Придворний церемоніал

2 Придворний церемоніал

«Иным людям, не обремененным чрезмерными заботами о делах необходимых, это занятие покажется, возможно, ненужным, а для нас это и очень дорого, и наиболее желанно, и ближе, чем все другое, потому что обычай восхвалять царскую власть придает ей больше блестка, уподобляет ее началу всевышнему и благоустраивающему, и предстает она достойной восхищения и для нашего народа и для иноземцев. Множество событий забывается и ускользает за большой промежуток времени, и если бы пренебрегали великим и почетным занятием – описанием царских обрядов, если бы это, так сказать, обрекли на вымирание, на царскую власть можно было бы смотреть как на будничное и поистине лишенное красивой внешности явление… Поэтому и следует сказать, как и по каким правилам исполняли и отправляли каждый обряд [2, 76].»

1. Коронація.

Спочатку коронація візантійських імператорів, випливаючи з римських традицій, мала виключно світський, військовий характер. Аж до середини V століття, більше століття після перенесення столиці на Босфор і засідання Першого Вселенського собору в Нікеї, церква залишалася в стороні і у вінчаннях на царство візантійських василевсів участі не приймала. Лише в 457 році в коронації Лева I вперше взяв участь константинопольський патріарх . Але й надалі головне значення ще довгий час залишалося за військовим проголошенням і коронованим королем старого зразка [7, 33].

Звертаючись тепер до обряду імператорської коронації, описаному в основній частині Книги про церемонії Костянтина Багрянородного, більш близького йому за часом, ми вступаємо в зовсім інший світ. Відредаговані у вигляді загальних зразків або інструкцій, опису коронацій та інших подібних обрядів у Книзі про церемонії виходили в свою чергу з протокольних записів, які мали місце в конкретних актах; при цьому вони правильно використали всі джерела, опускали тільки наведені в ньому особисті імена і дати, замінювали минулий час теперішнім і таким чином перетворювали конкретний історичний запис в загальну схему, призначену служити зразком та керівництвом для виконання даного церемоніального акта.

Все выходят в парадных одеяниях – и весь синклит, и магистры и другие чины; они берут сосуды, чтобы сопровождать владык. Когда же их приготовления окончены, император, облачившись в свой пурпурный скарамангий и сагий, выходит из Августея в сопровождении препозитов и следует до самого Онопода, и в Оноподе первыми его встречают патрикии, и распорядитель говорит: «Повелите!» Тогда они возглашают: «На долгие и благие времена!» Затем они следуют до большого Консистория, где стоят консулы и остальные члены синклита, и владыки там останавливаются под балдахином; тогда все синклитики вместе с патрикиями падают на колени. Когда же все встают, владыки подают знак препозиту, и силенциарий говорит: «Повелите!» И в ответ ему возглашают: «На долгие и благие времена!»

Отсюда процессия движется в храм, через Схолы, а димы в парадных одеяниях остаются на своих местах, только творя крестное знамение.

И когда император входит в Орологий, завеса поднимается, и он идет в Мутаторий, где меняет прежнее одеяние на дивитисий и цицакий, а сверху набрасывает сагий, потом идет вместе с патриархом, зажигает свечи в серебряных воротах и входит в храм. Потом он идет в солею и молится перед святыми вратами при зажженных свечах, потом вместе с патриархом всходит на амвон.

Тогда патриарх совершает молитву над хламидой, и после окончания молитвы кувуклии поднимают ее и надевают на императора. Тогда патриарх совершает молитву над венцом и по окончании ее сам поднимает венец и возлагает на голову владыки. И тотчас же народ восклицает трижды: «Свят, свят, свят! Слава Господу в вышних и мир на земле!» А потом: «Многая, многая лета великому царю и самодержцу!» - и далее по порядку.

С венцом император входит в Мутаторий, а выйдя оттуда, садится в кресло; тогда входят чины, падают на колени и целуют ноги императора… Тогда препозит возглашает: «Повелите!» и все отвечают возгласом: «На долгие и благие времена!» и уходят [2, 77].

Поряд з описами обряду коронації в Книзі про церемонії існували також описи чину коронування в суто церковному аспекті. Опис цього типу, що відноситься до XII століття, опублікував Гоар у своїй відомій Евхологіі. У ньому наведені молитви, які цілком читаються патріархом при здійсненні коронування, які Книга про церемонії згадує, але не цитує. Навпаки, в тексті Евхології, відповідно до його завдання, ці молитви займають центральне місце, тоді як опис самого чину коронування зведено на найважливіші моменти, славослів'я ж Дімов навіть не згадані.

Останнім імператором, коронованим за старим церемоніалом, був Юстин II (565). За свідченням очевидця, він був піднятий на щиті і коронований військовим ремінцем обручем, після чого патріарх поклав на нього імператорський вінець. Тут закінчується історія світської, військової інвеститури візантійських імператорів. Надовго припиняється і звичай підняття нового імператора на щиті; він поновився, лише після закінчення багатьох століть, в іншій обстановці і з іншим призначенням [7, 36].

Відбившись у певні, твердо встановлені форми, обряд церковної коронації в середньовічній Візантії століттями залишався незмінним. Тільки після завоювання Константинополя хрестоносцями в 1204 році і встановлення на Босфорі латинського панування з'явилися в ньому значні зміни і доповнення: по-перше, до вінчання на царство приєдналося миропомазання імператора, по-друге, поновився звичай підняття імператора на щиті [7, 39].

Самим значним нововведенням є, однак, миропомазання імператора, яке безпосередньо передує власне акту коронування. Миропомазання і коронування імператора включаються в хід богослужіння. У певний момент літургії, коли патріарх виходить з вівтаря на амвон, супроводжуваний вищими церковними чинами, і в церкві оселяється "велике мовчання і тиша", патріарх запрошує вийти на амвон імператора. Патріарх читає молитви, складені стосовно до чину миропомазання, - одні тихо, інші на повний голос, - після чого помазує хрестоподібно голову імператора світом і виголошує: "Свят!". Його оточення на амвоні повторює цей вигук тричі, а потім повторює його тричі народ. У слід диякон виносить з вівтаря Стемм, патріарх покладає її на коронуемого і виголошує: "Гідний!" Цей вигук знову-таки тричі повторюють спершу архієреї на амвоні, потім народ. Якщо ж коронується син імператора, то Стемм покладають на нього імператор-батько і патріарх [7, 42].