Войти на сайт

или
Регистрация

Навигация


ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ МЕНТАЛЬНОСТІ: СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ, ГЕНЕЗА

РОЗДІЛ ІІ. ПИТАННЯ «ДУХУ НАРОДУ», «НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ» В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – поч. ХХ ст

РОЗДІЛ ІІІ. ВІДОБРАЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ХХ ст

3.1 Студії з питань дослідження українського національного характеру

3.2 Дослідження проблеми ментальності та менталітету в сучасній українській науці

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


ВСТУП

Початок ХХІ ст. ознаменований певною переоцінкою ставлення людства до цивілізації і культури, розмежуванням цих понять і прагненням «змінити свій загальнолюдський менталітет, оновити й омолодити свою душу». Це означає, що людство змінює свій світогляд, зміст якого не може бути зведений лише до нового політичного мислення: це й нові світовідчуття, світосприймання, світоуявлення, ставлення до світу тощо. Та щоб створити цілісне людство, кожному народові треба сьогодні добре попрацювати як на господарській ниві, так і особливо на терені духовності. Важливість першого так само безперечна, як і усвідомлена велика цінність і значущість другого.

В контексті таких завдань важливим є питання чи буде український народ змінювати свою душу, свій, як сьогодні кажуть, менталітет, риси, суттєві ознаки своєї психології, свого характеру?

Надзвичайна популярність понять “ментальність” та “менталітет”, намагання збагатити свій лексикон з боку журналістів, політиків, науковців різних галузей призводить до певного спрощення розуміння. Тобто, часте вживання даних термінів з політичних трибун, наприклад, веде до втрати багатьох нюансів, що складають їх зміст.

З іншого боку, реалії сьогодення в Україні вказують на необхідність етноментального підходу у всіх сферах суспільного буття: економіці, політиці, державотворенні і, без сумніву, в педагогіці, в процесі виховання і навчання дітей. Для того, щоб обґрунтовувати важливість етноментального фактору для сучасних суспільних процесів в Україні, необхідно з’ясувати суть ментальності, як характерних особливостей світосприйняття та дослідити трансформацію концепції “народного духу”, “душі народу”, “української ментальності” в українській етнонауці.

Проблема менталітету українців, як дослідження окремих аспектів світовідчуття і світобачення народу, розглядалась українськими істориками, філо-софами, етнографами тощо. Певні елементи таких досліджень ми бачимо вже у Володимира Мономаха ( “Поучення дітям” ), Ф. Прокоповича ( драми і діалоги ), Г. Сковороди ( філософські твори ) тощо. Багатим матеріалом для вивчення ментальних особливостей українців є народний фольклор.

Актуальність дослідження:

Важливість етноментального підходу при вирішенні завдань навчання та виховання спонукає до глибшого усвідомлення самого поняття «ментальність» та його еволюцію в українській народознавчій науці.

Новизна цієї роботи полягає в тому, що в ній зроблена спроба систематизації наукових праць українських філософів, етнографів, істориків, в яких розглядається проблема окремішності українського народу.

Метою даної роботи є визначення суті, ознак і генези ментальності та дослідження доробку українських науковців ХІХ – ХХ ст. з точки зору еволюції понять “народний дух”, “українська душа”, “українська ментальність”.

Відповідно до мети постає ряд завдань:

-  висвітлення суті, особливостей та генези ментальності;

-  поняття ментальності: сутність, функції, генеза;

-  питання «духу народу», «національного духу» в другій половині ХІХ – поч. ХХ;

-  відображення проблеми ментальності українського народу в наукових дослідженнях ХХ ст.;

-  студії з питань дослідження українського національного характеру;

-  дослідження проблеми ментальності та менталітету в сучасній українській науці;

Об’єкт дослідження: проблема ментальності в українській народознавчій науці.

Предметом дослідження є доробок українських науковців другої половини ХІХ – ХХ століть, які безпосередньо чи опосередковано досліджували питання окремішності українського народу.

Ступінь дослідження проблеми:

Комплексного дослідження по висвітленні даної проблеми немає. Частково проблема висвітлена в роботі В. Яніва “Нариси до історії української етнопсихології” ( Мюнхен, 1993 р. ). Окремими параграфами чи темами проблема заторкнута в таких працях як “Історія українського письменства” С. Єфремова ( К., 1995 ), “Нариси історії української філософії” Дм. Чижевського ( К., 1992 ), “Історія української культури. Лекція за ред. Дм. Антоновича” ( К., 1993 ), “1000 років української культури” М. Семчишина ( К., 1993 ), а також “Етнопсихологія” М. Пірен ( К., 1998 ).

Теоретичне значення дипломної роботи:

Дослідження містить необхідні для курсу українознавства відомості щодо рівня дослідження проблеми ментальності в народознавчій спадщині та в сучасній етнонауці.

Практичне значення:

Результати дослідження можуть бути використані вчителями українознавства як матеріал для розробки уроків, написання рефератів, глибшого усвідомлення необхідності етноментального підходу в процесі навчання та виховання учнів.

Методи дослідження:

В підготовці роботи використані такі методи:

-  порівняльно-історичний;

-  комплексного аналізу.

Апробація роботи:

Основні положення дипломного дослідження були висвітлені на звітній науковій конференції студентів Дрогобицького педагогічного університету в квітні 2002 р.

Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Повний обсяг роботи _____ сторінок.


РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ МЕНТАЛЬНОСТІ ТА МЕНТАЛІТЕТУ: СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ, ГЕНЕЗА

Розгляд питання про етнічну ментальність розпочнемо з того, що термін “менталітет” набув досить великого поширення не тільки в наукових працях, а й у публіцистиці. Сучасна наука не дає єдиного визначення цього терміну, що є свідченням того, що теорія менталітету перебуває поки що в процесі становлення.

Потреба в терміні “менталітет” виникла через те, що сьогоднішнім дослідникам стало не вистачати суб’єктивної інформації та свідчень людей минулих часів про себе.

Якщо сьогодні визнається, що кожний етнос має свою духовно-культурну “ауру”, яка впливає на весь процес життєдіяльності, то можемо вважати, що така “аура” існувала і в минулому і мала також не менш важливе значення.

Слово ментальність походить від латинського “менс”, яке означало в давнину не лише розум, але й спосіб мислення, душевний склад, певну інтегральну характеристику психічної цілісності ( в Ціцерона – “особистість кожної людини полягає в тому, якими є її думки” ). Термін “менталітет” ніс це смислове навантаження – передати саме цілісний, всеобіймаючий момент людських мислення та поведінки. Термін “менталітет” набув великого поширення не тільки в наукових працях, а й у публіцистиці. Потреба у визначенні змісту терміна “ментальність” виникла через те, що сьогоднішнім дослідникам стало не вистачати зверхньої та здебільшого суб’єктивованої інформації та свідчень людей минулих часів та епох про себе. Й якщо сьогодні визначається, що кожний етнос має свою духовно-культурну “ауру”, яка істотно впливає на самосвідомість та ха-рактер життєдіяльності значної більшості відповідних етнофорів, то така “аура” існувала і в минулі часи. Урахування цієї обставини зможе забезпечити більш глибоке розуміння спонук і мотивів вчинків і дій наших предків.

Піонерами в застосуванні цього поняття в історії стали французькі учені, що належали до школи “Аналів”. Вони орієнтувалися на пошуки фундаментальних, стійких структур свідомості, які, на їхню думку, визначали стрижень історичного розвитку. Єдиного загальноприйнятого визначення «менталітет» («ментальність») не існує. У французькому філософському словнику дається таке визначення цього поняття: “Менталітет – сукупність розумових установок, звичок мислення, фундаментальних вірувань індивіда».

У вітчизняній історичній науці першим зробив спробу сформувати поняття ментальності А. Я. Гуревич, пристрасний пропагандист традицій школи “Аналів”: “Ментальність – це наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати світ і самих себе [57, 130]. Як бачимо, французьке визначення наголошує на індивідуальності, а у визначенні Гуревича йдеться про суспільну свідомість, оскільки далі учений зазначає: «Хаотичний і різноманітний потік сприйнять переробляється свідомістю в більш або менш упорядковану картину світу, і це світобачення позначається на всій поведінці людини. Суб’єктивна сторона історичного процесу, спосіб мислення і відчуття притаманні людям даної соціальної або культурної спільності, включаються в об’єктивний процес їх історій».

«Менталітет – це не особливий національний логос і не апріорна система цінностей ( частина ідеологій ), а певний соціально-психологічний стан суб’єкта – етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі ( не “в пам’яті народу”, а в його підсвідомості ) результати тривалого й усталеного впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов проживання суб’єкта менталітету».

Етнічний менталітет – властивий даному народу склад мислення. Етнічний менталітет є стійким ізоморфізмом, притаманним культурі чи групі культур, що не усвідомлюється і вважається в цій культурі природним. Він не змінюється під впливом ідеологічного тиску. Знання етнічного менталітету має значення для визначення пропорції між емоційним та раціональним рівнем свідомості в прийнятті етнічною групою ( в особі тих чи інших представників ) рішень, а також заходів у відтворенні нею дуальної опозиції – протиставлення «ми» – «вони», «свої» – «чужі».

Ментальність – спільне “психологічне оснащення” представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення. Воно й визначає поведінку людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний “зріз” суспільної динаміки органічно включається до об’єктивного історичного процесу. Отож ментальні настанови на всіх рівнях – від ідейно-теоретичного до буденно-емоційного та несвідомого – мають стати невід’ємним компонентом структури історичного пояснення.

Складаючись, формуючись і виробляючись історично, менталітет упродовж конкретного відрізка історії являє собою сукупність соціально-психологічних якостей і рис, суму детермінуючих поведінницьких реакцій, які є певною цілісністю, що виявляється в усіх сторонах життєдіяльності людської спільноти та її індивідів. Менталітет це записаний у матеріальних основах психіки певний поведінницький код, що детермінує соціально-психологічний стан суб’єкта (людини, націй, народу), це органічна цілісність соціально-психологічних якостей і рис, притаманних саме цьому народу, цій спільності та її громадянам, яка зумовлює саме таку реакцію суб’єкта на зміни навколишніх умов.

Саме ментальність дає можливість відкрити “таємницю національності”, що полягає насамперед у манері розуміти речі: Закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільності, про позитивні якості і недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства.

Ментальність виходить за межі свідомості. Вона викристалізувалася з етнічного світосприйняття, що містить у собі значну кількість елементів суспільної психології: соціальних емоцій, бажань, настроїв, історичної пам’яті, реакцій на зміну зовнішнього середовища.

Науковцями доведено, що у представників різних етносів складається різний “образ світу”. Цей “образ світу” як переживання суб’єктом навколишнього простору і часу необхідні для нормального протікання перцептивних процесів. Він виконує функцію забезпечення безперервності світу і підготовки категорій для його освоєння. Етнічна ментальність детермінує побудову етнічно забарвленої картини світу.

Етнічна ментальність є комплексом зовнішньо-діяльнісних феноменів, який сприймається сторонньою свідомістю як Дух етносу як те, що робить даний етнос “політичним”, специфічно відмінним серед розмаїття інших етносів. Це “обличчя”, яким даний етнос повернутий до всіх інших етносів. Етнічна
ментальність може найбільш адекватно “побачити себе” та “збагнути себе”
завдяки сторонній свідомості.

Етнічна ментальність містить у собі вже підсвідомо-автоматичні спонуки, через які та сама програма саморозвитку етносу реалізується вже у формі опосередкованих зовнішніми відносинами конкретних актів самоорганізації етносу. Етноментальні спонуки концентрують у собі весь попередній досвід такої самоорганізації.

Ментальність будь-якого етносу не є щось стале, закам’яніле, нерухоме. Навпаки, вона є діяльнісним феноменом. Та все ж таки є дещо константне у самому цьому діяльнісному вияві, а саме - програма комплекс діяльності, дій та вчинків певної групи духовно споріднених індивідів, які неусвідомлено реалізуючи цю програму, відтворюють те безтілесно-специфічне, що є етнічною. Ця діяльнісна комплекс-програма є своєрідною “повернутістю” даного етносу до всіх інших етносів, через яку відбувається “узнавання” даного етносу всіма іншими.

Важливість збереження ментальності кожного етносу полягає в тому, що вона є неповторною цінною для перетворення етногенезу на процес, що дає можливість окремому представнику людства збагачуватись наслідками творення соціуму, яке відбувається протягом багатьох тисячоліть у різноманітних природніх умовах.

Можна виділити такі особливості ментальності:

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників. Їх зміна детермінує і певну еволюцію ментальних властивостей. Однак саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код націй. Вона не може змінитися протягом життя одного або кількох поколінь. Соціальні катаклізми можуть істотно впливати на форму вияву і навіть деформувати окремі риси націй.

2. Цей феномен має передусім практичне прямування: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що слід використовувати і розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердитися в довколишньому світі.

3. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини, є цілісним духовним утворенням. Тому її часто визначають як “дух народу” – те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини.

4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характерних особливостях світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; в національному характері та темпераменті; у різних компонентах культури етносу, в тому числі й політичної.

Розглядаючи розвиток ментальності в онтогенезі (індивідуальний розвиток будь-якого організму від зародження до кінця життя) в загальному процесі можна виділити внутрішні і зовнішні фактори-умови: Внутрішні:

а) філогенетична спадковість, що проявляється у формі природженої інтроверсивності вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності; кондроцентричності; анархічному індивідуалізмі; в тенденції переваги емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом;

б) об’єм і глибина життєвого досвіду – індивідуальної культури, підготовленості, як результат процесу навчання;

в) рівень самоактуалізації і прагнення людини до більш певного виявлення і розвитку своїх індивідуальних можливостей;

г) особливості розвитку окремих психічних процесів або психічних функцій ( пам’ять, емоції, почуття, мислення, сприйняття почуттів, волі ), що інтегрують у фізичному, інтелектуальному, соціальному і духовному потенціалі особистості.

Зовнішні:

а) традиції родини. Особисте несвідоме, що проривається у свідому життєдіяльність дорослої людини, інколи всупереч волі і розуму, значною мірою формується під впливом переживань у ранньому дитинстві. Родинне середовище, типи стосунків дитини з батьками зумовлюють напрям становлення ментальних настанов, що обов’язково виявиться у специфічній поведінці, в оптимістичному або песимістичному світосприйнятті; в егоїзмі або альтруїзмі; у ставленні до приятелів і жінок, до дружини і дітей.

б) зміст і форми взаємодії індивіда з референтною групою. Це може бути реальна або умовна соціальна спільнота, з якою індивід співвідносить себе як з еталоном норми, думки, цінності і оцінки, якими він орієнтується у своїй поведінці і самооцінці.

Тут важливою умовою привласнення національно-культурних цінностей є можливість реалізувати в референтній групі свої тенденції, розкрити власну індивідуальність, отримати допомогу і підтримку, задовольнити соціальні потреби у визнанні, самовизначенні, самоутвердженні.

в) зміст і форми взаємодії індивіда з первинним контактним колективом у дитячому садку, школі, вузі.

г) зміст і форми взаємодії з педагогічним колективом навчально-виховного закладу в особі вчителя, вихователя, соціального працівника.

д) зміст і форми взаємодії засобів масової інформації і комунікації з аудиторією.

Ментальність будь-якого етносу вкорінене у вихідні умови його життя і відповідну історичну долю. Вона випливає з граничних чинників самого буття як певного соціуму. Ментальність відбиває специфіку транс історичних проблем етносу та їх розв’язання. Вона орієнтує людей на те, що треба любити, чого уникати, що є найвищою цінністю, в чому негативний зміст, вказує ставлення народу до світу та життя, має світоглядно-практичний характер.

Розбудова нових, демократичних структур у системі державного управління соціально-психологічних якостей особистості, моральних і життєвих цінностей, які мають ґрунтуватися на культурно-історичних, національних, гуманістичних засадах. Ламання стереотипів духовного життя, що відбувається через неспроможність програми внутрішньої розбудови держави, генерує нові деструктивні процеси – не сприйняття існуючих реалій, спроби перекласти провину за всі негаразди на інших, сперечатися “хто більше, хто менше кладе на терези української долі”, і на цьому ґрунті – нагромадження та реалізація загрозливого руйнівного потенціалу. Гостро даються взнаки симптоми денаціоналізованого суспільства. Все це гальмує державотворчий процес, підриває коріння громадянської позиції серед народу України.

Нині, коли ми прагнемо осмислити минуле, розібратися в теперішньому, знайти орієнтири на майбутнє, потрібен узагальнюючий та проникливий погляд на душу народу, його психологію, що виявляється в національному характері, його іміджі, та менталітеті.

Тільки загальнодержавна реалізація потенцій українського менталітету, що втілює певний набір основних особистісних ознак, настанов, вірувань, цінностей, умонастроїв, здатна ушляхетнити життєдіяльність народу і повернути втрачені честь і гідність самостійної особистості, успішно вирішувати проблеми міжнаціональної напруги, економіки, державотворення, громадянської позиції.

Все це висуває загальну потребу в більш глибинному науковому проникненні в духовний світ етнічних груп, які населяють Україну, осмислити зміст і форми українського менталітету у нинішній непростій соціально-економічній ситуації, що склалася в Україні на даному етапі розвитку. Важливе значення має вивчення “ментального інструментарію”, тобто понять і категорій етно - культури: мови, обрядів, вірувань, магії, міфів, мистецтва, моралі. А. Гуревич підкреслював значення такого фактора, як “ефір” етнокультури. Аналіз міфології, фольклору, художніх текстів, витворів мистецтва, моральних і релігійних норм, принципів, уявлень, архетипів і установок колективного несвідомого дає змогу вивчати цілісно смислові утворення суб’єктів, бо саме вони є визначальними у структурі етнічної ментальності.

Ментальність – це дух народу, що не тотожний духу історичних культур, але який формується на їх основі і дозволяє говорити про культуру не тільки окремих історичних щаблів, а й етнічну, національну, яка оновлюється, розгортається у часі, але ніколи не зникає, поки існує народ.

Категорія “ментальність” належить до числа глобальних психологічних універсалій, яка завжди вбирає у якості обов’язкового компонента залишки досвіду попередніх генерацій певної нації. Численні дослідники наводять кілька базових взаємопов’язаних особливостей ментальності українства, серед яких: екзистенціальний індивідуалізм, егоцентризм, інтроверсивність (спрямованість психіки на внутрішній світ ), есканізм ( прагнення до ілюзорного мрійництва ), консерватизм, кордоцентричність ( від латин. cordis серце), соціальний егалітаризм ( прагнення до соціальної рівності), громадоцентризм, загальна аполітичність, анархічність.

Поява екзистенціального індивідуалізму, егоцентризму в українського селянства багато в чому спричиняється сприятливими кліматично-географічними умовами, які є одними з найкращих в світі для ведення індивідуального хліборобського господарства фермерського типу. Але якісні чорноземи роблять українські терени неабиякою спокусою для іноземних загарбників.

Іншим джерелом індивідуалізму українського селянства є спільність української та індійської протокультури, яка обумовлює формування інтровертивного типу особистості, схильного більше до індивідуальних форм співжиття.

Геополітична межовість України, яка знаходиться на стику двох цивілізацій – західної та східної і тому ставала ареною зіткнення цих двох великих світів, - теж відіграла не останню роль в усталенні українського індивідуалізму. Постійна екзистенцій на напруга в житті спонукала мирних українських хліборобів шукати підвалини власного існування у певній індивідуальні трансценденції буття, у прагненні втекти від здебільшого жахливої реальності до ілюзорного мрійництва.

“Втеча” українців від суспільного життя до природи ( відомий український антеїзм – любов до природи ) є втратою частини свого “я”, рисою ментальності, яка притаманна багатьом генераціям без державного українства. Інтровертивний індивідуалізм пересічного українця має за підсумок егоцентризм, який призводить до браку дисципліни, знецінення власних авторитетів, нездатності створити сою владу, а головне – утримати її. Індивідуалізм української ментальності виступає підоймою для виникнення загального анархізму, який детермінує державну неспроможність українства, його нездатність до інтеграції. Але і своєрідний індивідуалізм традиційної української ментальності може виступати важливою передумовою для позитивних зрушень. Індивідуалістично налаштоване українство тяжіло до громадської спільноти. Для українців громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків. Маючи індивідуалістські кордоцентричні настанови, українство відтворює взірці родинних взаємин у галузі суспільно-політичній через створення локальних громад, які діють на тотожних родинних засадах.

Джерелом анархічності українців є жіночий первень української психіки. Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключ до розуміння базових якостей національної ментальності. Визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українській сім’ї функцію виховання здійснює головним чином матір, постійно піклується про дітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типово жіночих рис характеру, серед яких переважаючою є кордоцентрична емоційність.

Звідси й виникає в українській ментальності перевага почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність. Роль батька у виховному процесі обмежувалася в українців функцією покарання. Виступаючи дисциплінуючим вектором виховання, годувальник-батько сприймається дитиною відчужено. Дитина мусить, скорячись силі, слухатися, але внутрішньо протестує, прагне вирватися з-під батьківської влади. Постать батька асоціюється із владою. У дорослому віці людна на підсвідомому рівні репродукує негативні настанови, які сформувалися у дитинстві. За українським звичаєм усі діти ( сини й доньки ) мають рівні права на батьківську спадщину.


РОЗДІЛ ІІ. ПИТАННЯ «ДУХУ НАРОДУ», «НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ» В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – поч. ХХ ст

Початки наукових досліджень української історії, етнографії, мови, письменства, - те, що ми називаємо українознавством, припадають на кінець XVIII ст. Цей процес розвитку різних галузей науки пов’язаний з українським національним відродженням. Саме тоді, коли російський уряд доруйновував українську державність, коли завмирало українське культурне життя в своїх старих формах, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власного минулого, прагнення зберегти національно-історичну традицію враховуючи вплив нових ідей, що приходили з Заходу, ідей народності й демократизму, - все це стало початком процесу українського національного відродження. Воно розпочинається якраз тоді, коли російський уряд докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть і сама пам’ять про часи колишньої козацької слави зникла, щоб раз і назавжди викорінився погляд, ніби українці – якийсь окремий народ. Саме тоді українські патріоти починають збирати пам’ятки з історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам’ять про колишнє самобутнє життя краю.

Однак всі ці видання мали, навіть для свого часу, здебільшого делитантський характер; вони були справою патріотичного захоплення. Для серйозних систематичних досліджень і публікацій необхідні були наукові установи та видавництва.

Із відкриттям на території України університетів та заснуванням упродовж ХІХ ст. урядових наукових комісій та наукових товариств ми можемо говорити про відповідний науковий рівень робіт в галузі народознавчої науки.

Обґрунтування науковим способом права українського народу на культурно-історичну самостійність, вільний національний розвиток не можливе без розуміння особливості, своєрідності, специфічності, тобто окремішності народу, яка зумовлюється і визначається певними ознаками. Розуміння окремішності призводить до питання про духовне буття народу. Тобто виникають питання про “дух народу”, “душу народу” які знайшли своє відображення в народознавчих роботах українських наукових діячів другої половини ХІХ ст.

Це стосується праць П. Юркевича, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, П. Чубинського, М. Драгоманова, О. Потебні та ін.

«Філософія серця» Памфіла Юркевича ( 1827 – 1874 ).

Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності та унікальності людської особистості; тому у серці творяться ті явища і події історії, які принципово неможливо “вивести” із загальних законів. «У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону». Звичайно, розум, “голова” керує, планує, дерегує, але серце – породжує. «Серце породжує лише ті явища душевного життя, які не можуть бути з’ясовані загальними закономірностями психіки. В ту сферу, що в ній панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лише розкриває себе в цій сфері і то не разом, а помалу, та раз відразу. В глибині серця завше залишається джерело нового життя, нових рухів та устремлінь, які не вміщуються у закінченні, обмежені форми життя душі і роблять її придатною для вічності».

Змушений писати та викладати російською мовою, Юркевич, проте, всією своєю творчістю утверджував дух української ментальності.

Попри всі тяжкі обставини національно-колоніального гніту у Києві ще за часів Києво-Могелянської академії зберігся ідейний клімат української ментальності, який не просто впливав, а й формував спосіб мислення багатьох російських мислителів, що жили, вчили і працювали тут. Тут можна говорити про специфічну Київську екзистенціально-гуманістичну школу філософії.

Першим дослідником, що зайнявся питанням української етнопсихології, був Микола Костомаров ( 1817 – 1885 ), великий ерудит, історик і етнограф. До української етнографії і українства звернувся під впливом видань Максимовича, тієї загальної атмосфери захоплення народністю, що в ті часи панувала. Відомі такі етнографічні праці Костомарова: «Объ историческомъ значенім русской народной поезіи» (1843), «Славянская міфологія» ( 1847 ), «Историческое значеніе южнорусского писенного творчества». Власні етнографічні записи Костомаров опублікував у «Малорусскомъ литературномъ Зборникъ» Мордовцева ( Саратов, 1859 ), опріч того, під його доглядом і редакцією вийшли томи ІІІ, IV, V «Трудовъ етнографическо-статистической експедицій въ юго-западный край» Чубинського.

У праці «Дві руські народності» методологічно наголошує, щоправда тільки в теоретичній частині, коли говорить лише загально про формування національної психіки, вплив географічних чинників на душу людини ( як складової частини спільноти, що заселює дану територію ), але поруч із географічним чинником відзначає історичні умови життя, і потім – практично-засадничо спирає свою студію на аналізі історичних факторів.

Основною рисою українця Костомаров уважає перевагу особистого над загальним. В індивідуальному житті виявляється це в підкреслюванні свого «я» і в прагненні до самовияву. В родині в Україні маємо малу родину (індивідуалістичну ), тобто після одруження діти відділюються від батьків, отримують своє окреме майно, символізоване власною хатою; їхній зв’язок з батьками є виключно почуттєвого характеру. Громада українців – це «добровільне товариство людей», тоді як у росіян – “мір”. Щодо держави, то в Україні із зарання історії «народна воля стоїть понад князівським правом».

Поняття Бога в Україні «міцне почуття божої всеприсутности, душевна скруха, внутрішня розмова з Богом, тайне думання про божу волю над собою, сердечний порив у світ невідомого, таємного, радісного».

Індивідуалізм, який випливає з бажання самовияву, що веде до підкреслення власного “я”, автоматично звертає увагу на своє нутро, веде до увнутрішнення. З тої зробленої Костомаровим констанції можна висловити в сучасній психологічній термінології внесок, що українець є інтровертивний тип, а російська “зовнішність” вказує на екстравертивність вдачі. В українця переважають почування, підсвідомі прямування, а в росіян аналітичний “світлий розум” та воля.

«Участь природи в українських піснях надзвичайно велика; українська поезія не розлучається з природою: природа оживляє її, поділяє з нею радощі і журбу людської душі; трави, дерева, птаство, звірята, світила неба, ранок і вечір, весна і сніг – усе дише, думає, почуває разом із людиною, все відгукується до неї чарівним голосом, - голосом то співчуття, то надій, то присуду ...».

З тої поетичності українця випливає ще любов до жінки, і це ще раз веде нас до проблеми родини, ширше тої проблеми Костомаров не розробляє, відзначаючи тільки, що в росіян є закохання в “тілесну красу”, а жіноча краса “рідко коли підноситься понад матерію” – “рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу жіночої душі”.

Костомаров цікавий славетними “Книгами буття українського народу”. Основою для “Книг буття” є та ж ідея, яку поділяли й російські націоналісти-романтики: кожен народ має свою місію в історії, реалізуючи певні функції «світового духу». Різниця між російським, польським та українським тлумаченням історії світового духу полягає в постулюванні особливої української місії в світі, яка випливає із традиційного українського волелюбства. Україна «не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужий, і хоч були і єсть пани, так чужі, хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справжній українець не любить ні царя, ні пана і знає одного Бога».

Так формулюється українська національна ідея. Тут вона не збігається з ідеєю релігійною, згідно зі статутом Товариства, говориться про слов’янську єдність незалежно від релігійних розходжень, прокламується можливість примирення розбіжностей у християнських церквах.

У Книгах виразно підкреслений ідеал свободи, а якщо Господь карає, то гіршою карою від потопу, війни, мору є покарання неволею. І згідно з тим є похвала ладу, в якому “не буде ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа”. Тобто підставою нашого життя має бути лад, який давав би змогу кожному само виявитися по своїх здібностях і вартості. І навпаки, таки під-креслено брак протиставного прямування в українця – брак у нього чесноти підпорядкування. Зовсім аналогічно до своєї пізнішої етнопсихологічної студії Костомаров у Книгах наголошує почуттєвість українського народу, перевагою його ендотимного тла, яка або те озує любов, що кульмінує у любові історичних ворогів, - і послідовно заперечення раціоналізму, а навіть схильність до пасивізму, що виявляється у нереальному мрійництві, яке призводить до творення утопій. Ці почування мають ще своє виразне відбиття у соціальному прямуванні несення допомоги й ідеалу гармонії у зразковій родині й суспільстві, але при занику інстинкту боротьби.

Книги – це ідеал українського суспільного життя, і тим самим ідеал українця.

Принципи аналізу “народного духу” були реалізовані Костомаровим в його майстерській праці 1844 р. “Про історичне значення російської народної поезії”. Загальні ідеї він виклав значно пізніше, мабуть, найясніше це йому вдалось у проекті програми свого курсу, запропонованому Казанському університетові 1857 року. Костомаров виходить із того, що слід розрізняти зовнішнє та внутрішнє життя народу. Зовнішнє життя, або фактична історія ( Костомаров вживає замість слова “факт” введене тоді Погодіним слово “быль” ) є історія окремих осіб. Життя ж народу, має їх страждання, радості й дії – це його внутрішнє життя. «Нам треба побачити бідного поселянина в його хаті, прислухатися до його домашньої мови, пізнати його спілкування з сім’єю і сусідами».

Життя народу поділяється на: 1) фізіологічне ( місцевість, клімат, етнічні особливості, здоров’я, тілесний склад і зовнішній вигляд, здібності ); 2) політичне ( держава, сусіди, захист ); 3) суспільне ( церква, дім, суспільний побут ); 4) духовне ( ставлення народного духу до верховної істоти, - людини і природи: релігія, виховання, освіта ).

Костомаров вбачав у народі, в масах, в його “внутрішній історії” ту духовну силу, яка спроможна рухати поступ.

 Михайло Максимович в основу своїх етнографічних і літературних праць поклав українські переконання, любов до народу й бажання служити йому своєю науковою роботою. Етнографічні збірки Максимовича ( “Малороссійськія пісні” 1827 р., “Українські народні пісні” та “Голоса українських пісень” 1834 р., “Збірник українських пісень”, 1849 р. ) цілком перевернули старі погляди на українську народну поезію, показавши піснями історичними та побутовими красу її, багатство і різноманітність.

Максимович робить спробу охарактеризувати психіку українського і російського народу на підставі пісень. Ця спроба “характереології” виглядає так: “у російських піснях виявляється дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі. Росіянин не звик брати діяльної участи в переворотах життя ... – Він бажає немов отділитись од усього ... закривши рукою вухо, хоче начеб загубитися в згуку. Через це російські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям”. Українські – “виявляючи боротьбу Духа з долею, відріжняються поривами пристрасти, короткою твердістю і силою почуття, але й природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше гнів і тугу; в них більше дії”. – Український «дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне до себе».

Екзистенціально-ментальний підхід плідний і при змалюванні світоглядної позиції видатного українського мислителя та письменника Миколи Гоголя (1809 – 1852).

З традиційної точки зору, Гоголь – письменник ( причому російськомовний ) з реалістичних позицій критикує “прогнилість” бюрократично-чиновницького ладу Російської імперії. Персонажі гоголівських “Ревізора”, “Мертвих душ” та інші – репрезентують лише “поверховий” шар реальності, примарний світ, що ховає під собою інший, справжній світ, світ людської душі та серця. Перший світ – світ “мертвих душ” є своєрідним “шифром”, до якого необхідно знайти “ключ”, щоб досягти світу “душ живих”. Ключ цей треба шукати у власній душі – «знайти лише ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді тим самим ключем одімкнеш душі всіх».

Оцінюючи у тому плані творчість Гоголя, Д. Чижевський наголошує: «Як не красу людської душі Гоголь побачив у мертвості її, так, навпаки, за ідеал він ставить – бути живими душами. Знову не інтелект, не воля висувається на перше місце, а відчуття, емоція, здатність глибоко і жваво реагувати на життя». І далі: “Ціллю творчості Гоголя було: оживити душі, роздмухати у людини жар в душі, де він починає згасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини. Між останніми словами, що він написав перед смертю, були: «Будьте не мертві, а живі душі; нема інших дверей, як ті, що їх вказав Ісус Христос, і хто ходить інде – є тать і злочинець».

Тарас Шевченко.

До Кирило-Мефодіївського товариства належав геніальний український мислитель, поет, художник Тарас Шевченко ( 1814 – 1861). Щодо світоглядної позиції Шевченка, у літературі існує величезна розбіжність точок зору і позицій, кожна з яких має “свої” підстави в творчості Кобзаря України. Для більш-менш адекватної оцінки шевченкового світогляду треба застосувати не традиційний – обєктивісько-натуралістичний-методологічний вимір, а розглянути творчість Шевченка у контексті властивої йому національної-української-світоглядної ментальності.

Зваживши на характерні риси цієї ментальності (кордоцентризм; екзистен-ціально-особистісне, поліфонічне бачення світу; антеїзм ), не важко встановити, що Україна, як головна реалія творчості Шевченка, змальовується у постійній опозиції діалозі двох основних її “вимірів” – тої соціальної спільності, яка реально втілена в історичній дійсності, що триває у теперішньому часі, і духовно-ідеальної спільності, яка була в минулому ( представлена високими морально-етичними заповітами “козацької слави” ) і яка має бути відроджена у майбутньому.

Перехід від “славного” минулого до несправедливого, ганебного наслав’я сьогодення ( його символічно-художній образ – Україна-покритка ) був результатом не тих або інших реальних історичних подій і фактів, а моральної катастрофи, що стала “карою”, розплатою за гріховність. Так само і майбутнє оновлення, відродження української слави має прийти внаслідок втручання вищих моральних сил добра і справедливості.

Шевченко не революціонер ( попри всі заклики “громадою обух сталить”, окропляти “вражою злою кров’ю” волю ), він типовий “бунтар”. Шевченків “бунт” заперечує “несправедливу” соціально-політичну реальність, закон, порядок не з метою заміни її іншою ( хай “справедливою” ), але ж все-таки знов “реальністю”, “законом”, “порядком” – його “бунт” утверджує лише панування ідеальної “реальності” моралі та добра, панування творчого людського духу.

Тому “Україна”, “козацтво” у творчості Шевченка є екзистенціальними поняттями.

Пантелеймон Куліш ( 1819 – 1897 ) у своїх “запискахъ о южной Руси” ( два томи, СПБ., 1856 – 1857 ) показав зразок нового методу в етнографічній роботі. Він подавав не самі голі записи творів народної поезії, а й уводив читача в обставини записів, розповідав про співців та оповідачів, давав той побутовий фон, на якому працює етнограф. Це робило з його етнографічних студій немов суцільні етнографічні картини. На думку Куліша, в народній поезії тільки початок тієї національної творчості, що на вищих ступенях розвитку переходить у художнє письменство. В народній словесності нема ніяких чужих нам елементів, нове художнє письменство виросло з неї безпосередньо і, розвиваючись усіма сторонами, нові вбираючи в себе основи життя, переймає й ту роль на себе, що спершу грала народна поезія, тобто одбиває життя народу, його думи, погляди, настрої й інтереси. Через те й занепадає творчість народна, що народові тепер немає й потреби самому творити і він ніби переклав цю функцію на той спеціальний орган, який маємо за новітніх часів у письменстві.

У двох томах його “Записок” побачило світу багато нового цінного матеріалу – дум, переказів, легенд, казок – і як зустріли цю працю земляки, видно з ентузіастичних слів Шевченка: “такої книги, як «Записки о южной Руси”, я ще зроду не читав, та й не було ще такого добра в руській літературі... Він ( Куліш ) мене неначе на крилах переніс на Україну і посадив між старими, сліпими товаришами – кобзарям».

“Основа”, в якій заправляли Куліш і Костомаров, на полі етнографічної праці служила тим принципам, яким дорогу поклали згадані учені: поруч із зібранням етнографічних фактів, вона давала й окремі спроби систематизації та пояснення зібраного матеріалу, зв’язуючи народну поезію з письменством (праці Номера, Свидницького, Жемчужникова, Чубинського ). Поза «Основою» в ті часи теж вийшло кілька помітніх етнографічних праць, як от Миколи Гатцука – “Вжинок рідного поля” ( Москва, 1857 р. ), Миколи Маркевича – “Обычаи, повірія, кухня и напитки малороссіянъ” ( Київ, 1860 р.), Миколи Закревського – “Старосвітській бандуриста” ( Москва, 1860 р. ). Друга половина 60-х років, коли почалися репресії та українство, не сприяла навіть науковим працям, і новий розвиток української етнографії припадає вже на 70-ті роки, коли в Києві засновано “Юго-Западный отділь Империи Русскаго Географического Общества” ( 1873 р. ).

Ще перед заснуванням згаданого відділу Павло Чубинський ( 1839 – 1884 ) організував відому експедицію в західний край, що дала грандіозні наслідки. Здобутки цієї експедиції видано рр. 1872 – 1878, і склали вони 7 величезних томів етнографічного матеріалу: том І – вірування й забобони народні, приказки, загадки й чари; том ІІ – народний дневник; том ІІІ – казки; том IV – побут, родини, хрестини, весілля й похорон; том V – пісні; том VI – юридичні звичаї; том VII – про народності, що живуть на Україні. Чубинський згуртував цілий ряд визначних учених: Вол. Антонович, М. Драгоманов, Павло Житецький, Олександр Кистяківський, Олександр Русов, Іван Рудченко, Федір Вовк ( Волков ), М. Левченко. Праці згаданих учених містились як у «Трудахъ» Чубинського, так і в спеціальному органі відділу – «Запискахъ Юго-Западного отділа» ( два томи, 1873 – 1874 р. ); окрім того окремо вийшли праці: Антоновича і Драгоманова «Историческія песни малорусскаго народа» (Київ, 1874-75 рр. ), Драгоманова «Малорусскія народные преданія и разсказы» (Київ, 1876 р.). Надзвичайну вагу в українській народознавчій науці має й діяльність славного українського композитора Миколи Лисенка, - його “Збірник пісень” та взагалі праці над народною музичною творчістю («Характеристика музыкальныхъ особенностей малорусскихъ думъ и пісень»).

Михайло Драгоманов ( 1841 – 1895 ). У Женеві він видав за київським планом “Нові українські пісні про громадські справи” ( 1881 р. ) та “Політичні пісні українського народу” ( два випуски, 1883-85 рр. ) з широкими історичними коментарями.

Значним вкладом в процес дослідження ментальних та етнопсихологічних особливостей українців була концепція О. Потебні, який досліджував механізми формування етнічної специфіки.

В роботах “Думка і мова”, “Мова і народність”, “Про націоналізм” О. Потебня поняття про “народність” розглядає як все, що відрізняє один народ від іншого, складає його національну своєрідність. Мова, за його доказами, не тільки етнодиференціююча, але й етноформулююча ознака будь-якого етносу, що зумовлює саме його існування.

На думку О. Потубні, всі існуючі у світі мови різнять дві властивості – звукова “членороздільність” і те, що усі вони є системами символів, що служать для виразу думок. Ці останні характеристики етносвоєрідні і головна серед них – система прийомів мислення втілена в мові.

О. Потебня вважав, що функція мови не означає готову думку. Представники різних народів за допомогою національних мов формують думку відмінним від інших шляхом. Він також звертав увагу на те, що культура і освіта розвивають і закріплюють етноспецифічні характеристики представників тих або інших народів, а не нівелюють їх. Функція мови не тільки фіксувати готову думку, але й творити її.

О. Потебня приходить висновку, що втрата народом мови приводить до денаціоналізації його. Дуже важливою для сьогодення є його теза про те, що освічена людина є незрівнянно стійкішою у своїй народності, тому дуже важливо дбати про національну освіту та інтелект.

Підсумовуючи вищесказане слід зауважити, що упродовж другої половини ХІХ ст. українськими вченими була виконана величезна наукова робота, яка охоплювала дослідження усіх сторін життя українського народу в його минулому і сучасному.

Можна сказати, що історична самобутність, своєрідність українського культурно-національного типу знайшла в собі повне на той час, наукове обґрунтування. Однак багато з цих наукових праць були видані російською мовою, вчені мусили рахуватися з російськими цензурними вимогами, не висловлювати своїх думок до кінця, часто не робити висновків із власних праць, навіть не вживати самої назви “український”, змінюючи її словом “русский”, “малорусский” чи “южнорусский”.

Кінець ХІХ початок ХХ ст. характерний тим, що основною системотворчою ідеєю Європейської культури, і української в тому числі, є національна ідея.

Незважаючи на всі відмінності в розумінні національної ідеї, зумовлені неоднаковими обставинами суспільного та державного розвитку, спільною була ідея визначення свого народу як окремого духовного індивіда, котрий містить у собі ідею відмінної від інших долі.

Ця ідея знайшла своє відображення у працях українських культурних діячів, які творили на зламі століть.

Зокрема це роботи І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Л. Українки, В. Винниченка, М. Грушевського.

Нечуй-Левицький у творі “Світогляд українського народу” дав тільки “ескіз української мітології” ( як зазначено у підтитулі книжки ), є кілька цікавих помічень. Насамперед – українська мітологія тісно пов’язана із природою, і це вказує на тісний зв’язок української духовності з природою, що повністю підтверджує погляд Костомарова.

«Кожний народ творить собі богів, на себе глядячи, і по своєму смаку дає їм форми по своєму психічному характеру», Левицький дає основну характеристику: “в українській мітології ми бачимо давні форми бита пастушого й патріярхально-хліборобного” [58, 18], але, на жаль, не дає точного аналізу, обмежуючись здебільшого простим описом божеств. Одне твердження важливе, що “український народ любить собі творити богів в найлюбішій формі сім’ї багатого господаря-хлібороба”, отже – поруч з пов’язанням із землею – маємо ще другу характеристичну рису української духовності: сильно розвинене сімейне життя, що підтверджується фактом, що “в колядках і щедрівках колядники славлять господаря, його жінку, сина й дочку, - славлять ніби сім’ю, для якої співають Різдвяні пісні” [58, 18]. В іншому місці він характеризує що цей “господар – не воїн, а старий чоловік, поважний і смутний”. В цій характеристиці головного бога в українському Олімпі відображено факт української найвойовничості.

Левицький підкреслює обдарованість українця “добрим розумом та багатою фантазією”, але – проте – “форми українських мітів близькі до природних форм”. Український народ у “своїх мітах” додержується міри; його фантазія не любить переступати за границі ненатуральних форм. Вона любить правду й естетичність, - навіть, можна сказати, вже геть не описує красу містичних образів такими фарбами, як в християнських акафістах описується краса християнських святих”. [58, 18].

Левицький відзначає пантеїзм української примітивної релігії: “Пантеїстична релігія дає широке місце для народної поезії; вона сповняє весь світ, небо і землю богами, дає жизнь в фантазії чоловіка мертвій натурі, дає мисль язик, голос зорям, сонцеві, місяцеві, лісам, квіткам, птицям і звірятам, тоді як монотеїзм однімає од усього жизнь, а дає її тільки Богові та людській душі. Перед європейським Єговою все мусить дрижати, вмирати од одного його лиця; перед ним усе смерть, і в йому тільки жизнь, тоді як пантеїстична релігія була причиною, що народня українська поезія розкішно розвивалася за поміччю розкішної природи і багатої народної фантазії”. А ще далі дуже виразне ствердження: «Пантеїстичний мотив зробив для українського народа всю природу живою, розумною, говорючою й думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихана її живим духом ...».

Пантеїзм є підставою віри в можливість метаморфоз, цей мотив дуже сильно пов’язаний в поезії з родинним життям, причому вірність закоханих – але розлучених – спричинюється до того, що вони після смерті живуть спільно, як дерева чи квіти. Так, наприклад, Левицький цитує оповідання, коли то мати Ганички не хотіла віддати її за сусідового Яничка, не зважаючи на те, що Яничкова мама у всьому допомагала синові. Яничко вмер з розпачі й туги. Коли його домовину несли до церкви, Ганичка вирвалася із хати, вхопилася за домовину і вмерла. Їх похоронили обабіч церкви, а на могилах виросли розмарин та лілея, - та такі високі, що понад церкву схилилися вершками докупи. А як мати – в іншому випадку – труїть нелюбу невістку, її син теж приймає отруту, а на могилах виростають явір та береза. Це дуже улюблені мотиви, характеристичні для розуміння родинного щастя й вірності, що сягає поза гріб.

І. Я. Франко чітко бачив, що сама національна самореалізація абсолютно необхідна, неуникна як шлях розвитку людської цивілізації остільки, оскільки становить невід’ємну, “органічну”, “натуральну” складову процесу, уважного Франком як мислителем-гуманістом за визначальний, сутнісний для всієї новітньої історії, за «найбільш характерний для ХІХ в.», - процесу «емансипації людської одиниці”. Без цієї складової людина неминуче робиться “неповною”, “уломною”: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження до рідної нації».

Із сказаного випливає ще одна обставина. Так як “емансипація людської одиниці” становила для Франка етос національної ідеї, то філософська рефлексія над національною ідеєю природно тяжіла в його творчості до художньо-образних форм саморозгортання: як різновид духовної діяльності, єдино здатний безпосередньо-чуттєво представити всю вичуту й пережиту повноту присутності в цьому світі конкретної, унікально неповторної, цієї людини, мистецтво, надто письменство з його незрівнянними з-посеред усіх мистецтв можливостями передавати сокровенне, емоційно-особистісне протікання інтелектуальних процесів, було само по собі адекватнішою формою для предметного розкриття внутрішнього багатства національної ідеї як “натурального вислову душі”, ніж наука чи публіцистика.

При знайомстві з текстами досить очевидно, що як філософ Франко більший і оригінальніший у своїх художніх творах, насамперед у поемах, ніж у теоретичних працях як інтелігент на зламі століть, а й до того ще й як митець і політик, наділений загостреним “історичним смислом”, що включає прицільно-точний “соціальний екомір” – здатність адекватно оцінювати дійсний історичний масштаб подій, що відбуваються перед очима, - Франко ясно здавав собі справу з переходового характеру своєї епохи. Він передбачав, що зміни, які визрівають у надрах старих імперій, будуть глобальними і що подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама, як колективний суб’єкт, виявиться дозрілою, дорослою до самовладного й самодіяльного історичного життя, до того, аби так довго підготовлювана “хвиля високого підйому” не затопила України, черговий раз витіснивши її в безвільне й без продуктивне поза історичне буття, властиво в національне небуття – існування «в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі кролика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів».

Цей страх неготовності – своєрідна модифікація “екзистенціального страху” – пронизує всю публічну діяльність Франка 1890 – 1900-х рр., зумовлюючи і її різнобічність: адже ж “треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості”. [49, 101]. Так апелював Франко 1897 р. до українських радикалів.

У відповідь на Франкове різке: ”Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма” [49, 107-108], - у відповідь на цей “страх неготовності” Леся Українка в полемічній статті “Не так тії вороги, як добрії люди” гірко іронізує: “... політична воля нібито має наступити “не нині, то завтра!” вашими б, д. Франко, устами та мед пити!” А далі: «не муки апостолів-мерців лякають теперішню російську опозицію, а марність їх праці».

Лесю Українку лякає – «марність праці», тобто сама реальність цього, хоч як жаданого, перелому постає перед нею як щось доволі гіпотетичне, радше теоретично “вирахуване”, ніж безпосередньо-життєво вичуте.

Для Франка незаперечним було те, що у становленні нації новітнього типу, який “мовчить, молиться і платить” ( М. Д. Унамуно ) вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Саме в цьому вбачав він історичний смисл покоління “Молодої України”, сформулювавши його жорстко й однозначно в 1905 р.: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, присвобідніша форма життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного, культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім поданий на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися».

Ця націотворча функція інтелігенції, цілком природно, обходила Франка головним чином в етико-антропологічному аспекті, позаяк становила сенс і його власного життя.

«Природним» утворенням є не нація, а етнос (у Франка “раса”), нація ж є “суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя”. В іншому місці Франко конкретизує це положення, вказуючи, що на історичний “розвій народа” “складається природна форма” (географічне положення, раса, мова) і «культурний, отже набутий зміст», тобто не фатум економічного наступу, а саме суб’єктивний чинник виступає в філософії української ідеї вирішальним, творчим, “змістовним” при якісному переродженні інертної, в собі сущої етнічної маси в самостійний самодіяльний національний організм. Етнос, “раса” – тіло, матерія, “форма”, що тільки запліднившись духом (“культурним, отже набутим змістом”), спроможна “скластись” на для себе сущу націю. А для виконання такої місії дух – отой “вічний революціонер”, “що тіло рве до бою”, - мусить відзначатися цілим комплексом характеристик – комплексом, котрий Гумільов описує терміном “пасіонарність”.

В структурі цієї пасіонарності як необхідної умови націогенезу можна виділити, за Франком, два моменти, що на них він раз у раз наголошує: це ідеал – “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, який вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації” [51,284] – і націлена на нього, обволікаюча, обіймаюча його собою віра. Здійснений Франком у статті “Поза межами можливого” аналіз “пасіонарного” духа співзвучний з гумільовськими ідеями:” Усякий ідеал – се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого. Як каже Чемберлен – ось чим відрізняються культурні ідеали і пориви європейської цивілізації. Що такі ідеали можуть повставати, можуть заполювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях, се лежить, мабуть, у крові індоарійської раси і тільки її одної; серед інших рас ми того явища не зустрічаємо.

Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати.

Ідеал повинен не тільки усвідомлюватися, а й “почуватися серцем”, бути предметом і знання і віри: Ось тому найтяжчою хворобою духа є червоточина сумніву, зневіри, вона-бо спустошує ідеал, виправляючи з нього смисложиттєву наповненість, і, в кінцевому підсумку, ослаблює пасіонарність. У пролозі до поеми “Мойсей”, з пророчим пафосом звертаючись до свого народу (“Вірю в силу духа і в день воскресний твойого повстання), Франко не випадково вважає за потрібне застерегти, “що сей спів” “хоч тугою повитий, Та повний віри”: бачимо тут спробу відмежувати свій “песимізм” як суто настроєвий (у вірші “Декадент”: “Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга – Се лиш тому, що склалось так життя”) від песимізму світоглядного, на декадентський взірець.

В інтелектуальному нурті переламової епохи, де відгомін романтичної традиції накладається на впливи позитивістської соціології і з їхньої химерної сполуки починають виокремлюватися атоми екзистенційних проблем, завдання історіософськи усправедливити національного героя, довести немарність його пасіонарної життєпосвяти справді виявляється тим основним питанням філософії Франкового життя, яке здатне відіграти системотворчу роль, лягти наріжним каменем в основу стрункої ідейної побудови. Бачимо це на прикладі твору, найбільш репрезентативного для філософії української ідеї у Франка, твору, загальновизнаного за високоякісний, художньо цілісний синтез його смисложиттєвих пошукувань поеми «Мойсей».

В історії європейської культури не багато випадків, коли мистецтві вдалось би так сконденсовано й повно “згорнути”, охопити весь свій духовний шлях, зробивши його предметом власного дистанційованого споглядання – оформити в самосвідомості своє внутрішнє життя. Феномен “Мойсея”, до якого Франко простував упродовж всієї творчої біографії, в тому що твір писався в умовах екстремальний – в передчутті невідворотно-близького психічного зламу, отже, духовної смерті, на тій грані, де минуле втрачає тяглість перетікання в майбутнє і цей часовий гіатус – бо без надії на майбутнє “терер” гасне, вимикається – цей гіатус і робить минуле життя в собі завершеним, скінченим-приданим до естетизації.

Ця обставина дозволяє розглядати поему як абсолютно достовірне джерело для вивчення Франкового світогляду, як “пряму мову” його духу, абстрагуючись від доконечних до врахування при естетичному аналізі моментів “учуднення” авторського “я” та різної міри його оприсутнення в тканині художнього твору.

Симптоматичним в ідейному аспекті видається вже саме звернення Франка до теми Мойсея, творця національної релігії і першої в стародавньому світі власне національної історії. На загальну думку істориків, саме рахуючи від започаткованої напівлегендарним Мойсеєм доби пророків на межі ІІ й І тис. до н.е., можна вести мову не про патріархальну родину, а про єврейський народ. Франкові на конфесійній специфікації не залежало – його неослабний, упродовж десятиліть, інтерес до єврейського питання не дається редукувати ні до справ віровизнання, ні до комплексу соціальних, правових проблем, - цей інтерес носив насамперед політичний характер.

Франкова поема з ідейного боку з месіанізмом стискується досить опосередковано – Франків Мойсей не наділений визначальним і сутнісним для класичного пророка – місіонера “почуттям посланства”, яким дорожив романтичний націоналізм і яким відзначалися “братчики”. В “Молодої України” його вже заступило почуття обов’язку, а відповідно й національний герой утратив свою харизму, зробившись трудівником – “каменярем”. Не випадково й про Мойсея в тексті раз у раз наголошується, що він віддав своєму народові “весь вік, весь труд”, “для того трудився” – це відображає характер Мойсеєвої місії як власне виховної, світоглядно-формуючої, отже, типово інтелігентської (показові епізоди з дітьми, чию “кров і душу” таки просякли чуті з колиски “пророцькі слова”). Саме в цьому сенсі треба розуміти Мойсеєву заяву, що Ізраїль піде “у мандрівку століть” із печаттю його, Мойсеєвого, Духа. А що цих сорокалітніх цілеспрямованих трудів виявилося все ж замало, аби викликати в народу посісти власне царство, то потрібен рішучий пасіонарний поштовх, який спричинив би одномоментний перехід від помалу накопичуваних кількісних змін до нової якості – від юрби до народу. Функцію такого пасіонарного поштовху й виконує Мойсеєва смерть, чи, точніше, зникнення: певним чином тут дублюється парадигма “пустині” – Ізраїль уражений навіч представленою відсутністю Мойсея на горі, його небуттям, простотою (“І було те “нема”, Мов жах смерті холодний” і бунтується – повстає він опираючись цій новоутвореній пустоті, тобто це і є в чистому вигляді “бунт духа” (“Із номадів лінивих ся мить Люд героїв створить”). Місія героя-інтелігента завершилась – з “маси” викристалізувався “народ-творець”.

Таким чином, завдання витворити з “мас” українську націю було для Франка аж ніяк не суто політичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, бо національна спільнота, взята як самостійний суб’єкт історії, є для нього в першу чергу певним типом випродукуваної свідомості, цілком співставним із емоційно-вольовою інтенційністю свідомості індивідуальної. Отже, Іван Франко був людиною, яка втілила в національній ідеї пафос величної та трагічної історії – долі українського народу, саме у “франківський період” постає завдання створення української політичної нації; але для Франка завдання творення української політичної нації не було політичною програмою, а виокремилось як філософсько-антропологічна проблема.

Національна спільність є для нього насамперед певним типом свідомості, котра може бути зіставлена зі свідомістю індивідуальною. Франко і “Молода Україна “ вводять в культуру парадигму вибору національності: національне, відокремлене від державного, виступає “потребою душі” – проявом індивідуального духу в його саморозвиткові.

Якщо в творчості Франка головним було служіння народові, то з ім’ям Лесі Українки пов’язані поява в українській літературі особистості; народження нового для України феномена індивідуальності, яка постає проти сили колективу. Це було відображенням найхарактернішої риси українського національного типу – індивідуалізму. Українець не сприймає волі, не вичерпується приєднанням до колективу; при цьому індивідуалізм поєднується з ідеєю рівності та неприпустимості насильницької влади. Але український індивідуалізм – «це боязнь форми. Індивідуалізм у звичайному розумінні протиставиться філістерській, пересічній, прийнятій формальності. Індивідуалізм – своєрідність, оригінальність форми. Наш індивідуалізм – це перед філістерська свобода, степ, степ перед переобранням його плугом, степ широкий – воля. І цей індивідуалізм виявляється у тому, що називається отаманщиною. Це знову лірична втеча від твердих форм, від гарантованих берегів, від загального і конечного».

Глибокою екзистенціальною є творчість українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського (1864-1913). Одна з провідних тем його творчості – відчуження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження – результат “завойовницького” ставлення людини до природного буття. Людина – завойовник “одягає землю в камінь й залізо... бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить повітря пилом та димом”. В результаті туга й самотність (“Інтермеццо”), а той смерть як спокута за втрачену гармонію з природою (“Тіні забутих предків”). Отже, “перемога” над природою обертається поразкою для людини. Вихід Коцюбинський шукав в поверненні до природи, “перенесенні” її, так би мовити, в саму людину, у встановленні постійного діалогу з природою не як з байдужим буттям, а як зі своїм “внутрішнім”.

Започаткувавши в українській літературі жанр “потоку свідомості”, Коцюбинський змальовує багатошаровість людської психіки, зазирає до незбагненних для раціонального аналізу глибин несвідомого. Коцюбинського цікавить людська особистість. Звичайно, людина тісно пов’язана з навколишнім природнім і суспільним світом. Проте його цікавить не “зовнішні” (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме “внутрішні”, згідно з якими реалізується індивідуально-неповторне “структурування” світу особистістю, творення власного, внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі, встановлює зі світом специфічно діалогічний стосунок любові до буття, що детермінується “серцем”, а не зовнішньою необхідністю. Коцюбинський виразно змальовує особливо “побожне” ставлення українця до землі. Його творчість пронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини.

Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951) був прихильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, але рідко розходився з ним у тлумаченні національного питання. Погляди з цих питань, а також змалювання подій української революції 1917-1918рр. знаходимо у тритомній праці Винниченка «Відродження нації». “Український народ, який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літературою, народ, який утворив таку багату пісню, таку глибоку народну музику... цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно доводилось усіма уважними дослідувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку”. Треба, щоб руський демократ «уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки, яка устами Російської Академії Наук точно й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська: що закони її життя не є закони життя руських, що ламання цих законів ламає душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом».

Характеризуючи спонуки до прагнення національної незалежності, Винниченко говорить так: “Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься людською мовою інстинктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцнює життєві її сили.

Тому людина любить найздоровішу, найсвіжішу добу свого існування, дитинство, юнацтво. Теплим зворушенням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тої пори, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її існування – до тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свідками зросту її життєвої сили.

В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичну, могутню силу.

З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й роз творення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі” [37,72-73].

У його творах виразно чується екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації. “Прогрес, рух уперед. Куди уперед? Що буде більше аеропланів, радію, електрики? Чи в цьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань? Чи ж більшою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала в нашому столітті сума страждань порівняно з сумою радощів людських. Меншою... ніж, наприклад, у якому-небудь п’ятому, дев’ятому столітті? Ніхто не може цього сказати” [48-294].

Дуже хвилює Винниченка й питання, чи має сенс діяльність революціонерів? “Ми – худі, фанатичні аскети, ми пустельники, що йдемо на жерців пишних храмів, де стоять божки... Ми хочемо вигнати одгодованих жерців щоб їхнє місце зайняли худі аскети... Але самі божки, самі скрижалі – незмінні, вічні, єдині, закам’янілі – мусять лишитися” [48,294].

Виразно чуються в творах письменника й екзистенціальні мотиви “межових” ситуацій. “Все дурниця, і мораль, і кохання, і життя – є тільки один біль. Та хіба ще смерть...” – читаємо в романі “Записки кирпатого Мефістофеля”. В той же час оптимістичним гімном радості єднання людини з природою – з цілим космосом безпосереднього прилучення людини до сонячної енергії – звучить Винниченків роман “Сонячна машина”.

Михайло Грушевський передбачав майбутній тріумф українських стихій над усіма перепонами, звертав увагу на могутній інстинкт національного будівництва, який зберіг українське населення та постійно відроджував його до нового життя, підтримував у найскрутніших умовах “національне щеплення”, з політичних, релігійних та культурних течій створював невловимі комбінації, які підтримували зв’язок української території, народне життя в їх роз’єднувальних частинах і незмінно в моменти питання про їх національне об’єднання.

Він постійно наголошував, на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку.

Михайло Грушевський, даючи визначення українства, наповнював його соціально-політичним змістом. «Теперішнє українство, - писав він, - се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами – права бути господарем на одвічній своїй землі.

Тільки що народ називав себе в давніх віках народом руським, а як ся назва означати і великоросів, і тих що від українського народу його права відбирали, то він не схопив далі сил іменем себе називатись і пошукав собі іншого імені».

А почалось це десь із середини ХІХ ст., бо як відзначає М.Грушевський, “іменем Українців від часів Шевченка означалися люди, які хотіли волі для України і всього українського народу, рівності, «освіти і добробуту всіх людей».


РОЗДІЛ ІІІ. ВІДОБРАЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ХХ ст

Виходячи із потреб суміжних наук у 20-ті роки етноментальні дослідження проводять багато інститутів. Зокрема Український Демографічний інститут, очолюваний М.Птухою, досліджував біосоціальні процеси в системі українського етносу. Ці питання досліджували також Етнографічне, Географічне, Антропологічне товариства. Слід відзначити працю в 3-х томах “Матеріали до антропології України” під керівництвом Л.Ніколаєва.

Дослідники українського відродження 20-х років наголошують на «необарокковому» характері творчості його учасників. Тим самим встановлюється спадкоємність “кларнетично-вітаїстського” стилю 20-х років з екзістенціально-кордоцентричними орієнтаціями традиційного українського менталітету: «Філософія «відповідального серця», «серця всесвіту» – центральна у творців необарокко – йде ... від її першотворця Сковороди, через Шевченка і Гоголя до Тичини».

Українське відродження 20-х було яскраво-пристрасним спалахом, революційним вибухом національної енергії української інтелігенції, розбудженої Шевченком і п’янким повітрям свободи і суверенності України 1917-1920 рр. Українська інтелігенція 20-х років вперше за останні 300 років зробила відчайдушно-героїчну спробу підвестися з колін, випростатися, закрити своїм “відповідальним серцем” свій народ, свою культуру. Не всі витримали до кінця напругу бою – у 1933 р. капітулював Тичина (“поцілував пантофлю папі”, за його власним виразом), пізніше підніс руки вгору М. Бажан, «відкупився» віршем («Із-за гір та з-за високих») М. Рильський, застрелився М. Хвильовий. Винищення української інтелігенції було свідомо запланованою акцією “упокорення” України і отримало назву “Розстріляне відродження”.

У 30-х роках дослідження в галузі етнопсихології, проблем ментальності етносу зараховані до типу буржуазних наук. Склалася велика програмна в наукових дослідженнях. Тільки в 70-х роках в СРСР науковці висловили думку про нерозробленість категорій, понять наукової галузі по дослідженню світоглядний, психологічний особливостей етнічних спільнот.


Информация о работе «Проблема ментальності в українській народознавчій науці»
Раздел: Философия
Количество знаков с пробелами: 134231
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
173330
0
0

... на Україні: («Тарас Бульба» М. Гоголя і «Чорна рада» П. Куліша в світлі історичної романтики Вальтера Скотта) // Пер. з англ. – К., 1993. – 290 с. 3.  Бандура О. Вивчення роману П. Куліша «Чорна рада»: Хроніка 1663р. // Українська мова і література в школі. – 1992. – № 11-12. – с. 24-29. 4.  Балтівець С. Психологічні особливості вивчення поезії П.Куліша // Дивослово. – 1995. - № 4. – с. 44-49. ...

Скачать
98223
4
1

... ставили перед ними мету, завдання та спільно визначали шляхи його виконання.   2.3 Формування пізнавальної активності молодших школярів під час використання народних прикмет природознавчого характеру на уроках «Я і Україна» Серед основних завдань, які стоять перед школою і кожним учителем, є формування в учня позитивної мотивації до навчальної діяльності та мотивації, яка б спонукала його до ...

Скачать
127374
3
1

... над полем і звеселяють працю хлібороба. Свято закінчилося народною грою «Довга лоза». Аналізуючи даний виховний захід зазначимо, що вчитель намагався оптимально використати українські народні традиції у вихованні учнів початкових класів. Однак, поза увагою залишилося використання закличок, примовок, та веснянок. Варто було взяти й регіональні особливості в цьому аспекті. Цікавою була етична ...

Скачать
167248
0
0

... виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки   2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить ...

0 комментариев


Наверх