Тенденції глобальної енергетики на найближчі десятиліття

280355
знаков
2
таблицы
1
изображение

1.2 Тенденції глобальної енергетики на найближчі десятиліття.

Як ми бачимо формується нова світова енергетична реальність. Поточний стан світової енергетики визначають такі країни і регіони світу, як Сполучені Штати, Близький Схід, Росія, Китай і держави – члени ЄС. США – найбільший споживач нафти (24,6%), більше половини якої імпортується, лідер по імпорту природного газу (16% від світового імпорту).

Споживання нафти в Китаї за останні 40 років збільшилося більш ніж в 25 разів і складає 8,55% світового: тільки в 2004 році споживання збільшилося на 31%.

Частка Західної Європи в споживанні нафти складає 22%, при цьому Німеччина є другим в світі імпортером газу (14%). В економічній зоні ЄС розташоване лише 3,5% світових підтверджених запасів газу і менше 2% підтверджених запасів нафти (в основному в Норвегії і Велико. Британії). В той же час нафтогазові родовища експлуатуються там набагато інтенсивніше, ніж в інших регіонах світу, що веде до швидкого виснаження ресурсів. Основною проблемою ЄС є зростання залежності від імпорту енергоносіїв: до 2030 року вона складатиме 70%, тоді як імпорт нафти може вирости з 76% до 90%, імпорт газу – з 40% до 70%, вугілля – з 50% до 70%.

Росії належить 26,6% світових запасів природного газу, від 6,2% до 13 % (за різними оцінками) розвіданих запасів нафти, близько 20% розвіданих запасів кам'яного вугілля. Сьогодні більше 90% російських енергоносіїв, що експортуються, поставляється в держави Європи.

У країнах Близького Сходу зосереджено 61% світових запасів нафти і 40,1% запасів газу, що, зокрема, обумовлює стратегічну значущість регіону з погляду вибудовування найбільшими споживачами національних енергетичних стратегій. Серед країн Близькосхідного регіону виділяються Саудівська Аравія – 22% світових підтверджених запасів нафти, Іран – 11,5%, Ірак – 9,6%. Крім того Саудівська Аравія зосереджує в собі 13,5% світового виробництва нафти. У всьому об'ємі світових підтверджених запасів газу Катару належить 14,3%, Ірану – 14,9%.

В даний час нафта виступає енергоносієм загальносвітового значення, газ – в основному регіонального, вугілля – локального.

Серйозні побоювання викликає рівень забезпеченості глобальної економіки, запасами нафти і газу. Разом з тим відчуваються як тимчасова нестача нафтопереробних і транспортних потужностей, так і обмеженість додаткових потужностей по видобуванню нафти.

У цих умовах позначився інтерес промислово розвинених споживачів до проблем розвитку альтернативної енергетики; зростає значущість проектів по виробництву і постачанням зрідженого природного газу (ЗПГ), у ряді країн спостерігається відновлення інтересу до атомної енергетики. Проте навряд чи можна сподіватися, що різке зростання споживання вуглеводнів в осяйному майбутньому буде компенсовано альтернативними джерелами.

В умовах економічного зростання азіатських країн, що продовжується, швидкого збільшення чисельності населення і надзвичайно високої енергоємності національних економік різко зросла їх потреба в енергоресурсах. Одночасно там збільшується розрив між споживанням, що росте, і виробництвом вуглеводнів, що знижується.

Ситуація в світовій енергетиці характеризується загостренням суперечностей, які збережуться на весь прогнозований період. Першопричиною геополітичної напруженості є конфліктний потенціал, закладений в розподілі нафтових ресурсів по планеті. Основні споживачі – високорозвинуті країни і нові гіганти, що піднімаються, тоді як світові запаси вуглеводнів сконцентровані головним чином на територіях порівняно невеликої групи країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. Саме дана суперечність в першу чергу і визначає сценарії розвитку ситуації і поведінку ключових гравців на ринку.

Економічні і політичні ресурси таких крупних споживачів, як США, Європейський союз і КНР, зосереджені на одних і тих же ринках. Експансія світових гігантів приводить до загострення конкуренції між ними. Політична нестабільність більшості ресурсно багатих країн закладає міну сповільненої дії під фундамент світового енергетичного ринку, але в той же час створює певні можливості для російської експансії.

Більшість вуглеводневих ресурсів планети контролюються національними державними компаніями. Зате переробляючі потужності, логістичні і транспортні схеми, розподіл вуглеводнів знаходяться в руках транснаціональних корпорацій. Звідси і відмінність в стратегії поведінки на ринку.

Крупні транснаціональні корпорації прагнуть розширити свою ресурсну базу. А держкомпанії, що мають в своєму розпорядженні основні ресурси, роблять все, щоб розвивати переробку, і намагаються отримати частку в капіталі транспортних і збутових структур. Поглиблення даної суперечності сприяє переростанню його в стійку тенденцію, яка, швидше за все, збережеться в найближче десятиліття.

Зменшується число регіонів, де різке зростання виробництва вуглеводнів обходиться без застосування новітніх технологій і методів видобування, а також багатомільярдних вкладень в інфраструктуру. В результаті звужується круг можливостей для маневру ключових споживачів на ринку, особливо після 2013–2017 років.

Принципового значення набуває геостратегічне протистояння між Китаєм і Сполученими Штатами. До 2030-го КНР порівняється з США за обсягами імпортованої нафти. При цьому китайське керівництво ясно усвідомлює, що без забезпечення надійними джерелами енергоресурсів подальше зростання економіки стане неможливе. Саме тому енергетична безпека і пошук нових ринків стають для Китаю питанням «виживання» як одного з лідерів світової економіки. У свою чергу Вашингтон не зацікавлений в посиленні китайської присутності на вуглеводневому ринку і готовий використовувати максимум політичних і економічних важелів для того, щоб не допустити туди китайські нафтогазові компанії. [5]

Протягом наступного десятиліття динаміка розвитку ситуації в області глобальної енергетики по всіх напрямах успадкує тенденції попереднього періоду. Частка традиційних енергоресурсів (нафта, газ і вугілля) в сукупному споживанні первинних енергоносіїв збережеться на рівні 2003–2005 років, тобто близько 80%. Зниження інтересу до нафти можливо тільки починаючи з 2030 року.

У найближче десятиліття нафта залишиться провідним енергоджерелом, забезпечуючи близько 40% енергоспоживання. За нею йдуть природний газ (28%), вугілля (20%), поновлювані джерела (7%) і ядерна енергія (5%). Частки природного газу і нафти будуть рости, тоді як частки вугілля і ядерної енергії – скорочуватися. Можливо, що до кінця десятиліття рівень споживання ядерної енергії стабілізується і почне розширюватися сфера застосування альтернативних джерел, але це не вплине на базові тенденції принаймні протягом найближчих 15–25 років.

У віддаленій перспективі (до 2067-го) структура світового енергобалансу, ймовірно, прагнутиме до трансформації головним чином за двома сценаріями.

Перший передбачає поступовий перехід від нафти до газу, приблизно так само, як свого часу нафта витіснила вугілля. Потім очікується зрушення до поновлюваних джерел і, очевидно, до атомної енергії. При цьому нафта збереже позиції як важливе джерело енергії в усякому разі до середини XXI століття.

Так під час всесвітнього економічного форуму у Довосі, Рекс Тіллерсон, голова найбільшої в світі нафтової компанії ExxonMobill, запропонував всім облишити навіть надію на те, що споживання вуглеводнів може серйозно скоротитися: у 2030 році вони забезпечуватимуть 80% вироблюваної енергії. [6]

За всіма прогнозами в найближчі 25 років частка поновлюваної і атомної енергії скоріше зменшуватиметься, чим збільшуватися. Імпорт до Європи нафти і газу до 2030 року зросте: нафти - з нинішніх 75 до 90 відсотків, газу - приблизно з 50 до 80 відсотків.

Власне європейський видобуток падає. Непогані темпи збільшення видобутку газу в Норвегії (10% на рік) не в змозі компенсувати падіння в британському секторі Північного моря і поступового зниження виробництва Нідерландами. За минулий рік вони на двох втратили 14 млрд. куб. м в порівнянні з 2004 роком. А Велика Британія з 2000 року позбулася 20% видобутку власного газу, і ця цифра буде рости, внаслідок чого країна може потрапити в розряд енергодефіцитних. [7]

Згідно другому сценарному плану, якщо в найближче десятиліття буде досягнутий прогрес в області водневих технологій, сприяючих швидкому витісненню бензинових двигунів, то скорочення споживання нафти почнеться набагато раніше – приблизно до 2025 року. Але це поки маловірогідне.

Енергоємність світового господарства (переважно за рахунок розвинених країн) поступово знижуватиметься, але збережеться лінійна залежність між зростанням ВВП і збільшенням енергоспоживання. Підйом світової економіки, що продовжується, ще якийсь час тягнутиме за собою попит на енергоносії.

Глобальне споживання нафти зростатиме в основному за рахунок щорічного збільшення об'ємів її використання в країнах Азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР), (в середньому на 2,8%), перш за все в Китаї (4,5%) і Індії (3,5%), а також в Північній Америці (1,4%), Латинській Америці (2,6%) і на Близькому Сході (2,1%).

Споживання газу найшвидше буде рости в країнах АТР (в середньому на 3,6% на рік), в Центральній і Південній Америці (3,2%), на Близькому Сході (3,1%), в Африці (4,1%), збільшуючись за рахунок здешевлення і вдосконалення технологічних систем його транспортування (включаючи ЗПГ) і використання. Пропозиція газу розшириться завдяки реалізації ряду найбільших проектів по його видобуванню: у Росії (на півострові Ямал, в Східному Сибіру, на Далекому Сході і шельфі Карського моря), Ірані (Північний і Південний Парс і ін.), Катарі, Саудівській Аравії, ОАЕ, Кувейті, Алжирі, Лівії, Азербайджані, Казахстані, Туркменії (шельф Каспійського моря) і інших регіонах.

Унаслідок прогнозованого зниження рівня видобування нафти в промислово розвинених країнах можуть істотно вирости об'єми її імпорту, в першу чергу з політично і економічно нестабільних країн Персидської затоки. Тим самим стає актуальним питання про диверсифікацію джерел постачання. В зв'язку з цим зрозуміло, чим обумовлена все більш пильна увага основних країн – споживачів енергоресурсів і крупних міжнародних корпорацій до ресурсно-сировинної бази держав, що не входять до ОПЕК. Зокрема до Росії і ряду її сусідів на пострадянському просторі.

Зростаюче споживання вуглеводнів приведе до подальшого поглиблення ключових суперечностей світового паливно-енергетичного комплексу (ПЕК). В майбутньому країни, власники значних запасів вуглеводнів, зазнають атак США. Це, швидше за все, відбудеться в Ірані, Латинській Америці, країнах Африки. Пов'язані з цим збої постачань істотно збільшать геополітичні ризики, що чревате новими регіональними конфліктами, а крім того викличуть істотне підвищення цін на енергоносії. Вірогідність окупації США цих країн зростає прямо пропорційно спробам цих країн вийти з під контролю США, як наприклад Венесуели. Президент Венесуели Уго Чавес наказав – «уряду узяти з 1 травня 2007 року під державний контроль всі нафтові родовища в басейні річки Оріноко». Президент Венесуели вважає, що практика, що склалася в даний час, коли іноземні компанії контролюють близько 70% запасів нафти в цій зоні, - помилкова. "Цю ситуацію треба міняти. Державна нафтова компанія Petroleos de Venezuela SA /PDVSA/ повинна як мінімум мати контроль 60% нафтових родовищ в басейні річки Оріноко", - сказав Чавес. Нафтові родовища в басейні річки Оріноко, які ще називають "пояс важкої нафти Оріноко", має в довжину 432 кілометри і завширшки - 64 кілометри. За попередніми даними, тут залягає до 235 мільярдів барелів важкої і надважкої нафти. В даний час підтверджені розвідані запаси нафти у Венесуелі складають 80 мільярдів 850 мільйонів барелів. З урахуванням покладів важкої і надважкої нафти в поясі Оріноко венесуельські власті до листопада 2008 року планують вийти на розвідані запаси нафти в 315 мільярдів барелів і потіснити Саудівську Аравію. У цій арабській країні запаси нафти складають 262 мільярди барелів. В даний час в поясі важкої нафти Оріноко працюють транснаціональні компанії із США, Франції, Норвегії і Великої Бритинії.[8]

Китай, очевидно, докладе всіх сил, щоб розширити свій вплив і економічну присутність на Близькому Сході, в Африці, Латинській Америці і Центральній Азії. Основним конкурентом КНР з експансії на енергетичні ринки залишаться США.

Головним джерелом збільшення добування в Латинській Америці стане глибоководний шельф Бразилії. Очевидно, розробляти його будуть американські корпорації, і видобутку на основі бразильських проектів вуглеводні Вашингтон використовує в рамках політики, направленої на зниження залежності від близькосхідних постачальників. В той же час створення патронованого президентом Венесуели Уго Чавесом союзу Венесуела – Куба – Болівія може привернути інші латиноамериканські країни.

Таким чином, в умовах високих цін на нафту складаються передумови для того, щоб переорієнтовувати потоки південноамериканської нафти з північноамериканського напряму на азіатсько-тихоокеанський.

Очікується значне збільшення частки Чорного континенту в світовій енергетиці. В цілому по регіону піковий рівень досяжний до 2020 року, а потім видобування, вірогідно, почне знижуватися. Крім існуючих добувних проектів в Північній і Західній Африці (Нігерія, Алжир, Єгипет, Лівія), міжнародні енергетичні компанії активно інвестуватимуть в геологорозвідку і видобування в Східній і Південно-східній Африці (Судан, Танзанія, Ангола). Збільшення видобування нафти прогнозується також в Чаді, Конго і Екваторіальній Гвінеї. В першу чергу розвиток отримають шельфові проекти.

Лідером зростання в Африці буде Ангола, де в повну силу запрацюють відкриті останніми роками глибоководні родовища. Основними конкурентами в африканських нафтогазових проектах є США, Росія і Китай.

На Каспії видобування нафти зростатиме. У період до 2015 року пальму першості тут утримуватиме Азербайджан з його нафтовими свердловинами Азері-Чираг-Гюнешлі і газовим родовищем Шах-деніз. З 2015-го базовим джерелом нафти стане казахстанський Кашаган.

Близький Схід в цілому залишиться під стратегічним контролем США, для яких на період до 2017 року основним джерелом нафти залишиться Саудівська Аравія.

Урядовий радник США Метью Сіммонс (урядовий експерт в області енергетики, який консультує адміністрацію президента Буша) повідомляє, що в результаті проведення 200 технічних досліджень нафтових родовищ в Саудівській Аравії встановлено, що країна бере 90% нафті, що експортується, з семи гігантських родовищ, яким вже від 30 до 40 років. Вироблення зберігається завдяки тому, що в родовища закачуються величезні об'єми води для збереження тиску в підземних сховищах, а також для того, щоб тримати об'єми видобутку на одному рівні. Документально підтверджені виробничі потужності Саудівської Аравії знаходяться на відмітці приблизно в 10 млн. барелів нафти щодня. Це половина тих 20-30 млн., які закладені в моделі забезпечення нафтою США на найближчі два-три десятиліття. На тлі постійного зростаючого попиту це приведе до зростання цін на нафту. Ціна на нафту в 200 доларів до 2010 року є цілком реальною. [9]

У найближче десятиліття Близький Схід залишиться для США, по суті, «резервним» джерелом вуглеводнів на тривалішу перспективу, тоді як активно розвиватимуться латиноамериканський, африканський, канадський і каспійський напрями нафтовидобутку.

Нові технології забезпечать збільшення ефективності енергоспоживання, але частка альтернативних джерел в загальному енергобалансі виросте лише трохи. Для того, щоб поновлювані джерела енергії покрили хоч би половину необхідного приросту електроенергії, знадобиться збільшити їх потужності в 63 рази. Реалізувати таку програму протягом 10 років не представляється можливим. У вказаний період (до 2017-го) також практично нереально мобілізувати виробництво «альтернативної» нафти (надважка нафта, бітумінозні піски, сланець) або освоєння вуглеводнів в важкодоступних районах.

ЗПГ-ринок перетворюється з географічно розділеного в глобальний. Основного приросту попиту на зріджений газ варто чекати з боку Сполучених Штатів і країн АТР. США, вже будучи найбільшим імпортером природного газу, до 2017 року збільшуватимуть імпорт ЗПГ (на це націлено 55 проектів нових приймальних терміналів, що включають заводи по регазофікації ЗПГ). Швидше за все, Японія залишиться лідером на ринку ЗПГ аж до 2020-го, після чого за споживанням газу на перше місце вийдуть Сполучені Штати. Так або інакше, основний об'єм газу до 2017 року як і раніше доставлятиметься споживачам трубопровідним транспортом. Розвиток ЗПГ-проектів не здатний в найближче десятиліття переламати цю тенденцію.

Частка ядерної енергії скоротиться до 5,3%, що обумовлене політикою розвинених країн по підвищенню безпеки і екологічної надійності енергетичних систем. Уповільнення використання ядерної енергії в світі відбуватиметься за рахунок скорочення її виробництва в Європі (-1,1% на рік) і стабілізації споживання в Північній Америці. Послідовна ліквідація АЕС в Європі (окрім Франції та Фінляндії) замінятиметься їх введенням в лад в країнах АТР (Китай, Індія, Пакистан, Південна Корея і ін.), а також в Росії, Ірані і Бразилії. Споживання атомної енергії в Північній Америці, Японії і Франції найближчими роками декілька зросте, після чого відбудеться його стабілізація. У Росії є унікальний шанс збільшити свою частку в світовій атомній енергетиці. Але «вікно можливостей» невелике – 10–20 років.


Информация о работе «Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн світу–Росії та США»
Раздел: Политология
Количество знаков с пробелами: 280355
Количество таблиц: 2
Количество изображений: 1

Похожие работы

Скачать
126640
0
0

... в областях з високим рівнем індустріального розвитку. 2. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічно ...

Скачать
126025
0
0

... ійних територій України, а також складання територіальних комплексних схем охорони довкілля основних курортно-рекреаційних регіонів України.3.ОСНОВНІ ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ, ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ. Реалізація Основних напрямів передбачається в три етапи. На першому етапі ( ...

Скачать
283774
14
10

... ії. Протее чинний рівень потоку ПІІ по відношенню до ВВП уже є порівнювальним із показниками більшості країн Східної Європи.   4.1 Аналіз негативних і позитивних тенденцій перебігу взаємної інвестиційної діяльності   Детальніший аналіз процесу залучення польських інвестицій в Україну дозволяє виявити цілу низку негативних тенденцій: 1. Обсяги надходження інвестицій з Польщі в українську ...

Скачать
110677
0
0

... умов життєдіяльності населення цієї території, Особливо важливе значення районне планування має для санаторно-курортних зон, сільських адміністративних районів, приміських зон великих міст. РОЗДІЛ 2. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА І РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА   2.1 Сутність механізму реалізації державної регіональної економічної політики   Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — ...

0 комментариев


Наверх