2.2. ЧСР у системі міжнародних відносин.

Як уже зазначалось, на нараді 5 листопада 1937 року Гітлер поряд з австрійським питанням висунув не перший план приєднання до Третього Рейху чехословацьких німців. Ця група населення(близько 3,2млн.) проживали в Судетській області, це були громадяни Чехословаччини. Перед гітлерівською дипломатією постало завдання знайти причину для розгортання кампанії проти Чехословаччини, втручання в її внутрішні справи.

Зрозуміло, що аншлюс дуже стривожив Чехословаччину, хоча вночі з 11 на 12 березня Геринг запевнив чеського посла в Берліні Мастни, що введення німецьких військ в Австрію було лише “родинною справою” і що німецькі війська поважатимуть чеські кордони. Однак уже 16 березня Гейнлейн пообіцяв чітко дотримуватись вказівок німецького посольства в Празі.

21 березня фон Ріббентроп повідомив німецьких послів. Що запевнення Герінга не означають збереження цілісності Чехословаччини. 16 березня Гейнлейн звернувся до усіх судетських німців і закликав їх приєднатися до його партії. 29 березня один із його заступників Ернст Куншт виступив у чехословацькій Палаті депутатів і зажадав повної автономії для Судетів.

Вирішено було використати для цієї мети фашистську партію судетських німців на чолі з Конрадом Гейнлейном. 24 квітня 1938 року на з’їзді судето-німецької партії в Карлсбаді Гейнлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були: надання автономії Судетській області, свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області.

До речі, ще перед з’їздом 21квітня Гітлер і Кейтель розробили план “Грюн”(Зелений), яким передбачалося напасти на Чехословаччину після серії дипломатичних переговорів, які призвели б до кризи. Карлсбадська програма була підготовлена в тісному контакті з Гітлером. Німецька преса брала дедалі різкіший тон щодо чехів. Німецькій дипломатії важливо було з’ясувати, до якої міри Франція та Англія підтримуватимуть чехословацький уряд.

28-29 квітня англійські та французькі керівники Невіль Чемберлен, Едуард Галіфакс, Едуард Даладьє і Жорж Бонне зустрілися в Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе зобов’язаним франко-чеським договором, даремно прагнув від Англії чіткої гарантії, на чому наполягав СРСР.

Єдиним результатом зустрічі стала ухвала продовжити переговори на рівні генеральних штабів та звернутися до чехословацького уряду із закликом почати переговори з партією Гейнлейн в дусі порозуміння.

Слід наголосити, що ворожість Німеччини весь час зростала ще й у зв’язку з тим, що Чехословаччина приймала у себе всіх антифашистських емігрантів. Тут знаходили захист визначні репрезентанти німецької культури: Томас і Генріх Манн, Ліон Фейхтвангер, Арнольд Цвейг, Бертольд Брехт, Якоб Вассерманн, художник Оскар Кокошка, колишній німецький канцлер Філіп Шнейдеман.

Франція і Англія справді хотіли уникнути війни, до ведення якої не були готові. Тому й чинили великий тиск на Чехословаччину. Вони хотіли задовольнити Адольфа Гітлера, жертвуючи дружньою країною, безпеку якої Франція гарантувала. Справа була за керівництвом Чехословаччини. І в цей відповідальний історичний момент англійці і французи 21 вересня почали в Празі спільний дипломатичний демарш із метою тиску на уряд Бенеша. От як ця зустріч відбилася в документах тієї пори:

“Президент Бенеш: Це ультиматум.

Англійський і французький посланники: Ні, це тільки порада.

Так англійський і французький уряди вирішили врятувати мир “за будь-яку ціну”. У цьому випадку такою ціною було розчленування Чехословаччини.

Для Франції було важливо з’ясувати питання, як Радянський Союз відноситься до чехословацької проблеми. 12 травня 1938 року Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу і Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди, Польща, яка була в поганих стосунках з Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Неоля, що не нападатиме на неї, Румунія боялася за Бессарабію, на яку зазіхав СРСР.

Як стверджують окремі вчені, ще й досі неясно, які були справжні наміри Радянського Союзу. Те, що він погоджувався втрутитись – згідно з договором від травня 1935 року – тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як заявив 2 вересня Литвинов, за постановою Ради ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти.

Проте по-справжньому криза спалахнула лише у травні. 24 квітня на з’їзді Судето-німецької партії в Карлсбаді(Карлових Варах) Гейнлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були відновлення повної рівноправності між “німецькою національною групою” й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, які мешкають за межами цієї зони, відшкодовування збитків, заподіяних їм після 1918 р., свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області. За два дні перед тим, 21 квітня, Гітлер і Кейтель виробили план “Grun”, яким передбачалося напасти на Чехословаччину після серії дипломатичних переговорів, які призвели б до кризи. Карловарська(Карлсбадська) програма була підготована в тісному контакті з Гітлером. Німецька преса брала дедалі різкіший тон щодо чехів. Головне було знати, до якої міри Франція та Англія підтримуватимуть чехословацький уряд. 3 квітня 1938 р. французький кабінет очолив Едуард Даладьє, а міністерство закордонних справ – прихильник політики примирення Жорж Бонне. Французькі й англійські політики вважали за небезпечне спрямовувати чехів на опір і рекомендували їм іти на переговори. 28-29 квітня Чемберлен, Галіфакс, Даладьє і Бонне провели зустріч в Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе ще зв’язаним французько-чехословацькою угодою, марно намагався добитись від Англії спільної гарантії для Чехословаччини, на чому активно наполягав СРСР. Єдиним результатом їхніх розмов стала постанова продовжити переговори на рівні генеральних штабів і звернутися до чехословацького уряду, що й було зроблено 7 травня. Франція й Англія закликали Чехословаччину розпочати прямі переговори з партією Гейнлейна в дусі порозуміння.

Такі були обставини за яких вибухнула травнева криза. Цілком імовірно, що її викликало збудження напередодні муніципальних виборів, призначених на 22 травня. В ніч з 20 на 21 травня чехословацький уряд під приводом концентрації німецьких військ уздовж кордону оголосив мобілізацію одного року призову резервістів і спеціалістів інших років призову. Однак французький військовий аташе швидко встановив, що насправді ніякої концентрації військ не було. Навпаки в наказі Кейтеля від 20 травня чітко зазначається, що будь-який напад станеться не раніше 1 жовтня. Постає питання, чи не вдалися чехи до цього заходу на пораду СРСР, який нібито рекомендував навіть оголосити загальну мобілізацію. Одначе керівник французької військової місії генерал Фоше заявив, що військові заходи перестороги планувалися за узгодженням із французьким урядом. Кризу було швидко подолано. Англійський уряд звернувся з енергійним закликом до Німеччини Чехословаччини. Опівночі 22 травня британський посол сер Ерік Фіпс домігся зустрічі з Бонне і вручив йому ноту, в якій французький уряд застерігали від будь-яких ілюзій щодо можливої позиції Британії: вона втрутиться лише в разі неспровокованої агресії проти Франції. Британський уряд виключав можливість будь-якої війни в Європі(результат якої неможливо було передбачити) через Чехословаччину. Французький уряд погодився з цими висновками, але нагадав, що в разі німецької агресії вступить у дію союзний договір. Врешті-решт Гітлер утримався від виступу, і військові заходи було скасовані 24 травня. Проте він залишився невдоволений і 30 травня підписав генеральну директиву про виконання плану “Grun” не пізніше 1 жовтня. Водночас гарячково проводилися роботи зі спорудження “Лінії Зігфрида”. В наступ ні місяці французький уряд не раз, зокрема 12 липня, перед візитом у Париж англійського короля, а потім 8 серпня підтверджував своє бажання вимагати виконання союзного договору.

Крім цього, Франція намагалася зміцнити свою дипломатичну позицію. 12 травня 1938 р. Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим. Радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу й Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди. Польща, яка була в поганих стосунках з Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Ноеля, що не нападатиме на неї. Румунія ж боялася за Бессарабію. Крім того, вона могла надати російським військам лише одну поганеньку залізницю. Водночас, ще 16 квітня, Бонне повідомив Італію, що Франція готова також укласти джентльменську “угоду”. Але ця пропозиція зависла в повітрі, бо 4-8 травня Гітлер побував з важливим візитом у Римі, відчутно зміцнивши цим вісь Берлін-Рим, а 14 травня Муссоліні задоволено висловився в промові про злагоду з Англією, але заявив, що переговори з Францією скоріш за все завершаться нічим. Зазначимо, що Англія зразу відреагувала, заявивши, що в такому разі англо-італійська угода втрачає найбільшу частину свого значення.

У вересні переговори не дали кращого результату. Коли Бонне зустрівся у Женеві з радянським(Литвинов) і румунським(Комнен) міністрами, то останній неофіційно заявив, що переліт радянської авіації над Румунією буде допущено – з огляду на слабкість румунської протиповітряної оборони. Ще й досі неясно, які були справжні наміри Рад. Те, що вони погоджувались утрутитися – згідно з договором від 1935 р. – тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як 2 вересня заявив Литвинов, за постановою Ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти. В цьому плані посол у Румунії Адрієн Т’єрі категоричніший. Він стверджує, що Румунія офіційно погодилася пропустити радянські літаки (10-15 вересня)., і на час Мюнхена двісті радянських літаків уже були у Чехословаччині. Але все це видається дуже сумнівним. Так були лише літаки, постачені чехословацькій армії. І все ж 23 вересня заступник народного комісара закордонних справ Потьомкін заявив польському повіреному в Москві, що СРСР денонсує договір з Польщею про ненапад від 25 липня 1932 р., якщо польські війська вступлять на чеську територію. Але Червона армія не починала готуватися до можливої війни.

Посол США Вільям Булліт виступив 4 вересня з промовою на мисі Грав, де, зокрема, сказав: “Якщо в Європі спалахне війна ніхто не може заявити чи передректи, чи будуть у неї втягнені Сполучені Штати”. Але з огляду на американську політику нейтралітету ця позиція – попри всю її розпливчастість – видалася надто чіткою, і 9 вересня президент Рузвельт заявив журналістам: “промова посла Булліта не є моральним зобов’язанням Сполучених Штатів щодо демократичних держав… Включення Сполучених Штатів у фронт Великобританія Франція протии Гітлера – це на сто відсотків хибна фантазія газетярів”.

Отже, у випадку німецької агресії проти Чехословаччини Франції, можливо доведеться виступати самій. Та вже 19 липня, - як здається, без відома Даладьє, - Бонне сповістив чеського президента Бенеша, що йому не слід розраховувати на втручання самої Франції.

Англійський уряд, зі свого боку, не лишався бездіяльним, хоча його дії мали переважно посередницький характер. 20 липня, під час перебування короля Георга VI й королеви в Парижі, лорд Галіфакс повідомив, що 3 серпня до Праги виїздить лорд Рансімен із неофіційним завданням зіграти роль посередника між празьким урядом і Судето-німецькою партією. Французький уряд схвалив цей крок, але відмовився брати участь у цій акції, щоб не поставити чехословацьке керівництво в незручне становище.

Як тільки Рансімен прибув до Праги, його буквально закидала інформацією Судето-німецька партія. Ми не зупинятимемось тут на подробицях спроб провести переговори між празьким урядом і Судетами, оскільки це була внутрішня справа Чехословаччини. Такою ж, зрештою, була й вихідна теза уряду, який хотів би, щоб Судети вели переговори з іншими партіями на засадах рівноправності, а не так як цього вимагав Гейнлейн, - тобто з самим урядом, неначе ця партія становила державу в державі. Судети вимагали повного виконання восьми пунктів Карлсбадської програми і перебудови Чехословацької держави на федеративній основі. Прага погоджувалася лише на те, щоб надати їм широку адміністративну автономію, та, зокрема, на те, щоб адміністративною мовою в цьому районі була німецька.

1 вересня напруження різко зросло, британський уряд доручив Неділові Гендерсонові зажадати від Ріббентроп пояснень щодо військових заходів, до яких вдалася Німеччина. Це доручення виконане не було. Того ж дня Гітлер прийняв у Берхтесгадені Гейнлейна й сказав йому про “цілковиту гармонію їхніх поглядів”. Так Гітлер виходив на сцену власною персоною.

Чехословацький уряд покірно згодився на великі поступки і 5 вересня подав Рансіменові проект документа, в якому задовольнялося сім із восьми карлсбадських пунктів. Цей текст передано Судетам 7 вересня. Того ж таки дня сталися бурхливі інциденти в Моравській Остраві – самісінькому осередку заворушень, явно спровокованих Судето-німецькою партією, яка діяла за німецькими вказівками. Судети твердили, що “празький уряд більше не контролює ситуації”, та переговори не припинено: пропозицію уряду прийняли за основу для них, після чого накреслилося деяке затишшя. Всі нетерпляче дожидали великої промови Гітлера, з якою той мав виступати 12 вересня на з’їзді нацистської партії в Нюрнберзі.

12 вересня Гітлер виголосив дуже різку промову перед величезним натовпом. Він заявив, що судетських німців “катують” за мовчазної згоди чехословацького уряду, і якщо вони самі не зможуть захистити себе, це зробить за них Німеччина. Крім того, додав він, військова міць Рейху зростає, його укріплення на Рейні майже завершені. Інакше кажучи, після того як пройшли основні дебати між партією Гейнлейна і чехословацьким урядом, Гітлер брав ситуацію в свої руки. Він поки що не оголошував виразно свого прагнення анексувати Судетську зону, але наголошував на праві народів на самовизначення, а це в даному випадку означало, що будь-яке надання автономії в межах чехословацької держави йому здавалося недостатнім. Наступного дня по всій Судетській області спалахнули нові заворушення. Можливо, це була організована спроба повстання. У всякому разі вона не вдалася, і 14 вересня чехословацький уряд відновив порядок і взяв становище під свій контроль. Ці події мали безпосередні наслідки:

·           По-перше, Рансімен дійшов висновку, що його посередницька місія закінчилася.

·           По-друге,13 вересня Чемберлен повідомив Гітлера листом, що може прилетіти до нього літаком наступного дня. Чемберлен боявся, що Судети можуть удатися до непоправних дій. Гітлер погодився й повідомив, що ладен зустрітися з Чемберленом 15 вересня. Та вже 14-го Гейнлейн урвав переговори з чехословацьким урядом, а 15-го, тобто в день, коли мала відбутись зустріч у Берхтесгадені, публічно зажадав від Рейху анексії Судетів.

Яку позицію займе чехословацький уряд? Він засідав увесь день 20 вересня. Спочатку уряд відповів протестом: пропоноване вирішення не передбачало плебісциту, а, отже, було недемократичним. Ідею плебісциту висунув Муссоліні 14 вересня в газеті “Пополо д’Італія”. Крім того Чехословаччину буде позбавлено системи оборони, і баланс сил в Центральній Європі буде порушено. Тому він пропонував вдатися до переговорів згідно з процедурою, передбаченою німецько-чеським договором 1925 року про арбітраж. О 2 годині 15 хвилин 21 вересня Франція та Англія надіслали чехам справжній ультиматум: якщо чехословацький уряд захоче чинити опір, його не підтримають. На думку П’єра Ренувена, не виключено, що президент Бенеш таємно попросив обидва згадані уряди надіслати йому цей ультиматум, щоб він міг виправдатися в очах громадськості. Цей факт заперечувано, але досить розпливчасто. За цих умов надвечір 21 вересня чехословацький уряд змушений був підкоритися. 22 в Празі пройшли демонстрації протесту проти уряду й Франції, яка фактично зреклася своїх договірних зобов’язань. Голова кабінету Годжа пішов у відставку, і новий уряд формував уже головнокомандувач генерал Сировий, який ще за кілька днів до того оголосив мобілізацію резервістів.

Як було домовлено, 22 вересня Чемберлен виїхав у Годесберг. Після першої ж розмови з Гітлером, на превеликий подив, коли вже все, здалося, було вирішено, виникли серйозні ускладнення. Для Гітлера англо-французький план виявився неприйнятним. За його словами, треба було виправити двадцятирічну несправедливість, допущену не тільки щодо німців, але й щодо поляків району Тушина та угорців Південної Словаччини. Щодо німців, то питання мало бути вирішене не пізніше 1 жовтня. В разі проведення плебісциту там, де ситуація була непевною, суденці, що емігрували в Німеччину, а їх за оцінками налічувалося 580 тис. , мали одержати змогу голосувати. Наступного дня Чемберлен написав Гітлерові, що англійська, французька й світова громадськість не прийме такого рішення. Фюрер відповів йому, що не може відмовитися від жодної з своїх вимог. Увечері 23 вересня відбулася ще одна важлива зустріч, але й вона не дала результату. Під час цієї розмови о 22.30 Гітлерові доповіли, що по чеському радіо оголошено загальну мобілізацію в Чехословаччині(ця ухвала була узгоджена з англійським і французьким урядами). Отже, криза досягла надзвичайної гостроти, і Чемберлен поїхав з Годесберг 24 вересня, забравши з собою меморандум Гітлера. 26 вересня Гітлер виступив з дуже різкою промовою. Терпець його ось-ось урветься, говорив він, і його постанова буде однозначна. 27 вересня Гітлер повідомив Чемберлена, що 28-го о 14 годині Німеччина оголосить мобілізацію. Будь-який шанс зберегти здавався втраченим. Все свідчило про те, що, коли спалахне війна, Франція(яка тільки-но мобілізувала своїх резервістів) і Англія(яка привела свій флот у стан готовності) вступлять у нього на боці Чехословаччини. СРСР не підтримував демаршів Чемберлена і не переставав заявляти, що готовий виконати свої зобов’язання, якщо Франція зробить те саме. Проте СРСР досить прихильно ставився до скликання міжнародної конференції, в якій він сам би взяв участь. 26 вересня Рузвельт звернувся з посланням до Бенеша, Гітлера, Чемберлена і Даладьє, закликавши їх не припиняти переговорів і шукати політичного виходу з проблеми.

Вранці 28 вересня Чемберлен зробив ще одну – останню – спробу. Він надіслав листа Гітлерові й Муссоліні з пропозицією зібрати конференцію керівників урядів Франції, Англії, Італії та Німеччини і, якщо можна, Чехословаччини. Ідея такої конференції була висловлена 12 серпня одним із заступників Ран сімена. Бонне поставився до неї дуже схвальною. Зі свого боку, Рузвельт за рекомендацією Бонне 24 вересня запропонував провести в Гаазі зустріч французького, англійського, німецького, італійського, польського та чехословацького прем’єрів. Гітлер не попереджував Муссоліні про свої наміри. Муссоліні занепокоївся, оскільки Італія не була готова до війни. Звісно, він відхилив усі німецькі пропозиції щодо неприхованого альянсу, але заявляв, що він за Гітлера, за Угорщину, за Польщу й проти Бенеша. Тому він з радістю зустрів англійську пропозицію, яка відкривала йому можливість зіграти роль посередника і уникнути загрози конфлікту. Об 11.05 28 вересня дуче зателефонував своєму послові в Німеччині Аттоліко й доручив йому передати фюреру, що в будь-якому разі він залишиться на його боці, але пропонує відкласти операцію на добу і чекає його відповіді опівдні, тобто за дві години до оголошення Німеччиною загальної мобілізації. Аттоліко заквапився до рейхсканцелярії, куди він прибув об 11.30. Гітлер у цей час розмовляв із Франсуа-Понсе, але залишив його на хвильку, щоб порозмовляти з Аттоліко. Він вирішив пристати на пропозицію Муссоліні, а той порекомендував провести чотирьохсторонню зустріч, місцем якої Гітлер обрав Мюнхен. Усупереч побажанням Чемберлена, Чехословаччину на неї не запросили.

Зовнішня політика ЧСР, спрямована на зміцнення Версальської системи, ґрунтувалася на принципах, сформульованих у 1918 році Т.Г.Масариком. Перспективною метою його програми було об'єднання нових держав регіону в рамках широкої федерації за принципом американської. Однак ідею президента так і не удалося реалізувати, хоча вона продовжувала служити орієнтиром для чехословацької дипломатії. Найбільш тісні зв'язки підтримувалися з Францією як опорою Версальської системи. Розвивалися відносини з усіма ведучими державами Європи. У 1921 році був укладений договір з Австрією. Ще влітку 1920 року були підписані угоди між ЧСР, Королівством Сербів, Хорватів і Словенців і Румунією, спрямовані проти угорського ревізіонізму. Вони стали фундаментом для створення військово-політичного союзу цих країн, що одержав назву Мала Антанта. У своїй діяльності члени блоку виходили з програмних принципів Ліги Націй і сприяли проведенню в життя ідеї колективної безпеки в Європі. У 1922 р. Чехословаччина визнала Радянський уряд де-факто, юридичне визнання пішло лише в 1934 р.

ЧСР прагнула підтримувати нормальні взаємини з усіма сусідами, активно брала участь у роботі Ліги Націй.

Початок дестабілізації міжнародного становища Чехословаччини відноситься до часу приходу до влади в Німеччині Гітлера. Як свою першочергову задачу він поставив ліквідацію Версальської системи і підтримуваного нею територіального статус-кво. Для цього нацисти активно використовували німецьке населення суміжних держав, що мало там статус національних меншостей.

Внутрішній екстремізм наростав паралельно з загостренням міжнародних відносин. Криза 30-х років прискорила розкладання Версальської системи, від стабільності якої залежало становище республіки. Головною небезпекою ставала агресивна політика Німеччини. Дипломатія ЧСР продовжувала вважати найважливішою гарантією республіки союз із Францією. При цьому Бенеш все чіткіше усвідомлював невідкладну необхідність підвищення безпеки країни. Спроби усталити Малу Антанту виявилися не занадто успішними внаслідок розбіжності інтересів Югославії і Румунії. У цих умовах Бенеш схопився за концепцію колективної безпеки, що у Лізі Націй активно пропагував СРСР. У рамках зближення Франції і СРСР у травні 1935 р. був укладений союзницький договір, відповідно до якого СРСР зобов'язався надати військову допомогу ЧСР слідом за Францією.

Але зусилля керівників Чехословаччини не змогли уберегти її від усе зростаючої зовнішньополітичної ізоляції. Великі держави, що підтримували раніше стабільність у Центральній Європі, усе більш потурали експансіоністській політиці Німеччини, що прикривалася гаслом права націй на самовизначення. Це наочно проявилося в ході аншлюсу Австрії в березні 1938 р. на черзі була ЧСР.

Керівники ЧСР потішали себе надією, що союзники не кинуть її на сваволю долі перед Німеччиною ні в політичному, ні у військовому відношенні. Діяв чехословацько-французький договір, що уселяв впевненість у тому, що Франція заради збереження своїх позицій у Центральній Європі не принесе Чехословаччину в жертву нацистам. Розраховували також на Великобританію, реальний розуміння нею значення ЧСР для долі європейського миру і демократії в цілому. Республіка була єдиною з усіх держав Центральної Європи, що мала договірні союзницькі відносини із СРСР. Правда, угода 1935 р. зі СРСР розглядалося Прагою, насамперед як інструмент політичного впливу на потенційного агресора, а не як реальний військово-політичний союз. На характері зовнішньої політики ЧСР напередодні мюнхенської змови і її прогнозів багато в чому позначився необґрунтований політичний оптимізм президента Бенеша.

З травня 1938 р. почалася посилена кампанія Німеччини по дестабілізації ЧСР як ззовні, таки зсередини. Нацистська пропаганда розгорнула галас про переслідування нацменшин у Чехословаччині і небезпеки більшовизму. Це знаходило певний резонанс за рубежем, особливо серед прихильників умиротворення агресора, що виражали готовність удатися до політичного тиску на уряд ЧСР. Чехословаччина готувалася до відкидання погрози, у тому числі й у військовому відношенні. Це сприяло зімкненню чеського населення готового в будь-який момент виступити на захист територіальної цілісності країни. Більшість же німецьких, польських і угорських жителів прикордоння, підбурюваних з-за кордону, прагнули до відриву від Чехословаччини.

Складною була й обстановка на сході країни, у Словаччині і Підкарпатскій Русі. Незважаючи на всі зусилля правлячих кіл, процес формування єдиного політичного “чехословацького народу” так і не просунувся вперед. Навпроти, йшла інтенсивна консолідація словацької нації. Словацьке суспільство належним образом оцінювало загально чехословацькі цінності, однак існуючу погрозу з боку Німеччини сприймали менш гостро. Потай навіть виношувалася ідея словацької унії з Польщею у випадку поразки ЧСР у війні з Німеччиною, щоб протистояти територіальним домаганням Угорщини.

Чехословаччина програла в політичних баталіях 1938 р. Німеччина брякаючи зброєю, завдяки пропаганді і рядові міждержавних переговорів із країнами заходу, змогла нав'язати світовій громадськості своє бачення судетонімецької проблеми в ЧСР. Капітулянтська позиція країн заходу змушувала владу Чехословаччини йти на симптоматичні поступки судетонімецькому рухові. Президент Бенеш і уряд прийняли вимогу надати автономію судетським областям, хоча і побоювалися їхньої фашизації. За будь-яку ціну правлячі кола ЧСР прагнули зберегти свій союз із заходом, намагалися їм пояснити справжні причини німецько-чехословацької напруженості. ЧСР усіляко прагнула дати зрозуміти світові, що судетонімецьке питання для Німеччини – лише привід для ліквідації республіки.

Політика умиротворення агресора з боку Великобританії і Франції підвела їх до пошуків політичної угоди з Німеччиною, щоб запобігти війні. Вони вважали за можливе передати їй чехословацьке прикордоння, мотивуючи це інтересами загального миру в Європі. Однак, як показала історія, вони жорстоко помилялися. Чехословаччина в драматичні місяці 1938 р. продемонструвала завидну готовність протистояти нацистам і у військовому відношенні. Вона розраховувала на природну, здавалося б, допомогу дружньої Франції, а в перспективі і на більш широку антинацистську коаліцію при ініціативі Ліги Націй. Франція, однак, не виконала зобов'язань союзницького договору з ЧСР. У підсумку Чехословаччина була змушена 30 вересня 1938 р. прийняти тяжкі умови угоди, підписаної від імені Великобританії, Франції, Італії і Німеччині Н.Чемберленом, Е.Даладьє, Б.Муссоліні й А.Гітлером напередодні на міжнародній конференції в Мюнхені.

Покинута союзниками, ЧСР стала територіальним набутком Німеччини, а потім Польщі й Угорщини. Республіка втратила третину своєї території, близько 5 млн. населення, 40% промислового потенціалу. Наслідки мюнхенських домовленостей, однак, були більш глибокими для долі республіки, ніж утрата земель. Потерпіла крах демократична система, за якою існувало її внутрішнє становище. Уразливою стала вся система народного господарства, не могло бути і мови про самостійну зовнішню політику. Так що само заспокійлива фраза, що звучала після Мюнхена, про так звану другу республіку Чехо-Словаччину (“маленька, зате наша”) далеко не відповідала справжньому її положенню.

 

2. 3. Мюнхенська змова – вердикт для Чехословаччини.

Мюнхенська конференція відкрилася 29 вересня Муссоліні прибув з Італії залізницею, й Гітлер зустрічав його на вокзалі. Даладьє прилетів літаком разом з генеральним секретарем Міністерства Алексісом Леже. Їх зустрічали Ріббентроп і державний секретар фон Вайцзекер, потім під’їхав Геринг. Чемберлен також прилетів літаком. Франсуа-Понсе так змальовує зустріч: “Учасники конференції зібралися в салоні, де було сервіровано буфет. Вони обмінюються люб’язними/, але холодними рукостисканнями і вдивляються один в одного: Муссоліні – кремезний, стягнутий ременем військової форми, ступає, мов Цезар, з покровительським виглядом, почувається вільно і немов у себе вдома, а поруч з ним високий дужий молодик Чіано, готовий щомиті прислужитися своєму хазяїнові, більше схожий на ад’ютанта, ніж на міністра закордонних справ. Чемберлен – посивілий, згорблений, з густими бровами і випнутими вперед зубами, зі старечими червоними жилками на щоках і почервонілими від ревматизму руками – типовий британський законник, поруч з яким Вільсон і Стренг, одягнені, як і він, у чорне, так само стримані і непримітні. Гітлер – люб’язний, незважаючи на буркотливий хлопський голос, але збентежений, неспокійний, дуже блідий, до того ж нездатний розмовляти зі своїми гостями, бо не знає англійської, французької чи італійської, а вони не говорять німецькою, за винятком Муссоліні, який не залишає фюреру ні на крок”.

Засідання почалося о 12.45 без послів. Завдяки спритному маневру Муссоліні обговорювався документ, що його Ріббентроп передав іще раніше Італії і який трохи відступав від теперішніх німецьких вимог. Гітлер різко накинувся на чехів. Даладьє чітко поставив питання: чи не збираються розділити Чехословаччину з подальшою метою стерти її з карти Європи? В такому разі він відмовляється від будь-якої угоди. Чи буде забезпечене майбутнє Чехословаччини без судетських територій? Тоді він згоден вести переговори. Муссоліні заявив, що його мета така сама. О 15-годині було зроблено перерву на обід. Після перерви до Даладьє приєднався Франсуа-Понсе. Угоду чотирьох було підписано 30-вересня о 1-й годині ночі. Гітлер здобув велику перемогу. Було майже повністю використано Годесберзький меморандум, а єдина поступка Німеччини полягала в тому, що чехи повністю вийдуть із Судетської області не за один раз 1 жовтня, а поступово, зонами, до 10 жовтня, і зможуть забрати частину свого майна. Кордони й райони можливого плебісциту будуть визначені міжнародною комісією, до складу якої увійдуть представники чотирьох учасників зустрічі й Чехословаччини. Чехам буде надано право вибору на шість місяців. Крім того, Франція та Англія заявили в додатку до угоди, що готові гарантувати нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Німеччина та Італія невиразно пообіцяли зробити те саме, коли будуть розв’язані проблеми польських і угорських меншин.

На Мюнхенській конференції цілісність Чехословаччини принесли в жертву тій справі, котру прихильники “політики примирення” називали “справою миру”. Головну роль у цьому відіграв Чемберлен, за яким – не дуже впевнено – пішов Даладьє. Єдиним її результатом було те, що силові дії, до яких Гітлер вирішив удатися будь-що, замінили подобою юридичного акту - тільки подобою, бо всі його умови задовольнили, не питаючи найбільш зацікавлену сторону – Чехословаччину. Ця подоба розв’язання проблеми ґрунтується на ілюзії, що Гітлер дотримається підписаних договорів і що його претензії обмежиться анексією земель, заселених німцями. Навіть якщо була така думка французького та англійського керівництва, її поділяли далеко не всі. В психологічному та стратегічному плані Мюнхен завершував повне руйнування системи французьких альянсів. У малих держав дедалі більше складалося враження, що віднині над ними стоятиме така собі “директорія” чотирьох великих держав, які нав’язуватимуть їм несправедливі ухвали проти їхньої волі. В Німеччині успіх, здобутий Гітлером мирним шляхом, створив йому репутацію непогрішного політика. Нерішуче протиборство генералів зникло майже повністю. Протягом наступних місяців світ стане свідком подій трьох ступенів: підписання англо-німецького й франко-німецького договорів про ненапад, поступове руйнування чехословацької держави й кампанія італійських вимог.

Вранці 30 вересня Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній зазначалося, що англо-німецька морська угода й Мюнхенська угода становлять найкращий доказ їхнього взаємного прагнення жити в мирі: “Ми рішуче прагнемо того, щоб консультації стали засобом розв’язання будь-якого іншого питання, яке може стосуватися обох наших країн, і далі докладатимемо зусиль, щоб усунути можливі джерела розбіжностей і сприяти в такий спосіб забезпеченню миру в Європі”. Ця угода була укладена без консультацій з французьким урядом. На Чемберлена чекала тріумфальна зустріч у Лондоні, де він виголосив такі пророчі слова: “Я гадаю, що це мир на всю нашу епоху”. І у Франції Даладьє не поділяв оптимізму Чемберлена. Він відчував, що Франція втратила багато з свого авторитету, покинувши напризволяще країну, з якою її зв’язував союзний договір. Сильна “анти мюнхенська” течія охопила всі французькі партії. І все ж таки Жорж Бонне виступав за підписання з Німеччиною договору про ненапад на зразок англо-німецького. 18 жовтня призначений послом у римі Франсуа-Понсе мав останню аудієнцію у Гітлера в Берхтесгадені. Він скористався з цієї нагоди, щоб розпочати переговори про укладення такого договору. Його наступник Кулондр продовжив їх, і 22 жовтня Бонне оголосив. Що угоду укладено. 6 грудня Ріббентроп приїхав до Парижу, щоб підписати її. Метою франко-німецького договору про ненапад було збереження миру в Європі. В ньому проголошувалося, що кордони між двома країнами остаточні і що всі проблеми, які можуть виникнути в майбутньому, вирішуватимуться методом консультацій.


Розділ ІІІ. Результати Мюнхенської конференції.

 


Информация о работе «Мюнхенська змова та її вплив на геополітичну ситуацію в Європі»
Раздел: Политология
Количество знаков с пробелами: 196102
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
467456
0
0

... блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки. Тема 6. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.). 1.     Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради 27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано ...

Скачать
43254
0
0

... , й джерелом конфліктів із двома іншими учасниками поділів, не кажучи вже про постійне намагання такої державки вибавитися з-під ненависного панування і повернути собі втрачені провінції. І.5 Третій поділ Речі Посполитої — знищення Польської держави Польські патріоти, не змирившися з рішеннями сейму, у березні 1794 р. оголосили в Кракові про початок повстання проти іноземних військ.  На ...

Скачать
161328
0
0

... брутальність з хитанням, нерішучу однак, неминучу кровну помсту Пілсудського партіям, законодавчій владі та конституції протягом наступних років.[20,36] Ці суперечності сприйняття Пілсудським власної ролі у політичному житті Польщі швидко перекрилися в перебій привласнення ним влади. Він розпочав дев'ять років гегемонії: скасуванням президентства, потім позбавив підтримки та ускладнив існування ...

Скачать
322068
0
0

... собственным путем", но жестко ограничивалась свобода выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране, основопологающим интересам других социалистических государств и международному рабочему движению, борещемуся за социализм. Из этого вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие социалистические старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и ...

0 комментариев


Наверх