Березня сейм обрав одноголосно таємним голосуванням А. Волошина президентом i прийняв закон про незалежнiеть Карпатської України

15 березня сейм обрав одноголосно таємним голосуванням А. Волошина президентом i прийняв закон про незалежнiеть Карпатської України.

Англiя i Францiя появу Карпатської України не схвалили. Автономiю, або незалежнiсть, Закарпаття вони розглядали як розчленування Чехословаччини i створення на її території цiлком пiдконтрольних А. Гiтлеру держав. У такiй думцi утверджувала їх i поведiнка лiдерiв ОУН. Розраховуючи на пiдтримку Нiмеччини, оунiвцi переконували карпатоукраїнцiв, що саме з їх маленької держави з допомогою “батька Волошина i вуйка Гiтлера” почнеться утворення соборної України.

Подiбний розвиток подiй був абсолютно нереальним. Втiм, Й. Сталiн визнав за доцiльне вiдреагувати. На ХVIII з’iздi ВКП(б) у березнi 1939 р. вiн висмiяв iдею приєднання УРСР з 30 млн чол. до Карпатської України з населенням 700 тис. чол. як пропозицiю “злиття слона з комарем”.

А. Гiтлер зробив потрiбнi висновки iз сталiнського демаршу. Слова Й.Сталiна вiн сприйняв як вiдмову СРСР претендувати на Карпатську Україну. Угорщина вже давно наполягала, щоб їй дали згоду на поглинення території всього Закарпаття. За два днi до проголошення незалежностi Нiмеччина дала зрозумiти, що не заперечує проти цього.

15 березня 1939 р. угорськi вiйська перейшли кордон неокупованої частини Закарпаття. Через два днi останнi захисники Карпатської України покинули її територiю або перейшли до партизанської боротьби. Партизанська вiйна точилася у Карпатах до середини квiтня. У цій боротьбі активну участь брали добровольці галичани – в основному оунівці.

У травнi 1945 р. радянська вiйськова контррозвiдка силомiць захопила у Празi громадянина Чехословаччини А. Волошина i вивезла його до Москви. 70-рiчний священик не витримав тривалих допитiв у Лефортовськiй i Бутирськiй тюрмах. На 52-й день арешту у колишнього президента Карпатської України зупинилося серце.

Розділ IV. Міжнародна політика після Мюнхена.

Посол США в Москві Джон Девіс - у своєму щоденнику ще в 1938 р. писав, що світовій комбінації – “вісь” Берлін-Рим-Токіо може протистояти тільки вісь Лондон-Париж-Москва. А фашистські держави підкреслював Девіс, намагаються зробити все, щоб “ізолювати Ради від західних держав, піднімаючи пугало комунізму”.

Слід зауважити, що СРСР відокремлювали від Німеччини Польща і Румунія – країни, яким надали гарантії Франція та Англія. Отже, у СРСР не було нагальної потреби вступати в союз проти Німеччини. Від позиції Радянського Союзу залежало, на якому боці буде перевага сил у збереженні миру.

Тому нема нічого дивного в тому, що і західні демократії, і гітлерівська Німеччина прагнула перетягти його в свій табір. Радянській дипломатії випала найважча роль у визначенні свого місця серед таборів. Наслідком такої ситуації було те, що Радянський Союз проводив переговори паралельно з обома сторонами. І все ж СРСР орієнтувався скоріше на західні демократії. 19 березня 1939 р. він висловив у Берліні протест проти окупації Праги. Почався обмін думками між Англією й СРСР. Як бачимо, вже у самому підході до вибору складу учасників намітилося два підходи: перший – ширший, який охоплював країни, які безпосередньо були сусідами СРСР, і другий – склад держав, які мали визначити частки малих держав.

Аналіз подій переговорного процесу між Англією, СРСР, Францією протягом п’яти місяців(березень – серпень) з питань колективної безпеки показує, що не все було зроблено з боку політичних діячів, щоб цей принцип став вагомим фактором збереження миру.

Дипломатія Англії, СРСР і Франції використовувала найрізноманітніші прийоми, щоб переконати союзника у своїй правоті. Так, 21 березня Сіїде вручив Народному комісару закордонних справ Литвинову проект декларації, яку англійський уряд передбачав підписати разом з СРСР, Францією та Польщею. В проекті зазначалось, що у випадку порушення європейського миру, який складе небезпеку політичної напруженості будь-якої держави, уряди цих держав будуть вживати заходів для опору таким діям.

Радянський уряд дає Англії негайну відповідь: декларацію повинні підписати перші особи чотирьох держав з метою посилити її вплив на міжнародне становище в Європі. Крім того, СРСР запропонував, щоб Балканські, Прибалтійські і Скандинавські держави були “запрошені приєднатися до декларації після її надрукування” і тим самим фронт держав, які виступали проти агресії, розширився б.

14 квітня французький уряд запропонував СРСР зробити заяву про те, що він надасть допомогу Франції та Англії, якщо їх втягнуть у війну неспровокованою агресією проти Польщі чи Румунії. Франція та Англія зробили б аналогічні заяви. Сама Польща заперечувала проти спільної заяви за участю СРСР. Крім того, Бек не схвалював і надання гарантій Румунії.

18 квітня Литвинов подав контрпропозиції щодо підписання пакту між трьома країнами про захист держав, яким загрожує фашистська агресія. Така угода мала складатися з трьох документів, а саме:

1. Угода про взаємодопомогу між трьома країнами.

2. Воєнної конвенції.

3. Гарантії для всіх країн, розташованих між Балтикою і Чорним морем, у тому числі прибалтійських. У разі війни три країни зобов'язувалися не підписувати сепаратного миру.

Переговори велися, коли 3 травня Литвинова несподівано на посаді Комісара закордонних справ замінили Молотовим. Литвинов мав репутацію прихильника колективної безпеки і до деякої міри друга Франції та Англії. Його відставка була одностайно сприйнята як ознака можливої зміни радянської політики, незважаючи на офіційні заяви. Звичайно, заміна Литвинова не була випадковістю. Спільно з Молотовим Сталін сформулював "Завдання партії в галузі зовнішньої політики", які він проголосив на XVIII з'їзді партії. Чотири пункти цієї програми містили дві тісно зв'язані ідеї. По-перше, продовжувати пошук мирних засобів відвернення війни або, в крайньому разі, максимального її відсунення. Здійснити нові спроби реалізації радянського плану колективної безпеки в Європі. Не допустити створення широкого єдиного антирадянського фронту. Дотримуватися максимальної обережності і не піддаватися на провокації ворога.

По-друге, вжити все необхідне, аж до надзвичайних заходів, для прискорення підготовки країни до оборони, звернувши увагу на зміцнення бойової могутності Червоної армії і воєнно-морського флоту.

Розгляд багатьох питань на засіданнях Політбюро в цей час був пов'язаний з вирішенням власне цього двоєдиного завдання. Сталін прагнув посилити роботу з зовнішньополітичної установи країни, максимально використати дипломатичні можливості.

Сталіна не влаштовував нарком: дуже часто мав особливу думку. Після розмов з Литвиновим Сталін відчув, що той цілком не вірить Гітлеру і готовий настирливо добиватися угод із Західними демократіями. Така заданість і самовизначеність позиції наркома закордонних справ здалися йому підозрілими. Формально це й було причиною відставки Литвинова. Гітлер добре розібрався в тому, що означало для нього звільнення Литвинова.

"Для мене воно, - кваліфікував фюрер, - прозвучало як постріл із гармати, як ознака зміни в Москві відношення до Західних держав".

Сталін вирішив, що підписані в середині 30-х років договори про взаємну допомогу з Францією і Чехословаччиною "не спрацювали". Йому було відомо про таємні англо-німецькі переговори, які розпочалися ще весною 1939 p., розроблену програму угоди Англії з Німеччиною. Цією програмою передбачалося, що Англія звільнилась би від зобов'язань щодо Польщі, (тобто віддала би Польщу на милість Німеччини) і від "політики оточення", тобто від політики колективної безпеки і союзу з СРСР, і погодилась би надати Німеччині свободу рук на сході і південному сході Європи.

Крім того, Сталін одержав від І.І. Проскурова повідомлення від 17 травня 1939 р. під грифом "Цілком таємно" про подальші плани агресії німецького фашизму в оцінці працівника німецького Міністерства закордонних справ Клейста.

В повідомленні зазначалось, що підготовка Німеччини проти Польщі відкладена на липень - серпень. Воєнні заходи будуть здійснені ґрунтовно і повно, при дотриманні найсуворішого маскування. Тепер складається матеріал для пропагандистської атаки проти Польщі. "Ми притримуємось думки, що конфлікт з Польщею можна локалізувати... Англія і Франція і далі не готові до виступу на стороні Польщі... Америка зі своїм втручанням не встигне своєчасно, а Радянський Союз опиниться нейтральним".

На нашу думку, наведені факти спонукали Сталіна до вичікування. Він зрозумів, що остаточний вибір належить Гітлеру. З ким піде Німеччина в цей критичний час, залежало від фюрера. В той же час англо-французькі і радянські переговори продовжувалися. Ради наполягали на тому, щоб до політичної угоди була додана ще й воєнна конвенція. Без цього сталася б та ж помилка, що й із франко-радянським договором 1935 p., який практично не діяв. Схоже, що радянський уряд, який вів тоді таємні переговори з Німеччиною, прагнув головним чином виграти час, бо переговори тяглися впродовж червня 24 липня нічого ще не було підписано, але Ради вже запропонували перейти до воєнних переговорів.

Переговори про воєнну угоду почалися в Москві. 12 серпня. Франція та Англія відрядили військові та морські делегації, що їх очолювали генерал Думенк від Франції та адмірал Дренс-Пламкет від Англії, Росію представляв Ворошилов. Одразу ж зринула перша проблема: якими реальними повноваженнями наділені західні учасники? Росіянам не сподобалось те, що на переговори не прибули повноважні представники. Друга проблема була набагато серйозніша: чи погодиться Польща пропустити радянські війська через свою територію? Ворошилов відмовився вести далі переговори, поки це питання не буде з'ясовано. Почалось з'ясування цього питання через французького представника, яке тяглось до 20 серпня. За словами Поля Рейно, маршал Ридз-Смігли заявив йому: "З німцями ми ризикуємо втратити нашу свободу, з росіянами - нашу душу". Згоди Польщі на пропуск радянських військ не було одержано ні 21, ні 22 серпня.

Поштовх німецько-радянським переговорам дав Сталін. У своїй промові 10 березня 1939 р. па 18 з'їзді Комуністичної партії не було різких нападок на Німеччину. На його думку, німці змогли повести свої силові акції в основному через слабкість західних країн. Сталін дав зрозуміти, що між Німеччиною й СРСР не існує жодного приводу для конфліктів. Це свідчило про те, що ініціатива зближення між Німеччиною й СРСР виходила саме від Рад. Підтвердженням є і призначення 3 травня 1939 р. Молотова на посаду Народного комісара закордонних справ, яке мало на меті усунути перешкоду, яку могла б поставити на шляху до цього зближення сама особа Литвинова.

Новим послом у Німеччині було призначено Меркулова. 17 квітня він зустрівся з німецьким державним секретарем фон Вайцзекером для розмови з економічних питань. Для Меркулова ця розмова була нагодою, щоб зробити деякі політичні аванси. Вій заявив, що СРСР не скористався з непорозумінь між Німеччиною та західними демократіями і що немає ніяких причин для того, щоб радянсько-німецькі відносини не кращали. Німецький уряд, здавалося, не збирався скористатися з цих сприятливих обставин. 17 травня радянське керівництво вдалося до нового авансу. Цього дня російський тимчасовий повірений у справах зробив візит докторові Шнурре, експертові з економічних питань Міністерства закордонних справ Німеччини. В ході тривалої розмови радянський представник наголосив на тому, що між обома країнами немає причин для ворожнечі, згадавши при цьому Рапальський договір 1922 р.

20 травня в Москві німецький посол фон дер Шуленбург був прийнятий Молотовим і розмовляв з ним про можливість приїзду в радянську столицю доктора Шнурре._ Молотов відповів йому, що для відновлення економічних переговорів треба надати їм політичну основу. На запитання Шуленбурга, що він під цим розуміє, Молотов відмовився давати будь-яке пояснення.

Разом з тим, в Берліні зрозуміли ситуацію і без пояснень. ЗО травня статс-секретар німецького МЗС Ернст фон Вайцзекер відправив на ім'я посла в Москві Фрідріха фон Шуленбурга шифрування, в якому зазначалось: "На відміну від тактики, раніше прийнятої нами, ми тепер... прийняли рішення встановити прямі контакти з Радянським Союзом".

Відповідь не забарилася. 14 червня Астахов сказав болгарському послу в Берліні, що Радянський Союз не підписуватиме договору з Англією, якщо зможе добитися від Німеччини пакту про ненапад. Німецька сторона мовчала. В цей час на англо-французько-радянських переговорах намітився певний прогрес. Англія і Франція погодилися, що політична угода буде розглядатися спільно з воєнною угодою.