Суд Англії

3. Суд Англії.

Вивчення судової практики - основного джерела англійського права припускає знання основних принципів англійського судоустрою. Англійська судова система здавна відрізнялася надзвичайною складністю й сьогодні, незважаючи на ряд реформ, проведених за останні сто років і що спростили і якоюсь мірою раціоналізували її, ця система спантеличує континентального юриста.

В Англії проведений розподіл - невідомий в Європі - на так зване високе правосуддя, здійснюване вищими судами, і нижче правосуддя, здійснюване більшим числом нижчестоящих судів і юридичних органів. Юристи завжди приділяли особливу увагу діяльності високих судів, оскільки останні не тільки розглядають конкретну справу, але й виносять рішення, що нерідко виходить за рамки даної справи й за певних умов утворить прецедент, якому потім слід випливати. Вивчаючи прецеденти, можна довідатися, яке ж англійське право. Але в той же час величезна більшість справ виявляється поза сферою цих високих судів і розглядається нижчими юрисдикціями. Ці інстанції не беруть участь, однак, у здійсненні судової влади їх рішення мають обмежене значення [15, 24].

Історія Англії знає багато високих судів: Вестмінстерські суди (суд королівської лави, суд загальних позовів, суд казначейства), що застосовували загальне право, канцлерський суд, що діяв на основі справедливості, суд Адміралтейства, що розглядав деякі справи в сфері морського права, суд по справах про розлучення, що діяв на основі канонічного права, суд по спадкоємних справах, що розглядав питання, пов’язані із заповітом. Метою Актів про судоустрій 1873-1875 років було спрощення сформованої системи. Акти скасували всі ці суди як самостійні й об’єднали їх у рамках нового єдиного Верховного суду, над яким у виняткових випадках міг здійснювати контроль Апеляційний комітет палати лордів.

Створена цими актами судова система не раз піддавалася модифікаціям і була істотно змінена Законами про суд 1971 року. Коротко опишемо нинішню організацію Верховного суду. У нього входять: Високий суд, Суд Корони й Апеляційний суд.

Високий суд складається із трьох відділень: королівської лави, канцлерського, по сімейних справах. Розподіл справ між цими відділеннями пов’язан лише із практичними міркуваннями, у принципі ж кожне відділення може розглядати будь-яку справу, що входить у компетенцію Високого суду. У рамках відділення королівської лави є Адміралтейський суд і Комерційний суд, у рамках канцлерського відділення - Патентний суд, але це означає лише наявність суддів, що спеціалізуються по даних питаннях, а також застосування спеціальної процедури при розгляді справ певної категорії. У складі Високого суду 80 суддів (вони носять титул «джастис»), до яких варто додати лорда - головного суддю, що очолює відділення королівської лави, канцлера, що очолює канцлерське відділення, і голови відділення по сімейних справах. Судді призначаються із числа адвокатів, для яких перехід у ранг суддів Її Величності означає пік професійної й суспільної кар’єри. Справи, які слухаються по першій інстанції, звичайно розглядає один суддя. Лише в минулому при розгляді справи по загальному праву в розгляді завжди брало участь журі; нині воно бере участь у слуханні цивільних справ лише у виняткових випадках. Відкинуте також правило про те, що вердикт присяжних (у тих рідких випадках, коли вони беруть участь) повинен бути винесений одноголосно.

Суд Корони - це нове утворення, створене Актами про суд 1971 року. Він розглядає кримінальні справи. Його склад більш багато особовий. Залежно від виду злочину справу може розглядати або суддя Високого суду, або окружний суддя (який повинен бути професійним, постійно працюючим суддею), або баристер, або солістер, тимчасово виконуючий обов’язки судді. В 1987 році було 465 баристерів. Якщо обвинувачуваний не визнає себе винним, у розгляді справи бере участь журі, але це буває нині рідко.

Апеляційний суд - це друга інстанція в рамках Верховного суду. У його складі 23 судді, іменовані лорд-джастисами й очолювані хоронителем судових архівів (Маsters of the Rolls). Справи розглядає колегія в складі трьох суддів. Скарга відхиляється, якщо більшість із них не вважають потрібним змінити рішення, на яке вона подана. Одна з колегій суду займається лише кримінальними справами. Це - кримінальне відділення Апеляційного суду. Колегія діє звичайно в складі лорд-джастиса й двох суддів з відділення королівської лави. На відміну від колегій, що розглядають цивільні справи, тут не прийнято, щоб думка суддів, що залишилися в меншостях, ставала відомою [16, 17].

Рішення Апеляційного суду можуть бути оскаржені в Апеляційному комітеті палати лордів. Таке оскарження носить винятковий характер: палата лордів винесла в 1990 році 50 рішень. Справи в палаті лордів розглядаються декількома, мінімум трьома, лордами. Можуть розглядати справи тільки лорд-канцлер - головуючий у палаті, 11 лордів (Lords of Appeal іn Ordіnary), які спеціально для цього вибрані перами Англії (не по праву спадкування), і лорди, які колись займали судові посади, перераховані в законі. Справи звичайно розглядають 5, але не менш 3 лордів. Кожний окремо висловлює в справі свою думку (speech), скарга відхиляється, якщо більшість не висловилася за її задоволення. Англійське право не знає французької практики скасування рішення й повернення справи на новий розгляд. І палата лордів, і Апеляційний суд виносять рішення по суті оскарженої ними справи.

Палата лордів - це вища судова інстанція не тільки для Англії, але й для всього об’єднаного Королівства. Крім того, судді палати лордів як такі або разом із суддями заморських територій утворюють Судовий комітет Таємної ради. На такому рівні розглядаються скарги на рішення верховних судів британських заморських територій або держав - членів Співдружності, оскільки ці держави не виключають можливості такої скарги (Нова Зеландія, Гамбія, Сьєрра-Леоне). Таким чином, суддям палати лордів доводиться часто застосовувати інше, неанглійське право. Вся ця процедура привертає увагу багатьох авторів, які бачать у ній гарантію проти тенденції додання праву сугубо національного характеру. Рішення Судового комітету (теоретично вони вважаються «думками, які він повідомляє Короні для здійснення її прерогатив»), засновані на загальному праві, володіють тим же авторитетом, що й рішення палати лордів. І ті, і інші рішення з тих самих збірників.

Крім високих судів в Англії діють різноманітні нижчестоящі інстанції, які й розглядають переважну більшість справ.

Найважливіші низькі суди по цивільних справах - це суди графств, створені законом в 1846 році й тільки за назвою схожі із судами графств середніх століть. Суди графств відіграють істотну роль у відправленні правосуддя в Англії, тому що закон наділив їх досить широкою компетенцією. Хоча компетенція Високого суду необмежена, він, у принципі, не приймає до розгляду справи, у яких сума позову нижче 5000 фунтів стерлінгів, і, отже, всі справи такого роду попадають у суди графств. У них (правда, не в усіх) розглядаються нині й шлюборозлучні справи при відсутності заперечення сторін. Усього в цій інстанції зайнято приблизно 420 суддів. Як і члени Високого суду, вони призначаються із числа адвокатів з репутацією. Малозначні справи (ціна позову менш 500 фунтів стерлінгів) можуть розглядатися помічником судді (він іменується реджистер) або бути спрямовані - відповідно до Закону 1973 року - на арбітражний розгляд.

Малозначні кримінальні злочини розглядаються магістратами - простими громадянами, на яких покладена роль мирових суддів. Їхнє загальне число становить приблизно 26 тисяч, і це не юристи. Магістратам допомагає секретар-юрист (клерк). Винагороди магістрати не одержують. Як правило, справу повинні розглядати не менш двох магістратів, і лише у виняткових малозначних випадках - один.

У Лондоні й деяких інших великих містах мировий суддя замінений постійно діючими оплачуваними магістрами. Вони призначаються королевою по поданню лорда-канцлера із числа баристерів або солістерів зі стажем не менш семи років [17, 19].

Компетенція магістратів не обмежується малозначними злочинами. І у відношенні інших, більш тяжких злочинів вони в порядку попередньої процедури вправі вирішувати, чи є докази провини, достатні для того, щоб обвинувачуваний став перед Судом Корони. З іншого боку, обвинувачуваний у ряді випадків має можливість просити, щоб його судив магістратський суд, і 80 % кримінальних справ розглядаються саме в такий спосіб. Обвинувачуваний зацікавлений у тому, щоб стати перед магістратським судом, що у силу обмеженої компетенції не може призначити міру покарання понад шість місяців позбавлення волі, тоді як у Суді Корони за таке ж діяння можна одержати набагато більш суворе покарання. У мировому суді немає журі, навіть у тому випадку, коли обвинувачуваний, що вибрав цей суд, не визнає себе винним.

До сказаного варто додати, що магістратський суд наділений деякою компетенцією по розгляду цивільних справ, насамперед сімейних (аліментних зобов’язань, охорони дітей), а також справ по стягненню деяких видів кредиту, передбачених законом.

Скарги на рішення графських судів приносяться прямо в Апеляційний суд, а на рішення мирових судів залежно від характеру справи - або в Суд Корони (тут її розглядає колегія в складі від 2 до 4 професійних суддів), або у відділення королівської лави (де її розглядають, як правило, троє суддів).

Для розгляду адміністративних справ і у випадку, якщо застосування окремих законів стикається із труднощами, судової компетенцією наділяються окремі органи - управління, комісії або трибунали. Без розгляду цими органами відповідні справи не можуть бути передані у Верховний суд.

Такого роду установи численні, і роль їх значна. Вони діють у сфері економіки (повітряний і наземний транспорт, фабричні марки, авторські права, радіомовлення), фінансів (прибутковий і земельний податки, ухиляння від сплати податків), землекористування, наймання житлових і нежитлових приміщень, у соціальній сфері, для рішення питань, пов’язаних з військовою службою. Рада трибуналів спостерігає за діяльністю цих установ [18, 113].

Трибунали досить різні за структурою й формами діяльності; іноді вони діють при органах управління, в інших випадках вони повністю автономні. Такі, наприклад, трибунали, покликані розглядати відносини власників і наймачів, роботодавців і службовців. Функцією одних трибуналів є розгляд спорів, інші ж лише контролюють правильність прийняття рішень адміністрацією. У цілому ж органи, про які йде мова, не схожі із французькими адміністративними судами. Всі ці органи функціонують під контролем Верховного суду. У всякому разі, теоретично це так. В Англії немає ієрархічної системи адміністративної юрисдикції, так само як немає й «вищої інстанції», що спеціалізується на розгляді спорів, у яких однією зі сторін є державний орган. Спроби створити у Верховному суді «адміністративне відділення» постійно натрапляють на опір тих, хто не хоче розвитку адміністративного права по континентальній моделі, тобто поза рамками загального права. Проте з 1981 року існує список адміністративних справ, якими займаються вищі судові інстанції. Ці справи розглядаються 9 суддями спеціального відділення Суду королівської лави дещо підвідомчого Апеляційному суду. В 1980 році визначена основна процедура для розгляду обігу про скасування рішень управлінських органів і нижчестоящих судів. Існуючі в Англії органи по розгляду адміністративних суперечок покликані діяти лише як нижчестоящі суди, які в цій країні складаються, як правило, з не юристів і не стільки здійснюють справжню судову владу, застосовуючи з достоїнством право, скільки призначені для того, щоб розвантажити дійсні суди, взявши на себе все, що не заслуговує їхньої уваги.

Судді англійських високих судів займають важливі позиції, і їхня роль очевидна. На відміну від того, що має місце на континенті, в Англії існує справжня судова влада, що за значенням і престижем не нижче законодавчої й виконавчої влади.

Високі суди в Англії - дійсна влада. Саме їм Англія зобов’язана створенням загального права й права справедливості. У наш час ситуація змінилася. Однак не було такої кодифікації, що змусила б англійського юриста повірити в те, що відтепер основним джерелом англійського права є закон. Не можна забувати й про історичну роль судів у твердженні прав і свобод. Багато хто стверджує, що ця роль - не тільки в минулому й наявність реальної судової влади є корисною противагою сформованому нині альянсу уряду й парламенту. Можна розглядати як конституційний звичай принцип, відповідно до якого жодний розгляд спорів не може не підлягати контролю суду, тобто судова влада володіє своєрідним природним правом (іnherent rіght) знати всі питання такого роду. Існування судової влади - повністю незалежної й досить шановної - необхідно для нормального функціонування англійських інститутів, формуванню й зміцненню яких суди настільки істотно сприяли в ході історії [19, 115].

Про ту роль, що визнана в Англії за високими судами, можна судити по ряду чинних правил. Всі підлягаючі розгляду суперечки - цивільні, кримінальні, адміністративні - або вирішуються Верховним судом, або щонайменше перебувають у сфері його контролю. Зацікавлені особи можуть у всіх випадках звернутися безпосередньо у Високий суд або Суд Корони. Звичайно, обоє ці суди прагнуть уникнути перевантаження, якщо порушувана справа може бути без усякого збитку розглянута нижчестоящим судом, але саме вони самі мають дискреційне право вирішувати це питання й, крім того, можуть у будь-який момент прийняти справу, розглянуту в іншому суді, до свого провадження. І Високий суд, і Суд Корони мають всю повноту юрисдикції, але під контролем Апеляційного суду й палати лордів.

Суди вищих інстанцій вільні не тільки у виробленні прийнятих норм, але й у встановленні порядку своєї діяльності. Правила діяльності Верховного суду (Rules of the Supreme Court) встановлені не парламентом, а комісією, у якій переважали судді.

Суди вищих інстанцій мають достатні засоби, щоб змусити поважати свої рішення. Вони можуть давати накази службовцям адміністрації (крім слуг Корони), що неможливо у Франції. За «неповагу до суду» вони можуть присудити до тюремного ув’язнення особу, що заважає нормальному ходу процесу, або особу, дії якої свідчать про небажання виконувати судові рішення по певних категоріях справ.

Важливим фактором, що свідчить про наявність в Англії судової влади, є концентрація правосуддя у вищих судових інстанціях. До 1800 року у Вестмінстерських судах налічувався максимум 15 суддів, а в 1900 році їх було 29. Всі ці судді жили в Лондоні, і тут же проходили судові засідання, хоча й існувала така форма деконцентрації, як проведення Судом королівської лави періодичних виїзних сесій - ассиз, що проводилися в деяких провінційних містах. Англійські адвокати (баристери) також були зосереджені в Лондоні, і кожний з них повинен був перебувати в одній із чотирьох корпорацій адвокатів, так званих «іннах».

Ця концентрація правосуддя сьогодні трохи похитнута. Зросло число суддів у високих інстанціях; хоча виїзні сесії скасовані, виникло нове правило, що дозволяє Високому суду діяти як у Лондоні, так і в провінції. Суд Корони є у всіх основних містах Англії. Ця ж тенденція характерна й для адвокатур. Хоча баристери повинні як і раніше належати до одного із чотирьох «іннів» і тільки тут, у Лондоні, вони можуть одержати дозвіл на заняття професією, проте з’являються місцеві колегії адвокатів, члени яких мають лише епізодичні контакти зі столицею.

Тенденції розвитку на сучасному етапі викликають у традиційних колах по різних підставах відомі побоювання. Ріст чисельності суддів, деконцентрація правосуддя - чи не відіб’ється це фатальним образом на уяві про роль судової влади, уяві, якій вже загрожують та нова роль, яку грає сьогодні законодавство ?

В Англії немає прокурорських органів при судах. Наявність представника виконавчої влади здалося б англійцям несумісним з автономією й достоїнством судової влади. Крім того, статус прокурора, по їхній уяві, порушує рівність обвинувачення й обвинувачуваного, котре повинне бути в кримінальній справі. Немає тут і міністерства юстиції, хоча багато хто й пророкує утворення такого органа. Автономія судової влади проявляється й у способі навчання й відборі юристів, які здійснюються органами, підконтрольними тільки судовій владі, а не довіряються університетам або іншим установам, незалежним від суду.