Співпраця польського та українського антинациського руху опору на території Західної України

4.2 Співпраця польського та українського антинациського руху опору на території Західної України

Позиція українських політичних сил стосовно співпраці з польськими патріотами була не однозначною. Представники уряду УНР в екзині схилялися до співпраці з поляками, вбачаючи в останніх союзника в ймовірній боротьбі західних держав з СРСР. Емігрантський уряд УНР через свого представника В. Солов'я підтримував контакти з членами новоутвореного у Франції польського емігрантського уряду на чолі з В. Сікорським. На протилежних позиціях стояли представники ОУН. Вони відкидали будь-яку співпрацю з поляками, вбачаючи в них окупантів українських земель. Керівники ОУН у своїх сподіваннях на відновлення Української держави покладались на Німеччину, що перемогла Польщу і в перспективі повинна перемагати СРСР.

Крім того окремі українські політичні кола, зі вступом більшовиків на територію Західної України, сподівались на звільнення від польського гніту та побудову незалежної Української держави. Та ці сподівання швидко розвіялись через реалії сталінської репресивної системи.

Не зважаючи на різні політичні інтереси, українського та польського підпілля, між ними мали місце переговори про співпрацю. Про порозуміння між поляками та українцями, покращання відносин між ними йшлося під час зустрічі представника польського підпілля Владислава Піховського з митрополитом УГКЦ Андрієм Шептицьким у квітні, а потім у червні-липні 1940 року. Реального втілення в життя ці розмови не мали. Необхідність подальших переговорів усвідомлювали як представники польського так і українського підпілля.

Відбувалися зустрічі представників польського підпілля з тими українськими політичними діячами, які до 1939 року займались легальною політичною діяльністю в Польщі – М. Рудницьким, В. Мудрим, В. Горбовим, С. Скрипником. Ці розмови велися в період з серпня по жовтень 1941 року.

Під час перших польсько-українських зустрічей сторони вивчали одна одну. Ініціатива таких переговорів у 1941–42 роках належала ЗВЗ-АК, зокрема польська сторона була представлена комендантом 3 обшару АК генералом К. Совіцьким, Я. Дем'янчуком, розвідником, підполковником Г. Погоским, С. Бездек, М. Кіровським. З українського боку організацією зустрічі займався капелан УГКЦ Й. Кладочний. У переговорах брали участь члени ОУН Є. Вреціона, З. Матла, М. Степняк.

В ході переговорів порушувалися питання припинення антипольських виступів з боку українців, ставилась пропозиція порозуміння між обома підпільними структурами та створення спільного фронту проти німців. В результаті обидві сторони ні до чого не домовились, лише визнали, що взаємна боротьба між польським та українським народом на руку німцям.

У переговорах з польським підпіллям брали участь члени закордонної референтури Проводу ОУН, якою керували о. І. Гриньох, а згодом М. Лебідь. Переговори здійснював також Мирослав Прокоп. Ці розмови велися в другій половині 1943 і в першому кварталі 1944 р. Та попри часті представницькі зустрічі тісної співпраці між українським та польським підпіллям на антинациському фронті не відбулося.

Найголовнішими причинами були наступні:

Поляки вважали українців – вихідців з Західної України польськими громадянами, які мали би підтримувати їх у боротьбі за незалежність Польщі. Однак українці прагнули до створення власної незалежної Української держави. У свою чергу представники польського підпілля не хотіли миритися з втратою «східних кресів» і визнавати права українців на власну державу. Хіба у майбутньому на землях УРСР, без Західноукраїнських земель.

Ще однією перепоною до порозуміння були завдані у минулому кривди українцям збоку поляків.

Підпілля ОУН не хотіло входити в конформацію з німцями сподіваючись, що останні допоможуть відновити українську державу.

З 1943 р. на заваді домовленостям стали сподівання поляків на відродження Польської державності, можливо з східними кресами, завдяки перемогам Червоної Армії.

Покладаючи певні надії на СРСР польське підпілля усе ж продовжувало переговори з українськими національними колами. Зокрема, на початку березня 1944 р. у місті Львові відбулися польсько-українські переговори. Українська сторона була представлена І. Гриньохом, Є. Вренцьоною, А. Андріївським, польська – командиром львівської округи АК. Проте реальних результатів ці переговори не дали і українсько-польське протистояння продовжувалось.

Враховуючи безкомпромісність позицій польського емігрантського уряду і керівництва ОУН в роки війни стосовно поступок на користь один одному в територіальному питанні, навряд чи можна стверджувати, що у них був шанс досягти згоди, налагодити співпрацю і уникнути або принаймі припинити кровопролиття. Історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ не зрекалися добровільно придбаних раніше земель або тих, які вважали своїми. Можливо, тільки на завершальному етапі війни, коли для українського і польського незалежницьких рухів стало цілком очевидним, що не їхніми зусиллями вирішуватиметься питання майбутньої державницької приналежності Західної України, постали реальні можливості для створення спільного фронту боротьби. Проте вже було пізно.

Дещо інакше розвивалася співпраця комуністичних течій польського та радянського руху опору. В основу співпраці тут лягла спільна ідеологія та координування діяльності збоку Москви.

Одним з яскравих прикладів співробітництва польських та українських антинацистів є допомога збоку Польської Партії Робітничої – українській підпільній комуністичній організації «Народна гвардія імені І. Франка», центр якої розташовувався у місті Львові. Ця праці була досить тісною про що свідчить телеграма секретаря ЦК ППР Павела Тінзера голові виконкому комінтерну Г.М. Димитрову від 15. 06. 1943 р. В ній, зокрема сказано: «Рік тому товариші зі Львова звернулися до нас з проханням організувати у них роботу. Враховуючи, що вони не мають зв’язку з КП У і що в цей час там починають активізуватись різні реакційні українські і польські організації, ми подали їм допомогу в людях, матеріалах і грошах, заявивши, що до встановлення ними зв’язку з КП У ми організуємо боротьбу українських і польських мас проти гітлерівських загарбників, за відновлення вільної Радянської України».

Представники польського та українського прокомуністичного антинациського підпілля закликали українських і польських націоналістів об'єднати зусилля в боротьбі проти спільного ворога – Нацистської Німеччини. Чимало поляків перебувало в підпільно-диверсійній групі, яку організував у Золочівському районі на Львівщині військовий лікар Опанас Кундіус, а також у деяких дрібніших організаціях, які на той час почали діяти у Львівській області. Один з польських партизанських загонів був створений з'єднанням Наумова в березні 1944 р. під командуванням ст. лейтенанта Мороза і капітана Мурашкіна, у кількості 43 чоловік. Загін мав діяти в районі Старих Мостів Львівської області.

Отож, як ми бачимо співпраця на основі спільної ідеї та керівництва ефективніше, ніж коли вона розглядається крізь призму національної ідеї.

Складнішим постає питання співпраці польського національного підпілля з радянськими силами.

На початковому етапі війни ставлення польського національного підпілля до радянської влади було досить суперечливим, а часто і ворожим. Адже органи НКВС розгромили основні сили польського підпілля у 1940–41 роках на території Західної України.

Одним з перших документів, що регламентував співпрацю польського підпілля з радянським урядом, стала угода «Про союз з СРСР», підписана головою польського емігрантського уряду Сікорським 30 липня 1941 року під тиском англійського уряду.

Крім того радянський уряд вів переговори з Польським еміграційним урядом в Лондоні, але серйозних результатів вони не дали. Тому до 1943 року співпраця АК з червоними партизанами, здійснювалась лише на рівні місцевої ініціативи, так само як домовленості про тимчасову співпрацю АК і УПА, УПА і червоними партизанами.

Факт співпраці з радянськими партизанами польських підпільників згадує у книзі «Люди з чистою совістю» учасник «Карпатського рейду» П.П. Вершигора. Він подає фрагмент розмови польського священика з монахом: «Вацек! Ти зараз поїдеш до Бучача. Вацек! Ти зробиш для пана полковника вивід. Так зробиш, як би зробив то для війська польського» П.П. Вершигора наводить конкретні факти допомоги польських залізничних робітників при підриві моста у селі Бірки на Тернопільщині та поляків-інженерів під час ліквідації нафтових вишок на Станіславщині.

З другої половини 1943 року ситуація змінюється, коли польський еміграційний уряд в Лондоні зрозумів, що Радянська армія швидко вступить на територію Речі Посполитої, то почалися розмови про можливість співпраці польського національного підпілля з радянським рухом опору.

14 квітня 1943 року у Львові на зборах представників Узгоджувальної комісії політичних партій, окружної комендатури БХ і АК було вирішено надати допомогу радянським партизанам і налагодити з ними співпрацю.

Така співпраця стала тіснішою у першій половині 1944 року, коли радянські війська вели бої за звільнення території Західної України від нациських окупантів.

28 лютого 1944 року в селі Чмикош керівники радянських партизанських підрозділів Коротченко та Бурим домовились з польським командиром «Соколом» про взаємодію польських загонів з партизанами в боротьбі з фашистами і українськими націоналістами, накази партизанів і польських загонів, оперативно-тактичні дії мають бути узгодженими.

Польське підпілля надавало допомогу радянським військовим частинам у боях за Броди. Прикладом співпраці стала участь польського національного підпілля разом з радянською армією у боях за Львів у липні 1944 року. Проте після взяття міста радянське військове командування попросило командуючого полковника Тіліпковського, щоб він своїм наказом розформував свої загони АК, що було зроблено.

Отож, не дивлячись на допомогу радянським військам у боротьбі з окупантом польське націоналістичне підпілля було розпущено, а найвідоміших його діячів на території Західної України заарештовано.

В співпраці українського та польського прокомуністичного антинациського підпілля панувало взаєморозуміння та взаємодопомога, оскільки ці підпільні структури єднала одна ідеологія – комунізм, і всі дії скоординовувались з одного центру – Москви.

Суперечливою була співпраця польського національного підпілля з українськими прокомуністичними антинациським рухом опору. Адже на початковому етапі Другої світової війни їх можна охарактеризувати, як ворожі. В період з червня 1941 по перший квартал 1943 – мали місце взаємної співпраці так і взаємопоборювання. А з першого кварталу 1943 по жовтень 1944 року їх стосунки характеризувались як тісне співробітництво. Нерідко співпраця польського національного підпілля з радянською владою мала антиупівський характер, коли формування АК спільно з червоними партизанами боролися проти загонів УПА.

Отже, польське підпілля співпрацювало в боротьбі проти німців з радянською владою, комуністичними течіями. Однак вона не була сталою, і в будь-який момент, на будь-якій території могла змінитися на ворожі дії. Однак через певні причини безуспішними були переговори про співпрацю польського підпілля з ОУН, УПА.

Висновки

Партизанський рух у 1941–1944 рр. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942–1943 років у важливий фактор допомоги Радянській Армії в розгромі й вигнанні з української землі німецького окупанта. Якщо в 1941–1942 рр. дії нечисленних загонів партизанів мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 року проти ворога вели бойову діяльність їх формування чисельністю від 800 до 1, 5 тис бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю. Їх дії стали організованими, виваженими з створенням УШПР у 1942 році. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці, важливе значення мали саботажні дії, рейкова війна, рейди, поступово налагодилося чітке узгодження дій партизанів з діями Червоної армії, підпільниками.

На тлі відомих здобутків учасників партизансько-підпільної боротьби, які змушений був визнати ворог, варто зазначити, що вище партійно-радянське керівництво у Москві не достатньо використало потенціал партизанського руху на окупованій фашистами території, особливо Україні, де була найбільш розгалужена структура тилу і надзвичайно вразливі комунікації. Під час битв за Кавказ, Сталінград та на Курській дузі більшість перевезень вермахту здійснювались через українську територію. Тут відпочивали і переформовувалися німецькі військові з’єднання, проводився середній і дрібний ремонт бойової техніки. Україна була головним постачальником продовольства й фуражу для потреб противника. Загальновідомий інтерес фашистів до її сировинних та людських ресурсів.

Хоч на українській території, крім північних районів, були відсутні великі лісові масиви як база для укриття партизанських сил, проте можливості для дії їх мобільних загонів і диверсійних груп були цілком сприятливі, після боїв 1941–1942 років залишилося багато військових оточенців, які становили резерв кадрів учасників руху Опору. Однак, щоб реалізувати зазначений вище потенціал для розгортання партизанської боротьби в УРСР, необхідно було на державному рівні у стислий строк розв’язати низку організаційних, кадрових та матеріально – технічних проблем. Спроби були, але озброєній боротьбі в Україні не надавалося пріоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку партизанського руху на окупованих теренах СРСР. Більше уваги приділялося учасникам руху Опору Білорусії і Росії.

Можна припустити, що Сталіна турбувала думка про те, щоб за певних обставин численні та добре озброєні формування, де більшу частину бійців становили етнічні українці, не перейшли під вплив національно орієнтованих елементів, на антирадянські позиції або ж їх зброя не потрапила до останніх, які демонстрували високу політичну активність в західних регіонах.

Заохочуючи партійно-радянське керівництво України до посилення партизанської боротьби проти фашистів Москва, не вирішуючи адекватно до поставлених бойових завдань питань кадрового і матеріально – технічного забезпечення учасників боротьби, постійно вимагала від них самопожертви в ім'я перемоги над фашизмом. А це призводило до того, що недостатньо навчені, не завжди укомплектовані фахово підготовленими командирами і спеціалістами партизанські формування відчуваючи брак зброї та боєприпасів, зазнавали невиправданих втрат.

Ведучи мову про антинацистський фронт у бойовій діяльності ОУН, УПА, потрібно відзначити, що протягом окупаційного періоду ставлення національного підпілля до нацистських окупантів змінювалося. Першим чинником, що зумовив перехід до антинацистської боротьби, була політика окупаційної влади щодо місцевого українського населення і представників українського політикуму. Другим чинником виступили перемоги Червоної армії і ініціатива знизу. Немалу роль відіграла конкурентна боротьба за опанування лісовими масивами між українським національним підпіллям і радянськими та польськими партизанами.

В цей період керівництво українського національного руху допустило ряд помилок. Найбільшою було розброєння мельниківських та інших підпільних структур, які вели антинацистську боротьбу. Це послабило антинацистський фронт боротьби.

Порівнюючи форми і методи боротьби, то слід сказати, що бойові дії партизанів в тилу підпорядковувались потребам фронту. Вони відбувалися у формі диверсій на комунікаціях, ударів по об’єктах військового значення, збирання розвідувальної інформації. УПА діяла як самооборона населення. Вона витискувала окупаційну адміністрацію, захищала населення від сваволі влади, зривала спроби вивезення в Третій Рейх продовольчих і сировинних ресурсів та робочої сили, вела оборонні бої з каральними загонами за периметром і всередині свого запілля. Залізниці, комендатури, штаби, місце зосередження бойової техніки залишились здебільшого поза увагою УПА, повстанці нападали на німецькі військові об’єкти з метою захоплення зброї і спорядження.

Щодо польського підпілля на західноукраїнських землях, то слід підкреслити, що воно не було якимось єдиним і цілісним організмом. Існувала конспіративна мережа Армії Крайової, яка готувалася до здійснення плану «Буря», і паралельно з нею існували бази самооборони, партизанські загони, які в один і той самий час в одному місці могли співпрацювати з німцями, угорцями, або радянськими партизанами, а в іншому місці могли вести з ними боротьбу. У цьому випадку краще говорити про підпільну і партизанську діяльність поляків у Західній Україні, до того ж діяльність з патріотичних міркувань і про діяльність з метою самозбереження. Зазначимо, що вирішальним у виборі свого місця в цій діяльності чи боротьбі для поляків були частіше навіть не накази керівників підпілля, а інстинкт самозбереження. Діяльність польського підпілля на цих територіях на різних етапах війни могла мати антирадянську або анти німецьку спрямованість, але завжди антиупівською.

 

Список використаних джерел

1. Новітня історія України: підручник // Слісаренко А.Г., Гусєв В. І., Дрожжин В.П.. – К.: Вища школа, 2000. – 663 с.

2. Супруненко Н. І. З досвіду піврічної боротьби радянських партизан проти німецьких окупантів // Наукові записки Інституту історії Уфа, 1943

3. Нариси історії України. – Уфа, 1942

4. Герои Краснодона: Материалы и документы о работе в тылу врага подпольной комсомольськой организации «Молодая гвардия». – М.: Молодая гвардия, 1943

5. Ковпак С.А. Похід у Карпати. – КХ Укрдержвидав, 1944

6. Кузовков Г.В. Партизанський Рух на Україні в період Великої Вітчизняної війни. – К.: Товариство для поширення політичних і наукових знань УРСР, 1951

7. Бедзик Д. І. Плем’я нескорених: Нариси про комсомольське підпілля на Україні в дні Вітчизняної війни. – К.: Молодь, 1949

8. Ковпак С.А. От Путивля до Карпат. – М.: 1949. – 187 с.

9. Федоров А.Ф. Подпольный обком действует. – Кн 1. – М.: Воениздат, 1949

10. Федоров А.Ф. Подпольный обком действует.-Кн 2. – М.: Воениздат, 1949

11. Сабуров А.Н. За линией фронта: партызанские записки. – М.: Воениздат, 1953. – 271 с.

12. Сабуров О.М. За лінією фронту. – Львів.: Книжково-журнальне видання, 1954. – 271.

13. Вершигора П.П. Люди з чистою совістю. – К.: Радянський письменник, 1946. – 744 с.

14. Наумов М. І. Хинельські походи. – К.: Радянський письменник, 1953

15. Медведев Д.Н. Это было под Ровно. – М.: Детиздат, 1948. – 380 с.

16. Медведев Д.Н. Сильные духом. – М.: Воениздат, 1951. – 472 с.

17. Шиян А. І. Партизанський край. – К.: Укрдержвидав, 1946. – 382 с.

18. Шеремет М.С. В партизанських загонах. – К.: Укрполітвидав, 1947

19. Гнідаш Т.З. З партизанами Федорова. – К.: Радянський письменник, 1948

20. Андросов М.В. Хоробрі серця. – К.: Молодь, 1950

21. Бакрадзе Д.И. Кровь’ю героев: записки участника партизанского движения, соединения Ковпака. – Тбилиси.: Госиздат Грузии, 1953. – 530 с.

22. Руднєв С.В. Щоденник про Карпатський рейд. – К.: Укрполітвидав, 1948. – 84 с.

23. Попудренко М. Щоденник. – К.: Держполітвидав, 1949. – 340 с.

24. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941–1945 гг..-Т. 1–6. – М.: Воениздат, 1960–1965

25. Клоков В., Кулик І., Слинько І. Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Ви-во АН УРСР, 1957. – 130 с.

26. Тронько П.Т. Безсмертя юних: з історії боротьби комсомольського підпілля України в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Молодь, 1957. – 87 с.

27. Дем’янчук І. Я. Підпільна преса України. – К.: Ви-во Київського університету, 1956. – 130 с.

28. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.. – в 3‑х т. – Т. 1. – Радянська Україна в період відбиття віроломного нападу фашиської Німеччини на СРСР і підготовки умов для корінного перелому у війні. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1967. – 544 с.

29. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського союзу 1941–1945 рр.. – в 3‑х т.. – Т. 2 Радянська Україна в період корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1968. – 520 с.

30. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.. – в 3‑х т. – Т. 3 Радянська Україна в завершальний період Великої Вітчизняної війни. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1969. – 455 с.

31. Тронько П.Т. В боях за Вітчизну. – К.: Молодь, 1959–1960. – 380 с.

32. Тронько П.Т. Подвиг твоїх батьків: з історії боротьби комсомольців і молоді Радянської України проти німецько-фашиських загарбників у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.. – К.: Молодь, 1969. – 429 с.

33. Яценко В.Д. Комсомольці України в партизанських лавах. – Х.: Ви-во ХДУ, 1969

34. Стафійчук І. П. Все для перемоги: подвиг трудящих України в Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.. – М.: Мысль, 1968. – 108 с.

35. Слинько І. І. Підпілля і партизанський рух на Україні на завершальному етапі визволення 1944 р.. – К.: Наукова думка, 1970. – 171 с.

36. Листівки партійного підпілля і партизанських загонів України у роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Політвидав України, 1969. – 339 с.

37. Кизя Л.Е. Народні месники: з історії партизанського руху на Ровенщині.-Львів.: Каменяр, 1960. – 171 с.

38. Степанов Л.С. До історії антифашиської боротьби на Ровенщині. – Львів.: Каменяр, 1966. – 220 с.

39. Міщенко Г.П., Матвійчук М.М. Виховані партією. Комсомол і молодь Житомирщини у Великій Вітчизняній війні. – К.: Видавництво Київського університету, 1960. – 290 с.

40. Егоров В.Ф., Зотов Н.И. 907 дней в тылу врага. – Одесса.: Маяк, 1969

41. Варягін В.Д., Вакуленко Г.С. Народна гвардія імені Івана Франка: сторінки героїчної боротьби підпільної, партизанської організації західних областей України 1942–1944 рр.. – Львів.: Каменяр, 1967. – 229 с.

42. Замлинський В.О. Караюча земля: про комуністичне підпілля і партизанський Рух на Волині в роки Великої Вітчизняної війни. – Львів.: Каменяр, 1965. – 259 с.

43. Ємець П.Н., Самойленко О.П. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни. – Х.: Прапор, 1965. – 190 с.

44. Історія Української РСР. – Т. 7. – К.: Наукова думка, 1977. – 534 с. История Украинской ССР. – Т. 8. – К.: Наукова думка, 1984. – 640 с.

45. Замлинський В.О. З вірою у перемогу: комуністична партія на чолі партизанської боротьби проти німецько-фашиських загарбників у західних областях України 1941–1945 рр.. – К.: Вища школа, 1976. – 430 с.

46. Комарницький С. І. Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.. – К.: Наукова думка, 1979. – 320 с.

47. Клоков В.Н. Действия партизан на железно – дорожных коммуникациях в тылу фашистких войск 1941–1944 гг.. – К.: Наукова думка, 1984. – 168 с.

48. Коваль М.В. Боротьба населення України проти фашиського рабства. – К.: Наукова думка, 1979. – 135 с.

49. Кучер В. І. Партизанські краї і зони на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Наукова думка, 1974. – 142 с.

50. Кучер В. І. Бойова діяльність антифашиського підпілля на Україні 1941–1944 рр.. – К.: Наукова думка, 1989. – 255 с.

51. Зинченко Ю.М. Боевое взаэмодействие партизан с частями Красной Армии на Украине 1941–1944 гг.. – К.: Наукова думка, 1982. – 187 с.

52. Немятий В.Н. В боротьбі за зрив грабіжницьких планів фашистської Німеччини. – К.: Политиздат України, 1982. – 56 с.

53. Немятий В.Н. Комуністична партія – організатор всенародної боротьби проти загарбницької політики німецького імперіалізму на окупованій території України. – К.: Политиздат Украины, 1982. – 48 с.

54. Григорович Д.Ф. Ідейно-політична діяльність компартії України в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Политиздат Украины, 1983. – 520 с.

55. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине 1941–1944 гг..-в 2‑х кн.. – Кн 1..-Партизанская борьба. – К.: Наукова думка, 1985. – 430 с.

56. Народная война в тылу фашистких оккупантов на Украине 1941–1944 гг.. – в 2‑х кн.. – Кн 2. – Борьба в подполье. – К.: Наукова думка. – 398 с.

57. Кентій А.В. Партизанський рух 1941–1944 рр. в Україні // Український історичний журнал. – 2005. – №3. – С 3–15

58. Чайковський А.С. Невідома війна: партизанський рух на Україні 1941–1944 рр.. – К.: Україна, 1994. – 255 с.

59. Клоков В.Н. О стратегии и тактике советских партизан в борьбе против фашистких оккупантов на Украине. – К.: 1974. – 74 с.

60. Безсмертя. Книга пам'яті України 1941–1945 рр. / Гол. Ред. Герасимов І. О.. – К.: 2000. – 944 с.

61. Політична історія України ХХ століття. – у 6‑ти т.. – Т. 4. Україна у Другій світовій війні в 1939–1945 рр. / керівник тому Кучер В. І.. – К.: Генеза, 2003. – 584 с.

62. Мірчук П. УПА 1942–1952 рр.: Документи і матеріали. – Львів, 1991. – 447 с.

63. Лебедь М. Українська Повстанська Армія. Її ґенеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. – 1 ч. Німецька окупація України. – Дрогобич, 1993. – 208 с.

64. Борець Ю. Рейд без зброї. – К.: Наукова думка, 1994

65. Борець Ю. У вирі боротьби. Спогади учасника повстанської боротьби 1941–1943 рр.. – К.: Наукова думка, 1993

66. Тарас Бульба-Боровець Армія без держави. – Львів, 1993. – 168 с.

67. Історія Українського війська. Друге доповнене видання. Клюб приятелів української книжки. – Вінніпег.: Видавець Іван Тиктор, 1953. – 832 с.

68. Літопис УПА Т. 24 Ідея і чин. Орган Проводу ОУН 1942–1946. Передрук підпільного журналу. – Львів.: Видавництво Літопис УПА, 1995–1996. – 590 с.

69. Енциклопедія українознавства. – в 11 т. – Т. 9 перевидання в Україні. – Львів, 2000. – С. 3377–3381

70. Дмитрук К.Е. С крестом и трезубцкм. – М.: Политиздат, 1980. – 224 с.

71. Поліщук В.В. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА. – Донецьк, 1996. – 495 с.

72. Даниленко С.Т. Дорогою ганьби і зради. – К., 1970. – 340 с.

73. Заречный В. Альянс ОУН-СС // Военно-исторический журнал. – 1991. – №4. – С. 63–70

74. Масловський В. Жовто-блакитна мафія. – Львів, 1975. – 250 с.

75. Замлинський В. Шлях чорної зради. – Львів., 1954. – 180 с.

76. Ржезач Т., Цуркан В. Прокляті народом. – Львів., 1954. – 260 с.

77. Войцеховськый А.А. Украинское звено общеевропейского коллаборационизма в годы Второй мировой войны // Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність. Матеріали міжнародної наукової конференції / за ред. Коваля М.. – К., 1995. – С 180–187

78. Карпов И.К. Оун и УПА национал-фашызм // Справжні і міфічні визволителі України. Матеріали науково-практичної конференції / за ред. Хміль С.. – К., 1993. – С 84–100

79. Ткачук А.В. Украинские буржуазные националисты – пособники гитлеровской агрессии // Справжні і міфічні визволителі України. Матеріали науково-практичної конференції / за ред. Хміль С.. – К., 1993. – С 39–47

80. Давиденко В.А. УПА: Шлях ганьби і злочинів. – К.: Товариство Знання УРСР, 1989. – 48 с.

81. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. – Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. – 660 с.

82. Литвин В.М. Історія України. – в 3‑х т.. – Т. 3 Новітній час. – Кн. 1. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. – 832 с.

83. Киричук Ю. Історія УПА. – Тернопіль, 1991. – 55 с.

84. Киричук Ю. Тарас Бульба-Боровець: його друзі і вороги. – Львів, 1997. – 87 с.

85. Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40–50‑х років ХХ століття. – Львів, 2000. – 304 с.

86. Кентій А.В. Нариси історії Організації Українських Націоналістів в 1941–1942 рр.. – К., 1999. – 200 с.

87. Кентій А.В. Українська Повстанська Армія в 1942–1943 рр.. – К., 1999. – 285 с.

88. Лапайдух Р. Українська Повстанська Армія: погляд через півстоліття // Дзвін. – Львів, 2000. – №2. – С 103–111. – №3. – С 113–123

89. Патриляк І. Національний партизанський рух на території Західної України влітку 1941 року // Український історичний журнал. – 2000. – №4. – С 113–119

90. Лукінюк М. Боротьба УПА з окупантами: поступ до правди // Сучасність. – 2001. – №5. – С 87–102. – №6. – С 94–108

91. Нікольський В.М. Підпілля ОУН на Донбасі. – К., 2001. – 177 с.

92. Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА // Історія та правознавство. – 2006. – №7. – С 1–16

93. Бречак І. М., Клоков В. І, Русак А.В. Під прапором інтернаціоналізму. Зарубіжні антифашисти в партизанській боротьбі на Україні 1941–1944 рр.. – К., 1970. – 198 с.

94. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні і рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії. – К.: Пульсари, 2002. – 519 с.

95. Сергійчик В. Радянські партизани проти ОУН-УПА. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. – 200 с.

96. Старка В. Взаємодія української та польської течій антинациського Руху Опору на території Західних областей України в роки Другої світової війни // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія: Історія. – №1. – 2004. – С 134–139

97. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945. Документы и материалы. – в 3‑х т.. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1985. – 516 с.

98. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року: збірник документів і матеріалів / під заг. ред. Шашкевича Я., Кука В.. – Львів-Київ.: Піраміди, 2001. – 556 с.

99. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 496 с.

100. ОУН в світлі Постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр. // Причинки до суспільного мислення. – Торонто, 1989. – 160 с.

101. Україна в Другій світовій війні: збірник німецьких архівних матеріалів. – в 3‑х т.. – Т. 1. – Львів, 1997. – 384 с.

102. Цілком таємно… Секретні документи Рейху про діяльність ОУН 1941–1944 роках. – Тернопіль.: Рухінформ центр, 1992. – 25 с.

103. Кучер В. Радянський партизанський рух у початковий період війни // Історія України. – 2002. – №19–20. – С 1–2

104. Кучер В. Партизанський рух в Україні 1941–1944 рр.: погляд з сьогодення // Історія в школах України. – 2004. – №19–20. – С 1–2

105. Історія України: Посібник / за ред. Темка Г.Д., Тупчієнка Л.С.. – К.: «Академія», 2001. – 480 с.

106. Строкач Т.А. Наш позывной. – К.: Свобода, 1975. – 464 с.

107. Кучер В. Радянський партизанський рух у початковий період війни: воєнно-політичний вимір // Історія України. – 2002. – №21–24. – С 49–50

108. Сталин И.В. О Великой Отечественной войне Советского Союза. – М.: 1952. – 450 с

109. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: «Академія», 1999. – 568 с.

110. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах  // Україна крізь віки. – в 15 т. – Т. 12. – К.: «Альтернативи», 1999. – 335 с.

111. Шашко К.М. Партійне підпілля в Криму в роки Великої Вітчизняної війни // Український історичний журнал. – 1960. – №5. – С 16

112. Подвиг партизанів не забуто // Голос України. – 2005. – №17–18

113. Тронько П.Т. Всенародная борьба против фашистких захватчиков на временно окупированной територии Украины. – К.: Общество «Знания» Украинской ССР, 1980. – 48 с

114. Мольченко В., Петров М. Героїчні подвиги молоді в тилу ворога в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: 1958. – 35 с

115. Украинская ССР в годы Великой Отечественной войны Советского Союза: хроника событий / Ред. Кол. Клоков В.И.. – К.: Политиздат Украина, 1985. – 618 с.

116. Бычков Я.Н. Партизанское движение в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 гг.. – М.: Мысль, 1965. – 168 с.

117. Попов А.Ю. Организация руководства партизанским движениим в тылу врага в 1941–1943 годах // Вопросы истории. – 2004. – №10. – С 145–151

118. Старожылов И.В. Партизанские соединения Украины в Великой Отечественной войне. – К.: Вища школа, 1983. – 239 с.

119. Асмолов А.Н. Фронт в тылу вермахта. – М.: Политиздат, 1983. – 302 с.

120. Дедюля И.П. Партизанский фронт. – М.: Молодая гвардия, 1975. – 320 с.

121. Стафийчук И.П. Героический подвиг молодежи / Участие комсомольцев и молодежи Украины во всенародной борьбе в тылу врага 1941–1944 гг.. – К.: Знание, 1979. – 64 с.

122. Молода гвардія. – Донецьк.: Донбас, 1969. – 365 с.

123. Романько В. Знати правду про Молоду Гвардію // Молодь України. – 2004. – 16 листопада

124. Коваль В.С. Все для перемоги. Подвиг трудящих України у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.. – К.: Наукова думка, 1970. – 195 с.

125. Старка В.В. Антинациська боротьба Українського національного підпілля на території Дистрикту «Галичина» в час Другої світової війни // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія: Історія. – №2. – 2005. – С 214–218

126. Стародубець Г. Внутрішньо-політичні конфлікти в ОУН, як один з гальмівних чинників розвитку антифашиського руху опору в 1942 році // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія: Історія. – №7. – 1998. – С 127–137

127. Бондаренко К. Діяльність українських загонів самооборони на Волині, Буковині та Галичині в роки Другої світової війни // Україна-Польща: важкі питання. – Т. 3. – Варшава, 1998. – С 15–32

128. Патриляк І. Внесок ОУН і УПА у справу визволення України від нацистів // Визвольний шлях. – 2004. – №10. – С 80–96

129. Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність: українці на полях Другої світової війни. – К.: «Книга пам’яті України», 1997. – 568 с.

130. Полянський О.А. Армія нескорених: до 60‑річчя УПА. – Тернопіль.: Підручники і посібники, 2002. – 48 с.

131. Сергійчик В. ОУН.-УПА в роки війни: документи і матеріали // Молодь України. – 1992. – 3 вересня

132. Поліська Січ // Енциклопедія українознавства. – Словникова частина. – в 11 т.. – Т. 6 / Гол. Ред. Професор д-р Кубійович В.. – Париж-Нью-Йорк.: «Молоде життя», 1970. – 2399 с.

133. Довідник з історії України / за заг. ред. Підкови І., Шуста Р.. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с.

134. Філер В. Розвиток українського самостійницького руху на Волині у 1939–1944 рр. Виникнення УПА // Україна-Польща: важкі питання. – Т 1–2. – Варшава, 1998. – С 89–90

135. Історія ОУН – УПА. 100 найбільших битв проти німецьких і радянських каральних військ / http: // upa 1 free page ru / army 1 uk 1 htm

136. ОУН і УПА в Другій світовій війні // Український історичний журнал. – 1995. – №5. – С 102

137. Патриляк І. К. До питання про внесок ОУН та УПА у боротьбу проти нациських окупантів на території України // Український історичний журнал. – 2004. – №5. – С 81–95

138. Потічний П. УПА та німецька адміністрація // Сучасність. – 1993. – №12. – С 67

139. Муковський І., Лисенко О. УПА та збройні формування ОУН у Другій світовій війні // Воєнна історія. – 2002. – №5–6. – С 18

140. Ліпка А. Боротьба УПА з німецьким окупаційним режимом // Воєнна історія. – 2002. – №5–6. – С55

141. Коваль М. ОУН – УПА і третій рейх // Політика і час. – 1991. – №5. – С 72

142. Мірчук П. Українська Повстанська армія 1941–1952 рр. Коротка історія. – Тернопіль, 1993. – 85 с.

143. Осадчук П. Секретна справа рейху. ОУН-УПА в донесеннях німецької розвідки // Віче. – 1992. – №14. – С. 137

144. Коваль М. ОУН-УПА і третій рейх // Політика і час. – 1991. – №6. – С 70–75

145. Коваль М.В. ОУН-УПА між третім рейхом і сталінським тоталітаризмом // Український історичний журнал. – 1994. – №2–3. – С 95–102

146. Стародубець Г. Еволюція програмних положень ОУН.‑Б  // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія: Історія. – №2. – 2003. – С 227–241

151. Піскуневич Г. Польське підпілля на південно-східних кресах Другої Речі посполитої у 1939–1945 рр. // Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – С 172–190

152. Гайдай О., Хаварівський Б., Ханас В. Хто пожав «Бурю». Армія Крайова на Тернопільщині 1941–1945 рр.. – Тернопіль, 1996. – 176 с.

153. Іллюшин І. Національно-визвольні прагнення українських та польських самостійницьких сил за часів Другої світової війни // Український історичний журнал. – 2003. – №1. – С 82–96

 

Додаток 1

«З Наказу Народного коміссара оборони про завдання партизанського руху ».

1. З метою порушення руху на залізничних дорогах і зриву регулярних перевезень в тилу ворога здійснювати всіма способами залізно-дорожні катастрофи, підривати залізно-дорожні мости, зривати або спалювати станційні споруди, підривати, спалювати, розстрілювати паровози, вагони, цистерни на станціях, при залізно-дорожніх аваріях знищувати живу силу, техніку, пальне, боєприпаси і інші вантажі, вцілілі паровози і вагони. На шосейних і ґрунтових дорогах підривати і спалювати мости, віадуки, розрушувати гати і інші штучні споруди. При неможливості використання зброї, транспорту і вантажів виводити їх з ладу, всіма можливими засобами.

2. При можливості знищувати воєнні гарнізони, штаби і установи, загони військ, окремих офіцерів і солдатів, охорону транспорту і складів.

3. Знищувати склади і бази з зброєю, боєприпасами, пальним, продовольством і інше майно, гаражі, ремонтні майстерні.

4. Знищувати лінії зв’язку, вирізати і вивозити проводи, спилювати і спалювати телеграфні стовпи, знищувати радіостанції і обслуговуючий персонал.

5. Нападати на аеродроми ворога і знищувати літаки, ангари, склади бомб, пального, знищувати льотно-технічний склад і охорону аеродромів.

6. Знищувати господарські загони, команди і агентів з конфіскації хліба, нападати на обози з награбованим хлібом, на склади і елеватори, по можливості хліб роздавати населенню, при неможливості це зробити, знищувати.

7. Діями партизан ще не охоплені міста. Партизанським загонам, окремим організаціям і диверсантам проникнути в всі міста, великі і малі, і широко розгорнути там розвідувальну і диверсійну роботу.

8. Знищувати і захоплювати в полон фашистських політичних діячів, генералів, великих чиновників і зрадників батьківщини, які на службі в ворога.

9. Партизанським загонам і окремим бійцям-партизанам вести неперервну розвідувальну роботу в інтересах Червоної Армії:

а) особливо відбирати людей, здатних вести приховану розвідувальну роботу, вщедряти їх на службу в місцеві управління і установи, створені німцями, на заводи, депо, станції, пристані, телеграф, телефон, аеродроми, бази і склади, гестапо і його школи, а також в всі інші установи і органи, які обслуговують армію чи місцеву адміністрацію німецької влади;

б) безперервно слідкувати за місцем розташування і пересуванням військ і вантажів по залізничним і ґрунтовим дорогам, виясняти чисельність, рід військ і нумерацію частин, кількість і характер бойової техніки, напрям руху і час пересування, встановлювати порядок і силу охорони воєнних ешелонів і транспорту;

в) виявляти місце розташування військ і штабів, їх найменування і нумерацію, а також установи і органи окупаційної влади;

г) розвідувати аеродроми ворога, встановлювати місце розташування, кількість і типи літаків, допоміжні і спеціальні автомашини, запаси пального і масел, охорону аеродромів на землі і в повітрі;

д) організовувати розвідку міст і великих населених пунктів з метою встановлення чисельності військ в гарнізонах, протиповітряної оборони, воєнних складів, майстерень, воєнної промисловості, вищої воєнної і цивільної адміністрації;

е) виясняти де і як побудовані оборонні рубежі;

ж) слідкувати і точно фіксувати результати бомбардувань нашої авіації;

з) при першій можливості захоплювати накази, донесення, оперативні карти і інші документи ворога;

Дані агентурної і бойової партизанської розвідки негайно повідомляти Центральний Штаб партизанського руху.

10. Керівним органам партизанського руху, командирам і комісарам партизанських загонів на рівні з бойовою роботою розгорнути і вести серед населення постійну політичну роботу. З цією метою організовувати видавництво газет, листівок і інших друкованих матеріалів на окупованій території.

Верховне Головнокомандування Червоної Армії вимагає від всіх керівних органів, командирів, політробітників і бійців партизанського руху розгорнути боротьбу проти ворога в тилу ще ширше і глибше. Це краща і найцінніша допомога Червоній армії.

Спільними діями Червоної Армії і партизанського руху ворог буде знищений.

Народний Комісар Оборони Й. Сталін.

 

Додаток 2

Організаційна побудова УПА

На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. При творенні організаційної структури треба було враховувати два принципи:

1. збереження єдності і цілеспрямованості всього руху

2. забезпечення якнайбільшої оперативності відділів.

Збереженню цих принципів гарантував територіальний та адміністративний поділ території введений окупантом з незначними географічними і тактичними корективами.

Армія ділилася на чотири групи:

УПА-Північ

УПА-Захід

УПА-Південь.

Кожна з груп поділялась на воєнні округи, ті в свою чергу на Тактичні Відтинки.

УПА-Північ має три ВО:

1. ВО «Турів» охоплює Луччину, Володимирщину, Ковельщину

2. ВО «Заграва» – райони Сарни, Костопіль, Березно, Людвіполь, Степань, Клясів, Рокітно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочно, Висоцьк, Давидгородок, Лукинець, Пинськ.

3. ВО «Волинь» – Рівне, Клевань, Тучин, Межиріч, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Острожець, Демидівка, Козин, Верба, Радивилів, Кремянець, Шумськ, Дедеркали, Почаїв, Ланівці.

УПА-Захід мала шість ВО:

1.ВО «Лисоня» – терен Тернопільщини по Дністер

2.ВО «Говерла» – Гуцульщина і Буковина

3. ВО «Чорний Ліс» – Станіславщина

4. ВО «Маківка» – Стрийщина, Дрогобиччина, Самбірщина, Турчанщина

5. ВО «Буг» – Львівщина

6. ВО «Сян» – Закерзоння.

УПА-Південь мала три ВО:

1. ВО «Умань»

2. ВО «Холодний Яр»

3. ВО «Вінниця»

Територіальні групи УПА-Схід не поділялись на ВО.

Восени 1943 року виникають перші повстанські загони на Буковині і Бессарабії під назвою БУСА – Буковинська Українська Самооборонна Армія. В травні 1944 року відділи БУСА вливаються до складу УПА.

У серпні 1944 року УПА-Північ реформовано на 2 ВО, УПА-Захід – на 4, УПА-Схід фактично припинила існувати. Постановою Головного Командування УПА група «Південь» розформована. Її частини ввійшли до складу УПА-Північ і УПА-Захід.

 
Додаток 3   Озброєння УПА Пістолети кулемети

ППШ‑41, калібр 7, 62 мм.

ППС‑43, калібр 7, 62 мм.

ППД‑39, калібр 7, 62 мм.

МП‑38/40, калібр 9 мм.

39 М, 43 М, калібр 9 мм.

Ручні кулемети

Ручний кулемет Дегтярьова ДП‑27, калібр 7, 62 мм.

Ручний кулемет МГ‑42, калібр 7, 92 мм.

Гранатомет

Протитанковий гранатомет «Панцерфауст‑44», калібр 43, 8 мм.

Гвинтівки

Магазинна гвинтівка Мосіна 1891\30, калібр 7, 62 мм.

Магазинна гвинтівка Маузера 1898, калібр 7, 92 мм.

Пістолетна ручна зброя УПА була представлена дуже широко по виробництву майже всіх європейських країн, але ця різношерстість вносила лише плутанину в боєпостачання. Тому для уніфікації найбільш масово використовувались: пістолети ТТ, пістолет Вальтер ХП‑38.