Зміна тактики партизанської боротьби і завершальний етап боротьби

2.3 Зміна тактики партизанської боротьби і завершальний етап боротьби

Восени 1942 року радянські партизани переходять до тактики рейдів. Ідея виникла в ході наради, яка відбувалася з 31 серпня по 2 вересня в Кремлі Центральним комітетом ВКП з представниками підпільних партійних органів, командирами і комісарами великих партизанських формувань України, Білорусії. Для участі в рейді було виділено 5 загонів з з’єднання С.А. Ковпака чисельністю 1075 чол., 7 загонів і 2 спеціальні групи артилеристів і автоматчиків з з’єднання А.Н. Сабурова в кількості 1617 чол..

Про завдання дій загонів повідомляється в Наказі Центрального Штабу партизанського руху про вихід в новий район дислокації об’єднаних партизанських загонів під командуванням С.А. Ковпака від 15 вересня 1942 р. Наказі Центрального Штабу партизанського руху про вихід в новий район дислокації об’єднаних партизанських загонів під командуванням А.Н. Сабурова від 15 вересня 1942 р..

26 жовтня 1942 р. з’єднання С.А. Ковпака і А.Н. Сабурова вийшли з Брянського партизанського краю і двома паралельними маршрутами вирушили на захід. 7 листопада обидва з’єднання майже одночасно підійшли до лівого берега Дніпра, переправились на правий, вибили німців з м. Лоєв. 29 листопада з’єднання А.Н. Сабурова вийшло в район Олександрівки і Ремези Поліської області БССР, з’єднання А.С. Ковпака досягло Буйковичів. В ході розгромлені німецькі гарнізони в селах Хойники, Волока, Юревичі. 22 листопада прибуло в село Корми, в ніч на 26 листопада розгромило загін суперника в місті Мальчиці Поліської області. За 14 днів обидва з’єднання пройшли більше 300 км., пересіклизалізнодорожні магістралі Гомель-Бахмач, Гомель-Чернігів, форсували Дніпро. До кінця листопада 1942 р. з’єднання виконали поставлені завдання, вийшовши в суміжні райони Житомирської і Поліської області. За цей час було форсовано вісім залізнодорожніх ліній і десятки річок.

Вперше в історії партизанської практики такі великі загони партизан пройшли більше 800 км. По окупованих областях Сумській, Чернігівській, Гомельській, Київській, Житомирській.

12 листопада 1942 р. утверджено план на лютий-березень 1943 р. ЦК КП У. За ним мали бути проведені рейди: по території Рівенської області – загону Іванова, Житомирської-Сабурова, Київської-Ковпака, Чернігівської – Федорова, Сумської – Мельника, Щебетуна, Наумова, Гнібеди, Бойко, Харківській – Воронцова, Кіровоградської – Семенчука.

В кінці 1942 р. УШПД прийняв рішення про формування на базі декількох загонів, які діяли в межах Сумської і Брянської областей з’єднання під командуванням М. І. Наумова. Ввійшли загони В.П. Кочемазова, І. А. Пастушенко, харківський загін Н. І. Воронцова, кіровоградський М.А. Семенчука. Мета-організувати систематичні удари по залізнодорожнім лініям Брянськ-Конотоп, Суми-Харків, Суми-Готне-Суджа, Суми-Ромни-Лубни, встановивши зв’язок з підпільниками і партизанськими загонами.

Степовий рейд розпочався 1 лютого 1943 р., в розгар Сталінградської битви. Загін пересік залізнодорожню лінію Конотоп-Льгов, проскочив місто Глушков, шосе Мірополь-Суми, звільнивши Глушков, Краснопольє, Славгородок, Великий і Малий Істроп, Уграєди, Мезеновку, Ворожба. Підірвали 5 залізнодорожніх мостів, порушили рух на дорогах Суми-Харків, Суми-Готне, Суми-Лебедин. 26 лютого переправились через Дніпро. Відійшли в Кіровоградську область

До середини березня зайняло місто Станіславчик біля Голованевського лісу в Одеській області. Під час Степового рейду з'єднання пройшло районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської областей, форсували 18 рік, пересікли 15 залізничних доріг.

Успішні рейди на Правобережжя на початку 1943 року провели два з'єднання під командуванням А.Ф. Федорова, І. Я. Шушпанові, Я. І. Мельника. В лютому-березні 1943 року свій черговий рейд з Пінської області під Київ здійснило з'єднання С.А. Ковпака. Весною і літом 1943 року протягом 65 днів районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської області здійснило з'єднання Наумова М. І.. 12 червня 1943 року перед початком Курської битви С.А. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Завдання – знищення нафтових промислів у Прикарпатті, знищення загонів УПА. Однак це завдання повністю виконане не було. Форсували річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут розгромили німецькі загони в Скалаті, Галичі, Солотвино, Рафаловка. За час рейду пройшли 2 тис. км..

З'єднання Я. І. Сіворонова, яке розміщувалось в Ординських лісах пд – зх Черкас за наказом керівництва УШПР, при Воєнній раді Південно-Західного фронту рейдом вийшло в Житомирську область. В Коростишевському і Корнінському районах Житомирської області, Великополовецькому і Сквирському районах Київської області було створено з їх допомогою 36 підпільних бойових груп, чисельністю до 300 чоловік. В другій половині жовтня підірвали шість залізно – дорожніх ешелонів, зірвали міст через річку Удава, чим перервали на 10 днів рух Житомир-Фастів.

В липні 1943 року ЦШПР розробив план одночасного масового знищення рейок на залізницях окупованої території, щоб паралізувати постачання ворога під час Курської битви. До цієї операції були підключені 167 партизанських загонів з Білорусії, України і 4 російські області. Підрив рейок розпочався з 3 серпня і відбувався на території близько тисячі км. по фронту і глибною до 750 км. У 1943 році партизани україни підірвали 3606 ешелонів з 5 тис. підірваних ними за весь період воєнних дій. В останній декаді вересня 1943 року коли Радянська Армія підійшла до Дніпра розпочався другий етап операції з руйнування ворожих комунікацій, який дістав назву «Концерн». У сумі двох операцій партизанам вдалося припинити рух поїздів на тривалий період, що істотно погіршило ситуацію німецьких військ на фронті. Всього до грудня 1943 року було знищено 2270 км. одноколійного залізничного шляху.

У 1943 році Гітлер видав спеціальний наказ №14 головному командуванню сухопутних військ «Про боротьбу з партизанами»: «Партизанська боротьба, яку ведуть росіяни, стає нині дедалі більш активною, як командири загонів використовуються генерали, з загонами встановлено постійний радіозв'язок кур’єрське сполучення, налагоджено постачання. В оперативних тилових районах сухопутних сил нині налічується близько 80 тис. чол., не враховуючи численних партизанських загонів, які діють у районах, підлеглих командувачам військ України й Прибалтики. Останнім часом партизани завдали значних збитків залізничному транспорту і сільському господарству… Боротьбу з партизанами слід розглядати як бойові дії на фронті. Керувати боротьбою проти партизанів і розробляти бойові операції проти них мусять оперативні відділи армій і фронтів».

Наслідком цього наказу було посилення каральних заходів щодо партизанів і населення, яке їх підтримувало.

Отже, як ми бачимо новими методами ведення війни стають рейди на далекі відстані і «рейкова війна». У 1943 партизани підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. Майже скрізь мали постійний зв’язок з військовим командуванням та московським керівництвом. На партизанських аеродромах регулярно приземлялись літаки зі зброєю, одягом, харчами, медикаментами. З центру переправлялись кваліфікований командний склад та диверсійні групи. Вибухові пристрої надіслані лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР давали змогу партизанам пустити під укіс, що найменше чотири ешелони і вивести з ладу майже 200 метрів залізничного полотна. Рух припинявся на 2–4 доби. Втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією.

На кінець 1942 року ЦК КП У та УШПР мали регулярний зв’язок з партійним підпіллям і партизанськими загонами лише трьох областей. Інші обкоми і міськоми партій діставали вказівки і інформували центр про свою роботу епізодично через зв’язкових.

На кінець 1942 року розширилась мережа комсомольсько-молодіжного підпілля. Направлені в тил ворога 126 комсомольських працівників допомогли створити 7 підпільних обкомів ЛКСМУ, 36 райкомів, 141 низову молодіжну організацію.

В Маріуполі діяли 10 підпільних груп. Зокрема, група П.С. Дьоміна надавала допомогу розвідникам Чорноморського військово-морського флоту, переправляли на рибальських баркасах через Азовське море радянських військовополонених, населення, що втекло з таборів.

Підпільно-партійна організація під керівництвом В.Д. Авдєєва об’єднувала в Сталіно 11 груп, чисельністю 150 чоловік. За період з червня по вересень 1943 року багато разів порушували зв’язок навколо міста, організували аварію 4 поїздів, підірвали 17 паравозів, 2 танки, 8 автомашин, висадили в повітря артилерійський склад, спалили 6 електромоторів, підірвали водопровід на станції Мушнятове, знищили понад 300 солдатів і офіцерів. Загін «За Батьківщину» під керівництвом І. П. Дунаєва висадив в повітря і зруйнував 4 мости, 3 склади, вивів з ладу 50 паравозів і 30 вагонів, систематично порушували залізничне постачання і телеграфний зв’язок, паралізувало всі спроби окупантів пустити Зціївську ДРЕС та інші підприємства.

На Дарницькому вагоноремонтному заводі боролася з ворогом підпільна організація під керівництвом Л.М. Воробйова. Її групи були в шести цехах заводу. Вагони ремонтували так, щоб викликати аварію поїздів на дорогах. Підірвали котельню, спалили гараж, вивели з ладу підйомний кран. Організація добувала зброю, готувала людей до бойових операцій.

Проскурівські підпільні групи організували 589 диверсійних актів з них 22 аварії поїздів, спалили депо станції Гречани, вивели з ладу 18 літаків.

Уміло і уважно діяли патріоти станції Дніпропетровськ, Київ, Лозова, Сарни, Ковель та інших великих залізничних вузлів.

Стрийська група на чолі з Василем Грициком виводили з ладу електромотори в токарному цеху, пошкодили магістральний газопровід, організували аварію двох поїздів на станціях Гайлів і Нежухів. Великий склад з запасними частинами для паровозів і дивізійні склади пального знищили шепетівські підпільники.

Радянські підпільні групи в Галичині створені у 1941 році на початку 1942 об’єдналися в організацію під назвою «Народна гвардія імені Івана Франка»: групи В.А. Грушка, А.П. Колубена, Н.Д. Березіна, Т.А. Таєвського, К.М. Пелехатого кількістю 100 чоловік. Діяла на території Львівської, Тернопільської, Дрогобицької, Станіславської областей міста Золочів, Городок, Красне, Винники, Рава-Руська, Дрогобич, Самбір, Борислав, Косові, Коломиї.

В кінці вересня 1942 року в місті Краснодоні Ворошиловградської області створена організація «Молода гвардія». В штаб увійшли Іван Туркенич, Олег Кошовий, Іван Земнухов, Сергій Тюленін, Віктор Третьякевич. Пізніше Люба Шевцова і Уляна Громова. Організація була розбита на окремі групи, особовий склад підбирався по територіальному принципу з врахуванням дружніх стосунків.

Налагодили видавництво листівок, спочатку писали від руки, пізніше з допомогою шрифту, мали свою топографію. Для зручності місто поділили на участки. Розклеювали ввечері парами, щоб зменшити підозри. В них містились повідомлення Радянського Інформбюро, про становище на фронтах, заклики до населення чинити опір окупантам. Всього випустили 300 найменувань тиражем до 5 тисяч екземплярів. Підпільники підривали автомашини, визволяли радянських військовополонених. Внаслідок їх діяльності в Красно доні не була відновлена жодна шахта. 5 грудня 1942 року спалили «біржу праці» і тим самим врятували сотні юнаків і дівчат від німецького рабства. Підпалювали скирти хліба, перешкоджали вивозу до Німеччини худоби, продуктів.

В приміщенні клубу імені Горького німці намагалися створити свій клуб, для залучення молоді, об’явили запис в самодіяльні гуртки. Директором встроявся Женя Мошков, адміністратором Ваня Земнухов. Сюди ж вступило багато молодогвардійців. Це дало змогу збиратись великими групами під виглядом репетицій, пізно повертатись додому, без перешкод спілкуватись з молоддю.

Готуючись до бойових дій на кінець грудня 1942 року добули різними способами 15 автоматів 80 гвинтівок, 300 гранат, 15000 патронів, 65 кг. вибухових речовин. Зрада не дала можливості закінчити ці приготування. 15–16 квітня 1943 року було кинуто в шурф шахти 72 герої Краснодону – 11 комуністів-підпільників, 49 молодогвардійців – І. М. Громову, О.О. Дубровіна, І. О. Земнухова, С.Г. Тюленіна. Четверо було розстріляно – О.В. Кошового, Л.Г. Шевцову, В.Ф. Суботіна, Д. І. Огурцова.

Організаторами підпільних груп виступали також вчителі – в селі Констянтинівці Запоріжської області – Н.Ф. Красутський, Сімферополі – О.А. Волошинова. Багато допомагав чоловік Волошинової Іван колишній викладач географії в педагогічному інституті. Здібний художник підробляв німецькі печатки, документи. Чудовими організаторами були також вчителі А.З. Одуха, В.М. Яремчик, Ю.О. Збанацький.

Багато підпільних груп переходило до збройної боротьби. Яскравим свідченням є павлоградське та варвинське повстання.

На початок 1944 року в окупованих районах Правобережжя і західних областях України діяло 9 підпільних центрів, 39 підпільних міських і районних комітетів КП У, 4 обкоми, 16 райкомів ЛКСМУ, 300 інших організацій і груп. Обкоми і більшість райкомів знаходились в складі партизанських формувань. Секретарі обкомів партії очолювали партизанські з’єднання і обласні штаби партизанського руху. Секретарі підпільних райкомів партії були командирами і комісарами партизанських загонів. Таке поєднання політичного і воєнного керівництва давало великі переваги в організації масово-політичної роботи і проведенню бойових дій, посиленню зв'язку і взаємодопомоги підпільних організацій і партизан. Партійні комітети опираючись на бойову силу партизанських формувань несли менші втрати в людях. Партійні центри південних областей і більшості західних не маючи такої можливості, не могли широко розгорнути організаційну боротьбу населення в тилу ворога.

З зростанням чисельності учасників боротьби гостро відчувалася нестача зброї. Негативним було те, що в 1944 році на окуповану територію України направлялись лише групи організаторів партизанського руху, диверсійні і розвідувальні групи, майже зовсім не надсилались уповноважені ЦК КП У партійні організатори та інші відповідальні керівники партійного підпілля. Не було вжито всіх заходів по відновленню підпільних обкомів партії в Миколаївській і Одеській областях, по створенню керівних партійних центрів в Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій областях, налагодженню зв’язку з підпільними організаціями.

Наприкінці 1943 року у зв’язку з визволенням Лівобережної та частково Правобережної України, вийшли в радянський тил і були розформовані з’єднання під командуванням І. М. Бовкуна, І. Д. Діброва, Ю.О. Збанацького, Ф. І. Короткова, М.Г. Салая, М.Р. Соболєва, 23 великих партизанських загони Д.Ф. Гарячого, О. Є. Кривця, Є. І. Петрова, дрібні розвідувально-диверсійні бойові групи.

В січні 1944 року на обліку УШПР було 31 з'єднання, 81 самостійно діючий загін чисельністю 47,8 тисяч бійців. Кількісне зростання партизанських формувань відбувалося до літа 1944 року. За постановою ДКО СРСР від 13 січня 1944 року Центральний штаб партизанського руху розформовано, керівництво партизанським рухом покладено на центральні комітети комуністичних партій союзних республік, обласні комітети партій на республіканські обласні штаби.

Продовжувалась підготовка радистів, інструкторів-мінерів, розвідників, керівників руху. Через «Овруцький коридор» завезено медикаменти, озброєння, боєприпаси, спорядження, евакуйовано поранених.

У січні 1944 року затверджено план бойових дій партизанських загонів на січень-березень. Завдання:

* посилити дійову допомогу регулярним військам в наступі;

* захищати населення від знищення і забрання на роботи до Німеччини;

* зривати плани німців, щодо пограбування народного майна. З січня по липень 1944 року на Правобережжі і західних областях створено 101 партизанський загін і 37 диверсійно-розвідувальні групи. Тісно взаємодіючи з регулярними військами партизани посилили удари по комунікаціях, дезорганізували тил противника, захоплювали переправи і мости на річках, утримували їх до підходу радянських військ.

Партизани самостійно і з частинами Червоної Армії визволили 45 міст, райцентрів, залізничних станцій. Створивши на Поліссі великий партизанський край, партизани надійно прикривали правий фланг Першого Українського фронту, контролювали комунікації, стежили за пересуванням сил супротивника. Особливо активно діяло з'єднання А.Н. Сабурова, що очищало території між річками Стирь і Стохід південної залізничної лінії Сарни-Ковель. Радянські партизани допомогли Червоній Армії в звільненні міста Рівне, тут діяла партизанська бригада Ю.М. Собесяка, що складалася переважно з поляків.

З'єднання імені Н.А. Щорса і С.Ф. Маликова діючи на шляху відступу ворога, розбитого під Коростенем, 2 січня зайняли райцентр Лугини і населений пункт Ігнатпіль. Просуваючись на захід очистили від противника село Друхів, Грушівку, Довгиничі. На початок лютого форсували річки Стир і Стохід. 11 лютого вийшло в район Камінь-Каширського, де зустрілось з Чернігівсько-Волинським з'єднанням разом з ним вело бої за місто Ковель.

Велику допомогу військам лівого крила Першого Українського фронту надавали партизани Камянець-Подільської і Вінницької областей. 4 січня з'єднання А.З. Одухи розгромило ворожий гарнізон і визволило райцентр Плужне, 16 січня – райцентр і залізничну станцію Славуту. 16 лютого з'єднання А.З. Одухи, С.А. Олексенка, Ф.С. Кота у взаємодії з армійським артилерійським дивізіоном визволили місто Ізяслав.

В смузі наступу військ Другого Українського фронту допомогу військам надавали кіровоградські і черкаські партизани. Активно допомагали радянським військам і партизани Криму. Партизанська бригада «Грізна» зірвала відступ ворога на шоссе Сімферополь-Алушта, перешкодила зруйнуванню промислових об'єктів Сімферополя. Загони південного з'єднання кримських партизан врятували від знищення будови Лівадії, вибили німців з села Павлівни і залізничної станції Поштове, утримували Ялту до приходу радянських військ.

Місцеве населення надавало істотну допомогу партизанам, надаючи їм провідників, витягуючи з бруду техніку, розчищаючи дороги, постачаючи продуктами харчування, але не в Галичині.

Під час наступу радянських військ на Правобережжя і західні області УРСР важливе значення мали удари по комунікаціях супротивника. Підсилились диверсійні дії на залізницях, особливо навколо таких залізничних вузлів, як Ковель, Шепетівка, Гречани, Жмеринка, Львів, Рава-Руська на магістральних автомобільних шляхах. Виділилися великі сили для організації груп підривників і систематичного проведення диверсій. У результаті диверсій пропускна здатність на головних напрямках залізничних ліній Ковельського вузла взимку і навесні 1944 року скоротилась в 3–4 рази. Партизани всіляко перешкоджали підтягувати і робити перегрупування військ супротивника, його організованому відходу, будівництву і зайняттю ним нових оборонних рубежів

Партизани посилили розвідувальні дії. З цією метою на окуповану територію засилались окремі розвідувальні і розвідувально-диверсійні групи і загони. У першому півріччі 1944 року було заслано 6 загонів і 3 розвідувальні групи Їх успішній роботі великою мірою сприяло місцеве населення і підпільники. Всього 1944 році від партизанів було одержано 1379 розвідувальних повідомлень, це в сім раз більше ніж в 1942 році.

Характерною рисою рейдів 1944 року було те, що вони проводились одночасно кількома з'єднаннями, які часом рухались паралельними маршрутами на певній відстані одне від одного. Під час таких рейдів командування мало можливість обмінюватись інформацією і ефективно взаємодіяти. Так було, наприклад, під час рейдів з'єднань П.П. Вершигори і М. І. Наумова у Львівську і Дрогобицьку область.

Одним з найбільш значних рейдів був Львівсько-Варшавський рейд Першої партизанської дивізії С.А. Ковпака під командуванням П.П. Вершигори. Почався 5 січня 1944 року, тривав 90 діб. Шлях простягся на 2100 км. від села Собичиного Житомирської області, по Пінській, Ровенській, Волинській, Львівській областях, на території Польщі. знищили ворожі гарнізони в містах Столині, Горохові, Тарногруді, Улянові. Однак, операція виявилась невдалою тому, що противник через свою агентуру виявив намір партизан і вжив заходів для оборони. Інші причини невдач: недостатня організованість у проведені операції, необізнаність з силами ворожого гарнізону.

Великий вплив на піднесення народної боротьби у Вінницькій області і на дезорганізацію ворожого тилу справив рейд з'єднання Я. І. Мельника і Д.Т. Бурченка, тривав з кінця 1943 до березня 1944 року. З'єднання пройшло по 12 районах Житомирської і 27 районах Вінницької області, форсувало 20 річок, пересікло 26 залізничних і 58 шосейних шляхів, провело 47 боїв.

Складним і тривалим був рейд з'єднання М. І. Шукаєва. З листопада 1943 і до січня 1944 року діяло в районі Новограда-Волинського і на залізниці Шепетівка-Рівне, провело 20 боїв з німецькими військами, пустило під укіс понад 50 ворожих ешелонів.

З наближенням фронту до району дій з'єднання, його командування одержало завдання вийти на південніше Рівне, в районі Кунева, де розгорнули бойові і диверсійні дії на шляху відступу німецьких війьк. Вийшло рейдом в район Первомайська для дій в Одеській області. Для виконання завдання два місяці маневрувало по території Рівенської і Тернопільської області. Пройшло близько 1800 км., тричі форсувало Случ, 5 раз річку Горинь, перейшло 3 залізниці, провело 30 боїв з німецькими військами і УПА, розгромило 7 штабів ворожих військових частин. Удар по залізниці Бережани-Перемишляни Львівської області, зірвали 9 залізничних і 5 шосейних мостів, залізниця не працювала 22 доби.

До травня з'єднання просунулось в район Дрогобича і Стрия, розташувалось в горах між станціями Сколе і Турка. Звідси 26–29 травня з'єднання силою двох загонів завдало удару по нафтопромислах Борислава і Дрогобича. Діяли в даному районі до 9 липня після чого продовжували свій рейд на територію Польщі, 25 серпня вийшли на кордон з Чехословаччиною.

На посилення народної боротьби з окупантом і допомогу радянським військам у західних областях України ЦК КП У і УШПР спрямували дії також менших з'єднань та загонів, які були утворені на базі реорганізованих великих з'єднаннях під командуванням І. О. Артюхова, Д.К. Ніколайчика, В П. Чепіги, С.О. Санкова.

Так з'єднання під командуванням Б.Г. Шангіна, В.П. Чепіги, С.Д. Чижова, загони на чолі з М.Й. Куницьким, М.Я. Надєміним, С.Д. Санковим рухаючись вздовж Західного Бугу вийшли на територію львівської області. обрали своєю базою Білгорайські і Яновські ліси, спрямували удари по залізницях і шосейних дорогах Львів-Люблін-Розвадів, Люблін-Перемишль, Люблін-Холм. Загони з'єднання Б.Г. Шангіна завдаючи ударів по залізниці Рава-Руська-Замостя, на шляхах навколо Білгорая здійснило 48 бойових і диверсійних операцій, в повітря злетіло 22 шосейних і залізничних мостів. Більше місяця не працювала залізниця Львів-Люблін на ділянці Рава-Руська-Бєльженець. На залізницях Замостя-Красностав, Люблін-Розвадів по території Польщі, де діяв загін імені Кірова організовано 26 катастроф.

Всьго в 1944 році в здійсненні глибоких рейдів брало участь 19 партизанських з'єднань і 25 самостійно діючих загонів і груп. За січень-липень 1944 року партизанами було вбито, поранено, взято в полон понад 120 тис. німців, знищено 638 танків, 54 літаки, 467 автомашин, організовано 1037 аварій на залізницях.

У партизанській боротьбі українського народу брали участь тисячі представників інших народів.

Перше молдавське з'єднання підірвало 166 ворожих ешелонів. Друге молдавське з'єднання протягом трьох місяців втримувало в своїх руках містечко Городніцу Житомирської області.

На Київщині діяв загін на чолі з казахським вчителем Касимом Кай сяновим. Льотчиком татарином М. І. Тіміровим був створений загін на Дніпропетровщині.

У партизанському русі брало участь сім тисяч поляків, в лютому 1943 року створено польський партизанський загін імені Тадеуша Костюшко. У червні 1943 року почав бойові дії польський загін С. Богульського і українсько-польський загін «Смерть фашизму». На Рівненщині організовано два польські загони: Я. Галіцкого, і К. Гуревича.

У партизанських загонах брали участь сотні чехів і словаків. У з'єднанні А.Н. Сабурова створено чехословацький загін Яна Нелепки, чисельністю 45 чоловік. Велике сприяння радянським партизанам надавали словацькі партизани в Криму і Одесі, де розташовувалися підрозділи словацької дивізії. Створено словацький загін Юрая Жака. Протягом літа 1942 року румунський офіцер Михайло Міхайлеску передавав партизанам зведення, перепустки і інші документи необхідні розвідникам, передавав партизанам план евакуації фашиських військ з Криму.

У різних з'єднаннях воювали югослави, французи, бельгійці, серби, хорвати. У Криму боролися іспанці і були інструктурами-мінерами на Правобережжі. На Рівненщині в загоні Д.Н. Медвєдєва воювали болгари.

Отже, антифашиський радянський партизансько-підпільний рух на території України пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протесту.

Стримуючими чинниками його розвитку в початковий період стали:

* Наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30‑х років і привела до згортання підготовки кадрів та виготовлення засобів для ведення «малої війни»;

* ліквідація теоретичних розробок;

* партизанських сховок і баз;

* відсутність координаційного центру;

* нестача зброї, боєприпасів, медикаментів;

* жорстке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції режимові;

* дефіцит підготовлених партійних кадрів.

Створення в 1942 році Центрального партизанського штабу, матеріальна підтримка з центру, застосування партизанами ефективних методів боротьби, тісна взаємодія партизанських сил з підпільними силами, підтримка населення на більшості території України дало змогу перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на другий фронт.