Етнічне як індивідуальна цінність

2.4 Етнічне як індивідуальна цінність

Тут ми вважаємо за необхідне звернути увагу ось на що. Справді, людина перш за все — соціальна істота, тому її буття немислиме без почуття "ми", тобто приналежності до такого соціального цілого, яке забезпечує всебічну захищеність і створює умови для душевної рівноваги. Й у якийсь момент може здатися, що для індивіда достатньо тільки першого, тобто всебічної захищеності, але це — непорозуміння, на якому саме й базуються абсурдності космополітизму. Насправді ж людина, позбавлена другого, тобто душевної рівноваги, втрачає й найважливіші соціальні ознаки й частіше за все стає носієм девіантних або суїцидних нахилів. А от глибинні засади душевного гомеостазу людина набуває у процесі етнізації й подальших достатньо тісних (безпосередніх або опосередкованих) зв'язків зі "своїм" етносом.

Отже, слід вважати зовсім не випадковим те, що переважна частина вихованців колишніх радянських дитячих будинків (ця здебільшого неетнізована людська маса) перетворювалася на антисоціальні "елементи", тобто на ворожих суспільству осіб. До речі, коли у сім'ї, цьому першому й найважливішому осередку етнізації, дитині не приділяється достатньої уваги (а таке може траплятися у сім'ях як з низьким, так і з високим рівнем добробуту), вона, ця дитина, виростає без душевної "аури", тобто нечулою й жорстокою.

Комплекс душевної (психічної) нерівноваги притаманний здебільшого людям неетнізованим або недоетнізованим, а тому й позбавленим суттєвих соціальних ознак. Головним чином через сім'ю-родину підростаючий індивід (дитина — підліток — юнак) убирає в себе (в конкретній етнічній формі) найважливіші духовно-душевні цінності людства. А відтак він набуває осмисленості життя, духовної сили, почуття цілісності буття, а також душевної (психічної) рівноваги й соціальної стійкості.

У зв'язку з цим підкреслимо, що духовна спустошеність (І відповідно етнічна нестійкість) людини зростає тією мірою, якою традиційна (тригенераційна) сім'я перетворюється на нуклеарну (двогенераційну). Повага до старших, їх шанування та цінування у традиційних суспільствах — це далеко не архаїчний та пустий звичай, подібний до ритуалу. Дідусі й бабусі миють далеко не тільки утилітарну цінність доглядальників своїх онуків, вони несуть у собі визначальний потенціал етнічного. Отже, відокремлення дідусів та бабусь від онуків у чомусь дорівнює розтягнутому в часі духовно-душевному самогубству етносу.

Звертає на себе увагу той факт, що значна кількість молодих п'яниць, алкоголіків, наркоманів, токсикоманів, правопорушників, злочинців та самогубців — це особи з нестійкою або й порушеною психікою. Такий стан психіки, у свою чергу є переважно наслідком позасімейного виховання (у дитячих будинках, шкільних, спортивних та інших спеціальних інтернатах) або наслідком виховання у сім'ях, де батьки або є для своїх дітей постійним прикладом неморально-злочинного життя, або повністю нехтують духовно-душевними контактами зі своїми дітьми ("відкупаючись" від них високим рівнем матеріальної забезпеченості й добробуту), або ж ці батьки через постійну турботу про хліб насущний не мають часу на такі контакти.

Наведене спостереження тісно корелює з висновком не тільки про те, що повноцінне виховання дитини у сім'ї — це підґрунтя духовного здоров'я майбутньої особистості дорослого, але й про те, що саме таке виховання є по суті своїй етнічним, тобто є етнізаціею. При цьому не має жодного значення, в якому конкретно етнічно-сімейному середовищі виховується дитина, бо немає етносів з антигуманною сутністю: кожне етнічне — це лише одна з форм самовиявлення загальнолюдського.

Отже, є сенс припустити, що, по-перше, процеси сімейного виховання дитини та її етнізації в аспекті формування найважливіших духовно-душевних якостей особистості фактично збігаються; по-друге, саме етнізація створює підґрунтя духовного здоров'я, душевної стійкості й цілісності особистості.

Можна з достатньою впевненістю стверджувати, що загальновизнаним поясненням девіантної та суїцидної поведінки індивідів є зазначення таких причин, як нездорова спадковість та вади виховання. Зрозуміло, що дія соціальних та економічних чинників (як переважно безпосередніх) теж ураховується. Правомірно припустити, що серед комплексу відповідних превентивно-профілактичних заходів соціально-економічні є такими, що здатні лише незначною мірою сприяти поліпшенню становища. Провідною ж має бути виховна робота.

У зв'язку з цим виникає необхідність з'ясувати, що становить головний зміст самої цієї виховної роботи. Доцільно припустити, що як її природний зразок виступає той різноманітний (але в першу чергу духовно-душевний) вплив, що його справляють на дитину її батьки (здебільшого мати). Сукупні результати такого перманентного впливу фактично являють собою процес етнізації індивіда (як дійсні підвалини процесу його соціалізації).

Отже, превентивно-профілактичний виховний процес має бути процесом повносяжної етнізації індивіда. Він має являти собою аналог оптимального сімейного виховання, тобто наповнення дитини етнічними цінностями рідного народу. Й тільки на такій підставі стає можливим опанування загальнолюдських духовних цінностей. Звідси випливає, що проблема поєднання уявлень про індивіда як найвищу цінність для людства та про етнічне як найважливішу індивідуальну цінність є дуже нагальною і актуальною.

Тут особливого наголосу потребує та обставина, що якщо цінність етнічного як джерела духовно-культурного взаємозбагачення народів може з'ясовуватися принаймні теоретичною свідомістю, то його цінність як духовно-душевного стрижня хоч би то якого індивіда гостро й безпосередньо сприймається останнім, щойно виникає реальна або позірно-уявна загроза втрати цього стрижня. Ось чому, скажімо, за не таких давніх часів штучного зросійщення українського етносу на його власній території певна частина етнічно свідомого українства чинила відчайдушний опір цьому процесу.

Для з'ясування індивідуальної духовно-душевної цінності етнічного досить цікавим є питання про те, в якій з форм етнічного міститься душа етносу. Мабуть, відповідь не може бути однаковою для всіх етносів. Так, українська душа радше за все "мешкає" у мові, а ще точніше — у пісенній мові. У цьому особливо переконуєшся, коли читаєш цитовані видатним діячем української культури Іваном Огієнком рядки з рїдномовного гімну українських емігрантів, що його написав Спиридон Черкасенко:

О рідна мово, скарбе мій!

В мертвотних напастях чужини

Ти — мій цілющий, мій єдиний

Душі підбитої напій...

Що стосується єврейського етносу, то його душа аж ніяк не може міститися у мові, бо євреї історично засвоювали мову того народу, серед якого вони жили, — латинську, арабську, іспанську, італійську, німецьку тощо. Але впродовж довгих сторіч діаспорного існування вони ніколи не втрачали своєї релігії. Й дійсним втіленням душі єврейської етнічності завжди був Талмуд.

Ось як пише про це вже згадуваний нами Сесіль Рот: "Після постійних принижувань у повсякденному житті він (Талмуд. -- О.Н.) розкривав перед ними (євреями. — О.Н.) новий світ, яскравий і спокійний, інше життя, що так відрізнялося від жалюгідної реальності. Після того, як припинявся черговий погром і стихали крики натовпу, що вчинив цей погром, єврей повертався до руїн своєї домівки, знімав свій знак ганьби й знов схилявся над пожовтілими сторінками. Він думками переносився у вавилонські школи тисячолітньої давнини, й там його змучена душа знаходила спокій"¹.

Виходячи з вищесказаного, розуміючи неабияку роль етнічного в індивідуальному житті, можна зробити висновок, що проблема безетнічності фактично є проблемою безсоціальності й навіть антисоціальності. Цілком можливим є припущення про те, що безетнічні особи експансивного нахилу стають на шлях жорстокості, злочинності тому, що стосовно них не "спрацьовує" регулятивно-обмежувальна функція етнічного. Що ж стосується осіб пасивного, слабовільного нахилу, то вони найчастіше бувають самотніми та схильними до самогубства тому, що стосовно них не задіяна стабілізуючо-зберігальна функція етнічного.

Нарешті, підійдемо до проблеми з іншого боку, а саме: дамо відповідь на кілька питань, що стосуються деяких важливих аспектів повносяжної етнізації.

По-перше, які етнічні цінності треба прищеплювати молоді? Гадаємо, що вони є такими: рідна мова; рідна природа; рідний народ; рідна країна — Батьківщина; рідна історія з її видатними діячами та знаменними подіями; рідна література; рідна пісня; сім'я-родина; любов до праці та Інші загальнолюдські цінності; повага до релігії свого народу; повага до звичаїв свого народу; вміння позбавлятися архаїзмів та помірковано ставитися до нового.

По-друге, що є головними осередками етнізації? Це: сім'я; сусідська громадськість; дошкільні заклади; навчальні заклади; трудові колективи; суспільні місця скупчення людей.

По-третє, що ми маємо на увазі, говорячи про засоби етнізації? До них належать: громадська думка; література та мистецтво; засоби масової інформації.

По-четверте, що таке соціалізація й яке місце в ній посідає етнізація? Здається, що: формою соціального є етнічне, а змістом — загальнолюдське; соціалізація є входженням Індивіда у створене соціальне та опановане природне середовище; етнізація є специфічним приєднанням до загальнолюдського; етнізація є також набуттям індивідом переважно духовно-душевних якостей.

Висновки

Завершуючи тему уявлень про етнічне як цінність, можна зробити принаймні два висновки.

По-перше, етнічне на сьогодні продемонструвало надзвичайну життєстійкість, сталість.

По-друге, цінність етнічного полягає в його здатності виконувати такі функції:

1)         на загальнолюдському рівні — розвиваючо-збагачувальну;

2)         на спільнотворному рівні — компенсаторно-захисну;

3)         на індивідуальному рівні — стабілізуючо-зберігальну

Контрольні питання і завдання

1.         Чим викликана необхідність розгляду етнічного як цінності?

2.         В чому полягає загальнолюдська цінність етнічного?

3.         З'ясуйте необхідність та об'єктивні межі етнічної різноманітності людства.

4.         Здійсніть теоретичну оцінку сучасного етнічного ренесансу. Чим відрізняються його вияви в Америці та на території колишнього СРСР?

5.         Покажіть етнічне як індивідуальну цінність.

6.         Як поєднується ідея про людину як найвищу цінність з ідеєю індивідуальної цінності етнічного?

7.         Виявіть ваше ставлення до ідеї про душу етносу та до головних форм її існування.

8.         Які головні соціальні функції виконує етнічне?

Література

1.         Бердяев Н.А. О самоубийстве. — М., 1992.

2.         Бромлей ІО.В. Этпические процессы в современном мире. — М , 1987.

3.         Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы. — М., 1987.

4.         Бромлей Ю., Подольный Р. Человечество — ато народы. — М , 1990.

5.         Брук С. Нассление мира. Этнографический справочник. — М., 1986.

6.         Гачев Г. Национальные образы мира. — М., 1989.

7.         Жарикоа А. Этнический рснессанс // Диалог. — 1990. — № 5.

8.         Кожанов А.А. Ценностно-нормативные представлення как отражение особенностей этнических процессов в Карельской АССР // К истории малых народностей Европейского Севера СССР. —Петрозаводск, 1979.

9.         Леонтьев А.А. Личность как историко-этническая категория // Советская этнография. — 1981. — № 3.

10.       Методологические проблемы исследования этнических культур. Материалы симпозиума. — Ереван, 1978.

11.       Михеева И.Н. Амбивалентность личности: морально-психологический аспект. — М., 1991.

12.       Нациопальный вопрос на перекрестке мнений, 20-е годы. — М.,1992.

13.       Психологические механизмы регуляции социального поведе­ния. - М-, 1979.

14.       Психологичсские проблемы социальной регуляции поведения. — М., 1976.

15.       Сарингулян К.С. О регулятивных аспектах культурной традиции // Советская этнография. — 1981. — № 2.

16.       Чупров В.И., Савва М.В. Этнический статус в молодежной среде. - М., 1992.

17.       Этническая культура. Динамика основных элементов. - М., 1984.

18.       Этнические факторы в жизни общества. – М., 1991

19.       Этническое развитие американской нации: Реферативный сборник в 2-х частях. — М., 1979. — ч.1.

20.       Этнографическое изучение знаковых средств культуры. — Л., 1989.

21.       Этнография как источник реконструкиии первобытного общества. - М., 1979.

22.       Этнос. Нравственность и общение. — Каунас, 1989.

23.       Этносы и этнические процессы. — М., 1993.

Розділ 2. ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ

Лекція 3. ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

План лекції

3.1       Вступ до теми

3.2       Загальна характеристика самосвідомості особистості

3.3       Проблеми етнічної самосвідомості особистості

3.4       Висновки

3.1 Вступ до теми

Опановуючи поняттєво-концептуальний апарат теорії етносу, можна було переконатися в тому, що етнічна проблематика є багатоманітною, а тому потребує дуже ретельного аналізу. Гадаємо, що, беручись до відповідної роботи, необхідно саму цю проблематику "перетрусити" так, щоб на дослідницькому "решеті" залишилися тільки найбільш актуальні й значимі її аспекти. Слід визнати, що наукові зусилля такого роду вже докладалися, й вони є небезрезультатними. Так, ще 1969 року Ю.В. Бромлей та О.І. Шкаратан вперше вказали на історично закономірну тенденцію переміщення етнічної специфіки з царини матеріальної культури до царини культури духовної¹. За півтора десятиріччя Г.В. Старовойтова відзначала вже, що "концентрація етнічної специфіки переважно в царині духовної культури та у психолінгвістичній царині здобуває дедалі ширші масштаби".

Поряд з такими неявними пропозиціями зосередити науково-дослідницький інтерес на духовно-культурній царині етнічного, теоретична думка, що заглиблювалася в сутності наступних порядків, вичленувала у самій цій царині її стрижневий компонент. І тут дуже важливою є характеристика відомим філософом, соціологом, психологом та етнологом І.С. Коном "етнічної самосвідомості як головної ознаки етносу". Цієї самої наукової точки зору дотримується й український філософ Вікторія Храмова, коли виокремлює "етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу".

Отже, коло звужується. Стає зрозумілим, що специфіка етнічного стягується здебільшого до змісту етнічної свідомості й самосвідомості, а розкриття багатоманітності цього змісту є прерогативою етнопсихології. Причому, згідно з І.С. Коном, для сучасної теоретичної етнопсихології це "дослідження етнічної свідомості й самосвідомості, які запозичують поняттєвий апарат і методи з відповідних розділів соціальної психології (теорія соціальної перцепції, соціальних установок, між групових відносин тощо)". Інший дослідник цієї проблеми, Г.У. Солдатова, вважає, що "особливості репрезентації етнічного у свідомості особистості або групи" виступають також і "важливим емпіричним об'єктом етнопсихології"⁷. Разом з тим Г.У. Солдатова цілком правомірно підкреслює, що багато які труднощі у вивченні й розумінні специфіці етнічного породжуються відсутністю надійної етнопсихологічної теорії, яка має високий пояснювальний та потенціал передбачення, відрізняється методологічною цілісністю й концептуальністю та відповідає вимогам сучасної науки.

Якщо вже, з одного боку, квінтесенцію етнічного становить етнічна самосвідомість, з іншого — наукою, що вивчає останню, є етнопсихологія, а з третього -- становище цієї науки є таким, як ми його щойно описали, то аналіз етнічної самосвідомості неодмінно слід починати Із звертання до тих розробок психологів, соціологів, філософів, які присвячені проблемі самосвідомості взагалі. Зрозуміло, що при цьому в першу чергу мають порушуватися ті шари цих розробок, які найбільшою мірою відкриті для наповнення їх етнічною специфікою.

3.2 Загальна характеристика самосвідомості особистості

У першу чергу відзначимо, що наукове пізнання як природних, так і соціальних процесів має за кінцеву мету оволодіння, управління ними, або, принаймні, — регулювання їх. Пізнання ж соціальних процесів — це, по суті, пізнання діяльності людей у суспільстві, й, відповідно, кінцева мета такого пізнання — регулювання цієї діяльності. Але соціальна діяльність завжди має свідомий характер, причому від міри її усвідомлення залежить і її ефективність. Тому вивчення соціальних процесів як передовсім соціальне значимої діяльності людей має як свою неодмінну умову вивчення міри розвиненості й дійовості суспільної, групової та індивідуальної свідомості.

Саме під таким кутом зору ми й беремося до вивчення останньої, вважаючи за необхідне віл самого початку наголосити, то свідомість соціального індивіда має не пасивно-безпредметний, а предметно-дійовий характер. Вона "виникла одразу у своїх двох формах — у формі предметної свідомості та самосвідомості". Проте, з нашого погляду, мова не може йти про просту одношеренговість цих двох форм. Тому, мабуть, недостатньо констатувати, що "у картині самосвідомості дане подвійне зображення: й зовнішнього об'єкта, й самого суб'єкта". Важливо також підкреслити підпорядковану роль предметної свідомості щодо самосвідомості, регулятивно-контролюючу функцію другої щодо першої. Адже предметна спрямованість свідомості кожного разу детермінована певною потребою, й призначення самосвідомості саме в тому й полягає, щоб зважити можливості предмета стосовно задоволення конкретної потреби й спрямувати відповідну діяльність у річище цих можливостей, висунувши досяжну мету й поставивши адекватні завдання. Нарешті, призначення самосвідомості полягає у зіставленні результатів діяльності з висунутою метою, у здійсненні висновків і у внесенні необхідного коригування.

Наполягаючи на дійовому характері самосвідомості, ми повинні відзначити й духовну природу субстрату цієї дійсності, бо самосвідомість індивіда являє собою когнітивно-психологічний феномен. Це так само безперечно, як і те, що вона, будучи емоційно-чугтєвомислительним утворенням, виростає із соціологічного конструкта діяльності й спілкування, Понад те, "самосвідомість і як процес, і як структура формується під час діяльності людини та її спілкування й мірою свого розвитку слугує тому, що її формує, тобто діяльності суб'єкта, його взаєминам, його спілкуванню, його розвиткові".

Водночас соціологічне зумовлена природа самосвідомості робить її діалогічною, тобто самосвідомість як явище свідомості "не є монолог свідомості з самою собою. Це радше діалог особистості зі своїм досвідом"⁴. Річ у тім, що розвиток самосвідомості є розвитком феноменального "Я" індивіда, але це "Я" виникає, стає, утверджується, лише опосередковуючись через діяльність своїм "не-Я", лише виявляючи у ньому "своє інше", лише наповнюючи себе почерпнутими через "не-Я" смислами, тобто "образ Я" включає в себе соціальні компоненти, "джерелом яких є взаємодія індивіда з іншими людьми"⁵. Й навпаки, "відмінність Я і не-Я існує скрізь, де є індивідуальна самосвідомість. Людина пізнає себе лише завдяки результатам своєї — спільної з іншими людьми — діяльності. Самосвідомість, яка не ґрунтується на реальній діяльності, виключає її як "зовнішню", неминуче заходить у безвихідь, стає "порожнім" поняттям". Діяльнісно-рефлексивна природа самосвідомості, либонь, і зумовила те, що В.В. Столін виокремлює у самосвідомості індивіда два аспекти: соціологічний та психологічний.

Література

1. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. — М., 1972. — С.І40.

2. Столин В.В. Самосознание личности. — М.. 1983. — С.78.

3. Кон И.С. Открытие "Я". - М., 1978. - С.ЗЗ.

4. Кон И.С. Социология личности. — М., 1967. — С.78.