Радянська підпільно-партизанська боротьба на території України

2. Радянська підпільно-партизанська боротьба на території України

2.1 Передумови виникнення партизанського і підпільного руху в Україні

Передумови для виникненн партизансько-підпільного руху на Україні формувались у міжвоєнний період.

Це питання розробляли радянські воєнні теоретики М.В. Фрунзе, М.М. Тухачевський та інші. Зокрема, проблемі «малої війни» чимало уваги приділив тогочасний нарком військових і морських справ М.В. Фрунзе у праці «Єдина воєнна доктрина і Червона армія». Він зазначав, що важливим засобом боротьби з технічно більш сильними арміями противника є партизанська війна на території можливих театрів воєнних дій. Використовуючи її методи, можна створити для армії ворога такі умови за яких він, попри свої технічні переваги, може зазнати суттєвих військових втрат. Наголошував, що обов'язковою умовою успішного розвитку партизанської війни має бути завчасне вироблення планів, підготовка військово-політичних кадрів, створення спеціальних засобів, розробка методів і форм боротьби, що забезпечать успіх.

Один з відомих радянських фахівців партизанської справи І. Г. Старінов у своїх спогадах та спеціальних працях у 20‑ті роки писав про практичне втілення теоретичних розробок щодо підготовки партизансько-підпільної війни Радянського Союзу на випадок нападу. У Києві, Харкові, Куп'янку були створені спеціальні центри з підготовки фахівців для діяльності в ворожому тилу, зокрема: мінерів-підривників, радистів, парашутистів, розвідників, водіїв. Налагоджено випуск мінно-підривних засобів, спеціального спорядження, яке мало б застосовуватись у ході розгортання бойових диверсійних дій на військових об'єктах, промислових підприємствах, населених пунктах проти живої сили ворога. З підготовлених кадрів формувалися спеціальні частини і підрозділи, які на випадок війни мали бути переправлені в ворожий тил.

З метою опанування практичними навичками партизанських дій проводились спеціальні навчання, на яких відпрацьовувались тактичні прийоми з застосуванням різноманітних засобів боротьби. Старінов І. Г. писав, що на початку 30‑х років усе було зроблено для того, щоб у разі ворожої агресії здійснити велику операцію з допомогою партизанських сил і авіації в результаті якої були б паралізовані всі комунікації західних областей Білорусії, України, Бессарабії, зайнятих противником, а його війська на фронті залишились би без поповнення і пального.

Однак наприкінці 30‑х років вся підготовча робота з розгортання партизансько-підпільної боротьби на випадок війни була призупинена, партизанські формування, склади з зброєю, боєприпасами, спорядженням, підривними засобами ліквідовано. Сфабриковано справу на заступника наркома оборони СРСР М.М. Тухачевського, «викрито змову» проти Сталіна та його найближчого оточення, які намагалися ліквідувати політичну систему, створену «вождем народів».

Причиною репресій і переслідувань було також і те, що ця діяльність не узгоджувалась з положеннями радянської воєнної доктрини, яка не передбачала ведення бойових дій на радянській території. Сталін вважав, що офіційне прийняття на озброєння Червоною Армією тактики «малої війни» означало б те, що Радянський Союз не виключає можливості розв'язання Німеччиною війни проти СРСР, з якою він намагався встановити дружні відносини, підписавши 23 серпня 1939 р. політичний договір про ненапад.

В спогадах колишній начальник Українського штабу партизанського руху Т.А. Строкач писав: «До нелегальної боротьби, хоч і говорили про неминучість оборонної війни, наших людей ніхто не готовив. Якби ще 20 червня 1941 р. хтось заікнувся про те, що підпільну війну доведеться вести Україні, Білорусії, Прибалтійським республікам, того б назвали панікером… Наш народ не був підготовлений морально до можливих поразок на фронтах, до можливої нелегальної підпільно-підривної роботи в тилу ворога, що вимагало спеціального навчання».

Одним з перших документів виданих з метою мобілізувати радянський народ на відсіч німецькому агресорові була директива РНК СРСР і ЦК ВКП прийнята 29 червня 1941 р. В ній містилися заклики до партійних і радянських органів виступити організаторами опору німецьким загарбникам. Однак в ній не були конкретизовані форми, методи, засоби боротьби. На місцях працівники партійних комітетів органів влади не знали з чого починати, кого залишати в підпіллі, хто має складати партизанські загони, зібрати зброю, боєприпаси, одяг для бійців, як забезпечити їх продовольством. Нерідко траплялося, що керівники партійних комітетів, радянських органів влади в районах, яким загрожували окупація ганебно кидали свої посади і тікали в тил.

3 липня 1941 р. Директива була озвучена Сталіним І. В. в зверненні до радянського народу, в ньому містився заклик населення до партизанської боротьби, в зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони, кінні і піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської боротьби всюди, для підриву мостів, доріг, порчі телеграфів і телефонного зв'язку, підпалу лісів, складів, обозів, створювати неcтерпні умови для противника, шукати і винищувати його на кожному кроці, при відступі Червоної Армії. Не залишати противникові ні одного кілограма хліба, хліб здавати під збереження державним органам для вивозу в тил, хліб і горюче, яке неможливо вивезти знищувати.

З метою виконання приписів документів, виданих центральними органами, ЦК КП У 30 червня 1941 року створив оперативну групу, яка мала займатись організацією партизанської боротьби, відбором кадрів, формуванням загонів.