З історії наукових досліджень проблеми відхилень в поведінці

1.1 З історії наукових досліджень проблеми відхилень в поведінці

Коли мова йде про важковиховуваність та відхилення в поведінці, причини яких не завжди бувають зрозумілими, на наш погляд, доцільно викласти суть питання в історичному плані, показати, як в процесі розвитку педагогіки, психології, фізіології, психоневрології, кримінології й інших галузей наукових знань, що вивчають розвиток особистості, складався погляд на відхилення від норм поведінки.

Будь-яка галузь наукових знань, та чи інша проблема науки має свою історію, ознайомлення з якою дозволяє розглянути й зрозуміти її в комплексі. Тому історичний аналіз важливий для правильного рішення теоретичних і практичних завдань не тільки психології, але й інших галузей наукових знань, що займаються пізнанням особистості.

Передова думка Росії давно виявила наукову зацікавленість до підростаючого покоління з аномаліями психологічного розвитку та відхиленнями в поведінці. З 50-60-х років XIX ст. починається період прогресивного суспільного руху, який мав прояв у критиці й протесті проти схоластики і муштри у вихованні дітей, у вимогах диференційованого підходу в навчанні та побудови психолого-педагогічних принципів, де враховувались би фізіологічні особливості.

Прогресивні представники того часу (М.О.Добролюбов, В.Г.Бєлінський, М.Г.Чернишевський, Д.І.Писарєв, М.І.Пирогов, К.Д.Ушинський, Л.М Толстой, І.М.Сєченов, О.С.Симонович, Є.І.Конраді, П.П.Малиновський, О.М.Острогорський, М.В.Ісаков та ін.) активно висловлювали ідеї з проблем виховання дітей, ратували за доступність навчання, охорону здоров'я дітей, в тому числі психічного.

Поряд з педагогами, біологи, фізіологи і медики також висвітлюють питання теорії і практики навчання дітей і підлітків. З 1857 року починає видаватися журнал «Виховання», «Російський педагогічний вісник», з 1860 року - «Учитель», з 1861 року - «Ясна поляна», з 1864 року - «Педагогічний збірник», який видавався Головним управлінням військово-навчальних закладів, з 1866 року - «Дитячий садок» та ін. У 1863 році виходить відома робота І.М.Сеченова «Рефлекси головного мозку», що поклала початок експериментальній розробці фізіологічних основ психічної діяльності людини.

К.Д.Ушинський дав яскравий опис типологічних особливостей школярів, їх темпераменту і характеру, аналізував поведінку «нервових і ледачих», дітей з «відхиленнями від нормального шляху розвитку», що має безпосереднє відношення до розглянутої нами проблеми. Будучи під впливом фізіологічних ідей І.М.Сєченова, К.Д.Ушинський писав про так звані «засвоєні рефлекси» і намагався фізіологічно обґрунтувати «переробку» аномальних рис характеру. У цьому відношенні він випередив деякі положення умовно-рефлекторної теорії І.П.Павлова.

Зусиллями І.П.Павлова та його найближчими однодумцями і послідовниками доведено, що у формуванні типу нервової діяльності велика роль належить зовнішньому середовищу, умовам виховання. Проблема важковиховуваного правопорушника складається не стільки в тому, що він народився від социально-занедбаних батьків, скільки в тому, що він змушений жити з ними.

Педагогічна діяльність К.Д.Ушинського, М.І.Пирогова дуже вплинула на клініко-фізіологічну спрямованість психіатрів і фізіологів, що працювали в той період в галузі шкільної гігієни та дитячої психоневрології і внесли своїми науковими пошуками значний внесок у розвиток як загальної, так і спеціальної педагогіки. До них варто віднести І.А.Сикорського, М,О..Ковалевського, Я.М.Дроздова, Н.МЛопова, І.В.Маляревського, СНЛанило, Б.М.Бехтерева, П.ФЛесгафта, О.С.Грибоедова, П.П.Кащенка, А.Б.Владимирського та ін. Вплив діяльності К.Д.Ушинського і М.І.Пирогова поширився і на наступні періоди. Відомий психіатр і педагог Г.Я.Трошин свою фундаментальну працю «Порівняльна психологія нормальних і ненормальних дітей» у 2-х томах (1915) супроводжує підзаголовком «Антропологічні основи виховання».

Діяльність представників вітчизняної педагогіки, психології і психопатології, які підкреслювали значення не тільки соціальних, але і біологічних факторів у вихованні підлітків і дітей, сприяла розгляду поведінки з відхиленнями у взаємозв'язку соціального і біологічного факторів.

В другій половині XIX ст. психологи і психіатри інтенсивно вивчають дитячу психіку. У Петербурзі В.М.Бехтерев організує спеціальну лабораторію з вивчення психіки дитини. Пізніше з'являються дослідження в цій галузі А.Ф.Лазурського, Г.І.Россолімо, Н.І.Поварина, М.М.Щелованова, О.С.Грибоєдова та ін., а також дослідження причин неуспішності, другорічництва, важковиховуваності. Перший вітчизняний психоневрологічний журнал відкрився в 1883 році статтею «Матеріали для психопатології юнацького віку». У 1904 році в петербурзькому Суспільстві психіатрів директор В'ятської виправної колонії П.Бекламішев робить доповідь про необхідність обстеження правопорушників. Створюється спеціальна комісія для розробки й апробації методів дослідження. Як бачимо, учені виявляють значну цікавість до дисгармонії розвитку підлітків і дітей, відхиленням у характері і поведінці. Саме 60-80-і роки XIX ст. є початком становлення вчення про причини відхилень в поведінці, емоційно-вольовій сфері, дисгармонії в становленні особистості.

В той час у західноєвропейських країнах, а також в Росії до вивчення відхилень в поведінці підходили по закоренілій схемі «природжений бурлака» і «природжений злочинець». Цей підхід до проблеми приводив до того, що організовувалися «колонії малолітніх злочинців», де діяв метод «взаємного навчання» і відкіля вони виходили цілком «зрілими» злочинцями. Досить сказати, що в 1911 році в Росії офіційно нараховувалося близько 2,5 млн. безпритульних дітей і малолітніх злочинців [61-62].

Важливо підкреслити, що вже в той період, при недостатньому ще запасі фізіологічних і загальних психологічних знань, передові педагоги і психологи розуміли, що обмежуватися лише описовою стороною не можна, оскільки сутність «хворобливої уродженої нервовості», «стійкої моральної дефективності» залишається непізнаною, і без всебічного вивчення і розкриття цієї сутності обґрунтовано здійснювати педагогічні впливи неможливо. Вони виявляли цікавість до психопатологічної сторони важковиховуваності, до питань спадкоємного обтяження, перенесених захворювань, несприятливих біологічних і соціальних факторів у формуванні і розвитку особистості.

Згадані вище педагоги-дослідники і психіатри підкреслюють, що вихованцям шкіл з особливим режимом притаманні брутальність, ігнорування педагогів, перекрученість характеру, облудність, нестійкість емоцій, театральність і позерство, винахідливість і спритність у досягненні аномальних цілей.

На наш погляд, із усього викладеного випливає, що, власне кажучи, мова йде не про психіатричні, клінічні патології особистості досліджуваних дітей і підлітків. В наявності - психологічні відхилення в поведінці й педагогічна занедбаність. Причину таких відхилень автори обумовлювали переважно біологічними, спадкоємними факторами, однак робилися спроби пояснити їх і з соціальних позицій.

У 1918-1930 роках вчені (П.І.Люблинський, В.І.Куфаєв, А.Б.Залкінд, В.П.Кащенко, Д.С.Футер, Є.К.Краснушкін, М.С.Богуславський, Е.Лівшиць та ін.) підкреслювали насамперед несприятливі соціальні фактори як головні причини відхилень в поведінці й важковиховуваності. Більш того, багато психопатологічних розладів, що приводили до цих відхилень, вони найчастіше пояснювали соціальними причинами.

Багато успадкованих від народження чи придбаних відхилень, стверджували вони, не є раз і назавжди даними, незмінними. У залежності від зовнішнього і внутрішнього середовища ці відхилення можуть виявлятися в більшому чи меншому ступені. Особливо позначається вплив соціального середовища на виховання дітей і підлітків із психологічними відхиленнями в поведінці й розвитку.

Особливо слід зазначити внесок у роботу з неповнолітніми правопорушниками А.С. Макаренка, який на практиці довів можливість зміни поглядів, установок, прагнень, і, як результат, перевиховання молодої людини. Визнаючи значення біологічних передумов розвитку, він вважав, що вирішальна роль належить соціальному спілкуванню. Ним розроблена ціла система педагогічного впливу на особистість також в умовах сім'ї та колективу, що набула широкого застосування в психолого-педагогічній практиці.

Девіації та правопорушення - це результат взаємодії багатьох елементів (соціальних, психологічних і біологічних), що утворюють складний комплекс проявів особистості, її мотивів і потреб. Але в цій взаємодії треба розрізняти головні й другорядні, вирішальні і допоміжні причини й умови, що формують антигромадські мотиви. Головними й вирішальними у виникненні відхилень, правопорушень, злочинів є соціальні причини. Прояви середовища, різні процеси, що відбуваються в суспільстві, впливають на психологію особистості, її нервову діяльність, динаміку процесів збудження і гальмування, змінюють рухливість і урівноваженість нервових процесів, що і виявляється у відповідній поведінці людини.

Таким чином, соціологічний підхід до вивчення причин відхилень доповнюється психологічним. Більш пізні наукові дослідження показали, що відхилення в поведінці, в тому числі здійснення правопорушень і злочинів, є проявом порушення процесу соціалізації особистості. Це порушення відображує, з одного боку, несформованість або деформацію соціальних властивостей під впливом несприятливих умов життя (середовища й виховання), з другого - випадання особистості із сфери соціально корисних зв'язків і відносин, а нерідко й сфери суспільно корисної діяльності.

Всі вищерозглянуті наукові напрямки створили передумови для розробки певного механізму захисту особистості від виникнення відхилень. Тому закономірними були перші згадування про необхідність профілактики цих відхилень, які вже зустрічаються в психолого-педагогічній літературі 30-х років XX ст. Питання, пов'язані з її сутністю, організацією й ефективністю, досліджуються вченими різних наук дотепер.

Поняття девіації. Дітей, поведінка яких відхиляється від прийнятих у суспільстві правил, норм поведінки, називають важковиховуваними. Під важковиховуваністю розуміють опір педагогічним впливам. Це може бути обумовлено різними причинами, пов'язаними із засвоєнням певних соціальних знань, умінь, навичок, програм, вимог і норм у процесі цілеспрямованого навчання і виховання.

Важковиховуваність, не дотримання норм і правил, встановлених у суспільстві, в науці розглядається через явище, яке називають девіацією.

Девіація (відхилення) є однією із сторін явища мінливості, яке притаманне як людині, так навколишньому світу. Мінливість в соціальній сфері завжди пов'язана з діяльністю і виражається в поведінці людини, що представляється як її взаємодія з навколишнім середовищем, опосередкована зовнішньою і внутрішньою активністю людини. Як було сказано раніше, поведінка може бути нормальною (згідно з нормами і правилами суспільства) і з відхиленнями.

Нормальна поведінка припускає взаємодію людини з мікросоціумом, що адекватно відповідає потребам і можливостям її розвитку і соціалізації. Якщо оточення здатне вчасно й адекватно реагувати на ті чи інші особливості людини, то її поведінка завжди (чи майже завжди) буде нормальною.

Звідси відхилення в поведінці може бути охарактеризоване як взаємодія людини з мікросоціумом, що порушує її розвиток і соціалізацію внаслідок відсутності адекватного урахування особливостей її індивідуальності і виявляється в поведінковій протидії встановленим моральним і правовим суспільним нормам.

Відхилення в поведінці є одним із проявів соціальної дезадаптації.

Девіації включають девіантну, делінквентну і кримінальну поведінку.

Девіантна поведінка - це один із видів відхилень в поведінці, пов'язаний з порушенням відповідних віку соціальних норм і правил поведінки, характерних для мікросоціальних відносин (сімейних, шкільних) і малих соціальних груп. Типовими проявами девіантної поведінки є: ситуаційно обумовлені дитячі і підліткові поведінкові реакції, такі як демонстрація, агресія, виклик, систематичні відхилення в навчанні чи трудовій діяльності, втеча з дому і бродяжництво, алкоголізм, вживання наркотиків, антигромадські дії антисоціального характеру, спроби суїциду.

Делінквентна поведінка, на відміну від девіантної, характеризується як повторювані асоціальні провини, що складаються у визначений стійкий стереотип дій, які порушують правові норми, але не тягнуть кримінальної відповідальності через їх обмежену суспільну небезпеку чи недосягнення підлітком віку, з якого починається кримінальна відповідальність.

Кримінальна поведінка визначається як протиправний вчинок, що по досягненню віку кримінальної відповідальності служить підставою для порушення кримінальної справи і кваліфікується за певними статтями кримінального кодексу. Кримінальній поведінці, як правило, передують різні форми девіантної і делінквентноі поведінки.

Негативні форми девіацій є соціальною патологією: пияцтво й алкоголізм, токсикоманія і наркоманія, проституція, суїцид, правопорушення і злочинність. Вони дезорганізують систему, підривають її основи і завдають значної шкоди, у першу чергу, особистості самого підлітка.

В залежності від типу норми, що порушується, девіантна поведінка класифікується за наступними характеристиками:

видами злочину (карні, адміністративні) і аморальних вчинків (пияцтво, проституція);

рівнем чи масштабністю відхилення (індивідуальне чи масове відхилення);

внутрішньою структурою відхилення, коли відхилення пов’язують із приналежністю до тієї чи іншої соціальної групи, статевими та віковими особливостями;

орієнтованостне відхилення на зовнішнє середовище (сімейні сварки, насильницькі злочини й ін.) чи на самого себе (суїцид, алкоголізм та ін.)

Причини девіантної поведінки молоді. Відхилення в поведінці має складну природу, обумовлену різними факторами, що знаходяться в складній системі взаємодії і взаємовпливу. Тут має місце взаємодія багатьох факторів: спадковість, середовище, виховання, власна практична діяльність людини.

Можна виділити основні фактори, що обумовлюють девіантну поведінку.

1. Біологічні фактори виражаються в існуванні несприятливих фізіологічних чи анатомічних особливостей організму людини, які ускладнюють її соціальну адаптацію. Мова йде не про спеціальні гени, що фатально обумовлюють девіантну поведінку, а лише про ті фактори, що поряд з соціально-педагогічною корекцією вимагають також і медичної. До них відносяться:

-генетичні, що передаються в спадщину. Це можуть бути порушення розумового розвитку, дефекти слуху і зору, тілесні пороки, ушкодження нервової системи. Дані поразки діти здобувають, як правило, ще під час вагітності матері в силу її неповноцінного і неправильного харчування, вживання алкогольних напоїв, паління; захворювань (фізичні і психічні травми під час вагітності, хронічні і соматичні інфекційні захворювання, черепно-мозкові і психічні травми, венеричні захворювання); впливу спадкоємних захворювань, а особливо спадковості, обтяженої алкоголізмом;

психофізіологічні, пов'язані з впливом на організм людини психофізіологічних навантажень, конфліктних ситуацій, хімічного складу навколишнього середовища, різних видів випромінювань, що призводять до різного роду соматичних, алергійних, токсичних захворювань;

фізіологічні, що включають в себе дефекти мови, зовнішню непривабливість, недоліки конституційно-соматичного складу людини, що у більшості випадків викликає негативне ставлення з боку навколишніх, як наслідок - перекручування системи міжособистісних відносин дитини в середовищі однолітків, колективі.

2. Психологічні фактори, до яких відносять: наявність у людини психопатології або акцентуації (надмірне посилення) певних рис характеру. Ці відхилення виражаються в нервово-психічних захворюваннях, психопатії, неврастенії, пограничних станах, що підвищують збудливість нервової системи й обумовлюють неадекватні реакції людини.

Діти з акцентуаціями певних рис характеру, що є крайнім варіантом психічної норми, надзвичайно уразливі для різних психологічних впливів і вимагають, як правило, соціально-медичної реабілітації та заходів виховного характеру.

У кожен період розвитку людини формуються певні психічні якості, риси характеру та якості особистості. У підлітка спостерігається два процеси розвитку психіки: або відчуження від того соціального середовища, де він живе, або прилучення. Якщо в родині дитина відчуває недолік батьківської ласки, любові, уваги, то захисним механізмом у цьому випадку буде відчуження. Проявом такого відчуження можуть бути: невротичні реакції, порушення спілкування з навколишніми, емоційна наполегливість і холодність, підвищена уразливість, обумовлені психічними захворюваннями вираженого чи пограничного характеру, відставанням чи затримкою психічного розвитку, різними психічними патрологіями.

Характерологічні підліткові реакції, такі як відмовлення, протест, групування, є, як правило, наслідком емоційно залежних, дисгармонійних сімейних відносин.

У випадку не сформованості системи моральних цінностей підлітка сфера його інтересів починає приймати переважно корисливу, насильницьку, паразитичну чи споживчу спрямованість. Для таких підлітків характерний інфантилізм, примітивність у судженнях, перевага розважальних інтересів.

Езопова позиція підлітка з демонстрацією зневажливого ставлення до існуючих норм і прав іншої людини приводить до «негативного лідерства», нав'язування фізично більш слабким одноліткам системи їх «поневолення», браваді кримінальною поведінкою. У таких підлітків низька відповідальність за свої вчинки. Свої дії вони виправдовують зовнішніми обставинами.

3. Соціально-педагогічні фактори виражаються в дефектах шкільного, сімейного чи суспільного виховання, в основі яких лежать статево-вікові й індивідуальні особливості розвитку дітей, що призводять до відхилень в ранній соціалізації дитини в період дитинства з нагромадженням негативного досвіду.

Жорстокому ставленню діти піддаються в сім'ї, на вулиці, у школі, дитячих будинках, лікарнях та інших дитячих закладах. Діти, що піддалися таким діям, позбавлені почуття безпеки, необхідного для їх нормального розвитку. Це приводить до усвідомлення дитиною того, що вона погана, непотрібна, нелюбима. Любий вид жорстокого звертання з дітьми веде до різних наслідків, але їх поєднує одне - збиток для здоров'я дитини чи небезпека для життя і соціальної адаптації.

Тип реакції дітей і підлітків на жорстоке ставлення залежить від віку дитини, рис особистості, соціального досвіду. Поряд із психічними реакціями (страх, порушення сну, апетиту та ін.), спостерігаються різні форми порушення поведінки: підвищення агресивності, битливість, жорстокість (або непевність у собі), боязкість, порушення спілкування з однолітками, зниження самооцінки. Для дітей і підлітків, що зазнали сексуального насильства (чи зазіхання), характерним є порушення сексуальної поведінки: порушення статево рольової ідентифікації, страх перед будь-якими видами прояву сексуальності та ін. Більшість дітей, що пережили в дитинстві жорстоке ставлення (насильство) з боку дорослих, схильні відтворювати його, але виступаючи вже в ролі ґвалтівника, мучителя.

4.Соціально-економічні фактори включають соціальну нерівність; розшарування суспільства на багатих і бідних; зубожіння значної маси населення; обмеження соціально прийнятних способів одержання гідного заробітку; безробіття; інфляцію і, як наслідок, соціальну напруженість.

5.Морально-етичні фактори виявляються, з одного боку, у низькому моральному рівні сучасного суспільства, руйнуванні цінностей, у першу чергу духовних, падіння моралі; з іншого боку - у нейтральному ставленні суспільства до девіантної поведінки.

Таким чином, девіантну поведінку можна розглядати як реакцію дитини на певні умови (соціальні чи мікро соціальні), в яких вона опинилась, і в той же час як мову спілкування із соціумом, коли інші соціально прийнятні способи спілкування вичерпали себе чи недоступні.