1.2 Образ телевізійного ведучого: теоретичний аспект
Місце телеведучого в системі цінностей телебачення – одне з чільних, якщо не головне. Він як виразник багатьох думок і тенденцій, як постать, що уособлює різні інтереси, має володіти багатьма рисами. Варто зазначити, що,,телеведучий” як окремий сегмент поліпрофесії,,тележурналіст” формувався за принципом подвійної концептуалізації.
За словами Р. Копилової, акумулюючи здобутки класичної дикторсько-акторської школи та майстерності телевізійного красномовства, а також традиції екранної публіцистики, що синтезувала літературно-мистецькі, художньо-документальні ознаки та творчо переосмислила роль автора-оповідача в процесі телевізійної комунікації, постав новий тип комунікатора, що ввібрав у себе риси та ознаки, притаманні різним професіям [25, c. 102]. Зважаючи на властивий телебаченню синкретизм і здатність до взаємопроникнення, взаємодоповнення та видового перевтілення, можна висловити припущення, що ця тенденція спостерігатиметься й надалі.
Ведучий – це творча людина, яка надзвичайно обізнана і постійно збагачує свої знання; це професіонал, який досконало володіє голосом, манерою поведінки, роботою перед мікрофоном; це універсал, який може виконувати роботу журналіста, редактора, режисера і оператора, а отже, самостійно вирішувати поставлені завдання; це особистість, яку не можливо не слухати і яку б хотілося чути ще не раз; це відповідальний працівник, який дотримується всіх правил, встановлених у редакції чи компанії. Він має одного разу знайти себе і зробити знайдене привабливим. Щоб недоліки здавалися перевагами, ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. А для цього слід бути переконливим і логічним як у відборі та осмисленні фактів, так і в мовних засобах.
Здійснюючи своє головне завдання – утримувати увагу аудиторії словом, ведучі не повинні забувати про елементарні норми етики, про власну відповідальність за сказане в ефірі слово. Інакше проблема агресивності, наступальності, а то й обману сучасної журналістики може набути загрозливих масштабів, буде втрачено довіру аудиторії. Ведучі в конкретних часових межах, визначених формі й жанрі своєї передачі, її передбачених структурних елементах щоразу мають справу з новою інформацією чи людьми, а отже, заздалегідь захищені від стереотипізації.
В. Саруханов зазначає, що спілкування з новою людиною ведучий прямоефірної передачі ніколи не будуватиме за шаблоном попередньої, бо змінюються тема, рівень зацікавленості самого ведучого, особистість співрозмовника, враховується рівень слухацької активності й, як результат всього цього, можливість непередбачуваного [47, c. 68]. Телебачення вимагає від своїх ведучих бути і розумними, і ненудними, і талантами, й ентузіастами. Ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. Інформацію подають і диктори, і ведучі. Але енергетикою наділені переважно ведучі. Вони поводяться в ефірі природно, легко й невимушено, з притаманними саме їм манерою й інтонацією; вони розмовляють зі слухачем, розповідають йому про важливе й цікаве. Їхні емоції не можуть проявлятися так, як у ведучих тематичних і розважальних програм, але й не відсутні зовсім, як у дикторів.
Перше і головне в структурі особистості журналіста, що виражає його дії під час обробки й передачі інформації – це переконання. Процес комунікації багато в чому визначається тим, як журналіст розуміє свою соціальну роль, у чому бачить своє завдання і якими принципами керується у своїй професійній діяльності. Успішність діяльності творчого працівника телебачення залежить також від ступеня його компетентності в питаннях, висвітленням яких він займається. Немає необхідності говорити про те, що ведучий повинен знати предмет своєї передачі в достатній мірі. Адже ведучому, навіть у межах обраної сфери, доводиться стикатись із доволі широким колом питань, що є певною мірою новими для нього. Звідси випливає одна із суттєвих вимог до телеведучого – широка загальна культура, різностороння освіченість і володіння навичками і вмінням швидко орієнтуватись у питаннях, які раніше не були йому знайомі.
Є. Прохоров стверджує, що для того, щоб телевізійний виступ був діючим, не достатньо добре знати свій предмет і мати, що сказати аудиторії. Необхідне ще й вміння донести цей зміст за допомогою специфічних засобів телебачення, тобто володіти професійною майстерністю. Під майстерністю слід розуміти сукупність професійних знань, навиків та вмінь [44, c. 94].
До професійних знань слід відносити уявлення про закономірності функціонування телебачення, його соціальної ролі і природи. Чим краще ведучий уявляє собі фактори впливу на його діяльність, тим ефективніша його робота. Ведучий, перш за все, повинен досконало володіти усною мовою, уміти вільно і впевнено поводитись перед камерою.
За словами К. Станіславського,,,коли людина-артист виходить на сцену перед тисячною аудиторією, то від переляку, конфуза, відповідальності та труднощів втрачає самовладання” [48, c. 134]. Телеведучий же виступає перед мільйонами і тому володіти собою ще важче, наж артистові на сцені. Навик природної і, водночас, виразної поведінки необхідний журналісту в кадрі. Особливо важливе вміння розмовляти з уявною аудиторією. Адже, дивлячись в об’єктив камери, необхідно створити ефект контакту з глядачем, що сидить перед екраном, викликати в нього психологічну ілюзію того, що ведучий бачить свою аудиторію. Але телеведучий не лише сам виступає в кадрі, а й являється посередником між телеаудиторією і тими, з ким знайомить її телебачення. Тому особливого значення набуває для нього техніка прямого спілкування з співрозмовником і, зокрема, техніка інтерв’ювання.
Глядачі, обираючи екранного співрозмовника (телевізійного комунікатора), обирають тим самим і певний канал, оскільки обличчя екранного персонажа асоціюється з конкретною програмою. Отже, глядацький інтерес до носія інформації, телевізійного комунікатора, спричинений, зокрема, феноменом персоніфікації, який розглядається теоретиками як метод сучасної журналістики, як принцип телевізійного мовлення, як суттєва відмінність телевізійної журналістики від інших її родів. Саме завдяки персоніфікації налагоджується віртуальний діалогічний контакт між глядачем і екранною особистістю, результатом якого є сприйняття телевізійної інформації, а також її джерела – ведучого – телевізійним споживачем.
Л. Матвєєва говорить, що професійна діяльність ведучого телевізійної програми пов’язана, насамперед, з екранною творчістю. Тут ураховується цілий ряд вимог, зокрема, щодо володіння усною мовою, навиків роботи з текстом (власним і підготовленим редактором), здатності комунікувати, також береться до уваги й телегенічність, вміння триматися перед камерою в прямому ефірі тощо. Під час роботи на телебаченні важливими є і професійні, й особистісні чинники,,,стартові” дані яких упродовж своєї творчої кар’єри журналіст розвиває і вдосконалює [36, c. 103].
Виступ на телебаченні потребує від журналіста мобілізації інтелекту, оскільки його контакт з іншими людьми і звернення до аудиторії стають в телевізійній програмі суттєвими, невід’ємними моментами її змісту і форми.
Телебачення в більшій мірі, ніж преса, впливає на емоційну сферу людини – адже, воно являє собою яскраве і захопливе видовище. Звертаючись до почуттів аудиторії, ведучий повинен при цьому сам володіти добре розвиненою емоційно-чуттєвою структурою. І тут мається на увазі не лише такі, більш особисті, моменти, як голосові дані чи телегенічна зовнішність журналістів, працюючих на телебаченні.
За словами П. Єршова, знання, розуміння, осмислення і застосування телевізійними працівниками під час підготовки передач таких психолого-педагогічних методів виховання, як метод пояснення і керованої дискусії, метод виховання прикладом, метод переорієнтації зусиль, метод сугестії навіювання, метод привчання та переконання тощо, є важливим підґрунтям для підвищення професійної майстерності журналістів [19, c. 29]. Застосовуючи ці психолого-педагогічні методи, треба також дотримуватися принципу вікової відповідності програми категорії глядачів, на яку вона розрахована. Наприклад, молоді люди охочіше сприймають інформацію, поради, судження від своїх ровесників. Безперечно, автором програми може бути представник старшого покоління, Але, наприклад, молодіжна аудиторія негативно реагує на телевізійні передачі, у яких її нав’язливо повчають.
Важливим чинником впливу телевізійного журналіста (ведучого, коментатора, кореспондента, оглядача, інтерв’юєра) на глядачів є його компетентність (інтелектуальні знання з усього кола питань, які він порушує у своєму матеріалі, і спеціальні знання, що дозволяють йому сформувати власну думку про конкретне явище, дійти певного висновку; орієнтованість на національні інтереси і духовно-моральні цінності).
М. Голдовска стверджує, що ведучий-журналіст, як представник сучасності, виступає з активною ідеологічною позицією: чи то погоджуючись з героєм, чи то полемізуючи з ним [14, c. 74]. Він вступає в прямі людські контакти, втручаючись у життєві обставини, вирішення складних проблем, створених зазвичай людьми, серед яких він діє, готуючи власний матеріал. Теоретично будь-яка людина може висловити з екрана власні думки з актуальних питань. Журналіст має чітко визначити власне ставлення до того, що відбувається, до людини, керуючись принципами масової комунікації, власною громадянською позицією. Він має виявити політичну спрямованість і моральний заряд своїх героїв; нерідко в умовах конфліктної ситуації, коли герої не співпрацюють з ним, а протидіють здійсненню задуму, а можливо, й переслідують його за це.
Ведучий телевізійної програми, безумовно, є представником певної соціальної групи, і його взаємодію можна розглядати як,,представницьке спілкування”, маючи на увазі спільні інтереси, цінності, ідеали і настанови цієї соціальної групи. Він повинен сам представляти себе глядачеві як партнера у спілкуванні. Мовець завжди хоче бачити масу об’єктом – пасивною аудиторією, слухняною, яка легко піддається впливові. У той же час маса теж прагне до пасивності, до керівництва нею самою збоку, кимсь – вожаком, лідером. Але, безперечно, маса не є постійно пасивною, її об’єктно-суб’єктна роль може змінюватися залежно від ситуації, стану маси, історичного періоду тощо. Встановлення міжособистісних контактів у процесі телевізійного спілкування відбувається завдяки аудіовізуальному характеру телевізійної комунікації. Глядач одержує повідомлення від конкретної особи, ведучого телевізійної передачі, саме тому таке повідомлення має характер персоніфікованого.
Б. Додонов вважає, що завдяки впровадженню професії телеведучого в практику телевізійного виробництва, а також завдяки використанню журналістом-ведучим методу персоніфікації у своїй творчій діяльності, можна констатувати, що телебачення намагається адаптувати до сучасних реалій і відродити фігуру,,героя – ідеолога” [17, c. 121].
До комунікатора висувають цілий ряд особливих вимог. Наприклад, відсутність безпосереднього зворотного зв’язку, коли ведучий не має можливості самостійно побачити і почути свою аудиторію, потребує від нього вміння спілкуватися із вдаваним слухачем, що пов’язано з багатьма психологічними труднощами. Одна із них називається,,страх перед мікрофоном”. Щоб її подолати, слід мати не лише професійну підготовку, а й досвід роботи в системі засобів масової комунікації.
Соціально-психологічні дослідження впевнено свідчать про те, що формуванню позитивного образу ведучого сприяють найрізноманітніші його якості – від соціально-демографічних до індивідуально-особистісних. Тут ці якості важливі не лише окремо взяти, а й те, як вони сприймаються різними групами аудиторії, важлива,,публічна індивідуальність” комунікатора.
За словами Н. Богомолової, здатність ведучого викликати до себе і, відповідно, до свого повідомлення довіру аудиторії є дуже важливим моментом. Тут спрацьовує так званий,,кредит довіри” аудиторії до людей своєї соціальної групи [7, c. 107].
Якщо говорити про індивідуально-особистісні характеристики комунікатора, то вони є досить різноманітними:
1) характеристики зовнішності – фізичні дані і оформлення зовнішнього вигляду;
2) комунікативні характеристики – тембр голосу, дикція, манера спілкування;
3) внутрішні, особисті характеристики – знання, інтелект, емоційність, моральні цінності [7].
Для того, щоб краще розібратися в сутності найбільш значимих для комунікативного впливу особистих якостей ведучого, їх необхідно розглядати комплексно, в межах певної системи чи моделі. Так, можна виділити два ряди взаємовідносин: комунікатор – повідомлення і комунікатор – аудиторія. Кожен містить свою систему характеристик ведучого, що включають когнітивні, емоційні і поведінкові аспекти. Стосовно першого фактора системи комунікатор – повідомлення, можна назвати такі характеристики, як адекватне знання ведучого стосовно тієї дійсності, про яку він говорить, його щирість, правдивість, впевненість, вміння довести свої знання, думки та погляди аудиторії. Не останню роль посідають такі характеристики комунікатора, як знання своєї аудиторії, щира повага до неї і вміння спілкуватися з нею,,на рівних”.
Для аудиторії дуже важлива не лише зовнішня, а й внутрішня привабливість ведучого, його приналежність до групи,,ми”. У цьому випадку проявляється дія механізму ідентифікації: ведучого вважають,,одним із нас” і особливо йому довіряють.
За словами Р. Герріг, у 80-х роках в американських дослідженнях масової комунікації була запропонована так звана,,харизматична” модель стосовно постаті ведучого на телебаченні. Під,,харизмою” слід розуміти особисти й магнетизм, лідерство, що йде від особи.
Можна виділити 3 типи харизматичної особистості:
1) герой – ідеалізована особистість: сміливий, агресивний, говорить те, що,,ми хочемо”;
2) антигерой –,,проста людина”,,,один із нас”. Виглядає, як більшість, говорить те, що говорить більшість;
3) містична особистість – чужий нам, незвичайний, непередбачуваний.
Для усіх типів виділяються такі елементи харизми, як: зовнішність, чоловіча чи жіноча привабливість, передбачуваність, професійна майстерність [13, c.124].
Дуже важливою особливістю телевізійного стилю, що визначає принцип телевізійної комунікації є відкрита діалогічна форма контакту, що прагне відтворити структуру міжособистісного спілкування. Людина на екрані перестає бути просто особою, носити лише певні особистісні риси. Його індивідуальні якості стають основою для побудови узагальненого типового образу, що втілює в собі конкретні цінності уявлення аудиторії. Саме цілісність образу, дозволяє йому функціонувати в ролі еталонного сприйняття.
Автори і ведучі готують і записують телевізійну передачу, пам’ятаючи про образ,,потенційного” партнера – телевізійну аудиторію. У свою чергу, телевізійна аудиторія в процесі сприйняття телеповідомлення актуалізує свій образ автора і ведучого. Важливою особливістю опосередкованої комунікації є відсутність зворотнього зв’язку, але без нього немає повноцінного акту спілкування. Тому, ведучим слід володіти великою кількістю вмінь і навичок, серед яких: готовність до творчості, здатність до самостійних дій і швидкого прийняття рішень, висока концентрація уваги, саморегуляція поведінки, комунікабельність.
Крім цього, слід зазначити, що в індивідуальній свідомості глядачів сформований,,ідеальний образ” телекомунікатора, якого глядач наділяє певними, значними для нього рисами. В структурі особи телевізійного ведучого мають фігурувати такі характеристики, як: впевненість у собі, психологічна зрілість, здатність проявляти дружелюбність і емоційну виразність. При цьому, особливістю самовідношення особи телекомунікатора є те, що поряд із високою оцінкою своїх когнітивних можливостей стоїть відсутність внутрішнього конфлікту.
М. Каган говорить про те, що особистість ведучого, його фахові якості та вміння разом із усвідомленням поставлених перед ним завдань часто бувають визначальними для успіху програми [21, c. 112].
Ведучий повинен передати глядачеві відчуття, що він знає і розуміє інформацію, яку повідомляє. По очах видно, що ведучий разом із своїм глядачем переживає події, які відбуваються. Телеглядачі не стільки слухають мову телеведучого, скільки читають на його обличчі народження думок, вони стежать за емоціями, жестами, за інтонацією його голосу.
За словами І. Бєляєва, до основних якостей, якими має володіти телеведучий, належать:
- привітна зовнішність – хоча варто пам’ятати, що красиво для одного глядача, іншому неприємно;
- голос і мова – ведучому потрібен хороший, поставлений голос, і говорити він повинен правильно;
- освіта і життєвий досвід – здобуті знання від досвіду такі ж важливі, як і спеціальні;
- уява – ведучий має чітко уявляти – начебто бачити аудиторію, яка перебуває поза межами студії;
- скромність, що ґрунтується на вірі в себе – істинна довіра глядачів виникає тоді, коли ведучий наділений талантом, досвідом і знаннями;
- щирість і почуття гумору, розум і винахідливість [5, c. 39].
Немаловажною є така категорія, як імідж телевізійного ведучого. Варто враховувати той факт, що імідж телеведучого є перш за все комунікативною категорією, яку можна розділити на вербальну та невербальну. До вербального комунікативного іміджу відносять дикцію, артикуляцію, темпоритм і динаміку мовлення, інтелектуальні, граматичні показники, голос тощо. До невербального комунікативного іміджу телеведучого належать міміка, жестикуляція, стиль одягу, зачіска, макіяж. Але потрібно пам’ятати, що, розділяючи імідж на дві комунікативні категорії, ми характеризуємо імідж телеведучого в студії під час запису або прямого ефіру. Але не можна обмежувати імідж телеведучого тільки студією, ажде за її межами імідж має працювати так само бездоганно, як і в самій студії. Адже ведучий – це особа публічна, і після того, як вимикається камера, він так само, як і під час ефіру, повинен намагатися дотримуватися усталеного іміджу, тоді довіра до нього глядачів тільки зростатиме.
Л. Браун говорить, що для досягнення якісного іміджу програми до арсеналу публічного,,Я” ведучого мають входити такі досконало сформовані складники, як характер, інтелект, лінгвістичні чинники, інтонація, ритм, манера і стиль ведення програми, одяг, зачіска, макіяж тощо. Звичайно, інтелект не належить до компетенції іміджмейкера, проте щодо інших складників, то їх можна програмувати, формувати, впроваджувати й змінювати [9, c. 88].
Враховуючи специфіку телемовлення, слід дотримуватися певних вимог, стотовно зовнішнього вигляду: уникати крайнощів, тобто дуже світлих і дуже темних кольорів. Найвдаліші для телекамери ті кольори, що лежать у середині спектра: блакитний, зелений і пурпуровий. Їх легко сфокусувати, і на екрані вони мають вигляд реальний, наприклад, блакитно-зелені і бірюзові відтінки. Зелений має гарний вигляд у діапазоні від мохового й оливкового до смарагдового Для телекамери прийнятний і пурпуровий колір – від середньо-бузкового, фіолетового, оливкового до справжнього пурпурового.
За словами П. Гуревич, ведучі розважальних і музичних програм у своєму зовнішньому іміджі можуть використовувати ширший спектр стилів і напрямів у одязі. Тут можна вважати прийнятними будь-які контрасти – це і поєднання авангардного й класичного стилів, народного і спортивного молодіжного. Народний, або фольклорний (із етнічними елементами), стиль, якщо він добре відпрацьований, то істотно поліпшує імідж. Проте вдаються до такого стилю нечасто – через складність підбору елементів [16, c. 91].
За допомогою зі смаком підібраних незвичних стильових елементів і колірних гам можна розробити власний неповторний образ. Створюючи свій стиль одягу, телеведучому слід, насамперед, визначити аудиторію, на яку він розраховує вплинути. Завдяки вміло підібраному одягу можна подолати нерішучість і виробити упевненість у собі. Жодна деталь у зовнішньому іміджі не повинна викликати негативних асоціацій, якщо негатив не запрограмований спеціально. Зовнішній імідж має відповідати внутрішньому,,Я”. Необхідно вивчати тенденції сучасної моди й вибирати саме те, що личить лише конкретній особі в конкретних обставинах, тобто неодмінно враховувати час, аудиторію, жанр і тематичне спрямування телепередачі.
Щодо таких складників іміджу телеведучих, як голос, мова, дикція, манера подання інформації, то в цьому плані справи на українському телебаченні ще далекі від досконалості. Відчутно впливає на характер комунікативного простору України проблема російськомовності. Адже, як той чи той ведучий не намагався б правильно говорити українською, відчувається неприродність, штучність, силуваність у вимові. Це свідчить про те, що він говорить українською мовою лише в ефірі.
Крім цього, за твердженням Г. Беспамятнової, ведучому слід враховувати, що одна людина може перебувати на різних стадіях розуміння. Cприйняття мови характеризується вибірковістю, зумовленою важливістю того мовного матеріалу, який потрапляє в поле уваги індивіда [6, c. 42].
Вибірковість скеровує зустрічний пошук з боку індивіда (ведучого), допомагає йому обрати найбільш вагомі для нього об’єкти або грані об’єкта. Вибірковість є також проявом активного реципієнта, значною мірою визначаючи характер інтерпретації сприйнятого.
Отже, можна зробити висновок, що професія телеведучого висуває ряд вимог різноманітного характеру, як щодо професійних характеристик, так і до особистих якостей, визначає його стиль. За роки існування телебачення створено своєрідний образ бажаного ведучого: співчутливий, має аналітичний розум, глибокий, шанобливий, не авантюрист, аскет, принциповий, працює для інших, відчуває настрій інших, має гарний настрій, приємну зовнішність і чудовий зовнішній вигляд. Головна мета ведучого – встановити контакт, але зробити це дуже тонко, так, щоб аудиторія прийняла цей контакт не як навіювання чи нав’язування певної думки, а як дружню, невимушену розмову.
Розділ 2. Реалізація авторського задуму ведучими програм телеканалу,,ТВ- 5”
0 комментариев