по розвитку зміщували пріоритети на економічний прогрес. І тим більше їх не турбувало положення з плюралізмом думок, мораллю і правами людини, коли на карту ставилися геостратегічні або економічні інтереси. Стабільність і антикомунізм були передумовою для допомоги і співпраці"[29, 226]

По-третє, для багатьох політиків і суспільних організацій принциповим залишалося питання про просування демократичних принципів і ідеалів в країнах, що розвиваються. Ними неодноразово підіймалося питання про дотримання прав людини. До певної міри це дозволяло ухилятися від досить неприємного питання про форми правління і типи політичних систем. У 80-90-е роки західні демократії стали настирливіше вести лінію на демократизацію авторитарних режимів, маючи в своєму розпорядженні вельми дієвий засіб для цього — економічною допомогою. Наприклад, зустріч президента Франції Ф. Міттерана з рядом лідерів африканських держав в червні 1990 р. мала серйозні наслідки для умов надання допомоги, які стисло можна позначити так: без багатопартійної системи і вільних виборів ніякої допомоги для розвитку країн.

Зрозуміло, співвідношення цих пріоритетів зовнішньої політики відносно країн, що розвиваються, у різних західних демократій в конкретні історичні періоди було неоднаковим, але поєднання саме цих принципів характеризує зовнішній вплив на авторитарні системи[19, 118].

Серйозними і дуже наочними свідоцтвами політичної ломки, що відбувається в авторитарних країнах, є конституційна реформа і запозичення принципів правової держави. Рух в цьому напрямі з середини 80-х років набув характеру очевидної тенденції. У Африці, наприклад, з 1989 по червень 1992 р. в 25 державах були або прийняті нові конституції, або істотно змінені старі. Лише в Малаві і Уганді збереглися однопартійні системи.[29, 226]

Загальним місцем цих конституцій є новий підхід до визначення ролі держави: визнання автономності суспільства, відмова від ролі "архітектора національного розвитку" і т.д. Вводиться обмеження президентських повноважень двома мандатами, у ряді випадків розділення постів глави держави і глави уряду. Проте інститут сильного глави держави зберігається. Відбувається розширення компетенції парламенту, і є приклади створення двох палат. Деякі переміщення спостерігаються і у напрямі незалежності судової влади і її гарантій. Є також ознаки департизації озброєних сил.

Які основні орієнтири перехідного руху?

Зробивши ряд узагальнень, ми зможемо накреслити ідеально типову картину цього процесу. Як правило, першою віхою є нова конституція і вибори глави держави і парламенту. Влада переходить в руки уряду, сформованого більш-менш демократичним шляхом. Проте це ще не означає, що демократія побудована. Затвердження демократії як системи політичних взаємозв'язків пов'язане з глибшою трансформацією держави і суспільства, і якраз цей проміжок є найбільш небезпечним з погляду рецидиву диктатури. Вирішальне значення мають не стільки встановлення і облаштування інституційного фасаду, що часто відбувається в першу чергу, оскільки формування цивільного суспільства — незалежних від держави і пануючої партії об'єднань громадян, здатних автономно і в союзі з іншими асоціаціями відстоювати свої права і інтереси. Ці групи і окремі громадяни повинні бути здатні координувати свої дії, створювати коаліції і бути активними захисниками своїх ідеалів. Зрілість елементів цивільного суспільства залежить не тільки від модернізаційних процесів, але і від історичних і культурних умов, що дозволили сформуватися таким об'єднанням.

В цілому про встановлення міцного демократичного ладу з великою упевненістю можна говорити лише в тому випадку, якщо виконуються наступні умови:

— норми політичної поведінки розділяються політичними супротивниками, які перетворюються з ворогів в опонентів;

— основні політичні сили відмежовуються від екстремізму, і він продовжує існувати на периферії суспільного життя;

— демократичні інститути реально і ефективно функціонують;

— створене цивільне суспільство;

— основні політичні сили дійшли мінімального консенсусу по основоположних цінностях;

— існують механізми легітимного врегулювання конфліктів між різними політичними угрупуваннями.

Одна з основних проблем сучасної політичної науки полягає в рішенні питання про стійкість нових демократій. Численні приклади того, що демократія є лише фасадом колишніх тиранічних режимів, що відбувається лише імітація переходу. Наприклад, в Беніне, Замбії або Малі існують демократично вибрані уряди, як може показатися на перший погляд. Насправді це лише маскування між елітної боротьби за можливість контролювати політичні механізми і канали економічної експлуатації, створені колишніми диктаторами. Відбуваються загострення боротьби за розподіл засобів і зростання незадоволеності колишнього привілейованого шару. Ті клани, претензії яких на участь у владних повноваженнях не задоволені, намагаються зіграти роль опозиційних демократичних партій, розраховувавши на західну підтримку. У тих країнах, де всією повнотою влади володіє армія, важко знайти нею противагу в особі інших політичних чинників (профспілок, церкви), оскільки їх вплив незначний. У світі, що розвивається, демократія не сприймається як природна форма політичної організації. Примітно, наприклад, інструментальне відношення лівих угрупувань до демократії, перш за все в Латинській Америці. У країнах, де військові перевороти мають давню традицію, сама ідея демократії вважається приналежністю лівого образу політичної думки. Не дивлячись на те що багато сил в політиці сьогодні добре уявляють собі значення компромісу, радикально налаштовані особи, задаючи тон в багатьох лівих партіях Латинської Америки, використовують ідею демократії лише як гасло і засіб для досягнення своїх цілей — дестабілізації капіталізму і здійсненні революції.[15, 67-89]


Розділ ІІ Особливості антидемократичних державних режимів.


Информация о работе «Авторитаризм: за і проти»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 60430
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
137569
0
0

... политическими интересами.   Система права в тоталитаризме. Ярким примером извращенной правовой системы тоталитаризма является фашистская правовая система 19 века. Функционеры аппарата фашистской партии и правосудия занимали позицию, характеризующуюся следующим: отрицанием либерального политико-правового порядка б) признанием концепции расово очищенной нации упрощением ее правопорядка; в) ...

Скачать
53626
0
0

... Следовательно, и сам тоталитаризм — явление, не сводимое к экономическим, социальным или политическим условиям того времени. Его нельзя представить как следствие причины под именем «авторитаризм 20-х годов». Тоталитаризм находится в ином измерении, нежели экономика и политика, ему присуща иная логика, нежели логика объективного процесса. Выражаясь с известной долей условности, можно сказать, что ...

Скачать
31759
3
0

... на самом деле это не так. Хиндсайт может сделать более легким анализ после того, как факт имел место.[5] Глава 2. Эмпирическое исследование склонности к правому авторитаризму у школьников 11-х классов   2.1 Методики и особенности их проведения Основными задачами эмпирической части исследования были: 1. Подобрать методики для исследования социальных установок и уровня удовлетворенности ...

Скачать
22016
0
0

... проявляется не просто в оценках режима или системы, но в готовности делом поддерживать эту власть, участвовать в управлении государством, принимать участие в различных формах политической деятельности.   2.         Психологические основы диктатуры, тоталитаризма. Психологические корни авторитаризма   Начнем с психологических подходов к феномену авторитаризм. Не случайно первыми работами на ...

0 комментариев


Наверх