Державний режим у республіках колишнього СРСР

2.2 Державний режим у республіках колишнього СРСР.

Пройшло вже майже півтора десятиліття з тих пір, як мир виявився, втягнутий в гігантський експеримент по виявленню позитивних рис різних стратегій політичного розвитку. Стартуючи одночасно в серпні 1991 року, п'ятнадцять радянських республік, що входили в колишній Радянський Союз, ставши незалежними державами, одержали можливості для вибору варіантів формування власного майбутнього.

Озираючись назад з висоти сьогоднішнього дня, не можна не погодитися з тими політологами, які вважають, що початковою точкою посткомуністичної трансформації колишніх радянських республік був не традиційний тоталітаризм, а авторитаризм, але вже м'який і безсилий. І хоча зовнішні атрибути комуністичного тоталітаризму в цих республіках ще збереглися, вони вже не виконували колишньої ролі. Тобто розвиток держав, що утворилися після розпаду СРСР, починали своє існування з авторитарного режиму державної влади.

Кажучи про типи політичних режимів, які сформувалися і вже укорінялися в колишніх радянських республіках, менше всього хотілося б міркувати про «упущені можливості», «нерівні стартові умови», про «драматичне співвідношення політичних сил» на тому або іншому етапі пострадянської трансформації і т.п. Саме це сьогодні превалює в параполітологічних, а точніше, в пропагандистських «дослідженнях», написаних в рамках соціального замовлення, тобто, по суті, що є маніпулятивними по своєму призначенню. [13, 203]

Стартуючи з однієї крапки, пострадянські країни розвивалися далеко не однаково. І імпульси національно-державного самовизначення, придбані в процесі розпаду колишнього Радянського Союзу, і геополітичне положення, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, і якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес з боку демократії Заходу і т.д. виявилися різними. Все це привело до типологічної різноманітності політичних режимів, що виникли в процесі 13-річних трансформацій на базі колишніх радянських республік.

Схожим у всіх державах став напевно лише інститут президентства. Він з'явився як природний продукт розкладу і трансформації партійно-державних структур авторитарного «соціалізму». Власне пости президента, зайняті тими або іншими пострадянськими лідерами, причому в багатьох країнах — колишніми керівниками республіканських компартій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.

Можна виділити чотири основні типи політичних режимів, що сформувалися в 15 колишніх радянських республіках: 1) демократичні; 2) напівавторитарні; 3) авторитарні; 4) неототалітарні. [15, 182]

Перший тип політичного режиму склався в трьох колишніх радянських прибалтійських республіках — Латвії, Литві і Естонії, і сьогодні маловірогідне, щоб вони, особливо після вступу в ЄС, зійшли з демократичного шляху розвитку.

До другого типу — напівавторитарному (тут я скористаюся терміном, введеним в науковий обіг американським дослідником Мариною Оттауей) — можна віднести політичні режими, що функціонують в Україні, Грузії, Азербайджані, Вірменії і Молдавії. Не можна не згодитися з доводами цього політолога, що напівавторитарні режими — зовсім не результат невдалих спроб демократизації і не демократія, що переживає процес становлення, а «свідомо впроваджувані альтернативи демократії». Лідери напівавторитарних режимів свідомо вибрали шлях обмеженої трансформації, більш відповідної їх інтересам, і в той же час вирішили зберегти видимість демократії, не піддаючи себе політичним ризикам. При цьому одні напівавторитарні режими (наприклад в Україні), можуть переживати динамічні зміни завдяки наявності перш за все демократичної контрєліти, що дає можливості для позитивних змін, інші ж є прикладом стійкого напівавторитаризму із стабільним балансом політичних сил, що дозволяє тривалий час зберігати існуючу систему влади (як в Азербайджані).

Авторитарні політичні режими— це Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Визначення головних відмінностей авторитарних режимів від режимів демократичних, на думку французького політолога Пилипа Бенетона, викликає труднощі: «перші відкидають демократичну гру, вільну конкуренцію на виборах, ризик для правителів бути відправленими до відставки виборцями; або вони відкидають вибори, або організовують помилкові вибори з наперед відомими результатами. Авторитарний режим допускає альтернативність лише при зміні власної природи». [13, 156-157]

І, нарешті, четвертую групу пострадянських країн, до якої слід віднести Туркменістан і Узбекистан, можна кваліфікувати як неототалітарні. Так я називаю новітній різновид тоталітаризму, при якому тотальний контроль, систематичне примушення і насильство (або загроза їх застосування) здійснюються з боку влади по відношенню до більшості населення, причому не в жорстких (на відміну від тоталітаризму класичного), а у відносно м'яких, але витонченіших формах, за допомогою безлічі стійких залежностей (і відкритих, і латентних— правових, економічних і т. і.).

Відмінність між авторитаризмом і тоталітаризмом (неототалітарізмом) складніша і є предметом суперечок. На думку Пилипа Бенетона, «якщо авторитарний режим жорстокий з опозиціонерами, він є непридатним для тих, хто піклується про політичні права і про інтелектуальну свободу, то тоталітарний режим ігнорує весь народ в цілому в його повсякденному житті і в його природній свідомості; авторитаризм нав'язує людям лише часткову капітуляцію, тоді як тоталітаризм — повну».

Проте загальний тренд політичних трансформацій все ж таки оспорити важко: тільки країни Балтії повною мірою скористалися демократичними імпульсами, що виникли в процесі розпаду СРСР, а також третьою хвилею демократичного транзиту і допомогою з боку Заходу в реалізації свідомо вибраного, а не імітованого демократичного курсу.

Що ж до решти дванадцяти колишніх радянських республік, то шлях, пройдений ними за 13 років — це шлях по колу авторитаризму, який лише видозмінював і удосконалював свої форми, але зовсім не міняв при цьому свою суть. Відповідь на питання, хто винуватий, не потребується.

Втім, для деяких з названих вище напівавторитарних країн — і перш за все для України — шанс вирватися з полону виключно живучого авторитаризму, що виявився, поки залишається. Питання лише в тому, чи скористаються вони цим шансом. [26, 7]

Проте для декотрих з них, наприклад Росії демократичний режим неможливо ввести, як у прибалканськитх країнах, за допомогою шокової терапії. Річ у тому, що в великій кількості цих держав не сформовані необхідні передумови та суспільні чинники для переходу до демократії.

Першим завданням парламенту завжди були економічні питання. Про це говорить вся історія західних країн, котрі ми вважаємо "взірцем демократії". Але в цих країнах у парламенті спочатку були саме ті люди, які і мають найбільший вплив на економіку. Саме вони і біли складом електорату. Але, що ми бачимо зараз? Більша частина електорату – малозабезпечені верстви населення, котрі проте є одночасно і найбільш розвинуті інтелектуально – лікарі, вчені, вчителі, інші. Але всі вони хочуть мати гідне життя. І тому готові вибирати популістів, тих хто готовий, хоча б на словах видати більше грошей цим верствам. Але неминуче призведе до кризи.

В той же час ті, хто повинен мати контроль і вплив на бюджет залишаються у меншості. У них є два шляхи – або не сплачувати податки та збори, або продавлювати "своїх" кандидатів до парламенту, не зважаючи на волю народу.[27, ст. 2]

ВИСНОВОК

Метою даної курсової роботи було визначення сутності антидемократичних режимів, та дати їм оцінку. Мета в цілому досягнена, так як це питання у роботі було висвітлено доволі чітко.. Підводячи підсумок курсової роботи можна сказати, що авторитаризм – це режим необмеженої державної влади, яка здійснюється однією особою, або невеликою групою осіб, влада є непідконтрольною та непідзвітною населенню, як правило має вузьку соціальну базу.

В роботі визначена внутрішня сутність авторитарних та тоталітарних режимів, дана загальна оцінка авторитарним режимам. Проте позиція Аристотеля стосовно оцінки таких режимів залишається дуже актуальною. Диктатури є найкращім видом правління, проте залишається питання особи диктатора. Всі позитивні та негативні риси можуть змінити свою сутність в залежності від особи тирана. Проте майже неможливо знайти достатньо розумну та сильну особистість, яка до того ж не почала узурпувати владу та використовувати її у своїх особистих цілях. В такій ситуації усі позитивні риси перетворюються на негативні.

Через це авторитарну владу необхідно стримувати за рахунок декотрих, обмежених у своїй діяльності, демократичних інститутах. Такими наприклад можуть бути регулярні підтвердження довіри населення до осіб, що здійснюють владні повноваження, наявність парламенту, та інші. В такому разі ми будемо мати демократично налаштований авторитарний режим. Такі режими через деякий час перетворюються на демократичні режими, якщо вони не перетворяться на стабілізаційні авторитарні режими.

Завжди можуть існувати такі обставини, що призводять до необхідності змін. В такому разі, можуть утворитися тимчасові, революційні авторитаризми. На меті діяльності такого режиму стоїть саме проведення необхідних змін.

Як висновок можливо зазначити, що оцінка авторитаризму все одно впирається у людський фактор. Тільки людський фактор визначає позитивні та негативні риси.

У роботі була визначена відмінність авторитарних та тоталітарних режимів, та дана характеристика важливості цього питання. Так хоча ці режими близькі за деякими рисами, проте це явища дещо різного порядку. Найважливішою рисою, що різнить ці режими є те, що авторитарна держава не проводить тотального контролю за усіма сферами життя. До того ж є різниця у часовому вимірі. Так тоталітаризм називають феноменом ХХ століття, так як тільки в цьому столітті він зміг з’явитися, в той час як авторитарний режим є найбільш розповсюдженим в історії людства. До нього відносяться східні деспотії, римські імперії, монархії, диктатури, військові хунти, та інші режими.

Стосовно розвитку держав, які утворилися після розпаду СРСР, то більшість з них по тим чи іншим рисам, має відношення до авторитарного режиму. Навіть в Україні влада не є підконтрольною та підзвітною громадянам. Все ще не завершено формування самостійної правової системи, що мала зробити з України справді правову та демократичну державу, як це вказано в Конституції.[1, ст. 2]

В роботі ьули застосовані праці відомих політологів та юристів сучасності. Питання авторитаризму було розглянуто як с юридичної, позиції так і з позиції політології. На мій погляд це було необхідно, так як використовуючи тільки одну позицію, можливо було би дати лише однобоку позицію. В роботі також біли висвітлені праці філософів та журналістів.

В цілому мета та завдання курсової роботи виконані, всі питання висвітлені.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

І. Нормативно-правові документи

1. Конституція України, від 28.06.1996.

2. Конституція США від 17 вересня 1787. Станом на 2006 р.

3. Конституція Німецької держави (Веймарська) від 11 серпня 1919 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

4. Німеччина. Указ про захист народу та держави від 28 лютого 1933 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

5. Німеччина. Указ проти зради німецького народу і зрадницьких підступів від 28 лютого 1933 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

6. Закон про злиття областей з імперією від 7 квітня 1933 р Історія держави та права Зарубіжних країн – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

7. Закон проти утворення нових партій від 14 липня 1933 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

8. Закон про перебудову імперії від 30 січня 1934 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

9. Закон про ліквідацію рейхсрату від 14 лютого 1934 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002.

10. Закон про забезпечення єдності партії та держави від 1 грудня 1933 р. зі змінами за законом від 8 липня 1943 р Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002.

11. Закон про верховного главу Німецької імперії від 1 серпня 1934 року. Історія держави та права Зарубіжних країн. – Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002.

ІІ. Основна література

12. Скакун О. Ф. Теорія держави та права. – Х.: Консул 2001.

13. Сааданбеков Ж. С. Сумерки авторитаризма: закат или рассвет. – К.: Ніка-центр 2000.

14. Данте Алигьери. Монархия. / Пер. с итал. В.П. Зубова; Комментарии И.Н. Голенищева-Кутузова. – М.: “Канон-пресс-Ц” – “Кучково поле”, 1999.

15. Креленко Д.М. Тоталитарные режимы XX века: недемократические системы в странах Европы: Учебно-методическое пособие для студентов исторических факультетов СГУ / Сарат. гос. ун-т им. Н.Г. Чернышевского. - Саратов, 2003.

16. Мочкин А.Н. Парадоксы неоконсерватизма: (Россия и Германия в конце XIX - начале XX века) / РАН. Ин-т философии. - М. 1999.

17. В.П. Пугачев, А.И.Соловьев. ВВЕДЕНИЕ В Политологию. – М.: АСПЕКТ ПРЕСС, 2000 г.

18. Юрій М. Ф. Основи політології. Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2003 рік.

19. Конституційне право зарубіжних країн, за загальною редакцією В. О. Ріаки. – К.: Юрінком Інтер, 2004

20. Сумский В.В. Фердинанд Маркос. Зарождение, эволюция и упадок диктатуры на Филиппинах / РАН. Ин-т мировой экономики и междунар. отношений. - М., 2002.

21. Щелчков А.А. Режим "государственного социализма" в Боливии, 1936-1939 / РАН. Ин-т всеобщ. истории. Центр латиноамер. исслед.; Отв. ред. Н.П. Калмыков. - М., 2001.

22. Доватур А.И. “Политика” Аристотеля // Аристотель. Сочинения: В 4 т. Т.4 – М.: Мысль, 1983

23. Дивов О. И. Выбраковка. – М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2000 г.

24. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М.: Отечество, 1993

ІІІ. Додаткова література

25. Тегеран – Ялта – Потсдам: Сборник документов / Сост.: Ш.П. Санакоев, Б.Л. Цыбулевский. – 2-е изд. – М.: Издательство «Международные отношения», 1970.

26. От авторитаризма к… авторитаризму? Украина в политическом интерьере бывших советских республик. Владимир Полохало. Газета "Зеркало недели" 30.08.2004

27. Демократия в России невозможна. Максим Момот. http://www.prognosis.ru/news/world/2005/8/22/eep_ua.html; 20.02.2006

28. Безуглов А.Л. Принципы разделения властей / Государство и право, № 10, 1998 г. Ст.. 9

29. Hoering U., Wichterich Ch. Kein Zustand dauert ewig: Africa in den neunziger Jahren. Goettingen, 1991. S. 226.

30. Государство и право. 1992. №12. С. 118.